КОРОТКИЙ РИМСЬКИЙ МЕЧ

(На вічну пам’ять ІРИНИ ФАРІОН – Української Касандри)

Людський світ визначається вічною боротьбою двох протилежних стихій: героїчної і приземленої, антигероїчної. Залежно від сили й горіння історичного героїзму розвивається кожне національне суспільство. Кожночасне витворювання героїчних «хвиль» у певний період історії породжувало моральні й мілітарно-політичні злети народів. У такий спосіб людство здійснювало свої переможні кроки до творення нових цивілізаційних основ, до утвердження ідеалів національної свободи й елітарного порядку, до відкриття просторів для величних культурно-мистецьких здобутків.

Паралельно до цього в людстві постійно існували й існують процеси дегероїзації, зумовлені чисельною перевагою в кожному національному суспільстві людей меркантильно-приземленого типу, отих хаотичних соціяльних мас, за Ґюставом Лебоном, які керуються примітивними інстинктами, нездатні до шляхетних переживань, вічно перетворюють національне буття на метушню й безмежну битливість та податливість. І тоді починалися неухильні тенденції до морального та культурного занепаду народів.

Змагання між героїчною і приземленою стихіями становить суть історичного процесу. Від того, скільки сил до творення шляхетної свідомости знайде в собі кожне національне суспільство, залежить наскільки воно розвинеться в плані створення ідеальної держави, за Платоном, в якій будуть правити аристократи духу і чину, буде реалізовувати свої принципи й ідеали ота героїчна еліта, яка колись народила державу Перикла й Римську республіку, яка здійснювала воїнські подвиги Александра Великого чи Хрестових походів, яка породила етику европейського лицарства й готичні світовідчуття, що донині дихають до нас неймовірною естетикою середньовічних соборів.

Якщо символічно й сконцентровано узагальнити про героїчний чин народів, то він виражається в образі короткого римського меча. Саме історичні зусилля римлян у перші століття творення республіки (а вони двигтять в душах всіх европейців і творять кожного з них дотепер!) показали, що головними двигунами історії є ТВЕРДІСТЬ і ПРАВДИВІСТЬ (непорушність прийнятих законів – знамениті закони Дванадцяти таблиць V ст. до н. е.), ПАТРІОТИЗМ (культ величі Риму), ТРАДИЦІОНАЛІЗМ (культ предків) і ГЕРОЇКА (розуміння визначальної ролі армії і воїнського виховання молоді). Ці чотири кардинальні принципи Римської держави забезпечили їй у всі наступні кілька столітні перемоги й ту виражальність і творчу активність римського духу, на якій пізніше були збудовані Католицька Церква і правова система Заходу, европейські університети й готичні міста-твердині.

Короткий римський меч – це символ рішучости й відданости, дисципліни й суворости, з якими давні римляни утверджували свою віру в героїчні ідеали. Він чітко ділить світ на Правду і Неправду, на Совість і Несовісність, на Віру (в ідеали) і Безвір’я. Бо національний поступ можливий тільки тоді, коли карається всяке відступництво й профанаторство, коли відкидаються всі теорії угодовства й «покаянія глави в людях», як казав Тарас Шевченко, коли мілітарний чин і героїка ставляться найвище як ідеали боротьби за моральну твердість і лицарську світлість нації.

Ірина Фаріон, убита на вулиці Львова яко символ гордого і свободолюбного українства, була для нашої нації тим золотим нервом, пульсуючим нервом національної гідности й жертовности, породженим вічним духом европейського героїзму. Вона була правдивою «українською Касандрою», яка одна мала силу духу й відвагу казати нації правду про всі її промахи і поразки, про всіх її страхопудів і зрадників, про слабкість і хитливість її характеру.

Ця людина перетворила СЛОВО на найсильнішу зброю. Вона вірила в безсмертя свого чину, і тому не боялася смерти й ходила вулицями Львова без охорони, майже кожного дня отримуючи погрози від ворогів про розправу. Вона пройшла звитяжний шлях від скромного науковця-філолога до ідейного вождя мільйонів. І саме за це її вбили – зі страху перед її можливостями як володарки дум і настроїв мільйонів.

Вона була бездоганним філологом, мислителем, національним трибуном в одній особі. І це робило її чин неймовірно яскравим і героїчним. Людина зі знаннями академіка без звання академіка, чи не найкращий публіцист України без офіційної праці в журналістиці, визначний ідеолог українського націоналізму без якоїсь вагомої посади в політиці. І це робило її життя дивовижно наступальним і полум’яним!

