До 150-річчя Бородінської битви С.Ф. Бондарчук зняв свій знаменитий фільм "Війна і мир" та повіз його показувати до Парижа. У вступному слові він не уникнув сказати - як вчили, - що Бородіно - це "перемога російської зброї". По залі пройшов якийсь рух. Бондарчук вирішив, що його переклали неправильно і повторив. У залі здійнявся свист і тупіт. Виявляється, французи небезпідставно вважають битву під Бородіно своєю перемогою. Кутузов відступив (втік?) з поля бою, "щоб урятувати армію", - це спірно досі - і залишив Москву... Складно вважати це перемогою.
Як ілюстрація до цього факту – інтерв'ю з Євгеном Панасенковим.
Хто виграв при Бородіно, спалив Москву і вбив Кутузова.
У день виходу у видавництві АСТ книги «Перша наукова історія війни 1812 року» її автор - відомий історик, співак, режисер та "герой ютубу" Євген Понасенков дав ексклюзивне інтерв'ю оглядачу "НІ" Ігорю Зотову. Попереджаємо відразу: багато висновків приведуть читача в шок і трепет! Про те, що росіяни програли Бородіно стало відомо ще в день битви. Про те, що росіяни спалили Москву - історики не сумнівалися ще в XIX столітті. Про те, що не Наполеон, а російський цар почав війну 1812, історикам стало остаточно ясно на початку XX століття. Але далі, з приходом до влади Сталіна, історія цієї війни раптом перевертається з ніг на голову. І виявляється, що це Наполеон на чолі цілої орди прийшов навалою на нещасну Росію. Що Бородіно – це не поразка, а чи не перемога. Що ганебна втеча російських військ від кордону – це «скіфський план», ціла стратегія заманювання ворога на безмежну і безформну територію. Що бездарний, розпусний, продажний, лінивий Кутузов – це військовий геній усіх часів та народів. А катастрофічна поразка Росії у війні – тріумф російської зброї!
Міфи на те й існують, щоб, відпрацювавши своє, померти та зникнути. Презентація нової праці Євгена Понасенкова відбулася у Великій залі ЦДЛ за величезного збігу народу, що вкотре свідчить про інтерес до теми.
- Як ви прийшли до цієї начебто давно вивченої теми – історії війни 1812 року?
- Я займаюся епохою Наполеона та 1812 року з 9 років, весь шкільний період у мене була чудова можливість вивчати спеціальну літературу та збірки документів у бібліотеці Музею-панорами «Бородинська битва». Це унікальне сховище, де є видання, яких немає навіть у Ленінській бібліотеці та у Держохороні. За шкільний час, який люди витрачають, як правило, безглуздо, я здолав величезний пласт літератури. Коли мої колеги починають раптово - іншого слова не підібрати! - До кандидатської або до ювілею щось фрагментарно почитувати і писати під готовий висновок, виходить нісенітниця: вони не встигають прочитати навіть історіографію, не кажучи вже про те, щоб серйозно підняти джерела. Підсумком моєї багаторічної роботи спочатку стала книжка 2004 «Правда про війну 1812 року», де я вперше сказав, що ця війна ніяка не Вітчизняна і що навпаки, це Олександр I готував напад на Францію. Росія тоді знову (як і минулі роки агресії проти Франції) підписала коаліційні угоди з Англією, Іспанією та Швецією. Тоді ж я написав і про російський колабораціонізм в 1812: Наполеон створював всестанові муніципалітети в Смоленську і в Москві, і всі стани, податні і неподатні, дворяни і не дворяни у всьому цьому брали участь.
Я довів із цифрами в руках, що приєднання Росії до континентальної блокади Англії не вплинуло серйозно на фінансову ситуацію в Росії, але фінансовий крах настав через збільшення витрат на оборону в 1807 році - відразу після підписання договору про мир! Тільзитський мир, укладений між Росією та Францією, був непопулярний серед чванливої еліти російського суспільства. Росія сама нападала на Францію в 1805, 1806 і 1807 роках, сама ганебно програла і сама образилася на це.
Не можна не сказати, що в будинках російської еліти тоді не було нічого російського, тобто абсолютно нічого! 99% предметів були європейського походження, в основному - з Франції, Італії та Англії. У палацах Олександра не було навіть шпильки, не завезеної з-за кордону. У Росії не було жодного придворного художника чи ювеліра, хто б не приїхав із-за кордону. Усі до одного портрети учасників війни 1812 року намальовані і вигравірувані іноземцями: Сент-Обеном, Вендраміні, Карделлі, Петером фон Хессем...
У тодішній Росії просто не існувало рівневих художників. Петро почав цивілізувати країну всього 100 років тому, і тільки за нього з'явилася російська регулярна армія, яку створили з нуля іноземці. Навіть слова – армія, інфантерія, кавалерія, артилерія, література, музика… – усі, усі були іноземними. Цивілізація в Росію була привнесена ззовні, і через це в еліті розвинувся страшний комплекс, який, з одного боку, ставив її в позу поклоніння (іноді комічного, яке висміяв Грибоєдов), а з іншого боку, елітка всією своєю дурнуватою силою намагалася довести , що й Росія щось теж уміє. Вміє зібрати орду – і дійти до Парижа. Не сама, правда, а разом із Пруссією, Австрією, Англією і не завдяки талантам, а завдяки гарматному м'ясу...
Але сенсу в цьому не було ніякого: так, у Парижі все чудово було і є, а в Росії люди продовжували жити так само, як і раніше. І кріпацтво як було до Парижа, так і залишилося.
- Ви пам'ятаєте той момент, коли зрозуміли, що щось не так в книгах попередників?
