Once upon a time one russian fraud businessman Igor Grechushin decided to make up some easy coming money by pushing off almost three thousand tons of ammonium nitrate to an African republic.
Of couse, by the traditions of doing business in russian fashion, that cargo was to be delivered "for free" - i.e. as freer as possible to be more exact. A ship - so cheap that almost dead - was found, a crew of amateurs was gathered, and they set off to line up the seas with all that ammonium nitrate on board.
Unluckily for the Lebanese that rusty trough needed a repair on her way to that African republic and went into the Beirut port where was arrested for all imaginable and unimaginable violations of international rules, laws and regulations.
That businessman Igor Grechushin, surely - no surprise here, since any russian businessmen can't care less for any international laws - dropped the ship, dropped the crew to extricate themselves as they would, and vaporized out.
Now that confiscated cargo of ammonium nitrate blasted in the Beirut sea port destroying half the city.
Conclusions? Never do any business with the russians. If you do - you'll be burdened by unbearable expenses sooner of later. Though - most probably, - very sooner than later.
In every office of any international company of the world there must be a slogan on the wall: "Say NO to russian business! Save your parents, your children, your greand children and their children and their grand children - just say NO to russian business!".
четвер, 6 серпня 2020 р.
понеділок, 15 червня 2020 р.
БАГАТОПРОЯВНИЙ СИСТЕМНИЙ ХОЛОТЕЇЗМ
БАГАТОПРОЯВНИЙ СИСТЕМНИЙ ХОЛОТЕЇЗМ
(від грецького holos – цілий, цілісний)
Це достатньо повно описує наше богорозуміння, адже:
• Бог цілісний, єдиний в усіх своїх еманаціях/Проявах, як в Сущому, так і поза ним, як в Твореному, так і поза Твореним, до/після Твореного (холотеїзм).
• Бог єдиний, проте багатопроявний – формує власні еманації різних рівнів і різної компетенції для виконання окремих задач в Сущому. Еманації поділяються на універсальні і спеціальні, а також на локальні націопрояви/національні Пантеони. Цей постулат визначає, що всі Боги всіх часів і народів є істинними – бо є еманаціями єдиного Бога.
• Бог ієрархічний – Прояви Божі творять чітку ієрархічну структуру в Богові відповідно до обсягу компетенцій, до характеру відповідальності, до типу функцій, до міри прив’язки до Яви/ матеріального світу.
• Бог системний – всі еманації через ієрархію, вертикальні та горизонтальні зв’язки творять логічну, взаємопов’язану, несуперечливу систему реалізації Задуму Божого/ творення гармонії в Сущому.
• Бог іманентний – одночасно присутній у всіх своїх Проявах та в усьому твореному, розвивається через інструменти Сущого, доступні Проявам та твореному. Бог як кожний Прояв є самостійною особистістю, з емоціями, пам’яттю, індивідуальністю, характером і вподобаннями. Але водночас кожен Прояв Божий є складником єдиного і цілісного Бога.
• Бог трансцендентний – позамежний по відношенню до Сущого і недоступний теоретичному пізнанню з Сущого. Бог існував до творення Ним Сущого, існує одночасно в Сущому і поза ним, доки Суще триває, існуватиме після завершення Сущого. В Сущому виявлений тільки частково через власні еманації, процес та інструменти творення. Трансцендентний Бог не може мати жодних визначень чи імен, тож називається нашим родом за функцією – Род, Той, що породив Суще і всі Прояви Свої.
• Бог абсолютний і довершений – трансцендентний Род є нетворений, безпочатковий, нескінченний, незнищенний, безмежний, всюдисущий, всезнаючий і вічний.
• Бог розвивається – одночасно і є абсолютним, і перебуває у постійному вдосконаленні та розвитку. Саме в свідомому прагненні до розвитку абсолютний і довершений Род породив Суще як засіб розвитку Себе, і еманував Прояви. Через Суще і Прояви як інструмент відбувається ускладнення і вдосконалення Бога. Тому метою існування Сущого, еманування Проявів Божих, створення матеріального світу і розумних істот є творення гармонії – як матеріалу і інструменту розвитку Бога.
Звідси виводимо, яким наше богорозуміння не є, які риси йому не властиві, чи виражені слабко або частково. А саме:
• Наш світогляд має ознаки пантеїзму, згідно з яким Бог та сотворене Ним становлять єдність. Враховуючи, що пантеїзм є позначенням доволі широкого набору поглядів, варто зазначити, що наш світогляд не є фізіомоністичним пантеїзмом (пандеїзмом), згідно з яким божество є початком і основою всіх речей (все/природа є Бог), але існує тільки світ, природа, яку прихильники цього напряму називають Богом, тим самим позбавляючи Бога самостійного існування. За нашим світоглядом є особистісний Бог, що не «звузився» лише до природи/створеного – Бог є більшим за природу, планету і Всесвіт, за матеріальне і за духовне. Наш світогляд має ознаки панентеїзму, згідно з яким світ перебуває в Бозі, але Бог не розчиняється у світі, – оскільки є активні і численні Прояви Божі, при тому повноцінні особистості, окремішні й індивідуальні.
• Наш світогляд має ознаки політеїзму, згідно з яким існує більше одного Бога. Але для нас віра у багатьох Богів не заперечує, а лиш підтримує віру у всемогутнього і всезнаючого цілісного Бога. Згідно з нашим богорозумінням, всі еманації є Проявами одного Бога, хоча при тому повноцінні самостійні особистості з власним ареалом функцій та відповідальності.
• Наш світогляд не є монотеїзмом – ані ексклюзивним, згідно з яким Бог є неподільним, виключним і незмінним; ані інклюзивним, адже Прояви Божі не є «іншими обличчями того ж Бога», але Його еманаціями, різними за компетенціями і масштабами впливу на Суще. За нашим богорозумінням, Бог є цілісним, але в той же час – багатопроявним; досконалим – але водночас вдосконалюваним через Свої іманентні Прояви та творіння. Відповідно, холотеїзм є вищою формою богорозуміння, ніж монотеїзм – оскільки не відмовляє Богові у змінах і розвитку, а також не заперечує жодної релігії світу, не визначає їх помилковими чи неістинними.
• Наш світогляд не є класичним енотеїзмом, згідно з яким Божества перебувають у кровних зв’язках, відбувається народження одних іншими. За нашим світоглядом, ніхто нікого не "народжував", немає прямої родинної ієрархії. У випадку Старших Проявів, Сутності є нижчі від Іпостасей не тому, що Іпостасі їх "народили", і не через меншу силу – але лише через меншу універсальність стосовно Сущого: породжене Родом Суще вже було сферою компетенції іманентних Начал (бо трансцендентний Род є не до порівняння більшим від Сущого – тому еманував з себе іманентні Начала, би порядкували на цьому рівні). Так само Суще від Великого вибуху вже є сферою компетенції Законів/Іпостасей – бо почало бути. Але від того моменту і до реалізації компетенцій Сутностей могло минути як завгодно багато часу (чи не-часу) – аж поки щось почало творитись руками Дажбога і нищитись Радогостовими. Хоча, в масштабах планети Іпостасі і Сутності є, фактично, рівними. На рівні Стихій і субстихійних Молодших Проявів також задіяний принцип еманацій: кожен з Сімох кожної зі Стихій є частковим втіленням Стихії, а не цілком окремою "породженою" силою.
• Наш світогляд не є деїзмом, згідно з яким Бог після творення не втручається у створене. Адже за нашим світоглядом Бог у всіх своїх Проявах, в тому числі локальних націопроявах, ніколи не припиняв і не припинить діяти в Сущому.
• Наш світогляд також не є і монолатрією (переконання, що певний Бог домінує над всіма рештою Богів, в результаті чого формується домінантний культ і певна кількість локальних другорядних культів) – бо наше богорозуміння визнає цілісного трансцендентного Бога, котрий саме через трансцендентність не діє напряму в Сущому, тож і домінантний культ трансцендентного Бога є неможливим. Доступною ж в Сущому є взаємодія з іманентними еманаціями Бога – і тут так само не може бути домінантного культу, оскільки система іманентних Проявів Божих є суворо структурованою та ієрархічною, зі специфічними сферами відповідальності в кожного. Тому можуть формуватись хіба локальні і ситуативні домінанти у вшануванні того чи іншого Прояву Божого/ Бога в конкретний момент, в конкретній місцевості, за конкретних обставин, для конкретної людини/ групи людей. Змінюються ті чи інші вихідні дані – змінюється і культова домінанта, оскільки актуальною стає опіка інакшого Прояву Божого, котрий має саме необхідній в поточний момент функції і інструменти впливу. При тому це не означає тимчасового занепаду чи відсування на другий план, забуття всіх інших Проявів Божих – оскільки їхні сфери відповідальності так само тісно пов’язані з іншими сторонами буття людини/ групи людей/ громади.
(від грецького holos – цілий, цілісний)
Це достатньо повно описує наше богорозуміння, адже:
• Бог цілісний, єдиний в усіх своїх еманаціях/Проявах, як в Сущому, так і поза ним, як в Твореному, так і поза Твореним, до/після Твореного (холотеїзм).
• Бог єдиний, проте багатопроявний – формує власні еманації різних рівнів і різної компетенції для виконання окремих задач в Сущому. Еманації поділяються на універсальні і спеціальні, а також на локальні націопрояви/національні Пантеони. Цей постулат визначає, що всі Боги всіх часів і народів є істинними – бо є еманаціями єдиного Бога.
• Бог ієрархічний – Прояви Божі творять чітку ієрархічну структуру в Богові відповідно до обсягу компетенцій, до характеру відповідальності, до типу функцій, до міри прив’язки до Яви/ матеріального світу.
• Бог системний – всі еманації через ієрархію, вертикальні та горизонтальні зв’язки творять логічну, взаємопов’язану, несуперечливу систему реалізації Задуму Божого/ творення гармонії в Сущому.
• Бог іманентний – одночасно присутній у всіх своїх Проявах та в усьому твореному, розвивається через інструменти Сущого, доступні Проявам та твореному. Бог як кожний Прояв є самостійною особистістю, з емоціями, пам’яттю, індивідуальністю, характером і вподобаннями. Але водночас кожен Прояв Божий є складником єдиного і цілісного Бога.
• Бог трансцендентний – позамежний по відношенню до Сущого і недоступний теоретичному пізнанню з Сущого. Бог існував до творення Ним Сущого, існує одночасно в Сущому і поза ним, доки Суще триває, існуватиме після завершення Сущого. В Сущому виявлений тільки частково через власні еманації, процес та інструменти творення. Трансцендентний Бог не може мати жодних визначень чи імен, тож називається нашим родом за функцією – Род, Той, що породив Суще і всі Прояви Свої.
• Бог абсолютний і довершений – трансцендентний Род є нетворений, безпочатковий, нескінченний, незнищенний, безмежний, всюдисущий, всезнаючий і вічний.
• Бог розвивається – одночасно і є абсолютним, і перебуває у постійному вдосконаленні та розвитку. Саме в свідомому прагненні до розвитку абсолютний і довершений Род породив Суще як засіб розвитку Себе, і еманував Прояви. Через Суще і Прояви як інструмент відбувається ускладнення і вдосконалення Бога. Тому метою існування Сущого, еманування Проявів Божих, створення матеріального світу і розумних істот є творення гармонії – як матеріалу і інструменту розвитку Бога.
Звідси виводимо, яким наше богорозуміння не є, які риси йому не властиві, чи виражені слабко або частково. А саме:
• Наш світогляд має ознаки пантеїзму, згідно з яким Бог та сотворене Ним становлять єдність. Враховуючи, що пантеїзм є позначенням доволі широкого набору поглядів, варто зазначити, що наш світогляд не є фізіомоністичним пантеїзмом (пандеїзмом), згідно з яким божество є початком і основою всіх речей (все/природа є Бог), але існує тільки світ, природа, яку прихильники цього напряму називають Богом, тим самим позбавляючи Бога самостійного існування. За нашим світоглядом є особистісний Бог, що не «звузився» лише до природи/створеного – Бог є більшим за природу, планету і Всесвіт, за матеріальне і за духовне. Наш світогляд має ознаки панентеїзму, згідно з яким світ перебуває в Бозі, але Бог не розчиняється у світі, – оскільки є активні і численні Прояви Божі, при тому повноцінні особистості, окремішні й індивідуальні.
• Наш світогляд має ознаки політеїзму, згідно з яким існує більше одного Бога. Але для нас віра у багатьох Богів не заперечує, а лиш підтримує віру у всемогутнього і всезнаючого цілісного Бога. Згідно з нашим богорозумінням, всі еманації є Проявами одного Бога, хоча при тому повноцінні самостійні особистості з власним ареалом функцій та відповідальності.
• Наш світогляд не є монотеїзмом – ані ексклюзивним, згідно з яким Бог є неподільним, виключним і незмінним; ані інклюзивним, адже Прояви Божі не є «іншими обличчями того ж Бога», але Його еманаціями, різними за компетенціями і масштабами впливу на Суще. За нашим богорозумінням, Бог є цілісним, але в той же час – багатопроявним; досконалим – але водночас вдосконалюваним через Свої іманентні Прояви та творіння. Відповідно, холотеїзм є вищою формою богорозуміння, ніж монотеїзм – оскільки не відмовляє Богові у змінах і розвитку, а також не заперечує жодної релігії світу, не визначає їх помилковими чи неістинними.
