пʼятницю, 27 вересня 2019 р.

Матріархат. (Уривок із "Громадянин Галактики" Роберта Гайнлайна).

Він зупинився. “Вітаю, Маргарет.”

“Привіт, Торговцю. Якусь мить я подумала, що ти вже не розмовляєш з фракі.”

“Та годі, Маргарет!”

Вона усміхнулася. “Жартую. Мої вітання, Торбі. Щаслива за тебе — це найкраще рішення за таких обставин.”

“Дякую. Гадаю, що так.”
Вона перейшла на системну англійську і з материнським занепокоєнням зауважила, “Ти ніби сумніваєшся, Торбі. Все в тебе гаразд?”

“О, так, все добре” Раптом його прорвало сказати правду. “Маргарет, я ніколи не зрозумію цих людей!”

“Я теж спочатку почувалася точно так всякий раз, коли бралася за нове дослідження, а це — найбентежніше з усіх. Що тебе непокоїть?”, м’яко перепитала вона.

“А, ну... я не знаю. Не знаю як сказати. Ну, візьмімо Фріца — він є моїм старшим братом. Він мені багато допомагає, — а тоді, я пропустив щось таке, в чому він очікує від мене розуміння, і він на мене так гаркнув, що мені вуха позакладало. Якось він вдарив мене. Я дав здачі й думав, що він зараз вибухне.”

“Право клюй ближнього”, вставила Маргарет.

“Що?”

“Не зважай. Це не не наукова паралель; люди не курчата. То що трапилося?”

“Ну, і точно так же швидко він охолов, сказав мені, що забуде про це, витре з пам’яті, тому що я неосвічений.”

“Обов’язок шляхтича.”

“Га?”

“Пробач. Моя голова переповнена всяким барахлом. То він зробив, як і казав?”

“Саме так! Він був солодким як цукор. Я навіть не зрозумів, що його тоді так зачепило... і я не знаю, чому він так швидко охолов, коли я дав йому здачі.” Він розпустив руки. “Це не природно.”

“Звісно ні. Але щось таке є. Емм... Торбі, я могла б допомогти. Ймовірно, я знаю краще як працює Фріцова голова, аніж він сам. Тому що я не є однією з Народу“

“Не розумію.”

“Гадаю, що я розумію. Це моя робота розуміти. Фріц народився серед Народу; більша частина з того, що він знає — а він дуже обізнаний молодий чоловік — є підсвідомим. Він не може пояснити цього, тому що він не знає, що він це знає; він просто функціонує. Але те, що за ці два роки вивчила я — я вивчила усвідомлено. Ймовірно я можу порадити тобі, коли ти соромишся запитати когось із них. Зі мною ти можеш говорити вільно; я ж не маю статусу.”

“Ухх, Маргарет, а ви могли б?”

“Будь коли. Я теж іще не забула, як ти обіцяв обговорити зі мною Джаббул. Але не дозволяй мені тебе затримувати, ти, здається поспішаєш.”

“Насправді ні.” Він дурнувато посміхнувся. “Коли я поспішаю, то взагалі не маю ні з ким говорити... та й не знаю як.”

“А, ну так. Торбі, я маю знімки, імена, родинну класифікацію, корабельні обов’язки на кожного. Це допоможе?”

“Га? Я сказав би, що вельми! Фріц думає, що йому достатньо вказати раз на когось пальцем і сказати хто то.”

“Ну тоді ходімо до моєї каюти. Та все гаразд; я маю особливу відправу опитувати тут будь кого. Двері відкриваються до загального коридору, тож, ти не перетинаєш лінію пурдах.”

Цілісно упорядковану картками зі світлинами інформацію, котру Торбі так довго не міг опанувати, коли та була розпорошена, він всотав за пів години — завдяки навичкам отриманим ще від Басліма та завдяки методичності Доктора Мадер. На доповнення, вона ще приготувала родинне дерево для всієї “Сісу”; тут він вперше побачив; його родичі не потребували діаграм, - вони просто знали.

Вона показала йому його власне місце. “Плюсик вказує на те, що хоч ти й перебуваєш у безпосередній септі, - ти не народжений тут. Ось іще парочка, переведені з супутніх гілок до септи... для того, щоби завести їх до головної лінії, я підозрюю. Ви Народ зветеся “родиною”, але групування є фратрією.”

“Як?”

“Споріднена група без загального предка, котра практикує екзогамію — це означає одруження поза групою. “Екзогамні табу тримаються, модифіковуються правилами половин. Ти знаєш, як дві половини працюють?”