- Мені з самого початку було очевидно, що у пропагандистських книжечках не все сходиться. Якщо Бородіно стало перемогою росіян, чому вони бігли і здали Москву без бою? Все очевидно: росіяни не просто програли Бородіно, російська армія була практично знищена. Кутузов втратив у Бородіні 53 тисяч солдатів. Загалом у нього було 155 тисяч, із них 115 – регулярна армія, 10 тисяч козаків, та решта - ополченці. Тобто він втратив майже половину регулярної армії. І говорити, що Кутузов зберіг армію, - це абсолютна маячня! Після битви почалося ще й повне розкладання: половина залишків армії пішла в мародери, які грабували російські міста та села. Я публікую безліч повідомлень про це, які Кутузов слав царю, а також його накази розправлятися з дезертирами.
- У радянській історіографії написано, що й втрати були меншими і Кутузов здав Москву, щоб зберегти армію. У цих міркуваннях була своя логіка...
- Це була не логіка, а безглузда мантра, яку повторювали, бо ніхто не мав права посперечатися. Були й тоді молоді та літні вчені, у тому числі й Микола Олексійович Троїцький (у майбутньому доктор історичних наук), який у 1960-ті роки намагався сказати (послав статтю до академічного журналу «Питання історії»): «Скільки можна брехати? Війна ніяка не Вітчизняна, самі її розв'язали, битви програли». А йому пояснили: ви сидите у себе в Саратові? Ось і сидіть, інакше вас закриють по-серйозному.
Радянський режим – це не біла голубка, це монстр, який знищував усе живе. За весь радянський час були написані лише три монографії на цю тему: Тарле, Жилін та Безкровний. Двоє останніх – неосвічені мужики з села, обидва не знали мов, не читали джерел, обидва «сталінські соколи», особливо Жилін – злісний мордоворот, який тиснув на все живе. За наказом Сталіна вони почали наново винаходити міф про «Вітчизняну війну». Буржуазна історіографія на початку ХХ століття вже знала, що це Олександр I розв'язав війну, це він планував наступ і що Бородіно стало поразкою росіян. Про це було сказано у підсумковій роботі дореволюційної історіографії «Вітчизняна війна та російське суспільство», що вийшла 1912 року. Написано там і про те, що Наполеон пішов із Росії, тому що він і не збирався в ній залишатися, а причиною великих втрат його армії став клімат, а не російська армія. Все це було відомо, поки Сталіну не знадобилося терміново робити патріотичний міф, щоб підготувати новий наступ на Європу.
Одна з найнебезпечніших і найстрашніших розділів моєї книги присвячена планам Сталіна перед Другою світовою війною. Мені вдалося з'ясувати та документально довести, що Сталін справді планував напад на Європу. Більше того, Марк Солонін і Віктор Суворов мають багато дуже цікавих непрямих доказів існування таких планів. Проте письмового і тим паче друкованого визнання Сталіна у тому, що він це планує, вони не мали.
До речі, академік Тарле, випущений після арешту у «справі академіків», почав працювати на НКВС і перетворився не просто на рупор, на «особисте перо» Сталіна, а на одного зі сталінських катів, катів своїх колег. Але продовжимо.
У 1938 році в «Правді» несподівано виходить стаття Тарле, присвячена війні 1812 року (і тут же колосальним накладом друкується брошура за цією статтею), головний висновок якої не пов'язаний з її змістом: в останньому абзаці повідомляється, що СРСР незабаром почне наступальну війну яка буде найсправедливішою з усіх воєн у світі! Це буде такий «останній наступ»! Йшлося про те, що Сталін готував СРСР до вторгнення до Європи.
Цю брошуру я випадково купив у антикварному магазині. Потім я дізнався, що її наклад знищували і що в єдиних двох екземплярах, які я знайшов у бібліотеках, останній абзац вирізано! І лишився він тільки в моєму примірнику! До книги я опублікував текст і фото сторінок брошури. Весь страх Росії в тому, що в ній нічого не змінюється. І не може змінюватися, тому що в ній спочатку закладено не інтенсивний, а екстенсивний розвиток. А воно, у свою чергу, породжує жахливі комплекси через хронічне відставання у розвитку та вічну мантру пошуку ворогів навколо. Злочинна влада захищається від вигаданих нею ж ворогів, так було і за Олександра, і за Сталіна, і так буде.
- Як поставилися колеги-історики до ваших відкриттів?
- Є два типи колег: професіонали та навколонаукові. У ютубі можна знайти інтерв'ю багаторічного директора Інституту російської історії РАН Андрія Миколайовича Сахарова, який відкрито заявив, що у моїй монографії 2004 року «все абсолютно вірно» і що він збирається використати мої висновки в новому виданні своєї книжки про Олександра I. Кілька років тому мене запросили виступити на науковій раді Академії наук, і я повністю виклав мою концепцію. Виступ надрукували в офіційній збірці з усіма візами, які існують в Академії. Я брав участь у всіх професійних конференціях, присвячених цій темі, – у «Бородинській панорамі», у музеї «На полі бородинському», у МДУ, в Історичному музеї, не кажучи вже про західні конференції, оскільки вони сприймаються «ворожими»...
Двоє найбільших фахівців за темою доби 1812 року та Олександра – Микола Олексійович Троїцький та Андрій Миколайович Сахаров повністю підтримали мою концепцію, причому Сахаров не лише підтримує, а всіляко просуває мої роботи. Однак є особлива група маргіналів (вони можуть бути навіть співробітниками музеїв та випускниками історичних вишів), які нічого не написали, нічого наукового не опублікували, не видали жодного джерела і у яких моя робота вибиває ґрунт з-під їхнього бездарного життя.