• Наш світогляд не є класичним енотеїзмом, згідно з яким Божества перебувають у кровних зв’язках, відбувається народження одних іншими. За нашим світоглядом, ніхто нікого не "народжував", немає прямої родинної ієрархії. У випадку Старших Проявів, Сутності є нижчі від Іпостасей не тому, що Іпостасі їх "народили", і не через меншу силу – але лише через меншу універсальність стосовно Сущого: породжене Родом Суще вже було сферою компетенції іманентних Начал (бо трансцендентний Род є не до порівняння більшим від Сущого – тому еманував з себе іманентні Начала, би порядкували на цьому рівні). Так само Суще від Великого вибуху вже є сферою компетенції Законів/Іпостасей – бо почало бути. Але від того моменту і до реалізації компетенцій Сутностей могло минути як завгодно багато часу (чи не-часу) – аж поки щось почало творитись руками Дажбога і нищитись Радогостовими. Хоча, в масштабах планети Іпостасі і Сутності є, фактично, рівними. На рівні Стихій і субстихійних Молодших Проявів також задіяний принцип еманацій: кожен з Сімох кожної зі Стихій є частковим втіленням Стихії, а не цілком окремою "породженою" силою.
• Наш світогляд не є деїзмом, згідно з яким Бог після творення не втручається у створене. Адже за нашим світоглядом Бог у всіх своїх Проявах, в тому числі локальних націопроявах, ніколи не припиняв і не припинить діяти в Сущому.
• Наш світогляд також не є і монолатрією (переконання, що певний Бог домінує над всіма рештою Богів, в результаті чого формується домінантний культ і певна кількість локальних другорядних культів) – бо наше богорозуміння визнає цілісного трансцендентного Бога, котрий саме через трансцендентність не діє напряму в Сущому, тож і домінантний культ трансцендентного Бога є неможливим. Доступною ж в Сущому є взаємодія з іманентними еманаціями Бога – і тут так само не може бути домінантного культу, оскільки система іманентних Проявів Божих є суворо структурованою та ієрархічною, зі специфічними сферами відповідальності в кожного. Тому можуть формуватись хіба локальні і ситуативні домінанти у вшануванні того чи іншого Прояву Божого/ Бога в конкретний момент, в конкретній місцевості, за конкретних обставин, для конкретної людини/ групи людей. Змінюються ті чи інші вихідні дані – змінюється і культова домінанта, оскільки актуальною стає опіка інакшого Прояву Божого, котрий має саме необхідній в поточний момент функції і інструменти впливу. При тому це не означає тимчасового занепаду чи відсування на другий план, забуття всіх інших Проявів Божих – оскільки їхні сфери відповідальності так само тісно пов’язані з іншими сторонами буття людини/ групи людей/ громади.
пʼятниця, 28 лютого 2020 р.
Послання Дорослому Синові.
#Послання #Дорослому #Синові (померлому і ще ненародженому).
1. Правда уникати раннього одруження і не зі "своєю жінкою". Це я як ранній пишу. Границі доведеться відновлювати довго й муторно. Обом. Тому варто спочатку кимось стати. Випливає п.2
2. Мати більш-менш чітке й валідне уявлання про себе. Цінності - хто ти, звідки ти, куди ти. Тут же то саме шо й в жінок.
3. Пізнати своє тіло і позбавитись від пубертатних уявлень про жіноче тіло. Пізнати своє тіло допоможе плавання, ніде так не проявляється вміння володіти своїм тілом як у плаванні. Позбавитись дитячих уявлень про секс, як про щось грандіозне, безперечно прекрасне. Секс - це лише бонус до душевної єдності, котра важливіша!
4. Пожити окремо від батьків, налагодити побут. Платьожки – черги поліклініки, радість-горе, ітп.
5. Мало знати як тобі хочеться у побуті, навчись це робити – свої порядки на столі, в шкарпетках, в посудній шафці. Прасувати і прати, мити підлогу й туалет – те що наближає до реальності, білосніжний унітаз в твоїй хаті, повір, справляє більше враження, аніж твої парфуми.
6. Навчись готувати для себе смачненькі штуки. М'ясо наприклад. Мало того шо це зручно-смачно. Це ще й полегшить виживання та пізнання жіночого тіла.
7. Навчись розрізняти свої бажання від чужих. Особливо що стосується бажань своєї Мами чи Батька.
8. Навчись поважати світоположення , в якому ти – не самий центр всесвіту. Просто змирись, ти не супермен.
9. Зрозуміти , що не все і не всіх треба перемагати, є люди із якими просто добре, от і будь з ними.
10. Налагодити зв'язок зі своїми переживаннями, дитинством і болями. Може це звучить незрозуміло, але байдуже. Просто "треба" ,якщо вирішив жити своїм і повним життям.
11. Усвідом, що ти не маєш всіх трахати на кого стоїть. Як правило компліменту цілком достатньо. Зроби комплімент і йди собі далі, дався тобі комплімент легко - це "не твоя жінка". Не можеш казати їй компліменти, але й не можеш її забути, придивись, - висока ймовірність, шо це "твоя жінка".
12. Кар'єра, власна справа, бабло і влада – це круто, поважно, необхідно. Але це не ти. Ти це не те що ти робиш. Твоя робота і здатність принести шкуру мамонта-альбіноса – не єдина твоя цінність. Ти ще можеш міняти памперси і заплітати коси. Збирати дитину в садочок. Робити англійську. Це теж подвиг, повір - це дійсно звитяга!
13. Завести нормальних перевірених пригодами друзів. І подруг. (Подруга – це така жінка із якою добре а трахатись можна, але - не треба, ніколи!!! Навіть в думках!)
14. Гроші витрачені на ту Єдину Жінку, котру ти знайшов серед безлічі жінок, - не інвестиція. Не виключна прерогатива. Це тобі дар Божий! Це іноді буває. Приємність для приємних людей. Але ти не зобов’язаний платити за кожну жінку, що наближається на відстань витягнутої руки. Шукай Свою як я сказав вище!
15. Навчись мужньо переносити хвилини своєї слабкості. Ти не Титан, чоловіки плачуть, навіть такі супермени як ти.
16. Доречі просити про допомогу – теж важливий навик , який добре прокачати задовго до подружнього життя. Просити словами і бути вдячним за те, що для тебе роблять – те що робить життя класним.
17. Жінок звичайно кругом повно, добре б визначитись яка тобі потрібна насправді. Я знову повертаюся до жінок, бачиш. Це тому, шо Свою знайти неймовірно важко! Про це ще Соломон писав 3500 років тому.
18. Немає гіршої жінки, аніж брехливої жінки. Навіть не зв'язуйся з такою, щойно це зрозумів.
19. З жінками завжди на "ви". На "ти" лише тоді, коли жінка перша перейде на "ти". Ніколи не раніше!
20. Неважливо скільки ти зароблєш – відкладай на відпочинок і на декретний період матері твоїх дітей.
1. Правда уникати раннього одруження і не зі "своєю жінкою". Це я як ранній пишу. Границі доведеться відновлювати довго й муторно. Обом. Тому варто спочатку кимось стати. Випливає п.2
2. Мати більш-менш чітке й валідне уявлання про себе. Цінності - хто ти, звідки ти, куди ти. Тут же то саме шо й в жінок.
3. Пізнати своє тіло і позбавитись від пубертатних уявлень про жіноче тіло. Пізнати своє тіло допоможе плавання, ніде так не проявляється вміння володіти своїм тілом як у плаванні. Позбавитись дитячих уявлень про секс, як про щось грандіозне, безперечно прекрасне. Секс - це лише бонус до душевної єдності, котра важливіша!
4. Пожити окремо від батьків, налагодити побут. Платьожки – черги поліклініки, радість-горе, ітп.
5. Мало знати як тобі хочеться у побуті, навчись це робити – свої порядки на столі, в шкарпетках, в посудній шафці. Прасувати і прати, мити підлогу й туалет – те що наближає до реальності, білосніжний унітаз в твоїй хаті, повір, справляє більше враження, аніж твої парфуми.
6. Навчись готувати для себе смачненькі штуки. М'ясо наприклад. Мало того шо це зручно-смачно. Це ще й полегшить виживання та пізнання жіночого тіла.
7. Навчись розрізняти свої бажання від чужих. Особливо що стосується бажань своєї Мами чи Батька.
8. Навчись поважати світоположення , в якому ти – не самий центр всесвіту. Просто змирись, ти не супермен.
9. Зрозуміти , що не все і не всіх треба перемагати, є люди із якими просто добре, от і будь з ними.
10. Налагодити зв'язок зі своїми переживаннями, дитинством і болями. Може це звучить незрозуміло, але байдуже. Просто "треба" ,якщо вирішив жити своїм і повним життям.
11. Усвідом, що ти не маєш всіх трахати на кого стоїть. Як правило компліменту цілком достатньо. Зроби комплімент і йди собі далі, дався тобі комплімент легко - це "не твоя жінка". Не можеш казати їй компліменти, але й не можеш її забути, придивись, - висока ймовірність, шо це "твоя жінка".
12. Кар'єра, власна справа, бабло і влада – це круто, поважно, необхідно. Але це не ти. Ти це не те що ти робиш. Твоя робота і здатність принести шкуру мамонта-альбіноса – не єдина твоя цінність. Ти ще можеш міняти памперси і заплітати коси. Збирати дитину в садочок. Робити англійську. Це теж подвиг, повір - це дійсно звитяга!
13. Завести нормальних перевірених пригодами друзів. І подруг. (Подруга – це така жінка із якою добре а трахатись можна, але - не треба, ніколи!!! Навіть в думках!)
14. Гроші витрачені на ту Єдину Жінку, котру ти знайшов серед безлічі жінок, - не інвестиція. Не виключна прерогатива. Це тобі дар Божий! Це іноді буває. Приємність для приємних людей. Але ти не зобов’язаний платити за кожну жінку, що наближається на відстань витягнутої руки. Шукай Свою як я сказав вище!
15. Навчись мужньо переносити хвилини своєї слабкості. Ти не Титан, чоловіки плачуть, навіть такі супермени як ти.
16. Доречі просити про допомогу – теж важливий навик , який добре прокачати задовго до подружнього життя. Просити словами і бути вдячним за те, що для тебе роблять – те що робить життя класним.
17. Жінок звичайно кругом повно, добре б визначитись яка тобі потрібна насправді. Я знову повертаюся до жінок, бачиш. Це тому, шо Свою знайти неймовірно важко! Про це ще Соломон писав 3500 років тому.
18. Немає гіршої жінки, аніж брехливої жінки. Навіть не зв'язуйся з такою, щойно це зрозумів.
19. З жінками завжди на "ви". На "ти" лише тоді, коли жінка перша перейде на "ти". Ніколи не раніше!
20. Неважливо скільки ти зароблєш – відкладай на відпочинок і на декретний період матері твоїх дітей.
19. Ніколи не займай і не тривож жінку, котра занурилася в читання книги, чи малювання. В цю мить вона дуже ляклива - наслідки непередбачувані. Краще сиди тихо й чекай, доки вона вийде з цього концентрованого стану. До того ж - в цьому стані ти можеш побачити її справжньою. Скористайся цим і побач.
20. Спорт це просто життєва необхідність! Спорт не лише тренування тіла, - а й тренування мозку й духу. Тренуй! Коли ти можеш багато читати, - то твоє тіло здорове!
21. Після одруження люди кращими не стають. Якщо щось не подобається "до" - то "після" воно лише роздується.
22. Розраховуй лише на себе. Це стосується грошей, кредитів, позик. Борони боже позичати гроші у своєї дівчини/дружини.
23. Не відмовляйся від допомоги своїх батьків, навіть якщо тобі давно нічого не треба – дай можливість цим людям відчути себе причетними і потрібними для тебе.
24. Відкалібрувати літрометр: навчитись обходитися з алкоголем. Не пияч з тими, хто не вміє пити! Бо винен будеш ти!
25. Не пияч з незнайомцями. Це може бути сусід в купе потяга, чи сусід в барі готелю, куди ти приїхав відпочивати. Моя настанова, котрій немає винятків, - не пияч з незнайомцями! Ніколи!
26. З добре знайомими теж не пияч, якщо дізнався, шо в них проблеми зі здоров'ям. Твоя відповідь буде спокійне і не дискусійне "Ні." на будь-які їхні пропозиції випити.
27. Ніколи не роби собі татуювань. Татуювання роблять люди схильні до необдуманих рішень. Хай це можуть бути твої друзі, хороші друзі, вірні друзі. Та від цього факту не відкрутишся і життя тому підтвердження - тату притаманне людям схильним до необдуманих рішень.
20. Спорт це просто життєва необхідність! Спорт не лише тренування тіла, - а й тренування мозку й духу. Тренуй! Коли ти можеш багато читати, - то твоє тіло здорове!
21. Після одруження люди кращими не стають. Якщо щось не подобається "до" - то "після" воно лише роздується.
22. Розраховуй лише на себе. Це стосується грошей, кредитів, позик. Борони боже позичати гроші у своєї дівчини/дружини.
23. Не відмовляйся від допомоги своїх батьків, навіть якщо тобі давно нічого не треба – дай можливість цим людям відчути себе причетними і потрібними для тебе.
24. Відкалібрувати літрометр: навчитись обходитися з алкоголем. Не пияч з тими, хто не вміє пити! Бо винен будеш ти!
25. Не пияч з незнайомцями. Це може бути сусід в купе потяга, чи сусід в барі готелю, куди ти приїхав відпочивати. Моя настанова, котрій немає винятків, - не пияч з незнайомцями! Ніколи!
26. З добре знайомими теж не пияч, якщо дізнався, шо в них проблеми зі здоров'ям. Твоя відповідь буде спокійне і не дискусійне "Ні." на будь-які їхні пропозиції випити.
27. Ніколи не роби собі татуювань. Татуювання роблять люди схильні до необдуманих рішень. Хай це можуть бути твої друзі, хороші друзі, вірні друзі. Та від цього факту не відкрутишся і життя тому підтвердження - тату притаманне людям схильним до необдуманих рішень.
Виняток - ритуальне татуювання.
Але в українській культурі ритуалів, пов'язаних з тату я не зустрічав. Ритуальна сережка у вусі козака - так; а козаків Запорожців в татухах - не бачив, не чув.
