Показ дописів із міткою історія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою історія. Показати всі дописи

четвер, 28 листопада 2024 р.

Поляки, поляки, поляки.

Поляки, поляки, поляки...

От цікаво, а чи знаєте Ви, що одним із перших зробили поляки у листопаді 1918 року, коли захопили Львів.

Ні, Ви не помилилися саме єврейський погром (!!!) і спалили кілька синагог (додам кілька фото). Саме тому у Першій польсько-українській війні багато єврейських військових входило до Галицької Армії. Був навіть окремий батальйон "Пробоєвий жидівський курінь".

А Чи знаєте Ви, що поляки у вищезгаданій війні окупували Східну Галичину, так саме окупували. І це слово йшло у більшості наказів тогочасних польських командирів. Яке вони мали на неї право? - та ніякого!

Утворена ЗУНР у 1918 році охоплювала близько 70 тис. кв. км. території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреї, 2% угорців, румунів та інші.) Тобто євреї могли претендувати на створення тут своєї країни, так само як поляки. Але ж, сорі 71% українці (!!!). То може то таки їхня земля, і їхня держава там мала бути? А тепер уявіть на хвильку, що зараз, саме зараз підари окупували ту територію де Ви живете. На землі заселили найкращих військових, котрі боролися з Вами, Вас називають бидлом, Вашу мову, традиції і культуру забороняють. А з дітей Ваших згущаються. Тьфу….і мені не хочеться навіть про таке думати, але так було у Східній Галичині у міжвоєнний період. А чи знаєте Ви, що антисемітизм у міжвоєнній Польщі сягав апогею. Купа мітингів й лозунгів та таке інше. Фото : Надпис (польською) на транспаранті - "День без жидів. Хочемо офіційного гетто.", Львів., залишу в цьому дописі. А чи знаєте Ви, як поляки хотіли знищити українців у міжвоєнний період? Так-так, саме знищити. І той самиq міністр МВС Броніслав Пєрацький був дотичний до плану остаточної асиміляції українців у Польщі. Ну от його ОУН і грохнула.

А окрім того поляки, у мирний час вводили війська в Східну Галичину. Для чого? Та бо українці не хотіли жити так. От їм і треба було привід, щоб провести Пацифікацію. Придумали нібито ОУН проводила "саботажну акцію", котрої ніколи не було. Ну може спалили 10-15 копиць сіна на всю Галичину і Волинь і на тому все. Але це роздули і ввели в Галичину війська, понищили все, що хоч трошки було українським і організували арешти близько 2 000 осіб, та понад 5 000 обшуків. Демократи, бляха...

А чи знаєте Ви як поляки викорінювали українську мову. Так, не Валуєв і Олександр ІІ (ці то звісно, але в ХІХ ст..), а поляки, і зокрема куратор Собінський. На Волині із 442 українських шкіл станом на 1923 рік, допоки Рада амбасадорів Антанти не віддала Східну Галичину і Волині Польщі, у 1927 році - було аж 2 (!!!) українські школи (картинку додам). А керував усім цим дійством куратор освіти Собінський. За це УВО, а зокрема Шухевич і Підгайний його грохнули. І добре зробили.

А чи знали Ви, що Польща 30-их років була ближча до нацистів і фашистів, ніж до західноєвропеської демократії?

Як думаєте, хто розділяв Чехословаччину після Мюнхенської угоди та Віденського арбітражу. Так, Третій Райх, Угорщина і бдмссс - Польща!!! Ще одна картинка, як думаєте, що робить фірер Третього Райху на якихось похоронах, де домовина накрита польським державним прапором. Ой, а це ж він і кєровнікі із Райху на заупокійній за Пілсудським. Аж невдобно... (картинку додам) Цікаво чого ж то вони на похорон до Євгена Коновальця не поїхали...Не було жодного. Може через події у Варшаві у 1934 році?

А чи знаєте Ви, хто допомагав Угорщині нападати на Карпатську Україну, коли вона була ще автономною у складі ЧСР. Чи хто допомогав розстрілювати карпатських січовиків, коли ті відходили перевалами в Карпати. БІНГО - поляки. І операція "Лом" була, і фотографії з перевалів є, і як з угорцями в засос цілуються також. Найцікавіше, що у 1939-му році вони вирішили зробити із себе "зайчиків" і "котиків". Так Польщу розділили два тирани - Гітлер і Сталін, і нічого хорошого від цього не було. Але, камон, хлопці і дівчата, та ви у міжвоєнній Європі не були найсвятішими, скоріше туди – ближче до чорного і дуже гарячого.

А потім була "Волинь" 1943-го. Хоча, ні. Стоп. Чому Волинь, і чому 1943-го? Адже почалася Друга польсько-українська війна не там і не тоді. І не в липні 1943-го, і не в Парослі на початку 1943-го. А на українських етнічних територіях, котрі зараз в складі Польщі у 1942-му. І почалась вона із нападів збройного польського підпілля на українських селян. А потім почалася кровопролитна війна, у котрій і українська сторона, і польська сторона здійснювала злочини!!! Дві сторони! Про українські злочини говорять всі. А тепер прочитайте фрагмент польського підпільника Стефана Демського (фото книжки додам): «Одного разу, йдучи через село з «Твардим» та «Луісом», увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з’ясувалося, що одна з них – українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, «Твардий» вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам’яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що «боїться задниці». Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал «Твардий». Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і «Луіс» зайняв його місце. Зрештою настала моя черга. Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре «Твардого», знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою – через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар’єрою та своїм «патріотизмом», щоб тоді вийти й заявити «Твардому» прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й «Твардий», тож про жодні накази мови не було. От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим… Вважав, що перша сходинка до героїзму – це бути твердим, як «Твардий». Дотримуючись цієї засади, не думав вцілому про порятунок дівчини.

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, «витираючи від поту» сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками. Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд «Твардого», з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. «Твардий», хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: «Ти, «Жбік», завжди маєш ідіотські ідеї».

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч «Твардий» подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з’являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Ратуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.» То як? Тільки українці – «людобуйци»?

Найцікавіше і найприкріше (з точки зору сьогодення) те, що українські і польські повстанці змогли у 1945 році здійснити спроби до об’єднання і перемир’я, мали навіть кілька спільних вдалих акцій проти совєтів. Їм всім було дуже непросто, вони мали ще дуже, дуже свіжі рани. Але таки зробили це.

Що ми маємо натомість сьогодні. Поляки далі позиціонують себе, як найбільшу жертву Другої світової війни. Особливо, коли заходить мова про українців, то вони зразу починають говорити про Волинь. Зараз там загострення, бо вибори на носі. Ну і де ж дістати таких бажаних політичних балів на рівному місці? Правильно, треба говорити про Волинь. От вони й свого добилися. Вчора міністр МЗС України заявив, що буде дозволена ексгумація жертв «Волинської трагедії». Ніхто вже й не пам’ятає, чому був накладений мораторій на неї. А я нагадаю. Бо поляки, із своїх націоналістичних переконань і у тому числі за російські гроші знищили понад 15 могил та пам’ятників українцям на території Польщі. (На деяких трафаретами писали – «Кати Волині і Донбасу» Нормально?) Вимога України по зняттю мораторію була одна – відновіть могили і пам’ятники.

А що думаєте, відновили? НІТ! Довбали Україну і таки додовбали. Одні (українські політики) прийняли безхребетне рішення. Інші, українські ідіоти й ідіоти дуже цим тішаться. Я за справедливість. Я написав те, що наболіло, бо до повномасштабного вторгнення мав час більше займатися цією темою. І написав, бо не міг не написати. Так, багато з тих, хто міг писати такі речі вже не з нами, а багато хто, коли я у цю хвилину таки маю пару хвилин написати ці рядки – їбошиться далі із підарами.

Висновків не буде майже. Єдине, читайте істориків, а не політичні заяви. То у них для заробляння балів все чорно-біле. Насправді все має відтінки
п.с. знаю, що маю дуже розумних, мудрих і хороших друзів і знайомих у Польщі, і знаю, що з ним завжди можна дійти консенсусу. От саме їх не хочеться ображати, бо говорю не про усіх поляків.

четвер, 8 серпня 2024 р.

КОРОТКИЙ РИМСЬКИЙ МЕЧ

(На вічну пам’ять ІРИНИ ФАРІОН – Української Касандри)

Людський світ визначається вічною боротьбою двох протилежних стихій: героїчної і приземленої, антигероїчної. Залежно від сили й горіння історичного героїзму розвивається кожне національне суспільство. Кожночасне витворювання героїчних «хвиль» у певний період історії породжувало моральні й мілітарно-політичні злети народів. У такий спосіб людство здійснювало свої переможні кроки до творення нових цивілізаційних основ, до утвердження ідеалів національної свободи й елітарного порядку, до відкриття просторів для величних культурно-мистецьких здобутків.

Паралельно до цього в людстві постійно існували й існують процеси дегероїзації, зумовлені чисельною перевагою в кожному національному суспільстві людей меркантильно-приземленого типу, отих хаотичних соціяльних мас, за Ґюставом Лебоном, які керуються примітивними інстинктами, нездатні до шляхетних переживань, вічно перетворюють національне буття на метушню й безмежну битливість та податливість. І тоді починалися неухильні тенденції до морального та культурного занепаду народів.

Змагання між героїчною і приземленою стихіями становить суть історичного процесу. Від того, скільки сил до творення шляхетної свідомости знайде в собі кожне національне суспільство, залежить наскільки воно розвинеться в плані створення ідеальної держави, за Платоном, в якій будуть правити аристократи духу і чину, буде реалізовувати свої принципи й ідеали ота героїчна еліта, яка колись народила державу Перикла й Римську республіку, яка здійснювала воїнські подвиги Александра Великого чи Хрестових походів, яка породила етику европейського лицарства й готичні світовідчуття, що донині дихають до нас неймовірною естетикою середньовічних соборів.

Якщо символічно й сконцентровано узагальнити про героїчний чин народів, то він виражається в образі короткого римського меча. Саме історичні зусилля римлян у перші століття творення республіки (а вони двигтять в душах всіх европейців і творять кожного з них дотепер!) показали, що головними двигунами історії є ТВЕРДІСТЬ і ПРАВДИВІСТЬ (непорушність прийнятих законів – знамениті закони Дванадцяти таблиць V ст. до н. е.), ПАТРІОТИЗМ (культ величі Риму), ТРАДИЦІОНАЛІЗМ (культ предків) і ГЕРОЇКА (розуміння визначальної ролі армії і воїнського виховання молоді). Ці чотири кардинальні принципи Римської держави забезпечили їй у всі наступні кілька столітні перемоги й ту виражальність і творчу активність римського духу, на якій пізніше були збудовані Католицька Церква і правова система Заходу, европейські університети й готичні міста-твердині.

Короткий римський меч – це символ рішучости й відданости, дисципліни й суворости, з якими давні римляни утверджували свою віру в героїчні ідеали. Він чітко ділить світ на Правду і Неправду, на Совість і Несовісність, на Віру (в ідеали) і Безвір’я. Бо національний поступ можливий тільки тоді, коли карається всяке відступництво й профанаторство, коли відкидаються всі теорії угодовства й «покаянія глави в людях», як казав Тарас Шевченко, коли мілітарний чин і героїка ставляться найвище як ідеали боротьби за моральну твердість і лицарську світлість нації.

Ірина Фаріон, убита на вулиці Львова яко символ гордого і свободолюбного українства, була для нашої нації тим золотим нервом, пульсуючим нервом національної гідности й жертовности, породженим вічним духом европейського героїзму. Вона була правдивою «українською Касандрою», яка одна мала силу духу й відвагу казати нації правду про всі її промахи і поразки, про всіх її страхопудів і зрадників, про слабкість і хитливість її характеру.

Ця людина перетворила СЛОВО на найсильнішу зброю. Вона вірила в безсмертя свого чину, і тому не боялася смерти й ходила вулицями Львова без охорони, майже кожного дня отримуючи погрози від ворогів про розправу. Вона пройшла звитяжний шлях від скромного науковця-філолога до ідейного вождя мільйонів. І саме за це її вбили – зі страху перед її можливостями як володарки дум і настроїв мільйонів.