Все своє життя вони повідомляли відвідувачам музеїв марення пропаганди, а тут з'являється моя книга... Тим більше, що вона фактично є збіркою документів: кожна її сторінка складається не з мого тексту, а з документальних цитат на цю тему. Тому всі свої претензії незгодні можуть звернути безпосередньо до архівів, піти, взяти живий справжній документ, написаний на папері з водяними знаками чорнилом тієї епохи особисто Кутузовим, Раєвським, Наполеоном та іншими тисячами учасників... Все збереглося! Величезна кількість обивателів знаходиться на рівні тварин, я не боюся цього терміну, це абсолютно фізіологічна, антропологічна та соціальна правда. І вся їхня агресія походить саме з цього тваринного стану. Говорячи про «переписування історії», вони навіть не розуміють, що це не переписування, а наука: просто все буває вперше, ось уперше написана праця у повній відповідності до наукових критеріїв та людини, яка не залежить від державного фінансування, корпорації, грантів. Можна порівняти це, скажімо, із хімією. Колись хімії не було, а була алхімія. Коли з'явилася наука хімія, обиватель обурився: ми звикли до алхімії, а зараз її переписують! Нам що потрібно відмовитися від алхімії?! – Толстой теж збирав документи про війну, коли писав свій роман. Звідки ж узялася ця зневага до Наполеона? - Велика трагедія професійних учених полягає у невігластві обивателів, які чомусь звертають увагу на белетристику, на літературу, написану авторами на основі їх комплексів, мрій, маразмів, хвороб та фантазій... Відкрий вони тлумачний словник російської мови, вони б зрозуміли різницю між науковим та художнім дослідженням. Лев Толстой – це один з найбільш психічно неврівноважених персонажів російської літератури. Він ненавидів усі свої твори, не було жодного, яке б він визнавав не те що талановитим, а просто вдалим. Закінчивши «Війну і мир», він написав приятелеві: яке щастя, що я ніколи не писатиму подібної ахінеї... У січні 1871 року він написав Фету: «Який я щасливий… що писати дріб'язки багатослівної на кшталт «Війни» я більше ніколи не стану». Потім він всіляко принижував цей свій твір. І багато разів під час написання мучився, не знаючи, як і навіщо продовжити роман. За його листуванням видно, що він не знав не лише історичні концептуальні речі, а й те, куди вести своїх персонажів, що їм подобається. Він мучився цим страшно. Тому й книга вийшла нерівною, дуже різною.
Толстой написав важку і неприродну філософію, згідно з якою всі красиві люди – це люди війни, а негарні – люди світу.
Елен Безухова - холодна красуня або Наполеон з "ідеальним профілем античної камеї", в якому ще дуже страшно те, що він часто миється. Постійно миється та розтирається одеколоном – і це жахливо. Прекрасний же російський селянин, кремезний, негарний, ніс картоплею, рідко миється...
Чомусь вважається, що образ Кутузова у Толстого пристойний. Але це комічний персонаж: виснажений жирний старий, який нічим абсолютно не керує. Толстой взагалі заперечував значення полководницької діяльності, і, хто стверджує, що Кутузов зображений в нього чудово, просто не читали роману. Звідки це у Толстого? Якщо ви відкриєте його «Дитинство», «Отроцтво та Юність», його щоденники та листи, тобто все, написане до 35 років, то побачите, як він переживає страшну психологічну ломку. Толстой був латентним гомосексуалом. Я спеціально розбираю цю тему в книзі і цитую щоденники та листи Толстого, де він пише про свою любов до братів Мусіних-Пушкіних, про те, як він хотів завернутися в шубу в кареті і цілувати всюди свого друга Дьякова. Цю цитату «цілувати скрізь» опубліковано офіційно видавництвом Академії Наук СРСР. Я все це в книзі цитую з посиланням на першоджерела. Він писав також, що краса у виборі об'єкта любові завжди відігравала першорядне значення, що він сам ніколи не відчував любові до жінок, що любив лише чоловіків – це все є у його щоденниках.
І Толстой себе зламав. Більшість життя він ненавидів це, але займався сексом з жінками. Звідси його ненависть до дружини, постійні спроби піти з дому, знущання з жінок у романах, де він не дозволяє їм бути вільними, легкими та веселими. Пристойна жінка для нього - це жінка, що мучиться, втратила все, що погрубшала, брюхата ... Він ненавидить все, що красиво.
У тих самих листах він каже, що гарні люди ніколи його не розуміли. І його друг красень Дяков ніколи його не розумів... Небезпека комплексів дуже талановитих людей, як Толстой чи Достоєвський, у тому, що чим талановитіша людина, тим вона блискучіше, яскравіше і вагоміше реалізує свої хвороби у своїх творах. А ці хвороби стають хворобами цілої нації. У цьому трагедія.
Що ж до знань Толстого про війну, він вивчив занадто мало джерел, причому все перебрехав і пристосував під потреби своєї нездорової філософії. Серед прочитаних книжок є зовсім несерйозні. Це смішно, оскільки одна з них – це книга Михайлівського-Данілевського, написана за вказівкою Миколи I, яка спеціально створювалася як міф.
- А як же хрестоматійна толстовська «дубина народної війни»?
- До кінця 1830-х років не існувало навіть терміну «Вітчизняна війна», не було і жодної «дубини народної війни» (і бути не могло в країні кріпацтва, де раби – основна частина населення). По суті люди були речами, з якими поводилися набагато гірше, ніж з тваринами. Їх сікли, били. Били навіть вагітних селянок, а коли вони народжували, немовлят згодовували собакам. Собак годували селянськими дітьми, як делікатесами! Селян часто продавали азіатським купцям. Для збільшення приплоду їх у 14-15 років одружували село на село. Це робив і Суворов, і дуже жадібний Кутузов, який володів шістьма з половиною тисячами кріпаків і постійно дбав, щоб вони якнайбільше народжували. А він тут же їх продавав, окремо дітей, окремо батьків... Головний страх російських генералів був у тому, щоб Наполеон не дав вольності селянам. Про це прямо написав у своєму листі генерал Микола Раєвський у липні 1812 року. Але в Наполеона таких думок і не було, він навіть не планував переходити кордон. Я наводжу листи з щоденного листування Олександра та Наполеона, з яких цілком зрозуміло, що Олександр почав готувати війну відразу після Тільзиту. Він купував зброю в Австрії, в Англії, збільшив у кілька разів військовий бюджет, направив шпигунів до Франції, направив Волконського копіювати структуру французької армії, щоб провести реформу у себе. Вже 1810 року російські армії стоять на кордоні з герцогством Варшавським, готові до наступу, тоді як в Наполеона там не було жодного солдата! Був у Німеччині гарнізон в одній фортеці. У 1811 році, коли Олександр вже був повністю готовий до війни, маршал Даву став попереджати про це Наполеона у листах. Той же перебував в рожевих окулярах, не хотів нічого розуміти: у нього молода дружина, у нього народився син, він мріє відпочити і планує на 1812 поїздку до Італії, де спеціально для цього, як мені вдалося з'ясувати, вже відреставрований Квірінальський палац. .. І тут йому повідомляють, що Олександр готовий до нападу! І це була правда: ми знаємо документи, які Даву і Наполеон знати не могли! Таких документів штабу Олександра про те, що він планує напасти на Францію сотні!