Для початку десь так.
P.S. Хотів би я, шоби для мене таке хтось писав років 30-40 тому...
Але в українській культурі ритуалів, пов'язаних з тату я не зустрічав. Ритуальна сережка у вусі козака - так; а козаків Запорожців в татухах - не бачив, не чув.
Для початку десь так.
P.S. Хотів би я, шоби для мене таке хтось писав років 30-40 тому...
пʼятниця, 27 вересня 2019 р.
Матріархат. (Уривок із "Громадянин Галактики" Роберта Гайнлайна).
Уривок з науково-фантастичного роману Роберта Гайнлайна "Громадянин Галактики".
Читаючи роман в цьому місці, я мав відчуття, що читаю опис чогось дуже знайомого, не міг зрозуміти що це.
Декілька разів повертався до цього місця і перечитував, перечитував, перечитував. І раптом зрозумів - я і є той Фріц, а Роберт Гайнлай - ніби Маргарет. І зрозумів, що Роберт Гайнлайн точно описав моє рідне село, де я народився і виріс безвиїздно.
Все стало на свої місця!
Тепер, вякий раз, коли якась пані починає розлагольствувати про "матріархат" я даю почитати цей уривок. З реакції я безпомилково визначаю чи вона взагалі розуміє хоча б щось, з того, що розповідає про матріархат в Україні.
Він зупинився. “Вітаю, Маргарет.”
“Привіт, Торговцю. Якусь мить я подумала, що ти вже не розмовляєш з фракі.”
“Та годі, Маргарет!”
Вона усміхнулася. “Жартую. Мої вітання, Торбі. Щаслива за тебе — це найкраще рішення за таких обставин.”
“Дякую. Гадаю, що так.”
Вона перейшла на системну англійську і з материнським занепокоєнням зауважила, “Ти ніби сумніваєшся, Торбі. Все в тебе гаразд?”
“О, так, все добре” Раптом його прорвало сказати правду. “Маргарет, я ніколи не зрозумію цих людей!”
“Я теж спочатку почувалася точно так всякий раз, коли бралася за нове дослідження, а це — найбентежніше з усіх. Що тебе непокоїть?”, м’яко перепитала вона.
“А, ну... я не знаю. Не знаю як сказати. Ну, візьмімо Фріца — він є моїм старшим братом. Він мені багато допомагає, — а тоді, я пропустив щось таке, в чому він очікує від мене розуміння, і він на мене так гаркнув, що мені вуха позакладало. Якось він вдарив мене. Я дав здачі й думав, що він зараз вибухне.”
“Право клюй ближнього”, вставила Маргарет.
“Що?”
“Не зважай. Це не наукова паралель; люди не курчата. То що трапилося?”
“Ну, і точно так же швидко він охолов, сказав мені, що забуде про це, витре з пам’яті, тому що я неосвічений.”
“Обов’язок шляхтича.”
“Га?”
“Пробач. Моя голова переповнена всяким барахлом. То він зробив, як і казав?”
“Саме так! Він був солодким як цукор. Я навіть не зрозумів, що його тоді так зачепило... і я не знаю, чому він так швидко охолов, коли я дав йому здачі.” Він розпустив руки. “Це не природно.”
“Звісно ні. Але щось таке є. Емм... Торбі, я могла б допомогти. Ймовірно, я знаю краще як працює Фріцова голова, аніж він сам. Тому що я не є однією з Народу“
“Не розумію.”
“Гадаю, що я розумію. Це моя робота розуміти. Фріц народився серед Народу; більша частина з того, що він знає — а він дуже обізнаний молодий чоловік — є підсвідомим. Він не може пояснити цього, тому що він не знає, що він це знає; він просто функціонує. Але те, що за ці два роки вивчила я — я вивчила усвідомлено. Ймовірно я можу порадити тобі, коли ти соромишся запитати когось із них. Зі мною ти можеш говорити вільно; я ж не маю статусу.”
“Ухх, Маргарет, а ви могли б?”
“Будь коли. Я теж іще не забула, як ти обіцяв обговорити зі мною Джаббул. Але не дозволяй мені тебе затримувати, ти, здається поспішаєш.”
“Насправді ні.” Він дурнувато посміхнувся. “Коли я поспішаю, то взагалі не маю ні з ким говорити... та й не знаю як.”
“А, ну так. Торбі, я маю знімки, імена, родинну класифікацію, корабельні обов’язки на кожного. Це допоможе?”
“Га? Я сказав би, що вельми! Фріц думає, що йому достатньо вказати раз на когось пальцем і сказати хто то.”
“Ну тоді ходімо до моєї каюти. Та все гаразд; я маю особливу відправу опитувати тут будь кого. Двері відкриваються до загального коридору, тож, ти не перетинаєш лінію пурдах.”
Цілісно упорядковану картками зі світлинами інформацію, котру Торбі так довго не міг опанувати, коли та була розпорошена, він всотав за пів години — завдяки навичкам отриманим ще від Басліма та завдяки методичності Доктора Мадер. На доповнення, вона ще приготувала родинне дерево для всієї “Сісу”; тут він вперше побачив; його родичі не потребували діаграм, - вони просто знали.
Вона показала йому його власне місце. “Плюсик вказує на те, що хоч ти й перебуваєш у безпосередній септі, - ти не народжений тут. Ось іще парочка, переведені з супутніх гілок до септи... для того, щоби завести їх до головної лінії, я підозрюю. Ви Народ зветеся “родиною”, але групування є фратрією.”
“Як?”
“Споріднена група без загального предка, котра практикує екзогамію — це означає одруження поза групою. “Екзогамні табу тримаються, модифіковуються правилами половин. Ти знаєш, як дві половини працюють?”
“Вони по черзі виходять на робочі зміни.”
“Так, але чи знаєш ти чому вахта правого борту корабля має більше холостяків, а вахта лівого борту — більшість самотні жінки?”
“Ее, не певен.”
“Жінки, прийняті з інших кораблів розміщуються на половині лівого борту; ріднонароджені холостяки — з правого борту. Кожна дівчина на твоїй половині піде на обмін... якщо не знайде собі чоловіка з поміж тих небагатьох прийнятних для неї чоловіків. Тебе ось усиновили на цьому боці, але це також вимагало іншого прийомного батька. Бачиш, імена з синіми перекресленими колами? Одна з цих дівчат — твоя майбутня дружина... якщо не знайдеш собі пару з іншого корабля.”
Торбі відчув збентеження від такої думки. “Я маю це робити?”
“Якщо ти здобудеш корабельне звання, котре відповідає рангу твоєї родини, тобі доведеться ходити з кийком, щоби від них відбиватися.”
Його аж пересмикнуло. Захоплений тепер міцно родиною, він відчував більшу потребу в третій нозі, аніж у дружині.
“Більшість спільнот,” продовжувала вона, “практикують як екзогамію, так і ендогамію — чоловік мусить одружитися зі сторонньою, але посеред своєї нації, раси, релігії, або якоїсь більшої групи, і ви Вільні Торговці — не є винятком; ви мусите переходити до іншої половини, але ви не можете одружуватися з фракі. Одначе, ці ваші правила спричиняють одну незвичну постанову — кожен корабель — це патрилокальний матріархат.”
“Що?”
“ 'Патрилокальний матріархат' означає, що дружини долучаються до родин своїх чоловіків; матріархат... ну, хто господарює кораблем?”
“Ну як, Капітан.”
“Хіба він?”
“Ну, Батько слухає Бабусю, але вона вже дуже стара і...”
“Ніяких “і”. Вона Головний Офіцер керує всім. Мене це здивувало; Я думала, що це лише на цьому кораблі. Але це розповсюджується на весь Народ. Чоловіки провадять торгівлю, керують кораблем, доглядають його енергетичні установки — але жінка завжди головує. Це має сенс в середині цієї системи; і це робить шлюбні звичаї прийнятними.” Торбі не хотів, аби вона щоразу згадувала про одруження.
“Ти не бачив доньок корабельних торговців. Дівчата, покидаючи корабель, ридають, їх майже силою тягнуть... але щойно прибувши на інший корабель, - очі миттю висихають, вона вже готова усміхатися й фліртувати, очі широко розплющені в пошуках чоловіків. Якщо дівчина ловить того самого чоловіка і штовхає його, то одного дня вона може бути сувереном Незалежної держави. Допоки вона не покине свій рідний корабель, вона таких можливостей не має, саме тому її сльози швидко висихають. Але якби чоловіки правили, тоді обмін дівчатами був би рабством як воно є. А так — це великий шанс для кожної дівчини.”
Доктор Мадер підняла погляд від карти. “Людські звичаї, котрі допомагають людям жити разом майже ніколи не розписані заздалегідь. Але вони корисні, інакше ніхто не виживе. Торбі, тобі було дуже бентежно, коли ти думав, як поводитися зі своїми родичами.”
“Певно, що було!”
“Що найважливіше для Торговця?”
Торбі замислився. “Ну, Родина. Все залежить від того, хто ти є в Родині.”
“Зовсім ні. Його корабель.”
“Ну, коли ви кажете “корабель” ви маєте на увазі “родину” “
“Саме навпаки. Якщо Торговець стане незадоволеним, куди він може піти? Космос не прийме його без корабля з його стінами навколо; також він не уявляє життя на планеті серед фракі, сама думка огидна йому. Його корабель — це його життя, повітря, котрим він дихає іде від його корабля; якось ти мусиш навчитися жити в ньому. Але тиск особистостей майже нестерпний і немає ніякого способу уникнути одне одного. Тиск зростав би, аж доки когось би не вбили... чи доки сам корабель не було би зруйновано. Одначе люди винаходять шляхи підлаштовування до будь яких умов. Ви, Народ, змащуєте стосунки ритуалами, формальностями, наперед установленими шаблонами мовлення, обов’язковими діями та відповідями. Коли все ускладнюється, ви ховаєтеся за шаблоном. Ось чому Фріц не міг довго гніватися.”
“Га?”
“Він не міг. Ти зробив щось неправильно... але сам той факт показав, що ти був необізнаний. І Фріц миттю це забув, а тоді він згадав, і його гнів зник. Народ не дозволяє собі злитися на дитину; натомість вони повертають дитину на правильний шлях... аж допоки вона не слідуватиме вашим складним звичаям так же автоматично як і Фріц.”
“Ага, гадаю, я розумію.” Зітхнув Торбі. “Але це так складно.”
“Тому що ти не народився в цих звичаях. Однак, ти вивчиш, і це відбиратиме в тебе не більших зусиль, аніж дихання — і це корисно для вас. Звичаї кажуть чоловікові, хто він, де його належне місце, що він мусить робити. Краще трохи нелогічні звичаї, аніж ніяких; людина не може жити в гурті без звичаїв. З точки зору антрополога “справедливість” - це пошук звичаю, котрий працює.”
“Мій батько — мій інший батько, я маю на увазі Баслім, Баслім Кульгавий — завше казав, що спосіб знайти справедливість це ставитися справедливо до інших людей і не перейматися тим, як вони ставляться до тебе.”
“Хіба це не відповідає всьому тому, що сказала я?”
“Так, думаю, так.”
“Я гадаю, що Баслім Кульгавий дивився би на Народ як на справедливих в законі.” Вона поплескала його по плечу. “Не переймайся, Торбі. Старайся якомога краще, і одного дня ти одружишся з однією з цих милих дівчат. Ти будеш щасливим.”
Таке пророцтво Торбі не втішило.
Читаючи роман в цьому місці, я мав відчуття, що читаю опис чогось дуже знайомого, не міг зрозуміти що це.
Декілька разів повертався до цього місця і перечитував, перечитував, перечитував. І раптом зрозумів - я і є той Фріц, а Роберт Гайнлай - ніби Маргарет. І зрозумів, що Роберт Гайнлайн точно описав моє рідне село, де я народився і виріс безвиїздно.
Все стало на свої місця!
Тепер, вякий раз, коли якась пані починає розлагольствувати про "матріархат" я даю почитати цей уривок. З реакції я безпомилково визначаю чи вона взагалі розуміє хоча б щось, з того, що розповідає про матріархат в Україні.
Він зупинився. “Вітаю, Маргарет.”
“Привіт, Торговцю. Якусь мить я подумала, що ти вже не розмовляєш з фракі.”
“Та годі, Маргарет!”
Вона усміхнулася. “Жартую. Мої вітання, Торбі. Щаслива за тебе — це найкраще рішення за таких обставин.”
“Дякую. Гадаю, що так.”
Вона перейшла на системну англійську і з материнським занепокоєнням зауважила, “Ти ніби сумніваєшся, Торбі. Все в тебе гаразд?”
“О, так, все добре” Раптом його прорвало сказати правду. “Маргарет, я ніколи не зрозумію цих людей!”
“Я теж спочатку почувалася точно так всякий раз, коли бралася за нове дослідження, а це — найбентежніше з усіх. Що тебе непокоїть?”, м’яко перепитала вона.
“А, ну... я не знаю. Не знаю як сказати. Ну, візьмімо Фріца — він є моїм старшим братом. Він мені багато допомагає, — а тоді, я пропустив щось таке, в чому він очікує від мене розуміння, і він на мене так гаркнув, що мені вуха позакладало. Якось він вдарив мене. Я дав здачі й думав, що він зараз вибухне.”
“Право клюй ближнього”, вставила Маргарет.
“Що?”
“Не зважай. Це не наукова паралель; люди не курчата. То що трапилося?”
“Ну, і точно так же швидко він охолов, сказав мені, що забуде про це, витре з пам’яті, тому що я неосвічений.”
“Обов’язок шляхтича.”
“Га?”
“Пробач. Моя голова переповнена всяким барахлом. То він зробив, як і казав?”