Вона була бездоганним філологом, мислителем, національним трибуном в одній особі. І це робило її чин неймовірно яскравим і героїчним. Людина зі знаннями академіка без звання академіка, чи не найкращий публіцист України без офіційної праці в журналістиці, визначний ідеолог українського націоналізму без якоїсь вагомої посади в політиці. І це робило її життя дивовижно наступальним і полум’яним!

Ще за життя її порівнювали то з Оленою Пчілкою (першою націоналісткою в Україні), то з Лесею Українкою (величною місіонеркою української ідеї), то з Оленою Телігою (ідеальною героїнею чину). Але вона прокладала свій оригінальних шлях, збудований на принципах філологізму (культу рідного слова) і національного волюнтаризму (проповіді національної героїки). У часи загального нігілізму й постмодерністської дурійки вона проповідувала високий ідеалізм, у часи суцільної компромісности – сувору безкомпромісність, у часи гнилого пацифізму – римську войовничість.

Як дослідник української мови вона зуміла перетворити доволі суху й пісну цирину науки на надзвичайно живі й емоційні переживання мільйонів (її книги розходилися багатотисячними накладами!). Вона розгорнула безкомпромісну боротьбу за чистоту й виразність української мови, щоб навчити доволі літепле українське суспільство «любити своє», дорожити духовою традицією, плекати живе відчуття історії, історії духу передусім. Кожна її нова книга ставала подією для всієї нації. Як то студія «Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір» (2001), яка вчила розуміти систему правил як форму національного самоствердження, чи то праця «Мова – краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – ХІХ ст.» (2007), яка малювала картину історичного визрівання української мови й прищеплювала любов до її самобутности, чи то книга «Мовна норма: знищення, пошук, віднова» (2009), яка в багатогранних вимірах давала розуміння важливости боротьби за чистоту і багатство рідної мови, чи то ґрунтовна монографія «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV – XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива» (2015), яка давала розріз давнього періоду становлення української мови в синтезі із національними боріннями українства в часи бездержавности. Ці наукові праці вже стали класикою української культури й ідейними етапами зростання сучасного українства. Їхні думи і концепти ще століттями будуть творити нових «твердих українців», переконаних патріотів і жертовників національної ідеї.

Вона завжди мала сміливість і відвагу йти проти течії, якщо так веліло серце й ідейні переконання. У час повального захоплення усім західним і тотальної англізації українського освітнього та інформаційного простору, англізації української мови вона підготувала разом із своїми посестрами Галиною Помилуйко та Анною Бодровською книгу «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті» (2023), яка стала закликом для притомного українства боротися до кінця за суверенність рідної мови.

Маючи неймовірний дар творчої активности, Ірина Фаріон безнастанно вигадувала нові й нові проєкти публічної боротьби за українську суверенність: видавала добірки плакатів на захист української мови («Мова – твого життя основа», «Мова – краса і сила», «Слово – меч духовний»), готувала ідеологічні збірники («Скарб нації», «Від книги – до мети»), провадила багатосерійні телепрограми («Велич особистости», «Ген українців»), готувала регулярні виступи на Ютуб-каналах «Iryna Farion» та «Студія Ірини Фаріон», вела в Ютубі проєкти «Курси з української мови», «ПротиАнглізм», «ПолітОгляд». Усі ці напрямки діяльности перетворили її на одну з найпопулярніших постатей України. Відтак її особистісні впливи перевищували впливи цілих партій та масових громадських організацій.

Ідеологічна студія Ірини Фаріон «Степан Бандера – практик, теоретик, містик національного руху» (2010) увиразнила цілу низку важливих світоглядних, моральних, історіософських проблем українського націоналізму, стала віхою в розвитку сучасної націоналістичної думки України. Вона показала нам факт того, як сучасниця зуміла передати етику й світогляд визначного націоналіста, що став символом цілої епохи. Авторка ніби вичарувала у цій книзі стиль і дух самого Дмитра Донцова – найбільшого пропагатора українського героїзму!

Втрата цієї яскравої особистости означає дуже багато. Як ідеолог Ірина Фаріон задавала високий рівень національної вимогливости до українства, вчила бути суворими й безкомпромісними до ворогів та профанаторів національного руху. Як політик вона сіяла зерна правдивого героїзму та волюнтаризму в українській нації і вихоплювала з народної маси своїми ідеями нових міцних патріотів та кидала їх у бій за націю. Як науковець вона гуртувала довкола себе нові й нові когорти бійців інтелектуального фронту, щоб збудувати мур ідейного опору довкола України.

Ірина Фаріон була для нації отим «коротким римським мечем», з яким народи постають і перемагають. Вона боролася тільки словом, яке ставало в її устах «твердою крицею» (Леся Українка). Вона завжди мала внутрішню силу духу піднятися після вдалих ударів з боку її ворогів або пристосуванської маси, яка двічі відмовилася голосувати за неї на парламентських виборах у її рідному Львові. Бачила ницість і примітивність юрби, але ніколи не зневірювалася. Завжди зоріла до високого й ідеального…

Вона впала в бою, як падають найвідважніші воїни. З «коротким римським мечем»-СЛОВОМ при собі.

Філолог над філологами, трибун над трибунами, лектор над лекторами!

Прощавай, Українська Касандро! Да святиться ім’я твоє!

ОЛЕГ БАГАН,
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова,
Заслужений працівник освіти України
(«РІДНИЙ КРАЙ», №32 ВІД 6-ГО СЕРПНЯ 2024 Р.)

неділя, 5 листопада 2023 р.

Іван Франко у Станиславові. "Локальна історія".

Івано Франківськ. Січень, Лютий, кінець Лютого – вже сонячна Весна, і Природа поспішає жити. До цього часу мене вже достатньо заштопали нарешті, шоби я міг прогулятися перед випискою. І я собі намалював маршрут здебільшого заснований на подарованій книжці; колеги з моєї компанії мене відвідували, привезли мені книгу із серії “Локальна історія” – “Станиславів”, звідки я помалу вичитував невідому і не стандартну історію Івано Франківська, і ото з неї й малював собі екскурсійний маршрут на майбутнє.

Івано Франківськ неймовірно миле місто! Боги! А які жіночі типажі навколо! Від них мені черепок зривало так лише у Варшаві, - слов’янські жіночі обличчя кругом, куди головою не крутни… банкет естетизму для очей. А особливо було болісно, як прилітаєш з Варшави до Харкова, виходиш з аеропорту в місто до транспорту, - і все. Навколо кожна друга оці… рруссскіє бабьі (типу Свєтлічной)…

--- Третій розділ “Франко, кохання та Станиславів”.
До Івана Яковича маю якусь особливу увагу. Рідкісний Майстер Слова. Назвав би його одним з головних будівничих класичної української літератури (як в американців Марк Твен). Тому цей розділ вичитував декілька разів. І потім ще й пройшовся описаними місцями… Хочу поділитися уривками й фотографіями.

--- “Станиславів” ---

На формування образу Франка істотно вплинуло змагання між українцями та поляками. В останніх був дуже сильний культ Міцкевича, Словацького, писалися їхні героїчні біографії, і своєрідною відповіддю українців було написання таких самих героїчних біографій Шевченка чи Франка. Це знищувало, замовчувало нормальні людські риси письменника.

* * *

Ще більше до формування сетереотипного образу Івана Франка докладалася радянська влада. З нього ліпили щось на зразок марксиста чи великого революціонера-демократа, який майже був схожий на Леніна, тільки от народився не в тій частині світу та був українцем.

* * *

Усі сучасники згадували, що Франко був душею кожного товариства. Франко не любив пити горілку, але зате полюбляв червоне вино. Він вважав, щось таке, як добре вино зрідка – то не є зле. Був невибагливим, але мав дуже добрий смак. Це виявлялося у дуже багато чому. Навіть в одязі, попри нестачу коштів. Мало є українських чи неукраїнських поетів, які були такими простими у поведінці і, скажемо, доступності. Франка можна порівняти з Шевченком, бо Шевченко був теж такий. Франко ніколи не твердив за свого життя, що він великий. Навпаки, він пробував себе по-своєму применшити.

* * *

Перше знайомство зі Станиславовом було не дуже радісним. У червні 1880 р. молодого поета, арештованого за пропагування соціялістичних поглядів, під конвоєм поліцейського доправили до міста після тримісячного ув’язнення у Коломийській тюрмі.

* * *

Вдруге Станиславів поет відвідав восени 1883 р. За словами одних, з метою збору матеріалів для редакції однієї з львівських газет, за словами інших - для цього могли бути інші причини. Зокрема відомий дослідник життя і творчості Франка Іван Горак з цього приводу пише: “Між 10 і 26 вересня 1883 року Фванко був у Станиславі. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилася загадкою. У Франка на руках закордонний паспорт. Що ж було такого поспішного, що змусило його їхати у Станіслав? Робота над історією літератури? Станіслав не був тим містом, звідки він міг би щось почерпнути.” В листі Михайлові Павлику молодий поет лише повідомляє: “Я ненадовго надіюсь на пару годин заїхати до вас до Коломиї, бо буду в Станіславі, де маю виписувати різні старі папери і документи.” Саме тоді в біографії Івана Франка вперше виринає прізвище Дзвонковська. У Станиславові мешкала полька Юзефа Дзвонковська, за офіційною версією, друге кохання Івана Франка. З дівчиною поет познайомився восени 1883 року, коли завітав у гості до свого університетського товариша Владислава Дзвонковського, брата Юзефи. Це була молода дівчина, розумна. Франко їй присв’ятив ряд своїх творів. Зокрема віршів “Гей рибачко чорноока”, “Рік минув, як ми зустрілись”, “Не схиляй своє личко рум’яне”, “Осторога”, “Н.Н.”, “Тричі мені являлася любов”, “Апострофа”, “Перспектива”, “До Юзі Д.”, “Газеля”, “Я забув” і повість “Не спитавши броду”. “Більш, ніж меч і огонь, і стріла, і коса. Небезпечне оружжя жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита.”, - писав Іван Франко. Сам Франко не приховував: “Значний вплив на моє життя, а значить також, на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”.
З розмов станіславських друзів Франка виходить, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була прикрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна і добра.

* * *

На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка “польськості” швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одиним словом. Франко покохав її. Мало того, він вирішує, шо після Ольги Рошкевич Юзефа – саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного: витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій. А також була серед тих жінок, які дійсно мали на нього найбільший вплив у сенсі не тільки особистих контаків, а й на те, що Франкові мислилося в творчості. Особливого шарму Дзвонковській надавало те, що вона, скажемо, була цілковитим антиподом Франка. Він був завжди жвавий, душею всякого товариства, він був веселий, натомість Дзвонковська була недоступна, навіть, як казали про неї – холодна. Це був як вогонь і вода, а в таких стосунках кохання дуже часто таки спалахує.

* * *

Згідно з етикетом, далі Іван Франко пише листа до матері Юзефи Антоніни Дзвонковської з проханням “о руку і серце” її доньки. Відповідь не забарилася: “Прикро мені відповідати на ваш лист негативно. Відомо пану, що саме положення моєї дочки противиться тому. Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що здається щастям, при ближчому розгляді не є ним… Прийміть від усіх нас сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська.”. На той час ще міцні були суспільні бар’єри та станова нерівність, бо Дзвонковські хоч і збіднілі, але були шляхтичами. Батько Юзефи Владислав був учасником польського повстання 1863-1864 рр. та отримав дозвіл на проживання в Станиславові. Франки, родичі по татові, належали нібито до сільської аристократії – вони були вільні селяни. Запис про одруження Якова Франка та Марії Кульчицької: соціальний статус нареченої названо “шляхтянка”, а про Якова Франка не написано нічого. Існує ще один, незаперечний доказ його неселянського походження. По смерті батька (1865) і матері (1874) круглий сирота Іван Франко як здібний учень отримав доволі високу стипендію з фонду Ґловінського, яку надавали дітям здрібнілої шляхти, і вона ніколи не дісталася би Франкові, якби він був селянином. Пізніше Франко написав, що Юзефа не пішла за нього заміж через свою хворобу – сухоти (туберкульоз), який тоді не виліковувався. Померла Юзефа Дзвонковська 5 Травня 1892 р., не доживши й до 30-ти років. Про неї автор залишив рядки:

Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”
І мовчки щезла там, де вічно темно.