Неллі ФРІДМАН
Переклав українською Сергій Злючий
Показ дописів із міткою імперія зла. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою імперія зла. Показати всі дописи
субота, 6 серпня 2022 р.
неділя, 29 липня 2018 р.
Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання.
Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання. Легко звинувачувати тільки Росію - Портников.
- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?
- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.
- Чому ви так думаєте?
- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.
Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.
Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?
І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.
- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?
- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?
А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.
- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.
- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?
Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.
Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.
- А де ви бачите корінь проблеми?
- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.
- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?
- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.
- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?
- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.
- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.
- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.
Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.
- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.
- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.
- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.
- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.
Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.
- Вважаєте українців безвідповідальними?
- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.
- Така парадигма - це проблема менталітету?
- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.
- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?
- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.
- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?
- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.
- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?
- Може стати Румунією, але не Польщею.
- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?
- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.
- Україні потрібен Європейський Союз?
- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.
Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.
Obozrevatel
- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?
- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.
- Чому ви так думаєте?
- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.
Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.
Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?
І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.
- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?
- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?
А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.
- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.
- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?
Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.
Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.
- А де ви бачите корінь проблеми?
- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.
- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?
- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.
- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?
- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.
- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.
- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.
Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.
- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.
- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.
- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.
- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.
Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.
- Вважаєте українців безвідповідальними?
- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.
- Така парадигма - це проблема менталітету?
- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.
- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?
- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.
- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?
- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.
- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?
- Може стати Румунією, але не Польщею.
- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?
- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.
- Україні потрібен Європейський Союз?
- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.
Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.
Obozrevatel
вівторок, 29 травня 2018 р.
Кацапи мімікрують.
Присилають запрошення на побалакати за роботу і все таке.
Наймарі з джоб індіґо http://job.indigo.co.ua/jobs/devops-2/ , шукають девопса для замовника. Опис вакансії такий чіткий "по-воєнному" без води (нагадало почерком мій "Альтрон" - дивіться тут, ха-ха, так-так, маю широкий життєвий досвід, міг би як і Олег Бойко про це писати, але вам то не цікаво).
Контора творить ігрові застосунки для дітей. Не треба пояснювати, шо то все шпійонські застосунки, через дітей все робиться, доки батьки шмарклі жують.
Отже кантора beargg.com.
Питаємо Доктора Who:
Domain Name: BEARGG.COM
Registry Domain ID: 2133579292_DOMAIN_COM-VRSN
Registrar WHOIS Server: whois.reg.com
Registrar URL: http://www.reg.ru
Updated Date: 2018-05-22T14:29:27Z
Creation Date: 2017-06-14T10:45:35Z
Registry Expiry Date: 2019-06-14T10:45:35Z
Registrar: REGISTRAR OF DOMAIN NAMES REG.RU LLC
Registrar IANA ID: 1606
Registrar Abuse Contact Email: abuse@reg.ru
Registrar Abuse Contact Phone: +74955801111
Domain Status: clientTransferProhibited https://icann.org/epp#clientTransferProhibited
Name Server: NS1.REG.RU
Name Server: NS2.REG.RU
DNSSEC: unsigned
Уточнюємо адресу - адреса дуже проста, друга хата від моста - 82.117.233.231
Знову Доктор Who:
inetnum: 82.117.232.0 - 82.117.235.255
netname: VELTON-GPON-X00-KH-STATIC-NET-232
descr: "Velton.Telecom" GPON X00 network
descr: for static IP pools
country: UA
admin-c: BDV19-RIPE
tech-c: BDV19-RIPE
tech-c: VR1-RIPE
status: ASSIGNED PA
remarks: INFRA-AW
mnt-by: VELTON-TC-MNT
mnt-lower: VELTON-TC-MNT
mnt-routes: VELTON-TC-MNT
created: 2011-05-06T12:25:13Z
last-modified: 2011-05-06T12:25:13Z
source: RIPE # Filtered
Харків! Велтон! Знайомі всі собаки!
Уточнюємо поштовий обмінник, "по научному" це MX - ем ікс - mail beargg com, адреса - 88.99.27.13
Доктор Who відразу каже шо це знову знайома собака Гецнер:
inetnum: 88.99.27.0 - 88.99.27.63
netname: HETZNER-fsn1-dc1
descr: Hetzner Online GmbH
descr: Datacenter fsn1-dc1
country: DE
admin-c: HOAC1-RIPE
tech-c: HOAC1-RIPE
status: ASSIGNED PA
remarks: INFRA-AW
mnt-by: HOS-GUN
mnt-lower: HOS-GUN
mnt-routes: HOS-GUN
created: 2018-03-15T14:35:24Z
last-modified: 2018-03-15T14:35:24Z
source: RIPE
Отже мордор перебирається сюди і мімікрує під нас. А мімікрувати доволі просто, доки ми патякаємо їхнім церковно болгарським суржиком, чи запопадливо "із вєжлівості" переходимо, як справжні хруні. Невже власна безпека не свербить ніяк? У Польщі думаєте врятуватися? Ну-ну...