“Саме так! Він був солодким як цукор. Я навіть не зрозумів, що його тоді так зачепило... і я не знаю, чому він так швидко охолов, коли я дав йому здачі.” Він розпустив руки. “Це не природно.”
“Звісно ні. Але щось таке є. Емм... Торбі, я могла б допомогти. Ймовірно, я знаю краще як працює Фріцова голова, аніж він сам. Тому що я не є однією з Народу“
“Не розумію.”
“Гадаю, що я розумію. Це моя робота розуміти. Фріц народився серед Народу; більша частина з того, що він знає — а він дуже обізнаний молодий чоловік — є підсвідомим. Він не може пояснити цього, тому що він не знає, що він це знає; він просто функціонує. Але те, що за ці два роки вивчила я — я вивчила усвідомлено. Ймовірно я можу порадити тобі, коли ти соромишся запитати когось із них. Зі мною ти можеш говорити вільно; я ж не маю статусу.”
“Ухх, Маргарет, а ви могли б?”
“Будь коли. Я теж іще не забула, як ти обіцяв обговорити зі мною Джаббул. Але не дозволяй мені тебе затримувати, ти, здається поспішаєш.”
“Насправді ні.” Він дурнувато посміхнувся. “Коли я поспішаю, то взагалі не маю ні з ким говорити... та й не знаю як.”
“А, ну так. Торбі, я маю знімки, імена, родинну класифікацію, корабельні обов’язки на кожного. Це допоможе?”
“Га? Я сказав би, що вельми! Фріц думає, що йому достатньо вказати раз на когось пальцем і сказати хто то.”
“Ну тоді ходімо до моєї каюти. Та все гаразд; я маю особливу відправу опитувати тут будь кого. Двері відкриваються до загального коридору, тож, ти не перетинаєш лінію пурдах.”
Цілісно упорядковану картками зі світлинами інформацію, котру Торбі так довго не міг опанувати, коли та була розпорошена, він всотав за пів години — завдяки навичкам отриманим ще від Басліма та завдяки методичності Доктора Мадер. На доповнення, вона ще приготувала родинне дерево для всієї “Сісу”; тут він вперше побачив; його родичі не потребували діаграм, - вони просто знали.
Вона показала йому його власне місце. “Плюсик вказує на те, що хоч ти й перебуваєш у безпосередній септі, - ти не народжений тут. Ось іще парочка, переведені з супутніх гілок до септи... для того, щоби завести їх до головної лінії, я підозрюю. Ви Народ зветеся “родиною”, але групування є фратрією.”
“Як?”
“Споріднена група без загального предка, котра практикує екзогамію — це означає одруження поза групою. “Екзогамні табу тримаються, модифіковуються правилами половин. Ти знаєш, як дві половини працюють?”
“Вони по черзі виходять на робочі зміни.”
“Так, але чи знаєш ти чому вахта правого борту корабля має більше холостяків, а вахта лівого борту — більшість самотні жінки?”
“Ее, не певен.”
“Жінки, прийняті з інших кораблів розміщуються на половині лівого борту; ріднонароджені холостяки — з правого борту. Кожна дівчина на твоїй половині піде на обмін... якщо не знайде собі чоловіка з поміж тих небагатьох прийнятних для неї чоловіків. Тебе ось усиновили на цьому боці, але це також вимагало іншого прийомного батька. Бачиш, імена з синіми перекресленими колами? Одна з цих дівчат — твоя майбутня дружина... якщо не знайдеш собі пару з іншого корабля.”
Торбі відчув збентеження від такої думки. “Я маю це робити?”
“Якщо ти здобудеш корабельне звання, котре відповідає рангу твоєї родини, тобі доведеться ходити з кийком, щоби від них відбиватися.”
Його аж пересмикнуло. Захоплений тепер міцно родиною, він відчував більшу потребу в третій нозі, аніж у дружині.
“Більшість спільнот,” продовжувала вона, “практикують як екзогамію, так і ендогамію — чоловік мусить одружитися зі сторонньою, але посеред своєї нації, раси, релігії, або якоїсь більшої групи, і ви Вільні Торговці — не є винятком; ви мусите переходити до іншої половини, але ви не можете одружуватися з фракі. Одначе, ці ваші правила спричиняють одну незвичну постанову — кожен корабель — це патрилокальний матріархат.”
“Що?”
“ 'Патрилокальний матріархат' означає, що дружини долучаються до родин своїх чоловіків; матріархат... ну, хто господарює кораблем?”
“Ну як, Капітан.”
“Хіба він?”
“Ну, Батько слухає Бабусю, але вона вже дуже стара і...”
“Ніяких “і”. Вона Головний Офіцер керує всім. Мене це здивувало; Я думала, що це лише на цьому кораблі. Але це розповсюджується на весь Народ. Чоловіки провадять торгівлю, керують кораблем, доглядають його енергетичні установки — але жінка завжди головує. Це має сенс в середині цієї системи; і це робить шлюбні звичаї прийнятними.” Торбі не хотів, аби вона щоразу згадувала про одруження.
“Ти не бачив доньок корабельних торговців. Дівчата, покидаючи корабель, ридають, їх майже силою тягнуть... але щойно прибувши на інший корабель, - очі миттю висихають, вона вже готова усміхатися й фліртувати, очі широко розплющені в пошуках чоловіків. Якщо дівчина ловить того самого чоловіка і штовхає його, то одного дня вона може бути сувереном Незалежної держави. Допоки вона не покине свій рідний корабель, вона таких можливостей не має, саме тому її сльози швидко висихають. Але якби чоловіки правили, тоді обмін дівчатами був би рабством як воно є. А так — це великий шанс для кожної дівчини.”
Доктор Мадер підняла погляд від карти. “Людські звичаї, котрі допомагають людям жити разом майже ніколи не розписані заздалегідь. Але вони корисні, інакше ніхто не виживе. Торбі, тобі було дуже бентежно, коли ти думав, як поводитися зі своїми родичами.”
“Певно, що було!”
“Що найважливіше для Торговця?”
Торбі замислився. “Ну, Родина. Все залежить від того, хто ти є в Родині.”
“Зовсім ні. Його корабель.”
“Ну, коли ви кажете “корабель” ви маєте на увазі “родину” “
“Саме навпаки. Якщо Торговець стане незадоволеним, куди він може піти? Космос не прийме його без корабля з його стінами навколо; також він не уявляє життя на планеті серед фракі, сама думка огидна йому. Його корабель — це його життя, повітря, котрим він дихає іде від його корабля; якось ти мусиш навчитися жити в ньому. Але тиск особистостей майже нестерпний і немає ніякого способу уникнути одне одного. Тиск зростав би, аж доки когось би не вбили... чи доки сам корабель не було би зруйновано. Одначе люди винаходять шляхи підлаштовування до будь яких умов. Ви, Народ, змащуєте стосунки ритуалами, формальностями, наперед установленими шаблонами мовлення, обов’язковими діями та відповідями. Коли все ускладнюється, ви ховаєтеся за шаблоном. Ось чому Фріц не міг довго гніватися.”
“Га?”
“Він не міг. Ти зробив щось неправильно... але сам той факт показав, що ти був необізнаний. І Фріц миттю це забув, а тоді він згадав, і його гнів зник. Народ не дозволяє собі злитися на дитину; натомість вони повертають дитину на правильний шлях... аж допоки вона не слідуватиме вашим складним звичаям так же автоматично як і Фріц.”
“Ага, гадаю, я розумію.” Зітхнув Торбі. “Але це так складно.”
“Тому що ти не народився в цих звичаях. Однак, ти вивчиш, і це відбиратиме в тебе не більших зусиль, аніж дихання — і це корисно для вас. Звичаї кажуть чоловікові, хто він, де його належне місце, що він мусить робити. Краще трохи нелогічні звичаї, аніж ніяких; людина не може жити в гурті без звичаїв. З точки зору антрополога “справедливість” - це пошук звичаю, котрий працює.”
“Мій батько — мій інший батько, я маю на увазі Баслім, Баслім Кульгавий — завше казав, що спосіб знайти справедливість це ставитися справедливо до інших людей і не перейматися тим, як вони ставляться до тебе.”
“Хіба це не відповідає всьому тому, що сказала я?”
“Так, думаю, так.”
“Я гадаю, що Баслім Кульгавий дивився би на Народ як на справедливих в законі.” Вона поплескала його по плечу. “Не переймайся, Торбі. Старайся якомога краще, і одного дня ти одружишся з однією з цих милих дівчат. Ти будеш щасливим.”
Таке пророцтво Торбі не втішило.
вівторок, 16 липня 2019 р.
Джозеф-Редьярд Кіплінґ "Тягар білих"
Перекладач: Є.Сверстюк
Беріть тягар той Білих,
Зішліть туди свій цвіт,
Синів, щоб торували
Новим підданцям слід;
Служили за поденне —
Завжди напоготів —
Юрбі хистких, похмурих
Дітей-напівчортів.
Беріть тягар той Білих —
Терпляче поруч йти,
Ховати прояв сили
І проблиск гордости;
Сто раз просте і ясне
Доводити до всіх,
Чужих шукати вигід
Та інтересів їх.
Беріть тягар той Білих —
Лють мирної війни:
Забий той вічний голод,
Хвороби ті спини...
І вже коли замріє
Жаданий той кінець,
Дикунська Лінь і Дурість
Зведе все нанівець.
Беріть тягар той Білих —
Не розкіш королів,
Струмент кріпацький, мітли
І роби ковалів.
Порти, де вам не плавать,
Шляхи в чужий вам світ
Своїм життям вкладайте
І смертю значте слід!
Беріть тягар той Білих —
І жніть платню стару:
Докори — за зусилля,
Ненависть — за весь труд,
Крик юрб, яких до світла
(Повільно так!) тягли:
"Нащо ви нас з Єгипту?..
Ми любо там жили..."
Беріть тягар той Білих —
Не смійте спочивать!
Ані гукать про Волю,
Щоб втому приховать!
За кожен крик і шепіт,
За кожен чин і пас
Мовчазні люди важать
Богів чужих і вас.
Беріть тягар той Білих —
Кінець дитячим снам:
Були легкі то лаври,
Яким мала ціна.
За всі літа невдячні
Прийміть свої жнива:
Холодний, зріло-мудрий
Суд тих, що рівні вам.
The White Man's Burden
TAKE up the White Man's burden -
Send forth the best ye breed -
Go bind your sons to exile
To serve your captives' need;
To wait in heavy harness
On fluttered folk and wild -
Your new-caught sullen peoples,
Half devil and half child.
Take up the White Man's burden -
In patience to abide
To veil the threat of terror
And check the show of pride;
By open speech and simple,
An hundred times made plain,
To seek another's profit,
And work another's gain.
Take up the White Man's burden -
The savage wars of peace -
Fill full the mouth of famine
And bid the sickness cease;
And when your goal is nearest
The end for others sought,
Watch Sloth and heathen Folly
Bring all your hopes to nought.
Take up the White Man's burden -
No tawdry rule of kings,
But toil of serf and sweeper -
The tale of common things.
The ports ye shall not enter,
The roads ye shall not tread,
Go make them with your living,
And mark them with your dead!
Take up the White Man's burden -
And reap his old reward,
The blame of those ye better,
The hate of those ye guard -
The cry of hosts ye humour
(Ah slowly !) towards the light: -
"Why brought ye us from bondage,
"Our loved Egyptian night?"
Take up the White Man's burden -
Ye dare not stoop to less -
Nor call too loud on Freedom
To cloak your weariness;
By all ye cry or whisper,
By all ye leave or do,
The silent sullen peoples
Shall weigh your Gods and you.
Take up the White Man's burden -
Have done with childish days -
The lightly proffered laurel,
The easy, ungrudged praise.
Comes now, to search your manhood
Through all the thankless years,
Cold-edged with dear-bought wisdom,
The judgement of your peers.
Беріть тягар той Білих,
Зішліть туди свій цвіт,
Синів, щоб торували
Новим підданцям слід;
Служили за поденне —
Завжди напоготів —
Юрбі хистких, похмурих
Дітей-напівчортів.
Беріть тягар той Білих —
Терпляче поруч йти,
Ховати прояв сили
І проблиск гордости;
Сто раз просте і ясне
Доводити до всіх,
Чужих шукати вигід
Та інтересів їх.
Беріть тягар той Білих —
Лють мирної війни:
Забий той вічний голод,
Хвороби ті спини...
І вже коли замріє
Жаданий той кінець,
Дикунська Лінь і Дурість
Зведе все нанівець.
Беріть тягар той Білих —
Не розкіш королів,
Струмент кріпацький, мітли
І роби ковалів.
Порти, де вам не плавать,
Шляхи в чужий вам світ
Своїм життям вкладайте
І смертю значте слід!
Беріть тягар той Білих —
І жніть платню стару:
Докори — за зусилля,
Ненависть — за весь труд,
Крик юрб, яких до світла
(Повільно так!) тягли:
"Нащо ви нас з Єгипту?..
Ми любо там жили..."
Беріть тягар той Білих —
Не смійте спочивать!
Ані гукать про Волю,
Щоб втому приховать!
За кожен крик і шепіт,
За кожен чин і пас
Мовчазні люди важать
Богів чужих і вас.
Беріть тягар той Білих —
Кінець дитячим снам:
Були легкі то лаври,
Яким мала ціна.
За всі літа невдячні
Прийміть свої жнива:
Холодний, зріло-мудрий
Суд тих, що рівні вам.
The White Man's Burden
TAKE up the White Man's burden -
Send forth the best ye breed -
Go bind your sons to exile
To serve your captives' need;
To wait in heavy harness
On fluttered folk and wild -
Your new-caught sullen peoples,
Half devil and half child.
Take up the White Man's burden -
In patience to abide
To veil the threat of terror
And check the show of pride;
By open speech and simple,
An hundred times made plain,
To seek another's profit,
And work another's gain.