Поховано Юзефу Дзвонковську на давньому християнському цвинтарі в Станиславові (сучасний Меморіальний Сквер на вул. Незалежності, за драмтеатром). Довгий час краєзнавці не знали, де вона була похована, і лише у 1965 р. Володимиру Полєку, багатолітньому працівникові Наукової бібліотеки, а згодом професору Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вдалося віднайти могилу Юзефи. На тому місці стояли дві великі плити з пісковика. Під однією був похований батько Юзефи Владислав, під другою похована вона разом з матір’ю Антоніною та сестрою Марією. На початку 1980-х рр. при знесенні старого цвинтаря і нібито перетворенні його на меморіальний сквер краєзнавцям вдалося вборонити дев’ять могил визначних людей. Могили Юзефи Дзвонковської вберегти не вдалось. “Да кто она для Франко? Какая-то любовніца”, явив свою “поінформованість” у відповіді на питання Михайла Головатого тодішній перший секретар міському партії Ярослав Федорчук. Відстояти могилу Двонковських тоді не вдалося, але місце її розташування зафіксували на фотографіях, і лише в Незалежній Україні відновили надмогильний пам’ятник. Щоправда він на декілька метрів не збігається з точним місцем, як встановлено пізніше, пам’ятник мав бути трохи ближче до вулиці Степана Бандери

До нас не дійшло жодного портрета чи фотографії Юзефи Дзвонковської. Однак збереглася картина М. Ройзнера “Дівчина з маком у волоссі”. Було встановлено, що автор портрета невідомої дівчини особисто знав Юзефу Дзвонковську. Мальовано той портрет було в Косові, коли там були і Ройзнер і Дзвонковська, яка хотіла скласти іспит на тамтешній пошті на маніпулянтку, тобто працівницю пошти. Риси обличчя дівчини з портрета дуже збігаються з рисами обличчя, описаної Іваном Франком. Коли привезли хворого Івана Франка додому в останні дні його життя, а це був Березень 1916 р. у кімнатах було холодно, Франко лежав у своїй спальні і весь час хотів проникнути у власний кабінет, який не опалювався, тому люди, які були біля нього, опісля зауважували, що Іван Франко сумно стояв у дверях, постійно дивився на стіну з картиною М. Розйнера “Дівчина з маком у волоссі”, виникали різні опісля підозри і пояснення, чому було велике зацікавлення Івана Франка саме цією стіною. Зрозуміла річ, у центрі уваги поета був портрет його коханої Юзефи...

--- “Станиславів” ---

Така от невідома історія про Івана Франка.
Пішов я до Меморіального скверу, походив навколо, шукаючи могилу Юзефи Дзвонковської, постояв коло екскурсії молодших школярів, котрим захоплена вчителька розповідала про народжену в Харкові Марію Крушельницьку, коло гробниці Крушельницьким, у місті, куди їх занесло у пошуках порятунку від совєтів-млів… Вчителька закінчила розповідь, діти почали розсіюватися сквером, запитав її чи не знає вона де могила Дзвонковських. Не знала. Повела своїх школярів далі…

Ну якшо у бік вулиці Степана Бандери, то значить піду алейкою правіше, подумав. І так – там знайшовся надгробок Юзі, її сестри і Матері. Тепер він був не просто каменем для мене, а надгробком жінки, яка справила такий величезний вплив на нашого Франка...

Ще весь день ходив Івано Франківськом. Дійшов до Дем’янового лазу, де русссскіє убивали людей у найдикіші способи... Але вас цим вже не здивувати.

середа, 24 серпня 2022 р.

Повернення до дітей.

Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно дивлячись на майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив... Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі століть пішла літнім південним степом у засвіти...” Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.

У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.

З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.

Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.

- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”

Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”

Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…

Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:

- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.

Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.

- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…

Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.

До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...

Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.

Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.

Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.

На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…

субота, 6 серпня 2022 р.

ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ ІСТОРІЇ

До 150-річчя Бородінської битви С.Ф. Бондарчук зняв свій знаменитий фільм "Війна і мир" та повіз його показувати до Парижа. У вступному слові він не уникнув сказати - як вчили, - що Бородіно - це "перемога російської зброї". По залі пройшов якийсь рух. Бондарчук вирішив, що його переклали неправильно і повторив. У залі здійнявся свист і тупіт. Виявляється, французи небезпідставно вважають битву під Бородіно своєю перемогою. Кутузов відступив (втік?) з поля бою, "щоб урятувати армію", - це спірно досі - і залишив Москву... Складно вважати це перемогою.

Як ілюстрація до цього факту – інтерв'ю з Євгеном Панасенковим.

Хто виграв при Бородіно, спалив Москву і вбив Кутузова.

У день виходу у видавництві АСТ книги «Перша наукова історія війни 1812 року» її автор - відомий історик, співак, режисер та "герой ютубу" Євген Понасенков дав ексклюзивне інтерв'ю оглядачу "НІ" Ігорю Зотову. Попереджаємо відразу: багато висновків приведуть читача в шок і трепет! Про те, що росіяни програли Бородіно стало відомо ще в день битви. Про те, що росіяни спалили Москву - історики не сумнівалися ще в XIX столітті. Про те, що не Наполеон, а російський цар почав війну 1812, історикам стало остаточно ясно на початку XX століття. Але далі, з приходом до влади Сталіна, історія цієї війни раптом перевертається з ніг на голову. І виявляється, що це Наполеон на чолі цілої орди прийшов навалою на нещасну Росію. Що Бородіно – це не поразка, а чи не перемога. Що ганебна втеча російських військ від кордону – це «скіфський план», ціла стратегія заманювання ворога на безмежну і безформну територію. Що бездарний, розпусний, продажний, лінивий Кутузов – це військовий геній усіх часів та народів. А катастрофічна поразка Росії у війні – тріумф російської зброї!

Міфи на те й існують, щоб, відпрацювавши своє, померти та зникнути. Презентація нової праці Євгена Понасенкова відбулася у Великій залі ЦДЛ за величезного збігу народу, що вкотре свідчить про інтерес до теми.

- Як ви прийшли до цієї начебто давно вивченої теми – історії війни 1812 року?

- Я займаюся епохою Наполеона та 1812 року з 9 років, весь шкільний період у мене була чудова можливість вивчати спеціальну літературу та збірки документів у бібліотеці Музею-панорами «Бородинська битва». Це унікальне сховище, де є видання, яких немає навіть у Ленінській бібліотеці та у Держохороні. За шкільний час, який люди витрачають, як правило, безглуздо, я здолав величезний пласт літератури. Коли мої колеги починають раптово - іншого слова не підібрати! - До кандидатської або до ювілею щось фрагментарно почитувати і писати під готовий висновок, виходить нісенітниця: вони не встигають прочитати навіть історіографію, не кажучи вже про те, щоб серйозно підняти джерела. Підсумком моєї багаторічної роботи спочатку стала книжка 2004 «Правда про війну 1812 року», де я вперше сказав, що ця війна ніяка не Вітчизняна і що навпаки, це Олександр I готував напад на Францію. Росія тоді знову (як і минулі роки агресії проти Франції) підписала коаліційні угоди з Англією, Іспанією та Швецією. Тоді ж я написав і про російський колабораціонізм в 1812: Наполеон створював всестанові муніципалітети в Смоленську і в Москві, і всі стани, податні і неподатні, дворяни і не дворяни у всьому цьому брали участь. Я довів із цифрами в руках, що приєднання Росії до континентальної блокади Англії не вплинуло серйозно на фінансову ситуацію в Росії, але фінансовий крах настав через збільшення витрат на оборону в 1807 році - відразу після підписання договору про мир! Тільзитський мир, укладений між Росією та Францією, був непопулярний серед чванливої еліти російського суспільства. Росія сама нападала на Францію в 1805, 1806 і 1807 роках, сама ганебно програла і сама образилася на це.

Не можна не сказати, що в будинках російської еліти тоді не було нічого російського, тобто абсолютно нічого! 99% предметів були європейського походження, в основному - з Франції, Італії та Англії. У палацах Олександра не було навіть шпильки, не завезеної з-за кордону. У Росії не було жодного придворного художника чи ювеліра, хто б не приїхав із-за кордону. Усі до одного портрети учасників війни 1812 року намальовані і вигравірувані іноземцями: Сент-Обеном, Вендраміні, Карделлі, Петером фон Хессем...

У тодішній Росії просто не існувало рівневих художників. Петро почав цивілізувати країну всього 100 років тому, і тільки за нього з'явилася російська регулярна армія, яку створили з нуля іноземці. Навіть слова – армія, інфантерія, кавалерія, артилерія, література, музика… – усі, усі були іноземними. Цивілізація в Росію була привнесена ззовні, і через це в еліті розвинувся страшний комплекс, який, з одного боку, ставив її в позу поклоніння (іноді комічного, яке висміяв Грибоєдов), а з іншого боку, елітка всією своєю дурнуватою силою намагалася довести , що й Росія щось теж уміє. Вміє зібрати орду – і дійти до Парижа. Не сама, правда, а разом із Пруссією, Австрією, Англією і не завдяки талантам, а завдяки гарматному м'ясу...

Але сенсу в цьому не було ніякого: так, у Парижі все чудово було і є, а в Росії люди продовжували жити так само, як і раніше. І кріпацтво як було до Парижа, так і залишилося.

- Ви пам'ятаєте той момент, коли зрозуміли, що щось не так в книгах попередників?
- Мені з самого початку було очевидно, що у пропагандистських книжечках не все сходиться. Якщо Бородіно стало перемогою росіян, чому вони бігли і здали Москву без бою? Все очевидно: росіяни не просто програли Бородіно, російська армія була практично знищена. Кутузов втратив у Бородіні 53 тисяч солдатів. Загалом у нього було 155 тисяч, із них 115 – регулярна армія, 10 тисяч козаків, та решта - ополченці. Тобто він втратив майже половину регулярної армії. І говорити, що Кутузов зберіг армію, - це абсолютна маячня! Після битви почалося ще й повне розкладання: половина залишків армії пішла в мародери, які грабували російські міста та села. Я публікую безліч повідомлень про це, які Кутузов слав царю, а також його накази розправлятися з дезертирами.

- У радянській історіографії написано, що й втрати були меншими і Кутузов здав Москву, щоб зберегти армію. У цих міркуваннях була своя логіка...

- Це була не логіка, а безглузда мантра, яку повторювали, бо ніхто не мав права посперечатися. Були й тоді молоді та літні вчені, у тому числі й Микола Олексійович Троїцький (у майбутньому доктор історичних наук), який у 1960-ті роки намагався сказати (послав статтю до академічного журналу «Питання історії»): «Скільки можна брехати? Війна ніяка не Вітчизняна, самі її розв'язали, битви програли». А йому пояснили: ви сидите у себе в Саратові? Ось і сидіть, інакше вас закриють по-серйозному.

Радянський режим – це не біла голубка, це монстр, який знищував усе живе. За весь радянський час були написані лише три монографії на цю тему: Тарле, Жилін та Безкровний. Двоє останніх – неосвічені мужики з села, обидва не знали мов, не читали джерел, обидва «сталінські соколи», особливо Жилін – злісний мордоворот, який тиснув на все живе. За наказом Сталіна вони почали наново винаходити міф про «Вітчизняну війну». Буржуазна історіографія на початку ХХ століття вже знала, що це Олександр I розв'язав війну, це він планував наступ і що Бородіно стало поразкою росіян. Про це було сказано у підсумковій роботі дореволюційної історіографії «Вітчизняна війна та російське суспільство», що вийшла 1912 року. Написано там і про те, що Наполеон пішов із Росії, тому що він і не збирався в ній залишатися, а причиною великих втрат його армії став клімат, а не російська армія. Все це було відомо, поки Сталіну не знадобилося терміново робити патріотичний міф, щоб підготувати новий наступ на Європу.