Наймарі з джоб індіґо http://job.indigo.co.ua/jobs/devops-2/ , шукають девопса для замовника. Опис вакансії такий чіткий "по-воєнному" без води (нагадало почерком мій "Альтрон" - дивіться тут, ха-ха, так-так, маю широкий життєвий досвід, міг би як і Олег Бойко про це писати, але вам то не цікаво).
Контора творить ігрові застосунки для дітей. Не треба пояснювати, шо то все шпійонські застосунки, через дітей все робиться, доки батьки шмарклі жують.
Отже кантора beargg.com.
Питаємо Доктора Who:
Domain Name: BEARGG.COM
Registry Domain ID: 2133579292_DOMAIN_COM-VRSN
Registrar WHOIS Server: whois.reg.com
Registrar URL: http://www.reg.ru
Updated Date: 2018-05-22T14:29:27Z
Creation Date: 2017-06-14T10:45:35Z
Registry Expiry Date: 2019-06-14T10:45:35Z
Registrar: REGISTRAR OF DOMAIN NAMES REG.RU LLC
Registrar IANA ID: 1606
Registrar Abuse Contact Email: abuse@reg.ru
Registrar Abuse Contact Phone: +74955801111
Domain Status: clientTransferProhibited https://icann.org/epp#clientTransferProhibited
Name Server: NS1.REG.RU
Name Server: NS2.REG.RU
DNSSEC: unsigned
Уточнюємо адресу - адреса дуже проста, друга хата від моста - 82.117.233.231
Знову Доктор Who:
inetnum: 82.117.232.0 - 82.117.235.255
netname: VELTON-GPON-X00-KH-STATIC-NET-232
descr: "Velton.Telecom" GPON X00 network
descr: for static IP pools
country: UA
admin-c: BDV19-RIPE
tech-c: BDV19-RIPE
tech-c: VR1-RIPE
status: ASSIGNED PA
remarks: INFRA-AW
mnt-by: VELTON-TC-MNT
mnt-lower: VELTON-TC-MNT
mnt-routes: VELTON-TC-MNT
created: 2011-05-06T12:25:13Z
last-modified: 2011-05-06T12:25:13Z
source: RIPE # Filtered
Харків! Велтон! Знайомі всі собаки!
Уточнюємо поштовий обмінник, "по научному" це MX - ем ікс - mail beargg com, адреса - 88.99.27.13
Доктор Who відразу каже шо це знову знайома собака Гецнер:
inetnum: 88.99.27.0 - 88.99.27.63
netname: HETZNER-fsn1-dc1
descr: Hetzner Online GmbH
descr: Datacenter fsn1-dc1
country: DE
admin-c: HOAC1-RIPE
tech-c: HOAC1-RIPE
status: ASSIGNED PA
remarks: INFRA-AW
mnt-by: HOS-GUN
mnt-lower: HOS-GUN
mnt-routes: HOS-GUN
created: 2018-03-15T14:35:24Z
last-modified: 2018-03-15T14:35:24Z
source: RIPE
Отже мордор перебирається сюди і мімікрує під нас. А мімікрувати доволі просто, доки ми патякаємо їхнім церковно болгарським суржиком, чи запопадливо "із вєжлівості" переходимо, як справжні хруні. Невже власна безпека не свербить ніяк? У Польщі думаєте врятуватися? Ну-ну...
середа, 16 травня 2018 р.
Remembering innocent victims of the communist regime.
On May 16, 1954, the Kengir uprising began
In the post war years, in Kengir, a desert in Qaraghandy Region, Soviet authorities began to build factories, plants, roads, and houses for workers. Endless columns of trains with prisoners-slaves, mostly from Western Ukraine, moved to Kengir (now Kazakhstan). So the “Steplag” (Steppe prison camp) was created.
When the number of prisoners went beyond 3000 persons, it was decided to enlarge the camp territory by dividing it into 5 separate zones; in sod houses lived 70 or more prisoners later in barracks - up to 200 persons.
In the begining of 1954 among 20698 prisoners of the Kengir camp were: 9596 Ukrainians, 2661 Russians, 2690 Lithuanians, 1074 Latvians, 878 Belarusians. 33 nationalities in total and 167 persons where were marked as “others”.
Unbearable conditions, impunity of the guards caused great tension among the prisoners.
On Easter 1954, one of the guards opened fire, killing 13 and wounding 33 people, five of whom died. In the 3rd camp one of the soldiers shot one prisoner who was supposed to be released in two weeks. More than 50 prisoners were killed in the farm yard. Since the perpetrators were not punished, on May 16, 1954, a strike was declared in Kengir.
No one came to work. The promises to investigate the murders remained unfulfilled. To demoralize protesters, the administration transferred 600 criminals who were in other camps to the Kengir camp. However, former combatants of the Ukrainian Insurgent Army quickly showed criminals their place and they decided to support protesters side. 12,000 prisoners could now freely communicate with each other. Ukrainians, Belarusians, Lithuanians, Latvians, Georgians, Uzbeks, Tatars, Kazakhs, Chechens, Mongols, Germans, Poles, Koreans, Japanese were all together in the joint struggle … During the General Meeting an committee of 16 people was elected. The kitchen, hairdressing salon, bath, laundry and other facilities worked harmoniously.
The committee appealed to the civilians using loudspeakers and leaflets. They asked to inform the Central Committee in Moscow to send a special commission. But Generals did not agree with demands of the prisoners to punish the killers, so duping the General Meeting prisoners decided to continue the strike.