Take up the White Man's burden -
The savage wars of peace -
Fill full the mouth of famine
And bid the sickness cease;
And when your goal is nearest
The end for others sought,
Watch Sloth and heathen Folly
Bring all your hopes to nought.
Take up the White Man's burden -
No tawdry rule of kings,
But toil of serf and sweeper -
The tale of common things.
The ports ye shall not enter,
The roads ye shall not tread,
Go make them with your living,
And mark them with your dead!
Take up the White Man's burden -
And reap his old reward,
The blame of those ye better,
The hate of those ye guard -
The cry of hosts ye humour
(Ah slowly !) towards the light: -
"Why brought ye us from bondage,
"Our loved Egyptian night?"
Take up the White Man's burden -
Ye dare not stoop to less -
Nor call too loud on Freedom
To cloak your weariness;
By all ye cry or whisper,
By all ye leave or do,
The silent sullen peoples
Shall weigh your Gods and you.
Take up the White Man's burden -
Have done with childish days -
The lightly proffered laurel,
The easy, ungrudged praise.
Comes now, to search your manhood
Through all the thankless years,
Cold-edged with dear-bought wisdom,
The judgement of your peers.
вівторок, 1 січня 2019 р.
Якщо це перемога, то що таке поразка?
Публікації у “Свободі” не проходять повз увагу читацького загалу. У цьому я вкотре переконався, прочитавши у №26 газети лист кандидата історичних наук В’ячеслава Прокоф’єва, в якому він не погоджується з тим, що я писав про танкову битву під Прохорівкою. Читач, посилаючись на мемуари совєцьких маршалів та деяких західних істориків, стверджує: під Прохорівкою Червона армія перемогла нацистів, а німці втратили у цьому бою понад 300 танків.
Чи так це було насправді?
Оскільки мій опонент щедро цитує мемуари військових і спеціальні видання, я теж скористаюся цим прийомом. Отже: “Наприкінці серпня (1943 року) на танковий завод №112 прибули нарком В.О.Малишев, начальник ГУБТУ маршал бронетанкових військ Я.Н.Федоренко та відповідальні працівники Наркомату озброєнь. Малишев сказав, що перемога на Курській дузі дісталася надто дорогою ціною, наші втрати в обох фазах Курської битви становили близько 6 тис. танків та САУ, а противника — 1, 5 тис.” (И.Шмелев. История танка: 1916/1996. — М., 1996. С.147—148). Нарком пояснював це наявністю у вермахту нових танків і танкових гармат, за допомогою яких можна було розстрілювати совєцькі танки з відстані у півтора кілометри, нічим не ризикуючи. Малишев зі зрозумілих причин не говорив про рівень підготовки совєцьких танкістів і про якість управління військами. Веде він мову і про загальну перемогу на Курській дузі, хоча зрозуміло, що з таким рівнем втрат її можна сміливо назвати Пірровою.
Але підемо далі. “13 липня фельдмаршали фон Манштейн і Клюге були викликані у Східну Прусію, і Гітлер повідомив їм, що операцію “Цитадель” треба негайно припинити, оскільки союзники висадилися в Сицилії і туди повинні бути терміново перекинуті війська зі Східного фронту” (Ф.Меллентин. Бронированный кулак вермахта. — Смоленск, 1999. С.337). Запам’ятаймо цю дату: 12 липня відбувся бій під Прохорівкою, а 13 липня Гітлер вирішує припинити спроби наступу на Курській дузі. Мотивує він це необхідністю перекинути війська на Захід, хоча є ще одна причина: того ж 12 липня війська Центрального фронту під командуванням генерала Костянтина Рокосовського перейшли у контрнаступ на північній ділянці Курської дуги.
А тепер щодо співвідношення сил. “На 3 липня (1943 року) всього на фронті “Цитадель” був 1081 танк (з них майже половина танків ще типу Т-ІІІ) і 376 самохідно-артилерійських установок. Число наших танків навіть приблизно не сягало того рівня, про який у пропагандистських цілях пізніше кричали на весь світ Совєти. Ще менше відповідали даним противника відомості про наші втрати в танках в операції “Цитадель”. За цими відомостями, ми втратили набагато більше від того, що ми взагалі коли-небудь мали” (Э.Манштейн. Утерянные победы. — М.—СПб., 2002. С.525). Станом на 5 липня, коли почалася сама битва, німці висунули до лінії фронту близько 1700 танків, штурмових гармат і САУ. Отож Манштейн, з одного боку, чесно наводить дані станом на 3 липня, але одночасно хитрує, не навівши дані станом на 5 липня і применшивши, таким чином, кількість своїх танків. У науковій літературі наводяться й інші дані, але вони або наближені до цієї цифри, або включають броньовані одиниці, які в той час були розташовані на Міус-фронті чи у резерві. Але все одно їх було близько двох тисяч. Дані про загальну кількість одиниць бронетанкової техніки у німців я наводжу для того, щоб показати: 2-й танковий корпус СС ніяк не міг мати у своєму складі на 12 липня 1943 року, після тижня боїв, аж 400 танків. Це початкова кількість бронетанкової техніки у цьому добре укомплектованому корпусі. Але ж були чималі втрати, поки німецькі танкісти йшли до Прохорівки. Втрати як зворотні, коли німецькі машини евакуювали в тил для ремонту і відновлення, так і незворотні, коли танки ремонту не підлягали. До Прохорівки дійшли 273 німецьких танки та штурмові гармати. Це засвідчено німецькими документами, опрацьованими в архівах сучасними істориками. Тому втратити понад 300 одиниць бронетехніки німецький корпус аж ніяк не міг — американський історик Бенін Александер, на якого посилається В’ячеслав Прокоф’єв, пише відверту нісенітницю. Водночас він применшує силу совєцьких військ: 5-та гвардійська танкова армія, разом із двома доданими танковими корпусами, мала до 1000 одиниць бронетехніки. Здавалося б, перевага колосальна і перемога має бути за червоними танкістами.
Але сталося не так. І тут ми переходимо до головного. 5-ту гвардійську танкову армію спіткав на полі під Прохорівкою фантастичний за своїми масштабами розгром, у який справді важко повірити. Як бачимо, навіть деякі західні історики (ті, котрі некритично користуються совєцькими джерелами) ведуть мову про успіх совєцьких танкістів. Але при детальнішому ознайомленні з перебігом битви, зафіксованим у чималій кількості джерел і документів, все стає на свої місця. І стає зрозумілим, як це німці незворотно втратили 5 танків, а червоні — 334, за іншими даними — 350 (ще близько 400 совєцьких танків були пошкоджені).
Отже, дослідимо перебіг бою. По-перше, танковий бій був зустрічний. А це означає, що кілька десятків “тигрів” Pz-VI 2-го танкового корпусу СС, які мали надпотужні 88-міліметрові довгоствольні гармати (92 снаряди в боєкомплекті) на практично рівному полі одержали можливість безкарно розстрілювати з великої відстані совєцькі танки та САУ, до чверті яких були легкими (Т-70 і створена на його шасі Су-76). Жодного шансу навіть пошкодити німецькі важкі танки ані “сорокап’ятки”, що стояли на Т-70, ані 76-міліметрові гармати Т-34, Су-76 та КВ-1 на цій відстані не мали. Треба було підійти на кілька сот метрів і бити в борти “тигрів”, по гусеницях, по кормі. А чи легко було зробити такий кидок, коли до “тигрів” підключалися півтори сотні Pz-ІV з 75-міліметровою гарматою довжиною 48 калібрів, яка на відстані в кілометр пробивала 100-міліметрову броню? Взагалі, посилати в зустрічну атаку проти “тигрів” легкі танки міг тільки безнадійний ідіот або слухняний виконавець будь-яких сталінських наказів, яким і був командувач 5-ю гвардійською танковою армією генерал (майбутній маршал танкових військ) Ротмістров. Мабуть, саме за ідеальну слухняність Сталін не зняв його з командування і не розстріляв після розгрому 5-ї гвардійської танкової армії. Тільки й сказав: “Що ж ти, мудак, за 15 хвилин танкову армію спалив?”. Промовиста деталь: Героєм Совєцького Союзу Ротмістров став тільки у 1965 році, разом із “великим полководцем” Леонідом Іллічем Брежнєвим.
Колосальні втрати були і в інших совєцьких танкових арміях. На початок битви на Курській дузі 1-а гвардійська танкова армія генерала Катукова мала 631 танк. В оборонній фазі вона втратила 954, в наступальній — 1040 танків. Тобто втричі більше, ніж мала на початку битви. Як бачимо, армія просто-таки по конвеєру одержувала нові танки та самоходки, нових танкістів, і вони горіли, горіли, горіли...
Совєцькі генерали воювали по-сталінськи!
По-друге, німецькі танкісти мали бойовий досвід і кращу підготовку, ніж совєцькі. Це теж далося взнаки. Московський історик Борис Соколов пише: “Мені довелося розмовляти з одним із учасників Прохорівської битви Л.В.Чековим. Тоді він був старшиною, командиром танка Т-34. Хоча танк був спалений, Леоніду Васильовичу пощастило вціліти. Зате з 50 його друзів по сформованому у Забайкаллі танковому корпусу живими вийшли з поля бою під Прохорівкою тільки п’ятеро. Більшість совєцьких танкістів не мали необхідного бойового досвіду і на Курській дузі прийняли бойове хрещення” (Соколов Б.В. Тайны Второй мировой. — М., 2000. С.18).
По-третє (і цей факт найретельніше приховувала совєцька історіографія), поле битви під Прохорівкою залишилося за німецькими військами. Тільки 17 липня 2-й танковий корпус СС організовано відійшов звідти. Тобто німці мали час (кілька ночей), щоб евакуювати свою пошкоджену техніку, а натомість підірвати більшість совєцьких танків, щоб зробити їх непридатними для ремонту і відновлення. 38 пошкоджених німецьких танків і 12 штурмових гармат були евакуйовані з поля бою. Якби це поле лишилося за совєцькими танкістами, то незворотні втрати німців становили б, таким чином, 55 танків та штурмових гармат, а совєцькі (враховуючи те, що після влучання снарядів “тигрів” мало що можна було б відремонтувати) — близько 200—250 танків та САУ. Теж погром, але не такий жахливий. З іншого боку, якби німецькі танкісти змогли продовжити наступ (а Манштейн хотів це зробити, і тільки директива Гітлера від 13 липня заборонила йому це), то кількість совєцьких втрат зросла б ще на 200—300 одиниць — ідеться про пошкоджені у бою танки, які лишилися за межею зайнятої німцями території і значна частина яких була нездатна відійти своїм ходом.
Та ніякого погрому не було б, якби Ротмістров та командувач Степовим фронтом Конєв набралися сміливості і діяли усупереч сталінським наказам про зустрічний удар по німецьких танках. Скажімо, як це зробив командувач Центральним фронтом Рокосовський на північному фасі Курської дуги. Там совєцькі танки не вступали у дуельний бій з ворогом, не йшли в зустрічні атаки і навіть уникали контратак. Вони діяли із засідок, з обладнаних позицій, з укриттів. Результат: втрати танків уп’ятеро менші, ніж на південній частині дуги (1:1, 5 на півночі і 1:7,5 на півдні), а ще — незначне вклинення німецьких танкових військ. І ніяких “легендарних перемог під Прохорівкою”, просто тяжка й кривава бойова робота. До речі, саме війська Рокосовського і виграли битву на Курській дузі, коли перейшли 12 липня у наступ на Орел, і Гітлеру стало зрозуміло, що оточити війська Червоної армії тут уже не вдасться, отже, треба повертатися на висхідні позиції.
От бачите, шановний пане Прокоф’єв, скільки цікавих проблем історії Другої світової війни (і скільки “накручених” навколо неї совєцьких міфів), як у краплині води, відбила лише одна битва під Прохорівкою! Видається, що для розв’язання цих проблем потрібна буде праця ще не одного покоління як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. У цій праці варто, крім усього іншого, користуватися незаперечним, як на мене, методологічним принципом: совєцькі маршали брешуть на два порядки більше, ніж німецькі фельдмаршали. Адже німецькі полководці, крім командирів з’єднань СС, не були (принаймні, до літа 1944 року) членами партії, керованої мудрим вождем усього передового людства й озброєної всемогутнім ученням. В одній партії були арії, в іншій — “пролетарії”, але сутність від того не змінюється. Головне — що в підцензурних мемуарах совєцької доби майже всі “маршали Перемоги”, на чолі з Жуковим, наввипередки брешуть, і нині це — доведений факт.
А на закінчення — спогади очевидця. Олександр Лебединцев, тоді старший лейтенант-піхотинець, пише: “Дуже добре пам’ятаю той ранок, коли наша колона пройшла залізничний переїзд. Праворуч був будинок вокзалу, на якому я прочитав напис “Прохорівка”. Потім ми спустилися в населений пункт і повернули ліворуч на виїзд. На підйомі відкрилося поле, всіяне танками, і це були наші уславлені Т-34. По ходу маршу я почав їх рахувати, і набралося їх 180. Звичайно, їх було значно більше, я брав у розрахунок тільки ті машини, які були у зоні видимості... Вже при виході з цього поля бою на перехресті польових доріг стояли два німецькі “тигри”. Тоді ми сильно пожалкували, що нам так дорого обійшлася ця перемога” (Лебединцев А.З., Мухин Ю.И. Отцы-командиры. — М., 2004. С.370). Крім зафіксованого фронтовиком страхітливого співвідношення втрат — 90:1, не рахуючи Т-70, маємо приклад цікавої дії невсипущої пропаганди навіть на розумних і мислячих людей: якими б не були втрати у бою, але це “перемога”. А чи перемога насправді? Навіть Піррова? А якщо так, то що ж тоді є поразкою?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Чи так це було насправді?