Одна з найнебезпечніших і найстрашніших розділів моєї книги присвячена планам Сталіна перед Другою світовою війною. Мені вдалося з'ясувати та документально довести, що Сталін справді планував напад на Європу. Більше того, Марк Солонін і Віктор Суворов мають багато дуже цікавих непрямих доказів існування таких планів. Проте письмового і тим паче друкованого визнання Сталіна у тому, що він це планує, вони не мали.

До речі, академік Тарле, випущений після арешту у «справі академіків», почав працювати на НКВС і перетворився не просто на рупор, на «особисте перо» Сталіна, а на одного зі сталінських катів, катів своїх колег. Але продовжимо.

У 1938 році в «Правді» несподівано виходить стаття Тарле, присвячена війні 1812 року (і тут же колосальним накладом друкується брошура за цією статтею), головний висновок якої не пов'язаний з її змістом: в останньому абзаці повідомляється, що СРСР незабаром почне наступальну війну яка буде найсправедливішою з усіх воєн у світі! Це буде такий «останній наступ»! Йшлося про те, що Сталін готував СРСР до вторгнення до Європи.

Цю брошуру я випадково купив у антикварному магазині. Потім я дізнався, що її наклад знищували і що в єдиних двох екземплярах, які я знайшов у бібліотеках, останній абзац вирізано! І лишився він тільки в моєму примірнику! До книги я опублікував текст і фото сторінок брошури. Весь страх Росії в тому, що в ній нічого не змінюється. І не може змінюватися, тому що в ній спочатку закладено не інтенсивний, а екстенсивний розвиток. А воно, у свою чергу, породжує жахливі комплекси через хронічне відставання у розвитку та вічну мантру пошуку ворогів навколо. Злочинна влада захищається від вигаданих нею ж ворогів, так було і за Олександра, і за Сталіна, і так буде.

- Як поставилися колеги-історики до ваших відкриттів?

- Є два типи колег: професіонали та навколонаукові. У ютубі можна знайти інтерв'ю багаторічного директора Інституту російської історії РАН Андрія Миколайовича Сахарова, який відкрито заявив, що у моїй монографії 2004 року «все абсолютно вірно» і що він збирається використати мої висновки в новому виданні своєї книжки про Олександра I. Кілька років тому мене запросили виступити на науковій раді Академії наук, і я повністю виклав мою концепцію. Виступ надрукували в офіційній збірці з усіма візами, які існують в Академії. Я брав участь у всіх професійних конференціях, присвячених цій темі, – у «Бородинській панорамі», у музеї «На полі бородинському», у МДУ, в Історичному музеї, не кажучи вже про західні конференції, оскільки вони сприймаються «ворожими»...

Двоє найбільших фахівців за темою доби 1812 року та Олександра – Микола Олексійович Троїцький та Андрій Миколайович Сахаров повністю підтримали мою концепцію, причому Сахаров не лише підтримує, а всіляко просуває мої роботи. Однак є особлива група маргіналів (вони можуть бути навіть співробітниками музеїв та випускниками історичних вишів), які нічого не написали, нічого наукового не опублікували, не видали жодного джерела і у яких моя робота вибиває ґрунт з-під їхнього бездарного життя.

Все своє життя вони повідомляли відвідувачам музеїв марення пропаганди, а тут з'являється моя книга... Тим більше, що вона фактично є збіркою документів: кожна її сторінка складається не з мого тексту, а з документальних цитат на цю тему. Тому всі свої претензії незгодні можуть звернути безпосередньо до архівів, піти, взяти живий справжній документ, написаний на папері з водяними знаками чорнилом тієї епохи особисто Кутузовим, Раєвським, Наполеоном та іншими тисячами учасників... Все збереглося! Величезна кількість обивателів знаходиться на рівні тварин, я не боюся цього терміну, це абсолютно фізіологічна, антропологічна та соціальна правда. І вся їхня агресія походить саме з цього тваринного стану. Говорячи про «переписування історії», вони навіть не розуміють, що це не переписування, а наука: просто все буває вперше, ось уперше написана праця у повній відповідності до наукових критеріїв та людини, яка не залежить від державного фінансування, корпорації, грантів. Можна порівняти це, скажімо, із хімією. Колись хімії не було, а була алхімія. Коли з'явилася наука хімія, обиватель обурився: ми звикли до алхімії, а зараз її переписують! Нам що потрібно відмовитися від алхімії?! – Толстой теж збирав документи про війну, коли писав свій роман. Звідки ж узялася ця зневага до Наполеона? - Велика трагедія професійних учених полягає у невігластві обивателів, які чомусь звертають увагу на белетристику, на літературу, написану авторами на основі їх комплексів, мрій, маразмів, хвороб та фантазій... Відкрий вони тлумачний словник російської мови, вони б зрозуміли різницю між науковим та художнім дослідженням. Лев Толстой – це один з найбільш психічно неврівноважених персонажів російської літератури. Він ненавидів усі свої твори, не було жодного, яке б він визнавав не те що талановитим, а просто вдалим. Закінчивши «Війну і мир», він написав приятелеві: яке щастя, що я ніколи не писатиму подібної ахінеї... У січні 1871 року він написав Фету: «Який я щасливий… що писати дріб'язки багатослівної на кшталт «Війни» я більше ніколи не стану». Потім він всіляко принижував цей свій твір. І багато разів під час написання мучився, не знаючи, як і навіщо продовжити роман. За його листуванням видно, що він не знав не лише історичні концептуальні речі, а й те, куди вести своїх персонажів, що їм подобається. Він мучився цим страшно. Тому й книга вийшла нерівною, дуже різною.

Толстой написав важку і неприродну філософію, згідно з якою всі красиві люди – це люди війни, а негарні – люди світу.

Елен Безухова - холодна красуня або Наполеон з "ідеальним профілем античної камеї", в якому ще дуже страшно те, що він часто миється. Постійно миється та розтирається одеколоном – і це жахливо. Прекрасний же російський селянин, кремезний, негарний, ніс картоплею, рідко миється...

Чомусь вважається, що образ Кутузова у Толстого пристойний. Але це комічний персонаж: виснажений жирний старий, який нічим абсолютно не керує. Толстой взагалі заперечував значення полководницької діяльності, і, хто стверджує, що Кутузов зображений в нього чудово, просто не читали роману. Звідки це у Толстого? Якщо ви відкриєте його «Дитинство», «Отроцтво та Юність», його щоденники та листи, тобто все, написане до 35 років, то побачите, як він переживає страшну психологічну ломку. Толстой був латентним гомосексуалом. Я спеціально розбираю цю тему в книзі і цитую щоденники та листи Толстого, де він пише про свою любов до братів Мусіних-Пушкіних, про те, як він хотів завернутися в шубу в кареті і цілувати всюди свого друга Дьякова. Цю цитату «цілувати скрізь» опубліковано офіційно видавництвом Академії Наук СРСР. Я все це в книзі цитую з посиланням на першоджерела. Він писав також, що краса у виборі об'єкта любові завжди відігравала першорядне значення, що він сам ніколи не відчував любові до жінок, що любив лише чоловіків – це все є у його щоденниках.

І Толстой себе зламав. Більшість життя він ненавидів це, але займався сексом з жінками. Звідси його ненависть до дружини, постійні спроби піти з дому, знущання з жінок у романах, де він не дозволяє їм бути вільними, легкими та веселими. Пристойна жінка для нього - це жінка, що мучиться, втратила все, що погрубшала, брюхата ... Він ненавидить все, що красиво.

У тих самих листах він каже, що гарні люди ніколи його не розуміли. І його друг красень Дяков ніколи його не розумів... Небезпека комплексів дуже талановитих людей, як Толстой чи Достоєвський, у тому, що чим талановитіша людина, тим вона блискучіше, яскравіше і вагоміше реалізує свої хвороби у своїх творах. А ці хвороби стають хворобами цілої нації. У цьому трагедія.

Що ж до знань Толстого про війну, він вивчив занадто мало джерел, причому все перебрехав і пристосував під потреби своєї нездорової філософії. Серед прочитаних книжок є зовсім несерйозні. Це смішно, оскільки одна з них – це книга Михайлівського-Данілевського, написана за вказівкою Миколи I, яка спеціально створювалася як міф.

- А як же хрестоматійна толстовська «дубина народної війни»?

- До кінця 1830-х років не існувало навіть терміну «Вітчизняна війна», не було і жодної «дубини народної війни» (і бути не могло в країні кріпацтва, де раби – основна частина населення). По суті люди були речами, з якими поводилися набагато гірше, ніж з тваринами. Їх сікли, били. Били навіть вагітних селянок, а коли вони народжували, немовлят згодовували собакам. Собак годували селянськими дітьми, як делікатесами! Селян часто продавали азіатським купцям. Для збільшення приплоду їх у 14-15 років одружували село на село. Це робив і Суворов, і дуже жадібний Кутузов, який володів шістьма з половиною тисячами кріпаків і постійно дбав, щоб вони якнайбільше народжували. А він тут же їх продавав, окремо дітей, окремо батьків... Головний страх російських генералів був у тому, щоб Наполеон не дав вольності селянам. Про це прямо написав у своєму листі генерал Микола Раєвський у липні 1812 року. Але в Наполеона таких думок і не було, він навіть не планував переходити кордон. Я наводжу листи з щоденного листування Олександра та Наполеона, з яких цілком зрозуміло, що Олександр почав готувати війну відразу після Тільзиту. Він купував зброю в Австрії, в Англії, збільшив у кілька разів військовий бюджет, направив шпигунів до Франції, направив Волконського копіювати структуру французької армії, щоб провести реформу у себе. Вже 1810 року російські армії стоять на кордоні з герцогством Варшавським, готові до наступу, тоді як в Наполеона там не було жодного солдата! Був у Німеччині гарнізон в одній фортеці. У 1811 році, коли Олександр вже був повністю готовий до війни, маршал Даву став попереджати про це Наполеона у листах. Той же перебував в рожевих окулярах, не хотів нічого розуміти: у нього молода дружина, у нього народився син, він мріє відпочити і планує на 1812 поїздку до Італії, де спеціально для цього, як мені вдалося з'ясувати, вже відреставрований Квірінальський палац. .. І тут йому повідомляють, що Олександр готовий до нападу! І це була правда: ми знаємо документи, які Даву і Наполеон знати не могли! Таких документів штабу Олександра про те, що він планує напасти на Францію сотні!

Неллі ФРІДМАН

Переклав українською Сергій Злючий

понеділок, 15 лютого 2021 р.

Гіперболоїд президента Порошенка (на згадку, як міняються люди, і про всяк випадок, коли хто вичистить статтю з оригіналького сайту)

11 вересня 2017

Вокруг Саакашвили уже прохаживаются новые игроки - и это не сулит ничего хорошего Украине. Колонка Виталия Портникова


Вчерашняя история с прорывом границы поклонниками бывшего грузинского президента Михаила Саакашвили - всего лишь очередная глава в романе об украинском политике, который был так недоволен объемом своих полномочий и возможностей на момент избрания главой государства, что решил пригласить в страну гиперболоид, эффективное устройство, способное устранить со сцены его сторонников, попутчиков и соратников.

Петр Порошенко был избран главой государства в крайне неблагоприятных для страны, но в крайне благоприятных для себя условиях. Он стал президентом в первом туре - успех, которого до него добивался лишь Леонид Кравчук за 23 года до этого. Его - политика без партии и очевидной политической платформы - поддержали не только собственные немногочисленные друзья из мира бизнеса, но и недавние соратники Юлии Тимошенко, пытавшиеся даже уговорить своего честолюбивого лидера не баллотироваться на пост главы государства. На стороне Порошенко был и неожиданно сложившийся олигархический консенсус - от Ахметова до Фирташа и Коломойского. У него была беспрецедентная международная поддержка - просто потому, что Западу был срочно необходим новый легитимный глава украинского государства, вместе с которым можно было бы попробовать урезонить разбушевавшегося Путина.