June 26 at 4 o'clock. In the morning the snipers destroyed all the sentries on the barricades. Servicemen went on the attack. Prisoners repulsed the offensive. Then Moscow let the tanks. They pressed people not only in the yard, but also in barracks. He attacked the prisoners with a machine gunner. In 3.30 am of 26 June, flares were shot up into the sky and the raid began. Snipers quickly picked off the sentries on the rooftops before they could sound the alarm, and the tanks rolled through the perimeter fence. Five tanks, 90 dogs, and 1,700 troops in full battle-gear stormed the camp complex. What followed was panic and chaos. While some 'detachments' vigorously fought back, launching numerous counter-attacks despite heavy losses and throwing improvised sulfur bombs at the tanks, other prisoners hid or committed suicide. The tanks, T-34s, alternately ran over prisoners or brought down barrack walls where prisoners were hiding, and used blank rounds of ammunition to strike terror and confusion into the prisoners. The hundreds of helmeted Red Army soldiers that flooded the camp were using live ammunition, though, and with these many prisoners were killed. Some tanks carried in barbed wire-laden trestles, and these were immediately set down as a means of quickly dividing up the camp and hindering the prisoners' freedom of movement. The leaders of the uprising were specifically targeted by designated squads of soldiers and they were taken into custody alive, many of whom were later tried and executed. After ninety minutes of violence, the remaining live prisoners, most of whom were in hiding, were ordered to come out on the promise that they would not be shot.
Doctor Ferencz Vorkoli (Hungarian) in memoirs published in 1956, claimed that on June 26, the executioners killed about 500 women and 400 men. Another witness, political prisoner Vasyl Fursyk, said that according to the information of the guards themselves, about 1,000 prisoners (560 girls) were killed. Almost 2000 were injured.
The active participants (500 men and 500 women) were driven into wagons covered with barbed wire and sent to the port of Vanino, and then by boat to Magadan.
Many details of the Kingisian insurrection became known thanks to the memories of Volodymyr Kratash. He was born on March 2, 1926 in Odesa region and remembered the collectivization very well, and then the Holodomor of 1932-1933. His father, whom the Soviets defined as a “kurkul” (a wealthy peasant) was sentenced for having property and was sent to prisons and forced labor camps. All his family became a victim of the Soviet repression machine. Volodymyr Kratash went through all circles of Gulag hell, took part in the Kangir uprising and in 1956, after 12 years of his life were stolen, he was released.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
У Кінгірі – піщаній пустелі Карагандинської області – в повоєнні роки “соввласть” почала будівництво фабрик, заводів, доріг, житла. З цією метою до Кінгіру (тепер Джезказган) потяглися ешелони з невільниками – переважно із Західної України. Так виник “Степлаг”.
Коли в’язнів стало понад 3000, табір взялися розширяти, розділивши на п’ять зон, відгорожених одна від одної високим муром. У землянках жило по 70 і більше в’язнів.
Згодом, уже в бараках, – до 200 осіб. Комуністичне “свєтлоє будущєє” будували вручну, основне знаряддя – лом, кувалда, лопата, дванадцятикілограмовий клин.
На початок 1954 р. у “Степлагу” із 20698 в’язнів українців було 9596, росіян – 2661, литовців – 2690, латишів – 1074, білорусів – 878. Загалом у таборі каралися представники 33 національностей плюс 167 осіб, які значились у списку як “прочіє”.
Сваволя, нестерпні умови, безкарність наглядачів викликали велику напругу серед в’язнів. На Великдень 1954 р. один з конвоїрів автоматичною зброєю застрелив 13 і поранив 33 особи, п’ятеро з яких померли. А у 3-му таборі солдат з вежі застрелив днювального. У нього закінчувався термін ув’язнення через два тижні. А на господарському дворі було вбито понад 50 в’язнів.
Оскільки винуватців не було покарано, 16 травня 1954 р. у Кінгірі було оголошено страйк. Уже на другий день на роботу не вийшов ніхто. Обіцянки про розслідування вбивств залишалися невиконаними. Щоб деморалізувати страйкарів, адміністрація перевела в табір 600 кримінальників, які верховодили в інших таборах. Але колишні вояки УПА швидко вказали бандюкам на їхнє місце. І ті перейшли на бік повсталих.
Пробивши отвори у стінах, бранці чоловічого і жіночого таборів з’єднались. 12000 в’язнів могли тепер вільно спілкуватися між собою. Браталися українці, білоруси, литовці, латиші, грузини, узбеки, татари, казахи, чеченці, монголи, росіяни, євреї, угорці, німці, поляки, корейці, японці… На загальних зборах було обрано оргкомітет із 16 осіб, взято на облік і контроль продовольчі запаси, створено внутрішню охорону. Злагоджено працювала кухня, перукарня, лазня, пральня та інші об’єкти.
Оргкомітет звертався до цивільного населення через гучномовець та листівки, які розповсюджували з допомогою спеціального повітряного змія. У зверненнях прохали сповістити ЦК у Москві, щоб приїхала комісія. Але генерали не погодились на вимоги в’язнів покарати вбивць, тож на загальних зборах постановили страйк продовжувати.
26 червня о 4 год. ранку снайпери знищили усіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. В’язні відбили наступ. Тоді Москва пустила танки. Вони давили людей не лише на подвір’ї, але й у бараках. З літака обстрілював в’язнів кулеметник.
4 години героїчно оборонялися в’язні, – хоч і не мали вогнепальної зброї, а лише каміння, биту цеглу, саморобні піки та штирі. Жоден не підняв рук.
Під час танкового штурму повстанці зачинились у бараках. Звідтіля їх викурювали димовими шашками. Збереглася доповідна заступника міністра МВС СРСР С. Єгорова, начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта І. Долгіх, заступника начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта В. Бочкова на ім’я міністра С. Круглова. Вона підтверджує застосування п’ятьох танків Т-34 і введення в Кінгірський табір двох дивізій воєнізованої охорони кількістю 1600 осіб, 98 службових псів із провідниками і три пожежні машини з брандспойтами. Лікар Ференц Ворколі (угорець за національністю) у спогадах, опублікованих 1956 року, стверджував, що 26 червня кати знищили близько 500 жінок та 400 чоловіків. Інший свідок, політв’язень Василь Фурсик, казав, що за інформацією самих охоронців, було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення. Активних учасників повстання (500 чоловіків і 500 жінок) загнали у вагони, обтягнуті колючим дротом, і відправили в порт Ваніно, а далі пароплавом на Магадан.