“Вони по черзі виходять на робочі зміни.”

“Так, але чи знаєш ти чому вахта правого борту корабля має більше холостяків, а вахта лівого борту — більшість самотні жінки?”

“Ее, не певен.”

“Жінки, прийняті з інших кораблів розміщуються на половині лівого борту; ріднонароджені холостяки — з правого борту. Кожна дівчина на твоїй половині піде на обмін... якщо не знайде собі чоловіка з поміж тих небагатьох прийнятних для неї чоловіків. Тебе ось усиновили на цьому боці, але це також вимагало іншого прийомного батька. Бачиш, імена з синіми перекресленими колами? Одна з цих дівчат — твоя майбутня дружина... якщо не знайдеш собі пару з іншого корабля.”

Торбі відчув збентеження від такої думки. “Я маю це робити?”

“Якщо ти здобудеш корабельне звання, котре відповідає рангу твоєї родини, тобі доведеться ходити з кийком, щоби від них відбиватися.”

Його аж пересмикнуло. Захоплений тепер міцно родиною, він відчував більшу потребу в третій нозі, аніж у дружині.

“Більшість спільнот,” продовжувала вона, “практикують як екзогамію, так і ендогамію — чоловік мусить одружитися зі сторонньою, але посеред своєї нації, раси, релігії, або якоїсь більшої групи, і ви Вільні Торговці — не є винятком; ви мусите переходити до іншої половини, але ви не можете одружуватися з фракі. Одначе, ці ваші правила спричиняють одну незвичну постанову — кожен корабель — це патрилокальний матріархат.”

“Що?”

“ 'Патрилокальний матріархат' означає, що дружини долучаються до родин своїх чоловіків; матріархат... ну, хто господарює кораблем?”

“Ну як, Капітан.”

“Хіба він?”

“Ну, Батько слухає Бабусю, але вона вже дуже стара і...”

“Ніяких “і”. Вона Головний Офіцер керує всім. Мене це здивувало; Я думала, що це лише на цьому кораблі. Але це розповсюджується на весь Народ. Чоловіки провадять торгівлю, керують кораблем, доглядають його енергетичні установки — але жінка завжди головує. Це має сенс в середині цієї системи; і це робить шлюбні звичаї прийнятними.” Торбі не хотів, аби вона щоразу згадувала про одруження.

“Ти не бачив доньок корабельних торговців. Дівчата, покидаючи корабель, ридають, їх майже силою тягнуть... але щойно прибувши на інший корабель, - очі миттю висихають, вона вже готова усміхатися й фліртувати, очі широкого розплющені в пошуках чоловіків. Якщо дівчина ловить того самого чоловіка і штовхає його, то одного дня вона може бути сувереном Незалежної держави. Допоки вона не покине свій рідний корабель, вона таких можливостей не має, саме тому її сльози швидко висихають. Але якби чоловіки правили, тоді обмін дівчатами був би рабством як воно є. А так — це великий шанс для кожної дівчини.”

Доктор Мадер підняла погляд від карти. “Людські звичаї, котрі допомагають людям жити разом майже ніколи не розписані заздалегідь. Але вони корисні, інакше ніхто не виживе. Торбі, тобі було дуже бентежно, коли ти думав, як поводитися зі своїми родичами.”

“Певно, що було!”

“Що найважливіше для Торговця?”

Торбі замислився. “Ну, Родина. Все залежить від того, хто ти є в Родині.”

“Зовсім ні. Його корабель.”

“Ну, коли ви кажете “корабель” ви маєте на увазі “родину” “

“Саме навпаки. Якщо Торговець стане незадоволеним, куди він може піти? Космос не прийме його без корабля з його стінами навколо; також він не уявляє життя на планеті серед фракі, сама думка огидна йому. Його корабель — це його життя, повітря, котрим він дихає іде від його корабля; якось ти мусиш навчитися жити в ньому. Але тиск особистостей майже нестерпний і немає ніякого способу уникнути одне одного. Тиск зростав би, аж доки когось би не вбили... чи доки сам корабель не було би зруйновано. Одначе люди винаходять шляхи підлаштовування до будь яких умов. Ви, Народ, змащуєте стосунки ритуалами, формальностями, наперед установленими шаблонами мовлення, обов’язковими діями та відповідями. Коли все ускладнюється, ви ховаєтеся за шаблоном. Ось чому Фріц не міг довго гніватися.”