Всего этого Порошенко показалось мало. Сформировавшийся в условиях кучмовской системы, работавший во власти и при Ющенко, и при Януковиче, новый президент был уверен, что баланс интересов - худшее, что можно вообразить на президентском посту. Из трех моделей, которые он знал назубок - непререкаемый президент-арбитр Кучма, с трудом отбивающийся от оппонентов Ющенко, задавивший всех и вся Янукович - модель классической олигархической республики эпохи Кучмы могла казаться ему идеальной. Вопрос, впрочем, состоял в том, как добиться возвращения в политическое прошлое после Майдана.

И новый президент изобрел гиперболоид. Устройство само явилось ему в виде бывшего соученика по престижному советскому вузу и бывшего президента Грузии Михаила Саакашвили.

На момент приглашения в Украину Саакашвили был уже не политической, а исторической фигурой. Его планы по превращению Грузии из президентской в парламентскую республику завершились только относительным успехом - парламентская республика появилась, только вот сам Саакашвили не только не смог играть никакой роли в этой новой модели, но вынужден был бежать из собственной страны, оставив соратников в судах и тюрьмах. Причем погубило президента Грузии его же собственное изобретение - гиперболоид.

Первая услуга, которую бывший президент оказал своему сокашнику, был подрыв влияния олигарха Игоря Коломойского  

Украинское - как, впрочем, и западное представление о правлении Саакашвили базируется на блестяще проведенной в годы его президентства пропагандистской кампании, которая - как это обычно бывает с любой пропагандой - демонстрировала наблюдателю отнюдь не всю правду. Скрываемая часть правды состояла в том, что важную роль в функционировании нового государства Саакашвили играли не только западные вливания и инвестиции, но и олигархические деньги - вначале вполне по робингудовски отнимаемые в обмен на свободу или даже жизнь (которую, впрочем, удалось сохранить не всем), а затем добровольно жертвуемые в обмен на власть и влияние. В конце концов, главным спонсором власти стал российский миллиардер Бидзина Иванишвили, после свержения президента Эдуарда Шеварднадзе перебравшийся из России в Грузию. Именно на период усиления влияния Иванишвили приходится и период полной монополизации власти самим Саакашвили, который получил возможность избавиться и от противников, и от соратников, и от других толстосумов и даже не очень задумываться о последствиях игнорирования американских пожеланий.

Грузинский президент не учел только одного - что гиперболоидам не нужны создатели. Осторожный, коварный, терпеливый Иванишвили быстро понял, что сможет править Грузией без этого капризного самовлюбленного непредсказуемого жестокого ребенка, озабоченного лишь собственным отражением в зеркале. Гиперболоид решил избавиться от монарха. И у него это получилось. Напрасно теперь Саакашвили кричал о "российском олигархе" и "заговоре Путина". Жители нищей, все еще живущей по советским патерналистским правилам страны, поняли, что могут проголосовать за спонсора без посредников. И они избрали гиперболоид. Предполагаемый преемник Саакашвили Вано Мерабишвили оказался в тюрьме, сам бывший президент - в изгнании и под следствием. Все было кончено - и навсегда. Что стали бы вы делать на месте еще не старого, амбициозного до умопомрачения человека, превратившегося в изгнанника, в страничку из учебника, в разыскиваемого преступника?

Саакашвили был готов поработать гиперболоидом. Мы точно не знаем, что именно обещал ему за это Порошенко - аппетит, как известно, приходит во время еды. Первая услуга, которую бывший президент оказал своему сокашнику, был подрыв влияния олигарха Игоря Коломойского, организовавшего защиту востока страны и приобретшего в результате вес удельного князя. Одесская область была для Коломойского почетным призом - и именно с помощью даже не самого Саакашвили, а мифа о реформаторе Саакашвили, Порошенко у него этот приз отобрал. Гражданам, разумеется, рассказывали о полигоне реформ, об ограничении влияния олигархов, о чем угодно, только не об усилении президентских позиций во власти. Впрочем, если бы на этом все и закончилось, если бы Порошенко стремился сохранить баланс во власти, а Саакашвили сосредоточился бы на "полигоне", никакой катастрофы не произошло бы. Но разве могли угомониться два таких честолюбца - президент и его гиперболоид!

Следующая цель Порошенко была вполне классической целью любого украинского президента - контроль над правительством  

Следующая цель Порошенко была вполне классической целью любого украинского президента - контроль над правительством. Главу государства не устраивала необходимость постоянно находить компромисс с премьером Арсением Яценюком и его партией. Но подорвать репутацию Яценюка было куда сложнее, чем репутацию Коломойского, который со свойственной ему бесшабашностью сам вламывался в расставленные капканы. И тут вновь пригодился гиперболоид. В компании привезенных из Грузии и приобретенных в Украине одаренных пропагандистов Саакашвили разъезжает по стране, проводит антикоррупционные форумы, обличает Яценюка, рвет и мечет, старательно обходя самого президента и ближайшее окружение Порошенко. И добивается результата.

Тут мы подходим к самому интересному - о том, на что рассчитывал Саакашвили в качестве сатисфакции за свою работу. На момент начала борьбы с Яценюком уже не только Саакашвили утратил всякую связь с реальностью, но и Порошенко начал ее терять. Вполне возможно, что когда Саакашвили задумывался о том, что сможет стать новым "премьером-реформатором", он примерял на Украину грузинскую (или, если уж быть честным до конца, российскую путинскую) модель - после "революции роз" его маленькая популистская партия поглотила респектабельную оппозицию власти Шеварднадзе, а новое объединение послушно выполняло президентские распоряжения вплоть до появления на политической сцене Иванишвили. Вполне возможно, что и сам Порошенко мог считать, что после компрометации Яценюка его партия сплотится под президентскими знаменами, потому что ее депутатам некуда будет деться. А, может быть, президент Украины просто решил, что морковка в виде обещания премьерства, которую будет видеть перед собой бывший президент Грузии, заставит его действовать не на страх, а на совесть.

Как бы то ни было, а отставка Яценюка вовлекла Порошенко в круг куда более сложных и противоречивых договоренностей и попыток построить баланс. Вместо одного премьера, способного контролировать хотя бы собственную фракцию, ему пришлось маневрировать между все более убеждающимся в собственной самодостаточности Гройсманом, насмешливым Аваковым, осторожничающим Турчиновым, набирающим силу Луценко - и оскорбленный Яценюк тоже никуда не делся. Прибавим к этому эрозию олигархического баланса - когда Коломойский или Ахметов решили выстраивать собственные контакты с разными игроками - и поймем, что Порошенко в этой новой ситуации было уже точно не до красивой машинки с истребляющим лучом. Он не учел, что гиперболоиды бывают живыми и способными затаить обиду.

Саакашвили действительно не мог понять, что же произошло, почему его обманули. Имеющий опыт политической деятельности в условиях эрозии, строительства и деградации авторитарных режимов в бедной маленькой стране, он так и не понял логики украинской политики, не увидел, что выкрик "всех посажу!" здесь подходит для люмпенизированного митинга, но не для достижения реальной власти. Он был уверен, что Порошенко его просто обманул, договорился с теми, против кого и заставил его действовать - какое чудовищное предательство!

Конфликт между двумя бывшими друзьями стал с этого момента лишь делом времени. Саакашвили обратился в Иванишвили, гиперболоид был готов действовать против своего создателя. Единственное, что отложило этот конфликт на время - так это все то же переселение бывшего грузинского президента в потусторонний мир. Он поверил - и заставил поверить многих в Украине - что сможет победить на парламентских выборах в Грузии и вернуться домой на белом коне. И для Порошенко, и для Саакашвили это было бы наилучшим выходом - бывший президент Грузии получил бы сатисфакцию и занялся бы политикой там, где он это умеет, а президент Украины избавился бы от гиперболоида и получил бы партнера в дружественной стране. Проблема, однако, была в том, что реванш Саакашвили существовал только в фантазиях самого бывшего президента - и больше нигде. И когда Саакашвили, уже готовившийся к возвращению на турецко-грузинской границе, убедился в этом, у него просто не осталось никакого другого выхода, как требовать причитающееся в другом месте.

И гиперболоид развернулся. Все то, что мы наблюдали после этого разворота - лишь борьба ожесточившихся самолюбий. В представлении Порошенко Саакашвили - не желающий помнить добро авантюрист. Он, Порошенко, предоставил ему новый шанс, отряхнул с него пыль, заставил собственных граждан поверить в его несуществующие способности. И что делает этот проходимец вместо того, чтобы работать в президентской команде? Подрывает президентскую власть, бьет по репутации Порошенко, договаривается с врагами и конкурентами главы государства - какая чудовищная неблагодарность!

В представлении Саакашвили Порошенко - не желающий помнить добро авантюрист. Он, Саакашвили, предоставил ему шанс стать настоящим президентом, таким, каким был он сам, непререкаемый, не обращающий ни на кого внимания Миша. Избавил от Коломойского, от Яценюка, помог бы избавиться и от остальных, заставил граждан поверить, что президент чуть ли не главный борец с коррупцией. И что делает Порошенко, вместо того, чтобы вознаградить Саакашвили хотя бы премьерским портфелем? Договаривается с теми, от кого Саакашвили его избавил, общается о нем с его бывшим гиперболоидом Иванишвили - какая чудовищная неблагодарность!

Беда только в том, что последствия этой семейной ссоры сказываются на перспективах большой страны. Вначале амбиции честолюбцев помогли извалять в грязи доверие граждан к реформаторам, которым пришлось начать изменения в стране в условиях разрухи, войны и деградации государственных институций. Затем под вопросом - в который раз - оказался авторитет самой президентской институции. Потом украинское гражданство - которое уж точно священнее премьерского портфеля - стало выглядеть результатом политических торгов. Теперь вытирают ноги о государственную границу Украины. И это еще не конец. Вокруг гиперболоида уже прохаживаются новые игроки, пытающиеся понять, где у него кнопка. Вот и Коломойский, которого еще вчера Саакашвили обещал посадить, общается с ним в своей швейцарской истоме. Вот и Тимошенко подтянулась. Давайте, Юлия Владимировна, валяйте, жмите - чего уж там!

В представлении Саакашвили Порошенко - не желающий помнить добро авантюрист  

Я не собираюсь с какими-либо призывами обращаться к Михаилу Саакашвили - просто потому, что изначально считаю его не украинским, а грузинским политиком и уверен, что его место в учебнике истории Грузии, а не на политической сцене Украины. И еще потому, что знаю - через броню детского честолюбия и подросткового властолюбия этого человека не пробьется никто и ничто. Если человек не повзрослел до 50 лет, он не станет взрослым никогда. Не умею разговаривать о политике с детьми.

Но я все же хочу обратиться к Петру Порошенко - не потому, что его честолюбие меньше, а потому, что он президент моей страны и потому что он все же взрослый человек. Весь этот позор, который мы сейчас видим, Петр Алексеевич - результат прежде всего вашей деятельности, вашей неготовности учитывать свои и чужие ошибки, вашего восприятия власти как системы личного контроля за всем. В украинских условиях такое восприятие может привести только к очередному краху - и вашему личному краху, и к краху государства.

Хватит связываться с проходимцами, господин президент. Хватит думать, как в еще большей степени усилить свой контроль.

Пора подумать о стране.

https://www.liga.net/politics/opinion/giperboloid-prezidenta-poroshenko


понеділок, 1 лютого 2021 р.

Жиди.