Ще за життя її порівнювали то з Оленою Пчілкою (першою націоналісткою в Україні), то з Лесею Українкою (величною місіонеркою української ідеї), то з Оленою Телігою (ідеальною героїнею чину). Але вона прокладала свій оригінальних шлях, збудований на принципах філологізму (культу рідного слова) і національного волюнтаризму (проповіді національної героїки). У часи загального нігілізму й постмодерністської дурійки вона проповідувала високий ідеалізм, у часи суцільної компромісности – сувору безкомпромісність, у часи гнилого пацифізму – римську войовничість.

Як дослідник української мови вона зуміла перетворити доволі суху й пісну цирину науки на надзвичайно живі й емоційні переживання мільйонів (її книги розходилися багатотисячними накладами!). Вона розгорнула безкомпромісну боротьбу за чистоту й виразність української мови, щоб навчити доволі літепле українське суспільство «любити своє», дорожити духовою традицією, плекати живе відчуття історії, історії духу передусім. Кожна її нова книга ставала подією для всієї нації. Як то студія «Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір» (2001), яка вчила розуміти систему правил як форму національного самоствердження, чи то праця «Мова – краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – ХІХ ст.» (2007), яка малювала картину історичного визрівання української мови й прищеплювала любов до її самобутности, чи то книга «Мовна норма: знищення, пошук, віднова» (2009), яка в багатогранних вимірах давала розуміння важливости боротьби за чистоту і багатство рідної мови, чи то ґрунтовна монографія «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV – XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива» (2015), яка давала розріз давнього періоду становлення української мови в синтезі із національними боріннями українства в часи бездержавности. Ці наукові праці вже стали класикою української культури й ідейними етапами зростання сучасного українства. Їхні думи і концепти ще століттями будуть творити нових «твердих українців», переконаних патріотів і жертовників національної ідеї.

Вона завжди мала сміливість і відвагу йти проти течії, якщо так веліло серце й ідейні переконання. У час повального захоплення усім західним і тотальної англізації українського освітнього та інформаційного простору, англізації української мови вона підготувала разом із своїми посестрами Галиною Помилуйко та Анною Бодровською книгу «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті» (2023), яка стала закликом для притомного українства боротися до кінця за суверенність рідної мови.

Маючи неймовірний дар творчої активности, Ірина Фаріон безнастанно вигадувала нові й нові проєкти публічної боротьби за українську суверенність: видавала добірки плакатів на захист української мови («Мова – твого життя основа», «Мова – краса і сила», «Слово – меч духовний»), готувала ідеологічні збірники («Скарб нації», «Від книги – до мети»), провадила багатосерійні телепрограми («Велич особистости», «Ген українців»), готувала регулярні виступи на Ютуб-каналах «Iryna Farion» та «Студія Ірини Фаріон», вела в Ютубі проєкти «Курси з української мови», «ПротиАнглізм», «ПолітОгляд». Усі ці напрямки діяльности перетворили її на одну з найпопулярніших постатей України. Відтак її особистісні впливи перевищували впливи цілих партій та масових громадських організацій.

Ідеологічна студія Ірини Фаріон «Степан Бандера – практик, теоретик, містик національного руху» (2010) увиразнила цілу низку важливих світоглядних, моральних, історіософських проблем українського націоналізму, стала віхою в розвитку сучасної націоналістичної думки України. Вона показала нам факт того, як сучасниця зуміла передати етику й світогляд визначного націоналіста, що став символом цілої епохи. Авторка ніби вичарувала у цій книзі стиль і дух самого Дмитра Донцова – найбільшого пропагатора українського героїзму!

Втрата цієї яскравої особистости означає дуже багато. Як ідеолог Ірина Фаріон задавала високий рівень національної вимогливости до українства, вчила бути суворими й безкомпромісними до ворогів та профанаторів національного руху. Як політик вона сіяла зерна правдивого героїзму та волюнтаризму в українській нації і вихоплювала з народної маси своїми ідеями нових міцних патріотів та кидала їх у бій за націю. Як науковець вона гуртувала довкола себе нові й нові когорти бійців інтелектуального фронту, щоб збудувати мур ідейного опору довкола України.

Ірина Фаріон була для нації отим «коротким римським мечем», з яким народи постають і перемагають. Вона боролася тільки словом, яке ставало в її устах «твердою крицею» (Леся Українка). Вона завжди мала внутрішню силу духу піднятися після вдалих ударів з боку її ворогів або пристосуванської маси, яка двічі відмовилася голосувати за неї на парламентських виборах у її рідному Львові. Бачила ницість і примітивність юрби, але ніколи не зневірювалася. Завжди зоріла до високого й ідеального…

Вона впала в бою, як падають найвідважніші воїни. З «коротким римським мечем»-СЛОВОМ при собі.