“Га?”

“Він не міг. Ти зробив щось неправильно... але сам той факт показав, що ти був необізнаний. І Фріц миттю це забув, а тоді він згадав, і його гнів зник. Народ не дозволяє собі злитися на дитину; натомість вони повертають дитину на правильний шлях... аж допоки вона не слідуватиме вашим складним звичаям так же автоматично як і Фріц.”

“Ага, гадаю, я розумію.” Зітхнув Торбі. “Але це так складно.”

“Тому що ти не народився в цих звичаях. Однак, ти вивчиш, і це відбиратиме в тебе не більших зусиль, аніж дихання — і це корисно для вас. Звичаї кажуть чоловікові, хто він, де його належне місце, що він мусить робити. Краще трохи нелогічні звичаї, аніж ніяких; людина не може жити в гурті без звичаїв. З точки зору антрополога “справедливість” - це пошук звичаю, котрий працює.”

“Мій батько — мій інший батько, я маю на увазі Баслім, Баслім Кульгавий — завше казав, що спосіб знайти справедливість це ставитися справедливо до інших людей і не перейматися тим, як вони ставляться до тебе.”

“Хіба це не відповідає всьому тому, що сказала я?”

“Так, думаю, так.”

“Я гадаю, що Баслім Кульгавий дивився би на Народ як на справедливих в законі.” Вона поплескала його по плечу. “Не переймайся, Торбі. Старайся якомога краще, і одного дня ти одружишся з однією з цих милих дівчат. Ти будеш щасливим.”

Таке пророцтво Торбі не втішило.

вівторок, 16 липня 2019 р.

Джозеф-Редьярд Кіплінґ "Тягар білих"

Перекладач: Є.Сверстюк

Беріть тягар той Білих,
Зішліть туди свій цвіт,
Синів, щоб торували
Новим підданцям слід;
Служили за поденне —
Завжди напоготів —
Юрбі хистких, похмурих
Дітей-напівчортів.

Беріть тягар той Білих —
Терпляче поруч йти,
Ховати прояв сили
І проблиск гордости;
Сто раз просте і ясне
Доводити до всіх,
Чужих шукати вигід
Та інтересів їх.

Беріть тягар той Білих —
Лють мирної війни:
Забий той вічний голод,
Хвороби ті спини...
І вже коли замріє
Жаданий той кінець,
Дикунська Лінь і Дурість
Зведе все нанівець.

Беріть тягар той Білих —
Не розкіш королів,
Струмент кріпацький, мітли
І роби ковалів.
Порти, де вам не плавать,
Шляхи в чужий вам світ
Своїм життям вкладайте
І смертю значте слід!

Беріть тягар той Білих —
І жніть платню стару:
Докори — за зусилля,
Ненависть — за весь труд,
Крик юрб, яких до світла
(Повільно так!) тягли:
"Нащо ви нас з Єгипту?..
Ми любо там жили..."

Беріть тягар той Білих —
Не смійте спочивать!
Ані гукать про Волю,
Щоб втому приховать!
За кожен крик і шепіт,
За кожен чин і пас
Мовчазні люди важать
Богів чужих і вас.

Беріть тягар той Білих —
Кінець дитячим снам:
Були легкі то лаври,
Яким мала ціна.
За всі літа невдячні
Прийміть свої жнива:
Холодний, зріло-мудрий
Суд тих, що рівні вам.




The White Man's Burden

TAKE up the White Man's burden -
Send forth the best ye breed -
Go bind your sons to exile
To serve your captives' need;
To wait in heavy harness
On fluttered folk and wild -
Your new-caught sullen peoples,
Half devil and half child.

Take up the White Man's burden -
In patience to abide
To veil the threat of terror
And check the show of pride;
By open speech and simple,
An hundred times made plain,
To seek another's profit,
And work another's gain.

Take up the White Man's burden -
The savage wars of peace -
Fill full the mouth of famine
And bid the sickness cease;
And when your goal is nearest
The end for others sought,
Watch Sloth and heathen Folly
Bring all your hopes to nought.

Take up the White Man's burden -
No tawdry rule of kings,
But toil of serf and sweeper -
The tale of common things.
The ports ye shall not enter,
The roads ye shall not tread,
Go make them with your living,
And mark them with your dead!

Take up the White Man's burden -
And reap his old reward,
The blame of those ye better,
The hate of those ye guard -
The cry of hosts ye humour
(Ah slowly !) towards the light: -
"Why brought ye us from bondage,
"Our loved Egyptian night?"