Чи були жиди такі білі і пухнасті. Як пишуть про них, жертвами насильства. Самі жиди вчиняли насильство над іншими націями у тому числі і своєю нацією. Були жиди - терористами, злочинцями, служили різним режимам у тому числі нацистські Німеччині, фашистам і червоним злочинцям. Зараз вірою і правдою служать фюреру - путіну. Служили вірно фюреру - гітлеру. У кожній нації є зрадники. Так само жиди боролися за незалежність Ізраїлю, як це робив С. Бандера і УПА - ОУН за незалежність України. Менахема Бегін вважається одним з героїв Ізраїлю. Степан Бандера і УПА - героями України. Потрібно задуматися і глянути правді у вічі. Чи родичі загиблих вибачили М. Бегіну за вбитих своїх родичів. Вибачили йому англійці і інші національності за організацію ним,терористичних актів, при яких загинули люди. У кожної нації є свої герої. Не були усі білі і пухнасті , які боролися за незалежність своєї держави. Менахем Бегин і Абрам Штерн створили свої терористичні організації для боротьби проти англійських колонізаторів у Палестині. Ними були вчинені численні терористичні акти проти англійців. У кожної нації є свої герої і зрадники. Комусь це не подобається. Не влізайте до українських Героїв ,які боролися і продовжують боротися за свою землю. Кожна нація має своїх героїв. Нічого нав'язувати свою думку, що Герої України являються злочинці, а наші герої, білі і пухнасті.

Менахем Бегін народився в сім'ї секретаря брест-литовської (берестейської) жидівської громади, що одна з перших у місті пристала до сіонізму. Там же в Бересті закінчив жидівську релігійну школу, потому державну гімназію (1931) і вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який закінчив у 1935 році зі ступенем магістра права (навички правознавця згодом були притаманні йому як політичному діячеві).Будучи сіоністом вже за родинною традицією й з 10-річного віку перебуваючи в лавах дитячої (скаутської) сіоністської організації «Гашомер Гацаїр», Бегін у 16 років долучився до радикального крила руху т.зв. «ревізіоністського сіонізму», підпавши під вплив виступів його засновника Володимира Жаботинського. Відтак, Бегін вступив до молодіжної організації ревізіоністів «Бейтар».

Як писав він потому:««У Бейтарі мене підкорив цільний, інтегральний сіонізм, Країна Ізраїлю, жидівська Держава вже незабаром, у наші дні»«Він швидко зробив кар'єру в організації, спершу ставши керівником берестейського відділення «Бейтару» і одним із його 9 вищих «офіцерів», а згодом (березень 1939 року) призначений особисто Жаботинським загальним керівником («комендантом») «Бейтару» в Польщі.Бегін у цей час проявляв крайній радикалізм, нерідко з цих маргінальних позицій виступаючи й проти самого Жаботинського, якого, втім, завжди вважав своїм вчителем і наставником.У 1939 році Бегіна засудили на 6 тижнів ув'язнення за організацію протестної демонстрації перед посольством Англії.Ставши керівником Бейтару, Бегін відразу ж почав формувати осередки бойової організації «Ецель» (Ірґун) і разом з тим намагався організувати якомога масовіший виїзд польських жидів до Палестини.Коли гітлерівська Німеччина з СРСР, напали підступно на Польщу, тим самим, розвязали Другу Світову війну, Бегін запропонував польському уряду сформувати частину з бейтарівців, на що отримав відмову. З наближенням німців до Варшави він перебрався до Вільно, тоді як усю його родину вбили німці 1941 року.У вересні 1940 року у Вільнюсі Бегіна заарештувала радянська влада і присудила йому 8 років таборів як «агенту британського імперіалізму» та «соціально небезпечному елементу».У 1941 році, однак, його було звільнено з табору на річці Печорі як польського підданого. Тоді ж Бегін вступив у лави армії Андерса, у складі якої за якийсь час опинився в Палестині.1943 року Менахем Бегін покидає армію Андерса, й відтоді цілком і повністю віддає своє життя боротьбі за створення жидівської держави, а згодом і служінню їй.У грудні 1943 року Бегін став керівником підпільної організації «Ірґун», і як її очільник проголосив повстання проти англійського мандату, почавши напади і терористичні акції проти англійських військ, влади та установ. Найвідомішою з них є організація та здійснення підриву штаб-квартири англійців у єрусалимському готелі «Цар Давид».У 1944 та 1948 роках двічі виникали ситуації, коли «Ірґун» була на межі збройних сутичок із Хаганою, також підпільною жидівською озброєною організацією, що підкорялася керівництву Сіоністської федерації; вважається, що обидва рази лише безпосередня заборона Бегіна на акції супроти одновірців рятувала сіоністів від кривавих міжусобиць.Бегін — активний учасник Війни за незалежність Ізраїлю; він (як голова Ірґуну) несе пряму відповідальність за жорстоку різанину у Дейр-Ясіні, хоча безпосередньої участі у звірствах бійців Іргун Бегін не брав.У 1948 році після утворення Держави Ізраїль Ірґун була саморозпущена, а її члени ввійшли до Армії оборони Ізраїлю. На основі Ірґуна Бегін створив партію «Херут» («Свобода») і, як її керівник, став лідером правої опозиції в Кнесеті. На виборах до Кнесету 1-го скликання 25 січня 1949 року Херут отримала 11,5% голосів виборців.За своєю програмою «Херут» продовжувала традиції сіоністського ревізіонізму, поєднуючи відданість ідеї Ерец Ісраелю та силового тиску на арабські сусідські країни, з праволіберальною економічною програмою, водночас різко відкидаючи теорії соціалістичної розбудови Ізраїлю.У 1952 році були встановлені дипломатичні відносини з ФРН і підписані угоди про репарації урядом Німеччини жидам, постраждалим у роки Другої світової війни. Херут на чолі з Бегіном активно виступили проти «прощення ворогу», і Бегін очолив масові антиурядові демонстрації протесту. З огляду на ситуацію в країні, це призвело до неухильного зростання популярності «Херута» та його лідера, і на виборах 1961 року представництво партії в Кнесеті вже зросло до 17 мандатів.Напередодні Шестиденної війни (1967), коли ситуація потребувала консолідації всіх національних сил, Бегін уперше ввійшов до складу уряду (як міністр без портфеля), і залишався на посту до 1970 року.Після створення в 1973 році правого блоку «Лікуд», Бегін очолив цей блок і в результаті його перемоги на виборах у 1977 році сформував перший в історії Ізраїлю правий (не-соціалістичний) уряд.На прем'єрській посаді Менахем Бегін відзначився своєю внутрішньоекономічною і соціальною політикою. Так, на відміну від попередніх урядів, він розгорнув рішучу програму з лібералізації економіки (так званий «жовтневий економічний переворот» 1977 року). Бегін також активно впроваджував у життя заходи зі скорочення соціальної нерівності між більш економічно заможними європейськими жидами (ашкеназі) та жидами, що були вихідцями з країн Сходу (сефарди). Була розроблена спеціальна широкомасштабна програма для підняття не лише життєвого, а й культурного рівня «східних» жидів. І якщо соціальні програми знаходили підтримку в широких масах ізраїльтян, економічні реформи Бегіна піддавалися критиці, адже стрімка приватизація призвела фактично до втрати важелів впливу на економіку, що не так давно являла майже суцільний державний сектор, що доволі швидко потягнуло за собою негативні наслідки — ринкові спекуляції та достатньо високий рівень інфляції (наприклад, у 1980 її показник становив 130%), що навіть змусило Бегіна частково вживати заходів супроти роздержавлення економіки. Однак переобрання Бегіна в 1981 році чітко засвідчило при сприйняття і задоволення в цілому ізраїльського суспільства політики Бегіна.Вражаючими були результати зовнішньої політики Бегіна. Він обстоював збереження ізраїльської присутності на окупованих палестинських територіях (Юдея і Самарія), але водночас був прихильником мирного врегулювання з Єгиптом шляхом повернення південному сусіду Синайського півострова. Вже незабаром після приходу до влади Бегін став одним з ініціаторів переговорів з Президентом Єгипту Анваром Садатом, що завершилися підписанням у вересні 1978 року Кемп-Девідських угод (повноформатну кінцеву мирну угоду було підписано згодом, перед Білим домом у Вашингтоні 26 березня 1979 року). За це мирне врегулювання відносин досі непримиренних ворогів Бегін та Садат спільно отримали Нобелівську премію миру.Не такими вдалими за урядування Бегіна були відносини з рештою арабського світу. Так, 1981 року за наказом прем'єра ізраїльська авіація бомбувала і знищила іракський атомний реактор, позбавивши таким чином Саддама Хусейна можливості виготовити атомну бомбу. Взагалі Бегін вважав, що мир з Єгиптом «розв'язав руки» Ізраїлю для повного знищення ОВП, і з цією метою уряд від 1982 року розпочав вторгнення до Лівану (операція «Мир для Галілеї»). Однак великі втрати в Лівані, розкол у суспільстві щодо ставлення до ліванської війни та смерть дружини призвели до нервового виснаження і проблем зі здоров'ям Бегіна, наслідком чого була його відставка 15 вересня 1983 року.Останні роки життя Менахем Бегін прожив, відійшовши від публічної активності, поперемінно в Єрусалимі та Тель-Авіві, де він помер 9 березня 1992 року. Бегіна поховано на Оливковій горі в Єрусалимі, поряд з могилами бойовиків Ірґуна, страчених англійцями. Його похорони, що не були офіційними, зібрали тисячі вдячних ізраїльтян.Історик М. Хейфіц характеризує особистість Бегіна таким чином:««Бегін був скромною європейською людиною, добре вихованою, стриманою.»

