Повернення до дітей.

Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно дивлячись на майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив... Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі століть пішла літнім південним степом у засвіти...” Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.

У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.

З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.

Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.

- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”

Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”

Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…

Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:

- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.

Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.

- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…

Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.

До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...

Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.

Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.

Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.

На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…

Послання Дорослому Синові.

#Послання #Дорослому #Синові (померлому і ще ненародженому).


1. Правда уникати раннього одруження і не зі "своєю жінкою". Це я як ранній пишу. Границі доведеться відновлювати довго й муторно. Обом. Тому варто спочатку кимось стати. Випливає п.2

2. Мати більш-менш чітке й валідне уявлання про себе. Цінності - хто ти, звідки ти, куди ти. Тут же то саме шо й в жінок.

3. Пізнати своє тіло і позбавитись від пубертатних уявлень про жіноче тіло. Пізнати своє тіло допоможе плавання, ніде так не проявляється вміння володіти своїм тілом як у плаванні. Позбавитись дитячих уявлень про секс, як про щось грандіозне, безперечно прекрасне. Секс - це лише бонус до душевної єдності, котра важливіша!

4. Пожити окремо від батьків, налагодити побут. Платьожки – черги поліклініки, радість-горе, ітп.

5. Мало знати як тобі хочеться у побуті, навчись це робити – свої порядки на столі, в шкарпетках, в посудній шафці. Прасувати і прати, мити підлогу й туалет – те що наближає до реальності, білосніжний унітаз в твоїй хаті, повір, справляє більше враження, аніж твої парфуми.

6. Навчись готувати для себе смачненькі штуки. М'ясо наприклад. Мало того шо це зручно-смачно. Це ще й полегшить виживання та пізнання жіночого тіла.

7. Навчись розрізняти свої бажання від чужих. Особливо що стосується бажань своєї Мами чи Батька.

8. Навчись поважати світоположення , в якому ти – не самий центр всесвіту. Просто змирись, ти не супермен.

9. Зрозуміти , що не все і не всіх треба перемагати, є люди із якими просто добре, от і будь з ними.

10. Налагодити зв'язок зі своїми переживаннями, дитинством і болями. Може це звучить незрозуміло, але байдуже. Просто "треба" ,якщо вирішив жити своїм і повним життям.

11. Усвідом, що ти не маєш всіх трахати на кого стоїть. Як правило компліменту цілком достатньо. Зроби комплімент і йди собі далі, дався тобі комплімент легко - це "не твоя жінка". Не можеш казати їй компліменти, але й не можеш її забути, придивись, - висока ймовірність, шо це "твоя жінка".

12. Кар'єра, власна справа, бабло і влада – це круто, поважно, необхідно. Але це не ти. Ти це не те що ти робиш. Твоя робота і здатність принести шкуру мамонта-альбіноса – не єдина твоя цінність. Ти ще можеш міняти памперси і заплітати коси. Збирати дитину в садочок. Робити англійську. Це теж подвиг, повір - це дійсно звитяга!

13. Завести нормальних перевірених пригодами друзів. І подруг. (Подруга – це така жінка із якою добре а трахатись можна, але - не треба, ніколи!!! Навіть в думках!)

14. Гроші витрачені на ту Єдину Жінку, котру ти знайшов серед безлічі жінок, - не інвестиція. Не виключна прерогатива. Це тобі дар Божий! Це іноді буває. Приємність для приємних людей. Але ти не зобов’язаний платити за кожну жінку, що наближається на відстань витягнутої руки. Шукай Свою як я сказав вище!

15. Навчись мужньо переносити хвилини своєї слабкості. Ти не Титан, чоловіки плачуть, навіть такі супермени як ти.

16. Доречі просити про допомогу – теж важливий навик , який добре прокачати задовго до подружнього життя. Просити словами і бути вдячним за те, що для тебе роблять – те що робить життя класним.

17. Жінок звичайно кругом повно, добре б визначитись яка тобі потрібна насправді. Я знову повертаюся до жінок, бачиш. Це тому, шо Свою знайти неймовірно важко! Про це ще Соломон писав 3500 років тому.

18. Немає гіршої жінки, аніж брехливої жінки. Навіть не зв'язуйся з такою, щойно це зрозумів.

19. З жінками завжди на "ви". На "ти" лише тоді, коли жінка сама тебе про це попросить. Ніколи не раніше!

20. Неважливо скільки ти зароблєш – відкладай на відпочинок і на декретний період матері твоїх дітей.

19. Ніколи не займай і не тривож жінку, котра занурилася в читання книги, чи малювання. В цю мить вона дуже ляклива - наслідки непередбачувані. Краще сиди тихо й чекай, доки вона вийде з цього концентрованого стану. До того ж - в цьому стані ти можеш побачити її справжньою. Скористайся цим і побач.

20. Спорт це просто життєва необхідність! Спорт не лише тренування тіла, - а й тренування мозку й духу. Тренуй! Коли ти можеш багато читати, - то твоє тіло здорове!

21. Після одруження люди кращими не стають. Якщо щось не подобається "до" - то "після" воно лише роздується.

22. Розраховуй лише на себе. Це стосується грошей, кредитів, позик. Борони боже позичати гроші у своєї дівчини/дружини.

23. Не відмовляйся від допомоги своїх батьків, навіть якщо тобі давно нічого не треба – дай можливість цим людям відчути себе причетними і потрібними для тебе.

24. Відкалібрувати літрометр: навчитись обходитися з алкоголем. Не пияч з тими, хто не вміє пити! Бо винен будеш ти!

25. Не пияч з незнайомцями. Це може бути сусід в купе потяга, чи сусід в барі готелю, куди ти приїхав відпочивати. Моя настанова, котрій немає винятків, - не пияч з незнайомцями! Ніколи!

26. З добре знайомими теж не пияч, якщо дізнався, шо в них проблеми зі здоров'ям. Твоя відповідь буде спокійне і не дискусійне "Ні." на будь-які їхні пропозиції випити.

27. Ніколи не роби собі татуювань. Татуювання роблять люди схильні до необдуманих рішень. Хай це можуть бути твої друзі, хороші друзі, вірні друзі. Та від цього факту не відкрутишся і життя тому підтвердження - тату притаманне людям схильним до необдуманих рішень.

Виняток - ритуальне татуювання.
Але в українській культурі ритуалів, пов'язаних з тату я не зустрічав. Ритуальна сережка у вусі козака - так; а козаків Запорожців в татухах - не бачив, не чув.

Для початку десь так.

P.S. Хотів би я, шоби для мене таке хтось писав років 30-40 тому...