Take up the White Man's burden -
Ye dare not stoop to less -
Nor call too loud on Freedom
To cloak your weariness;
By all ye cry or whisper,
By all ye leave or do,
The silent sullen peoples
Shall weigh your Gods and you.

Take up the White Man's burden -
Have done with childish days -
The lightly proffered laurel,
The easy, ungrudged praise.
Comes now, to search your manhood
Through all the thankless years,
Cold-edged with dear-bought wisdom,
The judgement of your peers.

вівторок, 1 січня 2019 р.

Якщо це перемога, то що таке поразка?

Публікації у “Свободі” не проходять повз увагу читацького загалу. У цьому я вкотре переконався, прочитавши у №26 газети лист кандидата історичних наук В’ячеслава Прокоф’єва, в якому він не погоджується з тим, що я писав про танкову битву під Прохорівкою. Читач, посилаючись на мемуари совєцьких маршалів та деяких західних істориків, стверджує: під Прохорівкою Червона армія перемогла нацистів, а німці втратили у цьому бою понад 300 танків.

Чи так це було насправді?

Оскільки мій опонент щедро цитує мемуари військових і спеціальні видання, я теж скористаюся цим прийомом. Отже: “Наприкінці серпня (1943 року) на танковий завод №112 прибули нарком В.О.Малишев, начальник ГУБТУ маршал бронетанкових військ Я.Н.Федоренко та відповідальні працівники Наркомату озброєнь. Малишев сказав, що перемога на Курській дузі дісталася надто дорогою ціною, наші втрати в обох фазах Курської битви становили близько 6 тис. танків та САУ, а противника — 1, 5 тис.” (И.Шмелев. История танка: 1916/1996. — М., 1996. С.147—148). Нарком пояснював це наявністю у вермахту нових танків і танкових гармат, за допомогою яких можна було розстрілювати совєцькі танки з відстані у півтора кілометри, нічим не ризикуючи. Малишев зі зрозумілих причин не говорив про рівень підготовки совєцьких танкістів і про якість управління військами. Веде він мову і про загальну перемогу на Курській дузі, хоча зрозуміло, що з таким рівнем втрат її можна сміливо назвати Пірровою.

Але підемо далі. “13 липня фельдмаршали фон Манштейн і Клюге були викликані у Східну Прусію, і Гітлер повідомив їм, що операцію “Цитадель” треба негайно припинити, оскільки союзники висадилися в Сицилії і туди повинні бути терміново перекинуті війська зі Східного фронту” (Ф.Меллентин. Бронированный кулак вермахта. — Смоленск, 1999. С.337). Запам’ятаймо цю дату: 12 липня відбувся бій під Прохорівкою, а 13 липня Гітлер вирішує припинити спроби наступу на Курській дузі. Мотивує він це необхідністю перекинути війська на Захід, хоча є ще одна причина: того ж 12 липня війська Центрального фронту під командуванням генерала Костянтина Рокосовського перейшли у контрнаступ на північній ділянці Курської дуги.

А тепер щодо співвідношення сил. “На 3 липня (1943 року) всього на фронті “Цитадель” був 1081 танк (з них майже половина танків ще типу Т-ІІІ) і 376 самохідно-артилерійських установок. Число наших танків навіть приблизно не сягало того рівня, про який у пропагандистських цілях пізніше кричали на весь світ Совєти. Ще менше відповідали даним противника відомості про наші втрати в танках в операції “Цитадель”. За цими відомостями, ми втратили набагато більше від того, що ми взагалі коли-небудь мали” (Э.Манштейн. Утерянные победы. — М.—СПб., 2002. С.525). Станом на 5 липня, коли почалася сама битва, німці висунули до лінії фронту близько 1700 танків, штурмових гармат і САУ. Отож Манштейн, з одного боку, чесно наводить дані станом на 3 липня, але одночасно хитрує, не навівши дані станом на 5 липня і применшивши, таким чином, кількість своїх танків. У науковій літературі наводяться й інші дані, але вони або наближені до цієї цифри, або включають броньовані одиниці, які в той час були розташовані на Міус-фронті чи у резерві. Але все одно їх було близько двох тисяч. Дані про загальну кількість одиниць бронетанкової техніки у німців я наводжу для того, щоб показати: 2-й танковий корпус СС ніяк не міг мати у своєму складі на 12 липня 1943 року, після тижня боїв, аж 400 танків. Це початкова кількість бронетанкової техніки у цьому добре укомплектованому корпусі. Але ж були чималі втрати, поки німецькі танкісти йшли до Прохорівки. Втрати як зворотні, коли німецькі машини евакуювали в тил для ремонту і відновлення, так і незворотні, коли танки ремонту не підлягали. До Прохорівки дійшли 273 німецьких танки та штурмові гармати. Це засвідчено німецькими документами, опрацьованими в архівах сучасними істориками. Тому втратити понад 300 одиниць бронетехніки німецький корпус аж ніяк не міг — американський історик Бенін Александер, на якого посилається В’ячеслав Прокоф’єв, пише відверту нісенітницю. Водночас він применшує силу совєцьких військ: 5-та гвардійська танкова армія, разом із двома доданими танковими корпусами, мала до 1000 одиниць бронетехніки. Здавалося б, перевага колосальна і перемога має бути за червоними танкістами.