Філолог над філологами, трибун над трибунами, лектор над лекторами!

Прощавай, Українська Касандро! Да святиться ім’я твоє!

ОЛЕГ БАГАН,
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова,
Заслужений працівник освіти України
(«РІДНИЙ КРАЙ», №32 ВІД 6-ГО СЕРПНЯ 2024 Р.)

Мемуари про те, як я брав участь у піратській озвучці українською.

Заголовок таки достойний тої дійсності, в котрій опинилася Україна. Де ж іще після 20-25 років після відновлення Незалежності може виникнути таке явище як піратська озвучка і навіть дубляж українською мовою?

Почну свої мемуари з... 1995 року, коли я з четвертого разу (впертий виявився) вступив до нашого Харківського Університету на факультет іноземних мов.

Мови мене приваблювали не так сильно як авіація та космонавтика, але достатньо, щоби зв'язатися з їхнім вивченням. Тому почав самотужки готуватися з нуля, щойно вирвався з совєцької армії в 91 році.

Варто мимохідь згадати одногрупницю москальку, на ім'я Ліля Малишева, котрій забракло чи то зв'язків, чи то грошей на мгу. Батькам дешевше було купити квартирку в Харкові десь на "Горизонті" та сплатити п'ятирічний пансіон, аніж щемитися в той мгу.

Навіщо я її згадав? Перший місяць занять, - то було знайомство та класифікація хто є хто. Мені вистачило пару разів поспілкуватися з цією Малишевою, щоби дати собі найсуворішу настанову - ніколи не віддавати своєї енергії на благо імперії. Не працювати на імперію, не перекласти жодного слова, ні фрази для видань імперії чи імперським язиком.

Слово "імперія" тут не комплімент, навіть попри те, шо воно завжди звучить компліментом для москалів.

Ліля - була (певен і зараз є) махровою імперасткою.  Така собі дюймовочка, кілограмів 40, і то якшо вдягнути в куфайку й добре намочити. Постійно мила голову шампунем з підфарбовуванням у рудий колір. Взувалася у потворне взуття, носками завжди схожими на сраку самки таргана, котра ось-ось відкладатиме яйця. Імперського мислення в голові мала на десяток дугіних. Типова уродженка тої квазі-імперії.

Тому мені вистачило пари бесід, шоби сказати собі: або перекладатимеш українською, або займешся чимось іншим (потім таки й зайнявся ІТ, закнічивши ХНУ в 2000).

В 2009 році, познайомився через ЖЖ з Олександром, котрий і порекомендував мене до студії перекладу та озвучки телесеріалів UATeam. Вона потім перейменовувалася 100 разів, - то "Омікрон" то ще якось... Перекладали ми серіали "Доктор Хаус", "Межа", потім пропонували зайти в команду перекладу "І мертві підуть", я не захотів. Не вставляла мені та тематика...

До того ж я постійно пропонував команді перекладати фільми, котрі ще не було перекладено. Вони вперто відмовлялися. Пояснювали тим, що можна залетіти за ліцензіями. В той час, як серіали чомусь озвучували. Там не такі ліцензії?

Все ж переклад декількох фільмів я зробив собі в шухлядку й постійно стукався в різні двері. Перший такий фільм переклав з подачі друга Геника "Майкл Коллінз". То було чисте натхення.

Ніхто не хотів братися за його озвучку, жодні з акторів.

Байбако TV, то була підарасня з Харкова, котра сиділа на двох стільцях, озвучуючи більше для кацапів, аніж для України. Ей, чуваки, як вам зараз? Совість не жметь? Чи ви її з собою не носите?

Малі мої доньки підростали, вдома був комп, з котрого можна було показувати фільми, але так мене марудило від того, що українською ні фільмів, ні мультиків. Купити на ДВД? Та яке там! Перший ДВД з українською озвучкою був "Карлсон" де Карлсона озвучував Олег Скрипка, а Малюка - Ані Лорак. Чудова гра голосів. Перекупили в нас Ані Лорак. Шкода, шо вона виявилася така не стійка. А так - чорта з два можна було шось купити. Залишалися лише торенти, або озвучка в кінотеатрах, дякувати за котру маємо Віктору Ющенко. Він протиснув це питання - не знаю якою шаленою ціною. А в 2009 з'явився у нас торент hurtom.com, він же ж toloka.to.