Багато подробиць кінгірського повстання стали відомими завдяки споминам Володимира Караташа. Народився він 2 березня 1926 р. в селі Розділ Голованівського району Одеської області. Добре пам’ятав примусову колективізацію, а потім Голодомор 1932 – 1933 років. Його батько, якого соввлада визначила як “куркуля”, пішов страдницькою дорогою тюрем і концтаборів. Старший брат Данило відбував покарання на Уралі, а середнього брата Лавра комуністи розстріляли в Умані 1934 року.
Зазнав поневірянь і Володимир Караташ. За спротив німцям арештували і засудили до розстрілу, але йому пощастило втекти. Згодом уже московські окупанти позбавили його волі на 8 літ, з яких 11 місяців Володимир карався у Горьківській тюрмі, а 5 років – на лісорозробках. 1949 року його перевели в табір суворого режиму у Воркуту, де в 1953 р. засудили до розстрілу. Закованого в ланцюги перевезли до Вологди. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років концтаборів та 5 років поселення.
Після двох із половиною місяців одиночної камери Вологодської тюрми Володимира Караташа відпровадили етапом до концтабору суворого режиму “Степлаг”. Тут він і прийняв участь у повстанні проти катів нашого народу. Після кривавого придушення опору його разом з трьома сотнями в’язнів вивезли на Колиму в табір суворого режиму “Берлаг”. У квітні 1956 р. після 12 років поневірянь комісія президії Верховної Ради СССР звільнила його, навіть судимість зняла.
In the post war years, in Kengir, a desert in Qaraghandy Region, Soviet authorities began to build factories, plants, roads, and houses for workers. Endless columns of trains with prisoners-slaves, mostly from Western Ukraine, moved to Kengir (now Kazakhstan). So the “Steplag” (Steppe prison camp) was created.
When the number of prisoners went beyond 3000 persons, it was decided to enlarge the camp territory by dividing it into 5 separate zones; in sod houses lived 70 or more prisoners later in barracks - up to 200 persons.
In the begining of 1954 among 20698 prisoners of the Kengir camp were: 9596 Ukrainians, 2661 Russians, 2690 Lithuanians, 1074 Latvians, 878 Belarusians. 33 nationalities in total and 167 persons where were marked as “others”.
Unbearable conditions, impunity of the guards caused great tension among the prisoners.
On Easter 1954, one of the guards opened fire, killing 13 and wounding 33 people, five of whom died. In the 3rd camp one of the soldiers shot one prisoner who was supposed to be released in two weeks. More than 50 prisoners were killed in the farm yard. Since the perpetrators were not punished, on May 16, 1954, a strike was declared in Kengir.
No one came to work. The promises to investigate the murders remained unfulfilled. To demoralize protesters, the administration transferred 600 criminals who were in other camps to the Kengir camp. However, former combatants of the Ukrainian Insurgent Army quickly showed criminals their place and they decided to support protesters side. 12,000 prisoners could now freely communicate with each other. Ukrainians, Belarusians, Lithuanians, Latvians, Georgians, Uzbeks, Tatars, Kazakhs, Chechens, Mongols, Germans, Poles, Koreans, Japanese were all together in the joint struggle … During the General Meeting an committee of 16 people was elected. The kitchen, hairdressing salon, bath, laundry and other facilities worked harmoniously.
The committee appealed to the civilians using loudspeakers and leaflets. They asked to inform the Central Committee in Moscow to send a special commission. But Generals did not agree with demands of the prisoners to punish the killers, so duping the General Meeting prisoners decided to continue the strike.
June 26 at 4 o'clock. In the morning the snipers destroyed all the sentries on the barricades. Servicemen went on the attack. Prisoners repulsed the offensive. Then Moscow let the tanks. They pressed people not only in the yard, but also in barracks. He attacked the prisoners with a machine gunner. In 3.30 am of 26 June, flares were shot up into the sky and the raid began. Snipers quickly picked off the sentries on the rooftops before they could sound the alarm, and the tanks rolled through the perimeter fence. Five tanks, 90 dogs, and 1,700 troops in full battle-gear stormed the camp complex. What followed was panic and chaos. While some 'detachments' vigorously fought back, launching numerous counter-attacks despite heavy losses and throwing improvised sulfur bombs at the tanks, other prisoners hid or committed suicide. The tanks, T-34s, alternately ran over prisoners or brought down barrack walls where prisoners were hiding, and used blank rounds of ammunition to strike terror and confusion into the prisoners. The hundreds of helmeted Red Army soldiers that flooded the camp were using live ammunition, though, and with these many prisoners were killed. Some tanks carried in barbed wire-laden trestles, and these were immediately set down as a means of quickly dividing up the camp and hindering the prisoners' freedom of movement. The leaders of the uprising were specifically targeted by designated squads of soldiers and they were taken into custody alive, many of whom were later tried and executed. After ninety minutes of violence, the remaining live prisoners, most of whom were in hiding, were ordered to come out on the promise that they would not be shot.
Doctor Ferencz Vorkoli (Hungarian) in memoirs published in 1956, claimed that on June 26, the executioners killed about 500 women and 400 men. Another witness, political prisoner Vasyl Fursyk, said that according to the information of the guards themselves, about 1,000 prisoners (560 girls) were killed. Almost 2000 were injured.
The active participants (500 men and 500 women) were driven into wagons covered with barbed wire and sent to the port of Vanino, and then by boat to Magadan.