«Він вважався талановитим оратором і полемістом, за що противники не раз називали його «демагогом». Володів дев'ятьма мовами і взагалі мав хист лінгвіста: у гімназії латина була одним з його улюблених предметів.Люди, що знали Бегіна особисто, відзначали його особливу елегантність і джентльменство — так, він і за нестерпної спеки носив костюм і краватку. Збереглися свідчення, що будучи арештованим у 1940 році, Бегін перш ніж вирушити у карцер, начистив чоботи і пов'язав свіжу краватку.Ще одна якість характеру по праву заслужила Бегіну славу — його скромність і вміння спілкуватися з «простими людьми». Так, відомий випадок останніх місяців перебування його на прем'єрській посаді — до нього на прийом прийшла мати солдата, що пропав безвісти у Лівані. В кабінеті Бегіна з жінкою стався напад істерики, і хоча в Бегіна була призначена важлива дипломатична зустріч з чиновником із Вашингтону, він відмовився покинути жінку, допоки їй не полегшало. С. Бандера був чуйною людиною. Не жалів свого життя за незалежну Україну. Дух С.Бандери і досить живий у серцях патріотів України. Патріоти України, не жаліють свого здоров"я і життя, встали на захист своєї землі, від загарбників - рашистів. 150000 жидів служили Вермахту.Верхівка організацій сіоністського спрямування, яка давно і безпідставно привласнила собі весь біль і кров жидів, постраждалих у Другій світовій війні, до творчості свого одноплемінника Брайана Майкла Рігга ставиться без особливого захоплення. Рігг, професор історії Американського військового університету і доктор філософії, що свого часу відслужив добровольцем в Армії оборони Ізраїлю, порівняно недавно видав дві сенсаційні книги: «Жидівські солдати Гітлера: нерозказана історія нацистських расових законів і людей жидівського походження в німецькій армії» і «Врятований з Рейху: як один із солдатів Гітлера врятував любавічеського ребе». Остання книга написана у співавторстві з професором жидівської історії Єльського університету Поулою Хайман.Чим же не сподобалися войовничим сіоністам ці книги? Тим, що в ній людина, яку звинуватити в антисемітизмі складно, доказово розповідає про те, що далеко не всі жиди під час Другої світової війни масово гинули в концентраційних таборах. Багато з них, виявляється, воювали у Вермахті і військах СС. А деякі жиди були начальниками цих самих таборів.Про що ж розповідає Брайан Рігг? О, там є багато цікавого. Наприклад, не всі знають, що блакитноокий чоловік, який дивиться з німецьких вербувальних плакатів часів нацизму, підписаних «Ідеальний німецький солдат», — це Вернер Гольдберг, учасник польської кампанії 1939 року — напівкровка з батьком жидом. Лише цей випадок говорить про те, що аж ніяк не всі жиди, а особливо люди, народжені від змішаних шлюбів, були репресовані Гітлером. Багато з них були цілком сумлінними нацистами. А деякі й очолювали місцеві нацистські організації, навіть військові підрозділи і з’єднання.Взагалі нацистські расові закони забороняли тримати на державній службі жидів та їхніх нащадків від змішаних шлюбів. Але люди, котрі мали таку спорідненість, найчастіше зі шкіри лізли, щоб довести, що вони ще більші германці, ніж самі німці. Це призвело до того, що в реальному житті ці суворі закони часто ігнорувалися. Найпоказовішим прикладом може слугувати фельдмаршал авіації Ерхард Мільх, батько якого був жидом. Через походження Мільху було відмовлено у вступі до військово-морського училища ще при кайзері, але перша світова війна відкрила йому шлях в авіацію. Там він познайомився з асом першої світової та майбутнім найбільшим нацистським бонзою Германом Герінгом.У 1929 році Мільх очолив «Люфтганзу» і безоплатно надавав літаки лідерам НСДАП. Пізніше він пішов на службу до тих, кого до цього утримував. Коли гестапо спробувало натякнути Герінгу, що у нього в підпорядкуванні на найвищій посаді перебуває жид, той відповів: «У своєму штабі я сам буду вирішувати, хто у мене жид, а хто ні». Після війни Мільх в якості військового злочинця дев’ять років відсидів у в’язниці.«Істинним арійцям», звичайно, жиди спокою не давали, і на початку 1944 року в надрах кадрового відділу вермахту народився список жидів, які займали вищі посади в армії. До списку потрапило 77 осіб. Серед них 23 полковники, 5 генерал-майорів, 8 генерал-лейтенантів і два повні генерали армії. Кожен з них мав посвідчення особисто від Адольфа Гітлера, яке підтверджувало його арійське походження.Не варто думати, що жиди служили тільки на вищих посадах. Їх було багато і серед рядового складу армії. Військове братство не дозволяло німцям видавати «своїх» жидів. А ті, у свою чергу, служили від душі. Сотні жидів були нагороджені однією з вищих нагород нацистської Німеччини — «залізним хрестом». Хрестоматійним став випадок, коли солдат з цією нагородою приїхав в концентраційний табір провідати батька жида. Комендант, приголомшений цією подією, заявив буквально наступне: «Якби не ваша нагорода, ви моментально опинилися б там же, де і ваш батько».Свою книгу Рігг писав на підставі 400 інтерв’ю, взятих ним у ветеранів Вермахту змішаного походження. Роберт Борхард, майор, отримав Лицарський хрест за танковий прорив ділянки радянського фронту. Пізніше воював в Африці і потрапив у полон до англійців. У 1944 році Борхарду дозволили виїхати до Англії для возз’єднання з батьком жидом. У 1946 він повернувся до Німеччини зі словами: «Хтось же повинен відстоювати нашу країну».Вальтер Холандер, полковник, мати жидівка. Нагороджений Залізним хрестом обох ступенів, рідкісним Золотим Німецьким хрестом а також Лицарським Хрестом за знищення його бригадою більше 20 радянських танків на Курській дузі.Багато ветеранів Вермахту з жидівським корінням самі не розуміють, як ставитися до минулого. «Якщо я служив у німецькій армії, а моя мати загинула в Освенцимі, то хто я — жертва, чи один з переслідувачів?» — запитує 86-річний ветеран військ СС, стовідсотковий жид.Але жиди служили не тільки на полях битв. Одна з найбільш одіозних фігур Третього Рейху Рейнхард Гейдріх, як і більшість представників нацистської верхівки, мав жидівське коріння. Саме він, як голова РСХА, очолював гестапо, поліцію, розвідку і контррозвідку. Саме він у 1942 році на Ванзейській конференції поставив на чільне місце «остаточне вирішення жидівського питання».За свідченням Брайана Ріга, в німецько-фашистських військах воювало 150000 жидів. Ці відомості знаходять й інші підтвердження. «Військово-історичний журнал» №9 1991р: «У наших таборах для військовополонених офіційно зареєстровано 10 тисяч 173 жидів, що воювали проти Радянського Союзу на боці фашистів у військах гітлерівського Вермахту». Серед спецпоселенців-«власовців» на обліку станом на 1949 рік перебували 171 жидів.А обурення махрових сіоністів проти книги Ріга зрозуміле. Адже, визнаючи активну участь великої кількості жидів під час Другої світової війни на боці Гітлера, набагато складніше робити свій «гешефт» на закатованих у надрах рейху співвітчизниках. Жидівська служба порядку (Judischer Ordnungsdienst) (далі – ЙОД) – поліційне формування на території Генерал-губернаторства, створене для забезпечення виконання розпоряджень німецьких окупаційних влад та підтримання порядку в жидівських житлових дільницях.

Офіційно ЙОД у Львові почав діяти з початку листопада 1941 року, хоча процес підготовки до створення такого формування розпочався ще у серпні 1941 року: відомо про існування служби порядку при юденраті. Для створення нового органу з Варшави прибув начальник жидівської поліції Йосеф Щеринський (Józef Szeryński).ЙОД складався з чотирьох відділів: 1. Служба порядку; 2. Жидівська кримінальна поліція; 3. Особлива служба (займалась розшуком політичних підозрюваних, наприклад, лівих); 4. Жидівська поліція. Перші три підрозділи підпорядковувались безпосередньо поліції безпеки та СД на сучасній вулиці Вітовського, 55. Давид Кахане про існування трьох комісаріатів, за якими закріплювались певні частини жидівського гетто:Спочатку жидівське поліцейське управління було в будинку юденрату, на вул. Мулярській 2А (вул. Старотандитна). Після створення гетто воно було розділено на три комісаріати. Один із них розмістили на вул. Шолома Алейхема (вул. Беренштайна), у будинку, де раніше знаходився Яд Харутим. Там же розташовувалось управління Кримінальної поліції (KriPo). Другий комісаріат знаходився на Замарстинівській 132 і третій - на вул. Знесіння.Якщо в перші дні в жидівську поліцію пішли освічені й інтелегентні люди, то згодом склад поліції суттєво змінився. Равин Давид Кахане згадує, як він став поліцаєм: - Одним із моїх сусідів був заступник начальника жидівської поліції, у минулому адвокат, д-р Р. У четвер я вирушив до нього, розповів свою історію і попросив його на час акції "записати" мене до лав поліцаїв. Наступним ранком він приніс мені кашкета, жовту поліцейську нарукавну повязку і службову книжку, виписану жидівським Ordnungs-Dienst, у якій було вказано, що мене призначено до другого комісаріату, що містився на вул. Замарстинівській 132, помічником поліцая.… Цей кашкет перетворив мене на "невидимку". Він дав мені змогу бачити те, чого в протилежному випадку я ніколи б не побачив і що так і залишилося б невідомим світу, продовжував я б ховатися у своєму укритті.Накази, що віддавали поліцейським, ставили їх перед важким моральним вибором. Власне поліція забезпечувала наявність точної кількості жидів для примусових робіт. Поліцейські арештовували людей на вулицях, забирали з будинків. Не виконання таких наказів загрожувало смертю. Тому досить швидко у поліції залишилися тільки ті, хто був готовий виконувати будь-які накази нацистів. Проте й це не завжди рятувало працівників від смерті. Відомий випадок, коли нацисти стратили дванадцять поліцейських разом із головою Юденрату доктором Ландсбергом.Можливості отримувати хабарі від простих жидів за те, аби їх не забрали, включали нелюдські мотивації у поліцейських. Давид Кахане писав:

Я знаю багатьох поліцаїв, які, ризикуючи власним життям, рятували жидівські сім'ї від смерті. Але були й інші, хто за порятунок вимагав винагороду. Серед них виявилося також багато професійних здирників, які використовували це негідне заняття, щоб створити собі гарне життя.Згодом багато хто напише, що жидівська служба порядку у Львові це "пляма на історії львівського гетто".Після переведення гетто у статус Юлагу уся жидівська служба порядку перейшла в підпорядкування поліції безпеки та СД. Згодом навіть служба у жидівській службі порядку не врятувала своїх працівників від винищення.Жидівська служба порядку працювала не тільки в гетто чи Юлазі, але й в Янівському таборі. Давид Кахане, перебуваючи у таборі, описує дії працівників служби:

Раптом у барак увірвався Ормланд з групою жидівських поліцаїв. "Ви з глузду з’їхали! Вам захотілося співати?" Вони наносили удари ліворуч і праворуч. Заплигуючи на нари, били в'язнів і скидали їх на підлогу.У грудні 1943 року після чергового скорочення території гетто та перетворення його на "Жидівський табір № 2" (Julag), залишився лише основний осередок ЙОДу по вулиці Германа, 15 та жидівська тюрма по вулиці Вєжбіцького (сучасна Бальзака). Остаточно жидівську поліцію в місті разом з їхніми родинами знищили у ході остаточної ліквідації львівського гетто в травні-червні 1943 року!!!........Найбільше постраждали у Другій світовій війні не тільки жиди, а й українці (величезні жертви, руйнації, поразка визвольних змагань, депортації, голод 1947-го), білоруси, кримські татари й інші депортовані Сталіним народи.Дражливою в українсько-жидівських взаєминах є оцінка ОУН-УПА. Радянська пропаганда виставляла українських націоналістів як колаборантів, німецьких пахолків, як ксенофобів, що убивали жидів. Це брехня. Сьогодні її підхопила путінська пропаганда, це зрозуміло, але до цього долучилися сіоністи та погано обізнані з історією жиди. Посол Ізраїлю Д. Ліон у Твіттері назвав Бандеру «підсобником нацистського режиму». Такі заяви періодично робляться офіційними особами. Роком раніше в Києві «Жидівська правозахисна група» оскаржувала в суді найменування проспектів Бандери та Шухевича. Нехай ізраїльські історики знайдуть конкретні факти, якщо такі є, прислужництва С.Бандери нацистам. А без цього «ярлики» дипломатів є бездоказовим паплюженням.

Перед Другою світовою ОУН, сподіваючись, що німці можуть бути союзниками у визволенні України від російсько-більшовицького ярма, співробітничали з нацистами. Лідерів Єгипту Садата і Насера, що подібним чином співпрацювали з німцями заради визволення від британського колоніалізму, ніхто не називає поплічниками фашистів. А також Сталіна, що співробітничав із Гітлером заради завоювання та поділу світу. До речі, спільний парад з приводу передачі Бреста СРСР приймали генерал Г. Гудеріан (арієць) і комбриг С.Кривошеїн (Жид).Мало хто знає про співробітництво сіоністів і нацистів у 30-ті роки. Сіоністська організація «Лєхі» («Борці за визволення Ізраїлю», керівники – А.Штерн, потім І.Шамір) зробила у 1941 р. «непрощений з погляду моралі злочин: виступила за союз з Гітлером , з нацистською Німеччною, проти Великобританії» Пропозиції «Лєхі» мали заголовок: «Основні принципи Національної військової організації (НВО) в Палестині (Іргун Цвай Лєумі), щодо вирішення жидівського питання в Європі та активної участі НВО у війні на боці Німеччини».Третій рейх сприяв переселенню жидів до Палестини, у тому числі щоб створити проблеми для Англії. «Юдіше рундшау», орган Імперського союзу жидів Німеччини (так було перейменовано Сіоністський союз Німеччини) після прийняття нюрнберзьких расових законів (1935 ), писала: «Інтереси Німеччини збігаються з цілями Всесвітнього сіоністського конгресу». Сіоністська федерація Німеччини у посланні нацистській партії 21.7.1933 погодилася на співпрацю з нею. За розпорядженням Геббельса у 1934 р. на пам’ять про співробітництво було викарбувано медаль зі свастикою та зіркою Давида. У 1933-41 рр. сіоністи й нацисти співробітничали економічно: діяльність компаній «Хаавара» (Тель-Авів) і «Палтрой» (Берлін) сприяла вибірковій еміграції жидів з Німеччини, фінансово збагачувала обох партнерів, підривала економічну блокаду Рейху. За весь час Другої світової сіоністи не виставили ні одного солдата проти вермахту зі своєї більш як стотисячної армії в Палестині. Жиди воювали в арміях інших країн – у британській, польській, Червоній, в УПА.Циклон-Б, яким нацисти вбивали не тільки жидів, винайшов жид Ф.Габер, хімік, німецький патріот, йому самому вдалося емігрувати.А хто знає про жидів, солдатів фюрера? Ось цитата - «У наших таборах для військовополонених офіційно зареєстровано 10173 жидів, що воювали проти СРСР на боці фашистів». Жид М.Ріг провів капітальне дослідження (400 інтерв’ю, 30 тис. сторінок спогадів колишніх німецьких військових). 20 жидів одержали вищу нагороду Рейху – Рицарський хрест. Варто про це нагадати «борцям» проти нацизму, які оголошують «нацистами» всіх, хто їм не подобається. На боці Рейху воювало більше 800 тис. росіян. У дивізії СС «Галичина», не пов’язаній з ОУН, було всього 15-18 тис. вояків-українців, які воювали не за Гітлера, а проти Сталіна, не бажаючи ще раз пережити «освобождение». Англійські спецслужби перепевірили полонених дивізійників, канадська урядова комісія у 1987 р. встановила, що дивізія не чинила злочинів. Отакі от справи з колабораціонізмом.