Оскільки мій опонент щедро цитує мемуари військових і спеціальні видання, я теж скористаюся цим прийомом. Отже: “Наприкінці серпня (1943 року) на танковий завод №112 прибули нарком В.О.Малишев, начальник ГУБТУ маршал бронетанкових військ Я.Н.Федоренко та відповідальні працівники Наркомату озброєнь. Малишев сказав, що перемога на Курській дузі дісталася надто дорогою ціною, наші втрати в обох фазах Курської битви становили близько 6 тис. танків та САУ, а противника — 1, 5 тис.” (И.Шмелев. История танка: 1916/1996. — М., 1996. С.147—148). Нарком пояснював це наявністю у вермахту нових танків і танкових гармат, за допомогою яких можна було розстрілювати совєцькі танки з відстані у півтора кілометри, нічим не ризикуючи. Малишев зі зрозумілих причин не говорив про рівень підготовки совєцьких танкістів і про якість управління військами. Веде він мову і про загальну перемогу на Курській дузі, хоча зрозуміло, що з таким рівнем втрат її можна сміливо назвати Пірровою.
Але підемо далі. “13 липня фельдмаршали фон Манштейн і Клюге були викликані у Східну Прусію, і Гітлер повідомив їм, що операцію “Цитадель” треба негайно припинити, оскільки союзники висадилися в Сицилії і туди повинні бути терміново перекинуті війська зі Східного фронту” (Ф.Меллентин. Бронированный кулак вермахта. — Смоленск, 1999. С.337). Запам’ятаймо цю дату: 12 липня відбувся бій під Прохорівкою, а 13 липня Гітлер вирішує припинити спроби наступу на Курській дузі. Мотивує він це необхідністю перекинути війська на Захід, хоча є ще одна причина: того ж 12 липня війська Центрального фронту під командуванням генерала Костянтина Рокосовського перейшли у контрнаступ на північній ділянці Курської дуги.
А тепер щодо співвідношення сил. “На 3 липня (1943 року) всього на фронті “Цитадель” був 1081 танк (з них майже половина танків ще типу Т-ІІІ) і 376 самохідно-артилерійських установок. Число наших танків навіть приблизно не сягало того рівня, про який у пропагандистських цілях пізніше кричали на весь світ Совєти. Ще менше відповідали даним противника відомості про наші втрати в танках в операції “Цитадель”. За цими відомостями, ми втратили набагато більше від того, що ми взагалі коли-небудь мали” (Э.Манштейн. Утерянные победы. — М.—СПб., 2002. С.525). Станом на 5 липня, коли почалася сама битва, німці висунули до лінії фронту близько 1700 танків, штурмових гармат і САУ. Отож Манштейн, з одного боку, чесно наводить дані станом на 3 липня, але одночасно хитрує, не навівши дані станом на 5 липня і применшивши, таким чином, кількість своїх танків. У науковій літературі наводяться й інші дані, але вони або наближені до цієї цифри, або включають броньовані одиниці, які в той час були розташовані на Міус-фронті чи у резерві. Але все одно їх було близько двох тисяч. Дані про загальну кількість одиниць бронетанкової техніки у німців я наводжу для того, щоб показати: 2-й танковий корпус СС ніяк не міг мати у своєму складі на 12 липня 1943 року, після тижня боїв, аж 400 танків. Це початкова кількість бронетанкової техніки у цьому добре укомплектованому корпусі. Але ж були чималі втрати, поки німецькі танкісти йшли до Прохорівки. Втрати як зворотні, коли німецькі машини евакуювали в тил для ремонту і відновлення, так і незворотні, коли танки ремонту не підлягали. До Прохорівки дійшли 273 німецьких танки та штурмові гармати. Це засвідчено німецькими документами, опрацьованими в архівах сучасними істориками. Тому втратити понад 300 одиниць бронетехніки німецький корпус аж ніяк не міг — американський історик Бенін Александер, на якого посилається В’ячеслав Прокоф’єв, пише відверту нісенітницю. Водночас він применшує силу совєцьких військ: 5-та гвардійська танкова армія, разом із двома доданими танковими корпусами, мала до 1000 одиниць бронетехніки. Здавалося б, перевага колосальна і перемога має бути за червоними танкістами.
Але сталося не так. І тут ми переходимо до головного. 5-ту гвардійську танкову армію спіткав на полі під Прохорівкою фантастичний за своїми масштабами розгром, у який справді важко повірити. Як бачимо, навіть деякі західні історики (ті, котрі некритично користуються совєцькими джерелами) ведуть мову про успіх совєцьких танкістів. Але при детальнішому ознайомленні з перебігом битви, зафіксованим у чималій кількості джерел і документів, все стає на свої місця. І стає зрозумілим, як це німці незворотно втратили 5 танків, а червоні — 334, за іншими даними — 350 (ще близько 400 совєцьких танків були пошкоджені).
Отже, дослідимо перебіг бою. По-перше, танковий бій був зустрічний. А це означає, що кілька десятків “тигрів” Pz-VI 2-го танкового корпусу СС, які мали надпотужні 88-міліметрові довгоствольні гармати (92 снаряди в боєкомплекті) на практично рівному полі одержали можливість безкарно розстрілювати з великої відстані совєцькі танки та САУ, до чверті яких були легкими (Т-70 і створена на його шасі Су-76). Жодного шансу навіть пошкодити німецькі важкі танки ані “сорокап’ятки”, що стояли на Т-70, ані 76-міліметрові гармати Т-34, Су-76 та КВ-1 на цій відстані не мали. Треба було підійти на кілька сот метрів і бити в борти “тигрів”, по гусеницях, по кормі. А чи легко було зробити такий кидок, коли до “тигрів” підключалися півтори сотні Pz-ІV з 75-міліметровою гарматою довжиною 48 калібрів, яка на відстані в кілометр пробивала 100-міліметрову броню? Взагалі, посилати в зустрічну атаку проти “тигрів” легкі танки міг тільки безнадійний ідіот або слухняний виконавець будь-яких сталінських наказів, яким і був командувач 5-ю гвардійською танковою армією генерал (майбутній маршал танкових військ) Ротмістров. Мабуть, саме за ідеальну слухняність Сталін не зняв його з командування і не розстріляв після розгрому 5-ї гвардійської танкової армії. Тільки й сказав: “Що ж ти, мудак, за 15 хвилин танкову армію спалив?”. Промовиста деталь: Героєм Совєцького Союзу Ротмістров став тільки у 1965 році, разом із “великим полководцем” Леонідом Іллічем Брежнєвим.
Колосальні втрати були і в інших совєцьких танкових арміях. На початок битви на Курській дузі 1-а гвардійська танкова армія генерала Катукова мала 631 танк. В оборонній фазі вона втратила 954, в наступальній — 1040 танків. Тобто втричі більше, ніж мала на початку битви. Як бачимо, армія просто-таки по конвеєру одержувала нові танки та самоходки, нових танкістів, і вони горіли, горіли, горіли...
Совєцькі генерали воювали по-сталінськи!
По-друге, німецькі танкісти мали бойовий досвід і кращу підготовку, ніж совєцькі. Це теж далося взнаки. Московський історик Борис Соколов пише: “Мені довелося розмовляти з одним із учасників Прохорівської битви Л.В.Чековим. Тоді він був старшиною, командиром танка Т-34. Хоча танк був спалений, Леоніду Васильовичу пощастило вціліти. Зате з 50 його друзів по сформованому у Забайкаллі танковому корпусу живими вийшли з поля бою під Прохорівкою тільки п’ятеро. Більшість совєцьких танкістів не мали необхідного бойового досвіду і на Курській дузі прийняли бойове хрещення” (Соколов Б.В. Тайны Второй мировой. — М., 2000. С.18).
По-третє (і цей факт найретельніше приховувала совєцька історіографія), поле битви під Прохорівкою залишилося за німецькими військами. Тільки 17 липня 2-й танковий корпус СС організовано відійшов звідти. Тобто німці мали час (кілька ночей), щоб евакуювати свою пошкоджену техніку, а натомість підірвати більшість совєцьких танків, щоб зробити їх непридатними для ремонту і відновлення. 38 пошкоджених німецьких танків і 12 штурмових гармат були евакуйовані з поля бою. Якби це поле лишилося за совєцькими танкістами, то незворотні втрати німців становили б, таким чином, 55 танків та штурмових гармат, а совєцькі (враховуючи те, що після влучання снарядів “тигрів” мало що можна було б відремонтувати) — близько 200—250 танків та САУ. Теж погром, але не такий жахливий. З іншого боку, якби німецькі танкісти змогли продовжити наступ (а Манштейн хотів це зробити, і тільки директива Гітлера від 13 липня заборонила йому це), то кількість совєцьких втрат зросла б ще на 200—300 одиниць — ідеться про пошкоджені у бою танки, які лишилися за межею зайнятої німцями території і значна частина яких була нездатна відійти своїм ходом.
Та ніякого погрому не було б, якби Ротмістров та командувач Степовим фронтом Конєв набралися сміливості і діяли усупереч сталінським наказам про зустрічний удар по німецьких танках. Скажімо, як це зробив командувач Центральним фронтом Рокосовський на північному фасі Курської дуги. Там совєцькі танки не вступали у дуельний бій з ворогом, не йшли в зустрічні атаки і навіть уникали контратак. Вони діяли із засідок, з обладнаних позицій, з укриттів. Результат: втрати танків уп’ятеро менші, ніж на південній частині дуги (1:1, 5 на півночі і 1:7,5 на півдні), а ще — незначне вклинення німецьких танкових військ. І ніяких “легендарних перемог під Прохорівкою”, просто тяжка й кривава бойова робота. До речі, саме війська Рокосовського і виграли битву на Курській дузі, коли перейшли 12 липня у наступ на Орел, і Гітлеру стало зрозуміло, що оточити війська Червоної армії тут уже не вдасться, отже, треба повертатися на висхідні позиції.
От бачите, шановний пане Прокоф’єв, скільки цікавих проблем історії Другої світової війни (і скільки “накручених” навколо неї совєцьких міфів), як у краплині води, відбила лише одна битва під Прохорівкою! Видається, що для розв’язання цих проблем потрібна буде праця ще не одного покоління як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. У цій праці варто, крім усього іншого, користуватися незаперечним, як на мене, методологічним принципом: совєцькі маршали брешуть на два порядки більше, ніж німецькі фельдмаршали. Адже німецькі полководці, крім командирів з’єднань СС, не були (принаймні, до літа 1944 року) членами партії, керованої мудрим вождем усього передового людства й озброєної всемогутнім ученням. В одній партії були арії, в іншій — “пролетарії”, але сутність від того не змінюється. Головне — що в підцензурних мемуарах совєцької доби майже всі “маршали Перемоги”, на чолі з Жуковим, наввипередки брешуть, і нині це — доведений факт.
А на закінчення — спогади очевидця. Олександр Лебединцев, тоді старший лейтенант-піхотинець, пише: “Дуже добре пам’ятаю той ранок, коли наша колона пройшла залізничний переїзд. Праворуч був будинок вокзалу, на якому я прочитав напис “Прохорівка”. Потім ми спустилися в населений пункт і повернули ліворуч на виїзд. На підйомі відкрилося поле, всіяне танками, і це були наші уславлені Т-34. По ходу маршу я почав їх рахувати, і набралося їх 180. Звичайно, їх було значно більше, я брав у розрахунок тільки ті машини, які були у зоні видимості... Вже при виході з цього поля бою на перехресті польових доріг стояли два німецькі “тигри”. Тоді ми сильно пожалкували, що нам так дорого обійшлася ця перемога” (Лебединцев А.З., Мухин Ю.И. Отцы-командиры. — М., 2004. С.370). Крім зафіксованого фронтовиком страхітливого співвідношення втрат — 90:1, не рахуючи Т-70, маємо приклад цікавої дії невсипущої пропаганди навіть на розумних і мислячих людей: якими б не були втрати у бою, але це “перемога”. А чи перемога насправді? Навіть Піррова? А якщо так, то що ж тоді є поразкою?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
неділя, 30 грудня 2018 р.
БІЛА ТИША
— Кармен
більше двох днів не витримає.
Мейсон
виплюнув шматок льоду і похмуро глянув
на бідолашну тварину; потім підніс її
лапу до рота і почав відгризати лід, що
намерз між кігтями.
— Ніколи
не бачив, аби собака з химерним іменем
був чогось вартий, — мовив він,
скінчивши своє заняття, і відштовхнув
собаку геть. — Вони тільки переводяться
нінащо, а потім здихають. Ти колись
бачив, щоб із собакою, якого звати просто
Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось
лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума;
він…
Хоп!
Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби
клацнули біля горла Мейсона.
— Ти
що це робиш, га?
Жорстокий
удар руків'ям нагая за вухом повалив
собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала
жовта слина.
— Я
ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не
схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня
він зжере Кармен.
— А
я пропоную робити ставку на інше, —
озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб,
що відтавав біля вогню. — Закладаюся,
ми ще до кінця нашої подорожі з'їмо
Шукума. Що скажеш, Рут?
Індіанка
поклала у каву грудочку льоду, перевела
погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка,
потім на собак, але відповісти не
зважилася. Ця очевидна істина не вимагала
підтверджень. Їх чекали двісті миль
дороги по непроїзному шляху, їжі для
них самих лишилося на шість днів, а для
собак і зовсім нічого, — отже, вибору
не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися
до вогнища і приступили до свого
злиденного сніданку. Собаки лежали у
запряжці, бо настав час денного
перепочинку, і заздрісно проводжали
поглядом кожний шматок.
— Від
завтра — ніяких сніданків, — сказав
Мейлмют Кід. — І треба наглядати за
собаками, а то вони геть знахабніли.
Тільки дай їм волю, горлянку тобі
перегризуть.