Many details of the Kingisian insurrection became known thanks to the memories of Volodymyr Kratash. He was born on March 2, 1926 in Odesa region and remembered the collectivization very well, and then the Holodomor of 1932-1933. His father, whom the Soviets defined as a “kurkul” (a wealthy peasant) was sentenced for having property and was sent to prisons and forced labor camps. All his family became a victim of the Soviet repression machine. Volodymyr Kratash went through all circles of Gulag hell, took part in the Kangir uprising and in 1956, after 12 years of his life were stolen, he was released.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
У Кінгірі – піщаній пустелі Карагандинської області – в повоєнні роки “соввласть” почала будівництво фабрик, заводів, доріг, житла. З цією метою до Кінгіру (тепер Джезказган) потяглися ешелони з невільниками – переважно із Західної України. Так виник “Степлаг”.
Коли в’язнів стало понад 3000, табір взялися розширяти, розділивши на п’ять зон, відгорожених одна від одної високим муром. У землянках жило по 70 і більше в’язнів.
Згодом, уже в бараках, – до 200 осіб. Комуністичне “свєтлоє будущєє” будували вручну, основне знаряддя – лом, кувалда, лопата, дванадцятикілограмовий клин.
На початок 1954 р. у “Степлагу” із 20698 в’язнів українців було 9596, росіян – 2661, литовців – 2690, латишів – 1074, білорусів – 878. Загалом у таборі каралися представники 33 національностей плюс 167 осіб, які значились у списку як “прочіє”.
Сваволя, нестерпні умови, безкарність наглядачів викликали велику напругу серед в’язнів. На Великдень 1954 р. один з конвоїрів автоматичною зброєю застрелив 13 і поранив 33 особи, п’ятеро з яких померли. А у 3-му таборі солдат з вежі застрелив днювального. У нього закінчувався термін ув’язнення через два тижні. А на господарському дворі було вбито понад 50 в’язнів.
Оскільки винуватців не було покарано, 16 травня 1954 р. у Кінгірі було оголошено страйк. Уже на другий день на роботу не вийшов ніхто. Обіцянки про розслідування вбивств залишалися невиконаними. Щоб деморалізувати страйкарів, адміністрація перевела в табір 600 кримінальників, які верховодили в інших таборах. Але колишні вояки УПА швидко вказали бандюкам на їхнє місце. І ті перейшли на бік повсталих.
Пробивши отвори у стінах, бранці чоловічого і жіночого таборів з’єднались. 12000 в’язнів могли тепер вільно спілкуватися між собою. Браталися українці, білоруси, литовці, латиші, грузини, узбеки, татари, казахи, чеченці, монголи, росіяни, євреї, угорці, німці, поляки, корейці, японці… На загальних зборах було обрано оргкомітет із 16 осіб, взято на облік і контроль продовольчі запаси, створено внутрішню охорону. Злагоджено працювала кухня, перукарня, лазня, пральня та інші об’єкти.
Оргкомітет звертався до цивільного населення через гучномовець та листівки, які розповсюджували з допомогою спеціального повітряного змія. У зверненнях прохали сповістити ЦК у Москві, щоб приїхала комісія. Але генерали не погодились на вимоги в’язнів покарати вбивць, тож на загальних зборах постановили страйк продовжувати.
26 червня о 4 год. ранку снайпери знищили усіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. В’язні відбили наступ. Тоді Москва пустила танки. Вони давили людей не лише на подвір’ї, але й у бараках. З літака обстрілював в’язнів кулеметник.
4 години героїчно оборонялися в’язні, – хоч і не мали вогнепальної зброї, а лише каміння, биту цеглу, саморобні піки та штирі. Жоден не підняв рук.
Під час танкового штурму повстанці зачинились у бараках. Звідтіля їх викурювали димовими шашками. Збереглася доповідна заступника міністра МВС СРСР С. Єгорова, начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта І. Долгіх, заступника начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта В. Бочкова на ім’я міністра С. Круглова. Вона підтверджує застосування п’ятьох танків Т-34 і введення в Кінгірський табір двох дивізій воєнізованої охорони кількістю 1600 осіб, 98 службових псів із провідниками і три пожежні машини з брандспойтами. Лікар Ференц Ворколі (угорець за національністю) у спогадах, опублікованих 1956 року, стверджував, що 26 червня кати знищили близько 500 жінок та 400 чоловіків. Інший свідок, політв’язень Василь Фурсик, казав, що за інформацією самих охоронців, було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення. Активних учасників повстання (500 чоловіків і 500 жінок) загнали у вагони, обтягнуті колючим дротом, і відправили в порт Ваніно, а далі пароплавом на Магадан.
Багато подробиць кінгірського повстання стали відомими завдяки споминам Володимира Караташа. Народився він 2 березня 1926 р. в селі Розділ Голованівського району Одеської області. Добре пам’ятав примусову колективізацію, а потім Голодомор 1932 – 1933 років. Його батько, якого соввлада визначила як “куркуля”, пішов страдницькою дорогою тюрем і концтаборів. Старший брат Данило відбував покарання на Уралі, а середнього брата Лавра комуністи розстріляли в Умані 1934 року.
Зазнав поневірянь і Володимир Караташ. За спротив німцям арештували і засудили до розстрілу, але йому пощастило втекти. Згодом уже московські окупанти позбавили його волі на 8 літ, з яких 11 місяців Володимир карався у Горьківській тюрмі, а 5 років – на лісорозробках. 1949 року його перевели в табір суворого режиму у Воркуту, де в 1953 р. засудили до розстрілу. Закованого в ланцюги перевезли до Вологди. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років концтаборів та 5 років поселення.
Після двох із половиною місяців одиночної камери Вологодської тюрми Володимира Караташа відпровадили етапом до концтабору суворого режиму “Степлаг”. Тут він і прийняв участь у повстанні проти катів нашого народу. Після кривавого придушення опору його разом з трьома сотнями в’язнів вивезли на Колиму в табір суворого режиму “Берлаг”. У квітні 1956 р. після 12 років поневірянь комісія президії Верховної Ради СССР звільнила його, навіть судимість зняла.
Підписатися на:
Дописи (Atom)