Але сталося не так. І тут ми переходимо до головного. 5-ту гвардійську танкову армію спіткав на полі під Прохорівкою фантастичний за своїми масштабами розгром, у який справді важко повірити. Як бачимо, навіть деякі західні історики (ті, котрі некритично користуються совєцькими джерелами) ведуть мову про успіх совєцьких танкістів. Але при детальнішому ознайомленні з перебігом битви, зафіксованим у чималій кількості джерел і документів, все стає на свої місця. І стає зрозумілим, як це німці незворотно втратили 5 танків, а червоні — 334, за іншими даними — 350 (ще близько 400 совєцьких танків були пошкоджені).

Отже, дослідимо перебіг бою. По-перше, танковий бій був зустрічний. А це означає, що кілька десятків “тигрів” Pz-VI 2-го танкового корпусу СС, які мали надпотужні 88-міліметрові довгоствольні гармати (92 снаряди в боєкомплекті) на практично рівному полі одержали можливість безкарно розстрілювати з великої відстані совєцькі танки та САУ, до чверті яких були легкими (Т-70 і створена на його шасі Су-76). Жодного шансу навіть пошкодити німецькі важкі танки ані “сорокап’ятки”, що стояли на Т-70, ані 76-міліметрові гармати Т-34, Су-76 та КВ-1 на цій відстані не мали. Треба було підійти на кілька сот метрів і бити в борти “тигрів”, по гусеницях, по кормі. А чи легко було зробити такий кидок, коли до “тигрів” підключалися півтори сотні Pz-ІV з 75-міліметровою гарматою довжиною 48 калібрів, яка на відстані в кілометр пробивала 100-міліметрову броню? Взагалі, посилати в зустрічну атаку проти “тигрів” легкі танки міг тільки безнадійний ідіот або слухняний виконавець будь-яких сталінських наказів, яким і був командувач 5-ю гвардійською танковою армією генерал (майбутній маршал танкових військ) Ротмістров. Мабуть, саме за ідеальну слухняність Сталін не зняв його з командування і не розстріляв після розгрому 5-ї гвардійської танкової армії. Тільки й сказав: “Що ж ти, мудак, за 15 хвилин танкову армію спалив?”. Промовиста деталь: Героєм Совєцького Союзу Ротмістров став тільки у 1965 році, разом із “великим полководцем” Леонідом Іллічем Брежнєвим.

Колосальні втрати були і в інших совєцьких танкових арміях. На початок битви на Курській дузі 1-а гвардійська танкова армія генерала Катукова мала 631 танк. В оборонній фазі вона втратила 954, в наступальній — 1040 танків. Тобто втричі більше, ніж мала на початку битви. Як бачимо, армія просто-таки по конвеєру одержувала нові танки та самоходки, нових танкістів, і вони горіли, горіли, горіли...

Совєцькі генерали воювали по-сталінськи!

По-друге, німецькі танкісти мали бойовий досвід і кращу підготовку, ніж совєцькі. Це теж далося взнаки. Московський історик Борис Соколов пише: “Мені довелося розмовляти з одним із учасників Прохорівської битви Л.В.Чековим. Тоді він був старшиною, командиром танка Т-34. Хоча танк був спалений, Леоніду Васильовичу пощастило вціліти. Зате з 50 його друзів по сформованому у Забайкаллі танковому корпусу живими вийшли з поля бою під Прохорівкою тільки п’ятеро. Більшість совєцьких танкістів не мали необхідного бойового досвіду і на Курській дузі прийняли бойове хрещення” (Соколов Б.В. Тайны Второй мировой. — М., 2000. С.18).