— А
я ж колись був старостою Епвортської
парафії і викладав у недільній школі!
І,
мовивши це не знати для чого, Мейсон
поринув у дрімотне споглядання своїх
мокасинів, од яких піднімалася пара. Та
Рут перервала його роздуми, наливши
йому чашку кави.
— Дякувати
Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він
росте — там, у Теннессі. Чого б я зараз
не дав за гарячу кукурудзяну перепічку!
Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться
голодувати, та й мокасини носити не буде
потреби.
Жінка,
почувши ці слова, трохи повеселішала,
і її очі засвітилися любов'ю до її білого
володаря — першого білого чоловіка,
якого вона зустріла, першого чоловіка
на її пам'яті, який не вважав жінку за
нерозумну тварину чи в'ючну худобу.
— Так,
Рут, — повів далі чоловік тією химерною
мовою, якою вони лишень і могли
порозумітися, — зачекай трохи, скоро
ми вийдемо звідси до далекого краю.
Візьмемо каное білої людини і попливемо
до Солоної Води. Так, погана вода, зла
вода — наче великі гори весь час стрибають
угору та вниз. А її так багато, пливти
по ній так далеко! їдеш десять снів,
двадцять снів, сорок, — він полічив
дні на пальцях, — і весь час вода,
погана вода. Потім приїдемо до великого
селища, людей там сила, як ото комарів
улітку. Вігвами — ого-го які високі, як
десять, двадцять сосон! Хай-ю скукум!..
Він
затнувся, кинувши благальний погляд на
Мейлмюта Кіда, потім почав старанно
показувати знаками, як можна поставити
одна на одну двадцять сосон. Мейлмют
Кід глузливо всміхнувся; та очі Рут
розширилися від подиву і втіхи. Вона
майже не вірила у слова чоловіка, гадала,
що він жартує, і така ласка тішила бідне
жіноче серце.
— А
потім сядемо у… у скриню і — пф! —
поїхали. — Він підкинув порожню чашку
в повітря і, спритно впіймавши її,
закричав: — А потім — пф-ф! — і
приїхали. О, великі шамани! Ти їдеш у
Форт-Юкон, а я до Арктик-сіті — двадцять
п'ять снів — велика мотузка тягнеться,
я хапаю мотузку і кажу: «Алло, Рут! Як ся
маєш?» — а ти кажеш: «Це ти, чоловіченьку?»
Я кажу: «Так». А ти кажеш: «Не можна спекти
гарний хліб: соди немає». Я кажу: «Подивися
в коморі, під борошном. Бувай!» Ти ідеш
до комори і знаходиш соду. І весь час ти
у Форт-Юконі, я — в Арктик-сіті. Отакі
вони, шамани!
Рут
так наївно всміхнулася цій чарівній
історії, що обоє чоловіків розреготалися
вголос. Та собача гризня надворі поклала
край оповіді про дива далекого краю, а
на той час, коли собак угамували, жінка
вже встигла прив'язати нарти, і все було
готово для подорожі.
— Ану,
Лисий! Ану, руш!
Мейсон
ляснув нагаєм і, коли собаки зрушили з
місця, відштовхнув нарти поворотною
жердиною. Рут їхала за ним слідом на
другій запряжці, а Мейлмют Кід, допомагаючи
їй рушити, лишався позаду. Дужий і суворий
чоловік, здатний ударом звалити бика,
він не міг бити нещасних тварин і жалів
їх, що погоничі собак роблять не часто.
Бувало, він ледь не плакав із жалю,
дивлячись на них.
— Ану,
вперед, кульгавці ви бідолашні! —
пробурчав він після кількох марних
спроб зрушити нарти. Але зрештою його
терпіння було винагороджене, і собаки,
хоч і з болісним виском, поспішили вслід
за своїми товаришами.
Розмови
припинилися. Знегоди шляху не дозволяють
такої розкоші. А подорож у північнім
краю — це найтяжча праця з усіх, що є в
світі. Щасливий той, хто ціною мовчання
витримає день такої дороги — хоча б по
битому шляху.
Але
найтяжча праця — торувати шлях. При
кожному кроці широкі плетені лижі
провалюються, і сніг сягає колін. Потім
треба витягти ногу, тримаючи її прямо
— бо відхилення убік хоч на дюйм може
призвести до біди, — поки лижа не
очиститься від снігу. Тоді треба ступити
вперед і піднімати другу ногу, також
щонайменше на пів'ярда. Той, хто робить
це вперше — навіть якщо не перечепиться
однією лижею за іншу і не витягнеться
на весь зріст у підступному снігу, —
через сто ярдів геть знесиліє; той, хто
за весь день жодного разу не трапить
під ноги собакам, може з чистим сумлінням
і цілком зрозумілою гордістю залізати
у спальний мішок; а тому, хто пройде
двадцять снів по Довгій стежині, можуть
заздрити боги.
Вечоріло,
і мандрівники, скуті шанобливим острахом
перед Білою тишею, торували собі шлях.
У природи є багато способів переконати
нас у тому, що ми смертні: безнастанні
припливи і відпливи, люті шторми, жахи
землетрусу, гуркіт небесної артилерії.
Та серед цих явищ найбільше гнітить і
жахає незворушний спокій Білої тиші,
коли довкола все завмирає, яскраве небо
горить мідяним блиском, навіть тихий
шепіт звучить як блюзнірство, і сторопіла
людина лякається власного голосу.
Самотня крихта життя, що повзе по
примарній пустелі мертвого світу, вона
з острахом думає про свою зухвалість,
усвідомлюючи, що її життя — це життя
хробака, не більше. У неї мимоволі
з'являються дивні думки, таїна всього
сущого шукає втілення. І людиною
оволодіває страх перед смертю, перед
Богом, перед всесвітом, і надія на
воскресіння та життя, і жага безсмертя
— безсиле прагнення ув'язненого єства;
і тоді людина лишається наодинці з
Богом.
День
минув. Вони вийшли до місця, де гирло
річки звертало вбік, і Мейсон погнав
свою запряжку через низький мис, аби
зрізати кут. Але собаки не могли подолати
крутий підйом. Рут і Мейлмют Кід знов і
знов штовхали нарти вперед, та марно.
Ще одне відчайдушне зусилля; нещасні
тварини, ослаблі від голоду, напружили
останні сили. Вище… вище… і нарти
виринули на берег. Але ватажок потягнув
запряжку вправо, і нарти наїхали на лижі
Мейсона. Наслідки були вельми сумні:
Мейсона збило з ніг, один із собак упав,
заплутавшись в упряжі, і нарти зісковзнули
вниз, тягнучи за собою собак.
Лясь!
Лясь!.. Нагай безжально свистів над
собаками, і найбільше постраждав
винуватець події.
— Годі,
Мейсоне, — втрутився Мейлмют Кід. —
Він, бідолаха, і так ледь живий. Зачекай,
краще припряжемо моїх.
Мейсон
спокійно чекав, поки той договорить; а
потім довгий нагай знову обвився навколо
тіла собаки. Кармен — а то була саме
вона — з жалібним скавчанням зіщулилася
в снігу, потім перевернулася на бік.
Це
була тяжка мить, прикра подія в дорозі:
здихає собака, двоє товаришів сваряться.
Рут благально дивилася то на одного, то
на іншого з чоловіків. Але Мейлмют Кід
опанував себе, хоча в його погляді був
глибокий докір, і, схилившись до собаки,
перерізав шворки. Ніхто не мовив ні
слова. Запряжки зв'язали разом, підйом
був подоланий, нарти знов рушили вперед,
а ледь жива Кармен пленталася позаду.
Поки вона може йти, її не пристрелять,
і в неї лишається останній шанс на життя
— дійти до привалу, де люди можуть убити
лося.
Шкодуючи
про свій вчинок, але з гордощів не
зізнаючись у цьому, Мейсон пробирався
вперед першим і не підозрював, яка
загроза нависла над ним. Вони торували
собі шлях через густий чагарник у долині.
За п'ятдесят футів од них височіла
могутня сосна. Вона стояла тут багато
десятиліть, і довгі роки доля судила їй
такий кінець — а може, і Мейсону також.
Він
зупинився, щоб затягнути ослаблий ремінь
на мокасині. Нарти стали, і собаки мовчки
лягли на сніг. Панувала моторошна тиша;
у морозному лісі не було чути ні звуку,
холод і безмовність відкритого простору
заморозили серце природи і скували її
тремтливі вуста. Раптом у повітрі
пролунало зітхання — вони навіть не
почули, а радше відчули його, як провісник
руху серед непорушної пустки. А потім
величезне дерево, схилене під тягарем
років і снігу, виконало свою останню
роль у трагедії життя. Мейсон почув
загрозливий тріск і рвонувся убік, та
щойно він випростався, дерево вдарило
його по плечу.
Раптова
небезпека, нагла смерть — як часто
Мейлмют Кід дивився їм у лице! Голки на
вітах іще тремтіли, коли він оддав наказ
жінці й сам кинувся на поміч. Індіанка
мало не знепритомніла і не стала марно
голосити, як зробила б чи не кожна з її
білих сестер. За наказом Мейлмюта Кіда
вона всім тілом налягла на жердину, що
слугувала замість важеля, полегшуючи
тягар і прислухаючись до стогонів
чоловіка, а Мейлмют Кід рубав дерево
сокирою. Криця весело дзвеніла, вгризаючись
у замерзлий стовбур, і кожний удар
супроводжувався знеможеним голосним
видихом Кіда.
Нарешті
він поклав на сніг жалюгідні рештки
того, що колись було людиною. Але ще
страшнішою, ніж мука його товариша, була
німа скорбота на обличчі жінки та її
погляд, сповнений і надії, і безнадійної
туги. Говорили вони небагато: на Півночі
скоро пізнають безцінь слів і дорогоцінність
вчинків. При температурі шістдесят
п'ять градусів нижче нуля людина не може
пролежати на снігу більше кількох хвилин
і лишитися живою. Тому вони зрізали з
нарт ремені, загорнули нещасного у хутро
і поклали на підстилку з гілок. Перед
ним розпалили вогнище, складене з гілля
того ж самого дерева, що було причиною
нещастя. Згори натягнули примітивну
завісу — шматок полотна, що затримував
тепло і відкидав його вниз, — хитрість,
відома всім, хто вивчає фізику в природі.
Люди,
яким доводилося ділити ложе зі смертю,
впізнають її поклик. Мейсон був страшно
скалічений. Це виявилося вже при побіжному
огляді. Його права рука, нога і хребет
були зламані, тіло від попереку
паралізоване; внутрішні органи, мабуть,
теж зазнали тяжких ушкоджень. Лише
поодинокі стогони свідчили про те, що
він живий.
Жодної
надії; тут уже нічого не вдієш. Безжальна
ніч тяглася поволі — Рут пережила її
зі стоїчним відчаєм, властивим її
племені, а на бронзовому обличчі Мейлмюта
Кіда пролягло кілька нових зморшок.
Власне, Мейсон страждав менше від усіх,
бо він був далеко, у Східному Теннессі,
у Великих Туманних Горах, і знову
переживав своє дитинство. І глибокий
розпач бринів у мелодії давно забутого
південного міста, коли він марив про
купання у ставку, про полювання на єнота
і вилазки за кавунами. Для Рут це була
чужа мова, але Кід усе розумів і відчував
— так гостро, як тільки може відчувати
людина, на довгі роки відірвана від
усього, що зветься цивілізацією.
Вранці
Мейсон прийшов до тями, і Мейлмют Кід
посунувся ближче до нього, намагаючись
уловити ледь чутний шепіт:
— Пам'ятаєш,
як ми зустрілися на Танані? У наступний
кригохід буде чотири роки. Тоді я не
дуже любив її. Просто вона була гарненька,
і я подумав: а чом би й не розважитися
трохи? Але ж ти знаєш, потім я тільки й
думав, що про неї. Вона була доброю
дружиною, — завжди поруч. І в нашому
ремеслі, сам знаєш, їй нема рівних.
Пам'ятаєш, як вона перепливла бистрину
Лосиний Ріг, аби зняти нас із тобою зі
скель, та ще й під пострілами, — кулі
так і періщили по воді… А той голод у
Нуклукайто? А як вона бігла по льоду,
щоб принести нам звістку? Так, вона була
доброю дружиною, — кращою, ніж та,
інша… Ти не знав, що я був одружений? Я
ж не казав тобі? Так, спробував було
одружитися — там, у Штатах. Ось чому я
тут. А ми ж разом росли… Поїхав, аби дати
їй привід до розлучення. Тепер вона його
матиме.
Але
з Рут усе було по-іншому. Я думав, скінчимо
тут усі справи і наступного року поїдемо
звідси — я і вона… а тепер уже пізно.
Ти її не відправляй до її племені, Кіде.
Це буде з біса тяжко для жінки —
повернутись туди. Тільки подумай —
чотири роки їсти з нами шинку, боби,
борошно й сушені фрукти, а потім — знов
рибу та оленяче м'ясо! Не можна їй
повертатися — вона вже звикла жити
по-нашому, спізнала кращого життя. Подбай
про неї, Кіде. А може, ти… та ні, ти завжди
остерігався жінок… ти ж мені так і не
сказав, чого приїхав сюди. Будь добрим
до неї, скоріше відправ її у Штати. Та
якщо захоче, нехай повернеться… може,
колись вона скучить за рідним домом.
А
малий… він іще тісніше пов'язав нас,
Кіде. Я так хочу думати, що це буде
хлопчик. Тільки подумай! Плоть від плоті
моєї. Кіде. Йому не можна тут лишатись.
А якщо дівчинка… та ні, цього не може
бути. Продай мої шкури; за них дадуть
тисяч п'ять, і ще стільки ж на моєму
рахунку в Компанії. Владнай мої справи
разом зі своїми. Думаю, наша заявка себе
виправдає. Допоможи йому отримати гарну
освіту… і ще, Кіде, — це найголовніше, —
не дозволяй йому вертатися сюди. Ця
країна не для білих людей.