Щодо співробітництва з нацистами, то маємо яскравий приклад і в Україні. Адольф Ротфельд, голова Львівського юденрату, і Макс Голігер, шеф львівської «жидівської служби правопорядку», депортували жидів у табори смерті, допомагали їх знищенню. Та не можна через це називати жидів колаборантами, посібниками нацистів.Ще при зародженні УПА сформувала позицію щодо «жидівського питання»: Рада старшин УПА «Поліська Січ» 18.11.1941 в Олевську засудила гітлерівську політику нищення жидів.

Коли надії ОУН на незалежну Українську державу гітлерівці розтоптали, ОУН почала війну на два фронти – проти німецько-нацистських і проти російсько-більшовицьких імперіалістів (був ще третій фронт – проти польських імперіалістів, де, на жаль, мали місце масові вбивства поляків, а також українців).

С.Бандері був притаманний «вождізм», ОУН(б) намагалася підпорядкувати собі всі течії українського визвольного руху, боролася збройно з «мельниківцями» та «бульбівцями». ОУН(б) не була демократичною партією, була тоталітарною за структурою та управлінням (інакше в умовах підпілля та війни бути не могло), погляди на соціальні питання були лівими, на національні – правими, але не було зазіхань на чужі землі, поневолення народів. Брехнею є ототожнення ідеології ОУН з нацизмом, звинувачення у ксенофобії та «звірствах» щодо жидів. ОУН не оголошувала українців ні «вищою расою», ні «богообраним народом», не претендували на світове панування («російкий мир у всьому світі»); на перших порах був заклик «Україна для українців», але смисл його був у поверненні прав корінному народу на його ж землі. У засадничих документах ОУН відсутні настанови про репресії щодо неукраїнців, зокрема жидів. У проекті конституції майбутньої Української держави, розробленого (1939 ) за завданням А.Мельника М.Сціборським, права жидів обмежувалися, але про репресії не йшлося. У Постанові ІІ Великого збору ОУН(б) (Краків, 1941) вказано на відповідальності жидів. « Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого більшовицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-більшовицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. ОУН поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва – головний ворог». Поборювання було ідеологічним, могло означати обмеження прав, а не нищення жидів; ОУН не закликала до погромів, які провокувалися більшовиками. Нічого щодо погромів, убивств не писав і не робив С.Бандера, який майже всю війну був ув’язнений нацистами. У 30-ті роки оунівські публіцисти писали різне, як і нинішні противники ОУН, але в програмних документах Організації не було положень про репресії щодо неукраїнців, не було подібних наказів проводу.Згодом гасло «Україна для українців» було знято і замінено на інше: «За свободу народів і людини». У Постанові ІІІ Великого збору ОУН (1943) стверджувалося: «Ми боремся проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно другі народи, тому ми проти СРСР і проти німецької «нової Європи»…Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму… За повне право національних меншин плекати свою власну по формі й змісту національну культуру. За рівність всіх громадян України, без огляду на національність, в державних і громадських правах та обов’язках». То за це «антифашисти» не люблять Бандеру? У тому ж році було проведено Конференцію поневолених народів. З Маніфесту ОУН: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів і людини… Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці». У роботі «Перспективи національно-визвольної революції» (1956 році) С.Бандера писав, що Україна має «забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин». У 1950 р. підпільно вийшла брошура Горнового «Жиди – громадяни України», де є заклик до співпраці та проголошувалося: «Хай живе Ізраїль, хай живе Україна!» Як бачимо, ідеологічні засади ОУН у національному питанні з часом демократизувалися.Українські повстанці вели визвольну війну, більшовицька Росія – загарбницьку, боротьба була обопільно жорстокою, у відповідь на терор упівці вбивали енкаведистів, присланих керівників, зрадників. Гасла вбивати жидів ОУН не проголошувала, такі випадки (і заклики) виникали як самочинні дії озлоблених людей, у яких були закатовані чи заслані в табори рідні.В Алжирі було вбито 7 тисяч мирних французів, та героїв визвольних змагань шанують. А у нас і донині є спроби оббрехати ОУН, а то й усіх українців. Яскравий приклад – звинувачення батальйону «Нахтігаль» у погромі у Львові (червень 1941). Нюрнберзький трибунал встановив, що цю акцію організувала німецька опергрупа СД. На «Суді народів» питання про участь ОУН у злочинах нацистів (не тільки у Львові) взагалі не розглядалося через відсутність фактів для звинувачення. Радянський прокурор поклав тоді вину за вбивство 4.07.1941 десятків представників польської та жидівської інтелігенції на гестапо. Згодом СРСР з політичною метою спробував звинуватити керівництво батальйону. Суд Західної Німеччини, яка дуже сумлінно провела денацифікацію, довів у 1959-60 рр., що документи звинувачення були сфальсифіковані КДБ, що «Нахтігаль» не брав участі у погромах, його командири Т.Оберлендер і Р.Шухевич були виправдані. Це підтвердила Міжнародна комісія в Гаазі. Львівський погром спричинило розкриття німцями тюрем із сотнями страчених енкаведистами в’язнів. «Визволители» втекли, а гнів львів’ян, українців і поляків, упав на жидів, які не були причетні до вбивств, але серед яких було багато прихильників окупаційної більшовицької влади (це, звичайно ж, не виправдовує злочинних погромів). Німці та українська міліція, створена ОУН, мобілізували жидів для ексгумації тіл; натовп бив і вбивав жидів, за деякими свідченнями, це робили й члени міліції, але таких наказів від керівництва вони не мали. Українці серед населення Львова посідали лише третє місце після поляків (50%) та жидів.Нічим і ніяк не доведені злочини, що деякі «дослідники» приписують українцям у Бабиному Яру. «Українська», як її іменують ці брехуни, а насправді «допоміжна», поліція (не оунівська) використовувалася для охорони концтабору. Озброєна вона була карабінами з малою кількістю патронів, автомати та кулемети німці їй не довіряли. «Буковинського куреня» наприкінці вересня у Києві не було. В історії Бабиного Яра багато заплутаного, свідки у розповідях суперечать один одному та встановленим фактам. Треба пам’ятати, що у районі Бабиного Яру поховано 621 страчених німцями українських націоналістів (серед них поетеса О.Теліга), яким так звані «антифашисти» закидають так званий «колабораціонізм». Жидів там значно більше, але дивує, що число жертв коливається від 33771 (з точністю до однієї) до 300 тис. (стільки жидів у Києві на той час не було). Треба також пам’ятати розстріляних циганів, психічнохворих, інших нежидів.

Після проголошення ОУН незалежності України німці кинули С.Бандеру, Я.Стецька (« так званих кацапами - колабораціоністів») до концтабору, українська (оунівська) міліція була розпущена, натомість німці створили допоміжну поліцію, куди набиралися громадяни УРСР різних національностей, а також військовополонені. В західних областях поліція формувалася з українців, але називати поліцаїв «українцями» чи «бандерівцями» можуть або необізнані люди, або наклепники. Допоміжна поліція допомагала німцям в охороні концтаборів, конвоюванні, а розстріли жидів здійснювали німецькі зондеркоманди. У містечках, коли не вистачало зондеркоманд, у розстрілах брали участь і поліцаї. Звинувачувати поліцаїв треба, але неправильно називати їх «оунівцями», «українцями». Покидьки є серед будь-якого народу: жиди працювали у створених німцями юденратах і в жидівській поліції, в гетто. Але на цій підставі не можна оголошувати всіх жидів гітлерівськими посіпаками.

Як вже зазначено, у Нюрнберзі питання про ОУН-УПА не стояло взагалі, не було жодного звинувачення. У 1954 р. Конгрес США, де дуже сильне жидівське лобі, після слухань зняв з ОУН звинувачення в участі в Голокості.У лавах УПА воювали окремими загонами казахи, азербайджанці, грузини, білоруси, узбеки, жиди і представники інших націй. У радіограмі до Центру (до Москви) керівники радянських партизанських загонів Бегма і Тимофєєв повідомляли: «Серед націоналістів багато жидів, особливо лікарів». Серед керівництва ОУН можна зустріти жидів. Так, Ріхард (Ріко) Ярий входив до революційного проводу ОУН(б), є підозра, що він був подвійним агентом, мав зв’язок із КГБ, бо після війни спокійно жив у радянській зоні окупації Австрії. У родоводі Л.Ребета (заступник Я.Стецька в уряді) дослідники знайшли жидівські корені. Співробітником вищої структури УПА – політвідділу – був Лейба Домбровський. Велика кількість лікарів і медсестер в УПА були жидами: А.Штерцер, С.Нейман, Кум, Ш.Варм, «Чорний», Грифель, Берензон, Холос. В УПА воювали Л. і М.Штейни («Рижий» і «Боско»). Жидівську дівчину С.Кренцбах бійці УПА визволили від нацистів, вона воювала в УПА, згодом написала про це у «Вашингтон пост», в Ізраїлі була секретарем МЗС. Боєць УПА Гірша Келлер був організатором найбільшого повстання в ГУЛАГу – Кенгірського.Дружина Р.Шухевича переховувала й врятувала жидівську дівчинку І.Райхенберг. Учитель села Унів М.Дзюк переховував від німців майбутнього Нобелівського лауреата Р.Гофмана з матір’ю. Священник О.Ковч рятував жидів, у листі до Гітлера протестував проти вбивств, сам загинув у Майданеку. Дуже багато зробив для порятунку жидів митрополит УГКЦ А.Шептицький. Він особисто переховував сотні жидів, рабинів, дітей у резиденції й у власному домі. Рабин Львова Д.Кахане хоронився у Соборі святого Юра. У серпні 1944 р. близько 2 тис. жидівських дітей було розподілено по монастирях. Митрополит видавав документи про хрещення, фінансував підпільні групи, що переправляли жидів до Угорщини. У проповідях він закликав захищати жидів, винним у вбивствах погрожував відлученням від церкви (для бандерівців це надзвичайно серйозне застереження). Шептицький писав листи Папі з проханням про захист і Гіммлеру з протестом, а гестапо проводило обшуки в резиденції та храмах. Ізраїль не надав А.Шептицькому звання «праведник світу», це неофіційно зробили жидівські організації України. Антидефамаційна ліга (американська організація боротьби з антисемітизмом) дала свою нагороду митрополитові посмертно.Понад 5 тис. українців розстріляно за допомогу жидам. Ізраїльський інститут катастрофи та героїзму Яд ва-Шем надав звання «праведників світу» 2573-м громадянам України (10% усіх праведників, 4-те місце серед усіх країн).Вигадки про антисемітизм українців виглядають просто смішними, коли в Україні жиди обіймають чільні посади: нинішній президент, колишній прем’єр-міністр. Бездоказовими, брехливими є заяви про «посібника нацистів» Бандеру, якого нацисти майже на всю війну ув’язнили в Заксенгаузені. Такі заяви не сприяють дружнім відносинам. Дороговказом для представників обох націй мають бути рядки М.Рильського:

Нас не зламать повік, бо ми не поодинці,
А попліч ідемо крізь темряву негод…
Не помирать, а жить – євреї, українці Нехай живе народ!

ТАКА ПРАВДА - ШАНОВНІ!