По-третє (і цей факт найретельніше приховувала совєцька історіографія), поле битви під Прохорівкою залишилося за німецькими військами. Тільки 17 липня 2-й танковий корпус СС організовано відійшов звідти. Тобто німці мали час (кілька ночей), щоб евакуювати свою пошкоджену техніку, а натомість підірвати більшість совєцьких танків, щоб зробити їх непридатними для ремонту і відновлення. 38 пошкоджених німецьких танків і 12 штурмових гармат були евакуйовані з поля бою. Якби це поле лишилося за совєцькими танкістами, то незворотні втрати німців становили б, таким чином, 55 танків та штурмових гармат, а совєцькі (враховуючи те, що після влучання снарядів “тигрів” мало що можна було б відремонтувати) — близько 200—250 танків та САУ. Теж погром, але не такий жахливий. З іншого боку, якби німецькі танкісти змогли продовжити наступ (а Манштейн хотів це зробити, і тільки директива Гітлера від 13 липня заборонила йому це), то кількість совєцьких втрат зросла б ще на 200—300 одиниць — ідеться про пошкоджені у бою танки, які лишилися за межею зайнятої німцями території і значна частина яких була нездатна відійти своїм ходом.

Та ніякого погрому не було б, якби Ротмістров та командувач Степовим фронтом Конєв набралися сміливості і діяли усупереч сталінським наказам про зустрічний удар по німецьких танках. Скажімо, як це зробив командувач Центральним фронтом Рокосовський на північному фасі Курської дуги. Там совєцькі танки не вступали у дуельний бій з ворогом, не йшли в зустрічні атаки і навіть уникали контратак. Вони діяли із засідок, з обладнаних позицій, з укриттів. Результат: втрати танків уп’ятеро менші, ніж на південній частині дуги (1:1, 5 на півночі і 1:7,5 на півдні), а ще — незначне вклинення німецьких танкових військ. І ніяких “легендарних перемог під Прохорівкою”, просто тяжка й кривава бойова робота. До речі, саме війська Рокосовського і виграли битву на Курській дузі, коли перейшли 12 липня у наступ на Орел, і Гітлеру стало зрозуміло, що оточити війська Червоної армії тут уже не вдасться, отже, треба повертатися на висхідні позиції.

От бачите, шановний пане Прокоф’єв, скільки цікавих проблем історії Другої світової війни (і скільки “накручених” навколо неї совєцьких міфів), як у краплині води, відбила лише одна битва під Прохорівкою! Видається, що для розв’язання цих проблем потрібна буде праця ще не одного покоління як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. У цій праці варто, крім усього іншого, користуватися незаперечним, як на мене, методологічним принципом: совєцькі маршали брешуть на два порядки більше, ніж німецькі фельдмаршали. Адже німецькі полководці, крім командирів з’єднань СС, не були (принаймні, до літа 1944 року) членами партії, керованої мудрим вождем усього передового людства й озброєної всемогутнім ученням. В одній партії були арії, в іншій — “пролетарії”, але сутність від того не змінюється. Головне — що в підцензурних мемуарах совєцької доби майже всі “маршали Перемоги”, на чолі з Жуковим, наввипередки брешуть, і нині це — доведений факт.

А на закінчення — спогади очевидця. Олександр Лебединцев, тоді старший лейтенант-піхотинець, пише: “Дуже добре пам’ятаю той ранок, коли наша колона пройшла залізничний переїзд. Праворуч був будинок вокзалу, на якому я прочитав напис “Прохорівка”. Потім ми спустилися в населений пункт і повернули ліворуч на виїзд. На підйомі відкрилося поле, всіяне танками, і це були наші уславлені Т-34. По ходу маршу я почав їх рахувати, і набралося їх 180. Звичайно, їх було значно більше, я брав у розрахунок тільки ті машини, які були у зоні видимості... Вже при виході з цього поля бою на перехресті польових доріг стояли два німецькі “тигри”. Тоді ми сильно пожалкували, що нам так дорого обійшлася ця перемога” (Лебединцев А.З., Мухин Ю.И. Отцы-командиры. — М., 2004. С.370). Крім зафіксованого фронтовиком страхітливого співвідношення втрат — 90:1, не рахуючи Т-70, маємо приклад цікавої дії невсипущої пропаганди навіть на розумних і мислячих людей: якими б не були втрати у бою, але це “перемога”. А чи перемога насправді? Навіть Піррова? А якщо так, то що ж тоді є поразкою?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