Мені
гаплик, друже. У кращому разі — три дні,
може, чотири. Ви мусите йти далі. Мусите!
Пам'ятай, це моя дружина, мій син…
Господи! Якби ж то був хлопчик! Вам не
можна лишатися зі мною. Це моя остання
воля — йдіть!
— Дай
мені три дні, — благально мовив Мейлмют
Кід. — Може, тобі стане краще; хтозна,
що воно буде.
— Ні.
— Тільки
три дні.
— Ідіть!
— Два
дні.
— Це
моя дружина і мій син, Кіде. Не проси
мене.
— Один
день.
— Ні,
ні! Я наказую…
— Тільки
один день. Із їжею ми щось придумаємо;
може, я підстрелю лося.
— Ні!..
Ну, гаразд. Один день — і ні хвилини
більше. І ще, Кіде… не залишай мене
вмирати самого. Один постріл, — просто
натиснути на курок. Зрозумів? Подумай
про це… Подумай! Плоть від плоті моєї,
а я ніколи його не побачу…
Скажи
Рут, нехай прийде. Я хочу попрощатися з
нею, сказати, щоб вона дбала про сина і
не чекала, поки я помру. А то вона ще
відмовиться йти з тобою. Прощавай, друже…
прощавай. Кіде! Слухай… треба копати
вище, на схилі. Я там щоразу добував
центів на сорок… І ще, Кіде…
Той
схилився нижче, аби розібрати останні
слова — сповідь помираючого, що позбувся
своєї гордині.
— Пробач
мені… ти знаєш, за що… за Кармен.
Залишивши
жінку тихо плакати біля чоловіка, Мейлмют
Кід одягнув парку і лижі, взяв рушницю
і подався до лісу. Він не був новачком
у борні проти лютої Півночі, та ще ніколи
перед ним не стояло таке важке завдання.
Якщо дивитися тверезо, це був простий
розрахунок: три життя проти одного —
приреченого. Але він вагався. П'ять років
пліч-о-пліч, на річках і стежинах, на
стоянках, у копальнях, перед лицем смерті
на полюванні, у повінь, у голод, — ось
що пов'язувало їх із Мейсоном. Ця дружба
була такою міцною, що він іноді несвідомо
ревнував до Рут, — із першого дня,
коли вона стала між ними. А тепер він
мусить власноруч розірвати цей зв'язок.
Він
молив Бога, щоб назустріч трапився лось,
хоча б один лось, — але, здавалося,
вся звірина покинула цю землю, і пізно
ввечері він, знесилений, приплентався
до стоянки з порожніми руками та важким
серцем. Собачий гавкіт і відчайдушні
крики Рут змусили його поспішити.
Підбігши
до місця, він побачив, що жінка борониться
сокирою від оскаженілої зграї. Собаки
порушили залізний закон хазяїв і
накинулися на їжу. Перехопивши рушницю
за ствол, Кід кинувся на поміч, і давня
гра природного добору постала у всій
своїй первісній жорстокості. Рушниця
й сокира здіймалися й опускалися, то
влучаючи в ціль, то мимо, розмірено та
безнастанно; волохаті тіла кидалися
туди й сюди, очі в собак палали, з пащек
капала слина. Людина і звір стялись у
лютій сутичці за першість. Потім побиті
собаки відповзли від вогнища, зализуючи
рани і жалібно скімлячи до далеких
зірок.
Весь
запас сушених лососів був знищений, і
на двісті миль шляху лишалося не більше
п'яти фунтів борошна. Рут повернулася
до чоловіка, а Мейлмют Кід обідрав і
розрубав на шматки ще тепле тіло одного
із собак, череп якого був проламаний
сокирою. Кожний шматок він надійно
сховав, а шкуру і нутрощі кинув недавнім
товаришам убитого собаки.
Ранок
приніс нові клопоти. Собаки гризлися.
Жертвою зграї стала Кармен, що досі
чіплялася за своє вбоге життя. Не
допомогла і покара — собаки вищали й
звивалися під ударами нагая, та розбіглися
лише тоді, коли від здобичі не лишилося
нічого — ні кісток, ні шкури.
Мейлмют
Кід працював, прислухаючись до марення
Мейсона, який знов повернувся у Теннессі
й виголошував довгі безладні промови,
звертаючись до своїх колишніх парафіян.
Поблизу
росли сосни, і це полегшило справу. Рут
дивилася, як Мейлмют Кід ладнає схованку,
подібну до тої, що влаштовують мисливці,
аби вберегти м'ясо від росомах та собак.
Він прихилив верхівки двох молодих
сосон одна до одної і, нагнувши їх майже
до самої землі, зв'язав ременями з
оленячої шкіри. Потім приборкав собак
ударами нагая, запріг їх у нарти і поклав
туди все, окрім шкур, у які був закутаний
Мейсон. Він обв'язав тіло помираючого
ременями і прикріпив їхні кінці до
верхівок сосон. Один удар ножа розрубає
ремені, і тіло злетить у повітря.
Рут
покірно вислухала останню волю чоловіка.
Бідолашна жінка була привчена до покори.
Ще дівчинкою вона, як і всі її одноплемінниці,
звикла схилятися перед чоловіками —
володарями усього живого — і знала, що
жінці личить бути слухняною. Кід дозволив
їй на мить виявити своє горе і востаннє
поцілувати чоловіка — її народ не знає
такого звичаю, — а потім одвів її до
передніх нарт і допоміг надягти лижі.
Наче сліпа, вона машинально взяла жердину
й нагай і, поганяючи собак, рушила в
путь. А Кід повернувся до Мейсона, що
вже був без пам'яті. І після того, як Рут
зникла з виду, він іще довго сидів біля
вогню, вимолюючи в неба скорої смерті
для свого товариша.
Тяжко
лишитися наодинці з болісними думками
серед Білої тиші. Мовчання темряви
милосердне, воно ніби огортає людину
невидимим покривом співчуття; але сяюча
Біла тиша, прозора крижана пустка під
сталевим небом, не знає жалю.
Минула
година, дві — Мейсон не вмирав. Опівдні
сонце, не визираючи з-за обрію, осяяло
небо тьмяним відблиском свого вогню;
та скоро він згас. Мейлмют Кід встав,
повільно підійшов до товариша й озирнувся
довкола. Біла тиша немовби глумилася з
нього, і йому стало страшно. Різко
прозвучав одинокий постріл. Мейсон
злетів у свою піднебесну гробницю, а
Мейлмют Кід, поганяючи собак, помчав у
сніжну далечінь.
вівторок, 6 листопада 2018 р.
Чорносвитники
Пам’ятаємо, не забудемо!
Битва за Дніпро тривала із серпня по грудень 1943 року. А з 3 по 6 листопада - її кривавий апогей! Вже 15 вересня німецький фельдмаршал фон Манштейн наказав своїм військам, що ледве стримували наступ, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. Гітлерівцям удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони. При відступі німці застосовували тактику випаленої землі. У зоні 20–30 км перед Дніпром знищували все, що могло пригодитися супротивникові. Палали наддніпрянські села...
У двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км — від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу заходилися форсувати річку. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми...
Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну!!! На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. Согрішу цитатою мовою оригіналу:
"Над берегом звенел командирский мат...
Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — згадував письменник Віктор Астаф"єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. — Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?"
Ці події він описав у другій частині роману "Прокляті та вбиті" — "Плацдарм": "На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей..."
Аби підняти бойовий дух війська, Сталін — наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438. Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько "дніпровський герой". Тому, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери (котрі здебільшого нічого не форсували) і лише 1268 сержантів і солдатів... Для жителів міст і сіл Лівобережжя у Сталіна були інші аргументи: вони мали "змити ганьбу перебування на окупованій території". Українських парубків та чоловіків "...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — "пиджачники". Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде", — згадує Григорій Клімов в автобіографічній "Пєснь побєдітєля".
Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично, яко бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. І зменшеили! У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000 "піджачників", тільки за дуже приблизними! мінімальними! підрахунками, загинуло 250–270 тисяч!!! Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 380000. Українців у цій битві використали як "гарматне м"ясо"... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Однак це лише частина правди. Бо мобілізованих спішно українців одразу кидали в бій і до битви за Дніпро, винищуючи у такий бузувірський спосіб! Олександр Довженко був на фронті кореспондентом й бачив бійню над Дніпром восени 1943 року. У своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що "... в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих"... Письменник-фронтовик Олесь Гончар про дніпровську бійню 1943-го згадав у романі "Собор": "...На толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. "Піджаками" називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно...
А наступної днини сільські дітки побіггли "...на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...
Того ж дня малеча їхня.., змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!" Нині 75-ті сумні роковини трагічної масової погибелі "піджачників" на Дніпрі...
Друзі, “звільнення Києва до річниці Великого Жовтня”… – одна з найтрагічніших для України подій за роки другої світової війни!!! Тільки нещодавно офіційно визнали, що під час визволення Києва тільки на Лютізькому напрямку загинуло 400 тисяч !!! бійців; на Букринському плацдармі полягло 650 тисяч!!! Вдумайтеся, понад мільйон!!! Пом‘янімо!
Ігор Ходак.
Битва за Дніпро тривала із серпня по грудень 1943 року. А з 3 по 6 листопада - її кривавий апогей! Вже 15 вересня німецький фельдмаршал фон Манштейн наказав своїм військам, що ледве стримували наступ, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. Гітлерівцям удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони. При відступі німці застосовували тактику випаленої землі. У зоні 20–30 км перед Дніпром знищували все, що могло пригодитися супротивникові. Палали наддніпрянські села...
У двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км — від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу заходилися форсувати річку. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми...
Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну!!! На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. Согрішу цитатою мовою оригіналу:
"Над берегом звенел командирский мат...
Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — згадував письменник Віктор Астаф"єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. — Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?"
Ці події він описав у другій частині роману "Прокляті та вбиті" — "Плацдарм": "На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей..."
Аби підняти бойовий дух війська, Сталін — наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438. Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько "дніпровський герой". Тому, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери (котрі здебільшого нічого не форсували) і лише 1268 сержантів і солдатів... Для жителів міст і сіл Лівобережжя у Сталіна були інші аргументи: вони мали "змити ганьбу перебування на окупованій території". Українських парубків та чоловіків "...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — "пиджачники". Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде", — згадує Григорій Клімов в автобіографічній "Пєснь побєдітєля".
Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично, яко бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. І зменшеили! У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000 "піджачників", тільки за дуже приблизними! мінімальними! підрахунками, загинуло 250–270 тисяч!!! Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 380000. Українців у цій битві використали як "гарматне м"ясо"... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Однак це лише частина правди. Бо мобілізованих спішно українців одразу кидали в бій і до битви за Дніпро, винищуючи у такий бузувірський спосіб! Олександр Довженко був на фронті кореспондентом й бачив бійню над Дніпром восени 1943 року. У своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що "... в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих"... Письменник-фронтовик Олесь Гончар про дніпровську бійню 1943-го згадав у романі "Собор": "...На толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. "Піджаками" називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно...
А наступної днини сільські дітки побіггли "...на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...
Того ж дня малеча їхня.., змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!" Нині 75-ті сумні роковини трагічної масової погибелі "піджачників" на Дніпрі...
Друзі, “звільнення Києва до річниці Великого Жовтня”… – одна з найтрагічніших для України подій за роки другої світової війни!!! Тільки нещодавно офіційно визнали, що під час визволення Києва тільки на Лютізькому напрямку загинуло 400 тисяч !!! бійців; на Букринському плацдармі полягло 650 тисяч!!! Вдумайтеся, понад мільйон!!! Пом‘янімо!
Ігор Ходак.
неділя, 29 липня 2018 р.
Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання.
Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання. Легко звинувачувати тільки Росію - Портников.
- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?
- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.
- Чому ви так думаєте?
- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.
Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.
Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?
І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.
- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?
- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?
А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.
- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.
- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?
Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.
Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.
- А де ви бачите корінь проблеми?
- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.
- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?
- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.
- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?
- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.
- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.
- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.
Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.
- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.
- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.
- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.
- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.
Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.
- Вважаєте українців безвідповідальними?
- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.
- Така парадигма - це проблема менталітету?
- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.
- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?
- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.
- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?
- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.
- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?
- Може стати Румунією, але не Польщею.
- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?
- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.
- Україні потрібен Європейський Союз?
- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.
Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.
Obozrevatel
- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?
- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.
- Чому ви так думаєте?
- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.
Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.
Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?
І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.
- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?
- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?
А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.
- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.
- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?
Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.
Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.
- А де ви бачите корінь проблеми?
- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.
- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?
- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.
- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?
- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.
- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.
- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.
Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.
- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.
- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.
- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.
- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.
Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.
- Вважаєте українців безвідповідальними?
- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.
- Така парадигма - це проблема менталітету?
- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.
- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?
- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.
- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?
- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.
- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?
- Може стати Румунією, але не Польщею.
- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?
- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.
- Україні потрібен Європейський Союз?
- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.
Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.
Obozrevatel
четвер, 21 червня 2018 р.
Вельми стисло з приводу виходу США з "Ради ООН з прав людини".
Отже, є така релігійна організація - "Свідки Єгови". Було, колись, я з ними здобув базову богословську освіту.
Оце внизу чотири знімки одної їхньої книги, як бачите перший наклад вийшов 1988 року, на момент цього видання 1995 року, загальний наклад складав 16 мільйонів 600 тисяч примірників.
СЄ дуже критикують таку організацію як ООН, чи не єдині, хто мають яйця сказати шо то насправді за організація. І я так міркую, шо США й вийшли з "Ради з прав людини" при ооні.
Ну почитайте самі. :)
середа, 20 червня 2018 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)