Нарешті я почав показувати доньками мультики і фільми нормальною мовою. Але їх тоді й там було мало. Тому почав сам перекладати ті, котрі хотів їм показати. На щастя з японськими аніме було простіше, до них уваги було мізер, менше навіть, аніж до серіалів. На Толоці познайомився з одним хлопцем і дівчиною, котрі в два голоси озвучували аніме, запропонував їм у подарунок свої переклади, вони погодилися.

Так першим був переклад "Навсікайя з Долини Вітрів" під перекладацьким псевдом "Leben" :)

Не те, шоби я добре знаю аж так японську, але багато цікавився. По чесному підстраховувався англійськими субтитрами, знайомився з ентузіастами з Японії на форумах і в них уточнював точність значень. Після "Навсікаї" той хлопчина з дівчиною чомусь застопорилися, більше не захотіли співпрацювати. Дивно, подумав я. Все ж добре було.

Яким я був наївним. 

А потім з'явився Google+ - перспективна альтернатива сраному фейкбуку, і ми ринулися туди. Там я познайомився з Рамзесом. Виявляється, Рамзес займався перекладами і озвучкою серіалів доволі серйозно. І випадково я натрапив на його посилання на чергову серію телесеріалу "Світляк" ("Firefly"). Ви знаєте про цей серіал з фінальної серії "Місія Сіреніті". Я трохи покритикував ту серію, а саме там де був уривок з блатною говіркою, її переклали по-кацапськи. Рамзес запропонував відповісти за свою критику покращенням. Я переклав той шматочок, скористався словником лебійської мови кобзарів, а де бракуало лексики взяв у Івана Котляревського з "Енеїди", з "макаронічної мови". Зайшло добре, і так ми з Рамзесиком здибалися. У нього ще була актриса, Оксана, в голос котрої я був просто закоханий - широченний діапазон, від підлітків до старих бабуль і проституток. Це талант!

Кажу йому, - завершуємо серіал, і беремося за мою шухлядку. Ок? Він подумав, зважив, - Ок!

Отже, так я долучився до "Товариства Три Крапки" штатним перекладачем-волонтером під перекладацьким псведом Іван Криниця.

Так, все за безплатно. Навіть свої гроші платили голосовим акторам. Заклик скинутися грошима на "Гуртомі" завжди дорівнював нулю...

Доробили ми серіал "Світляк" і пішли штампувати фільми з анімешками, публікуючи їх на  Гуртомі.

Наробили ми всього - не знаю, - мабуть з пів сотні найменувань. Навіть одного разу прибігли до нас діти зі сльозами на очах, кажуть канал QTV не доробили три серії мультсеріалу "Хот Вілз", доробіть, ну будь лаааска. Довелося зробити їм ті три серії, вони аж верещали від захоплення!

Після цього трапилося шось дивне. Всі наші торенти раптом пішли вниз, а потім і зовсім в архіви. Тобто роздчачі  з мого компа працюють, як і роздачі з інших компів, але вони штучно обнулені і засунуті в статус "заархівовано".

Водночас набігли в коментарі під кожною роздачею аніме Хаяо Міядзякі "знавці" японської мови, і почали критикувати кожне слово і кожну фразу. Навіть до літери "я" приколупалися в прізвищі Міядзякі. :)

На цій роздачі не повний перелік робіт "Товариства Три Крапки"  Треба залогінится, щоби побачити роздачі.

Нечутливий / Numb (2007) DVDRip
Cни Джіро Про Суші / 二郎は鮨の夢を見る / Jirou wa sushi-no yume o miru / Jiro Dreams Of Sushi (2011) BDRip-AVC
Витівки до зелених чортиків / Micmacs à tire-larigot (2009) BDRip
Імаджинерум - Уявосвіт / Imaginaerum (2012) BDRip Ukr/Eng | Sub/Ukr
Адзумі / あずみ / Azumi (2003) DVDRip
Наввипередки з Меверіком / Chasing Mavericks (2012) BDRip Ukr/Eng
Скотт Пілігрим проти Світу / Scott Pilgrim vs. the World (2010) BDRip
Ноктурна / Nocturna (2007) DVDRip Ukr/Eng
Відьмина експрес-пошта / 魔女の宅急便 Majo-no Takkyuubin (1989) BDRip 1280 х 690
Покійник / Deadman (1995) DVDRip
Дитячі ігри / Jeux d'enfants (2007) DVDrip Ukr/Fr
Відьмина експрес-пошта / の Majo-no Takkyuubin (1989) BDRip 856x480
Таємниця абатства Келс / The Secret of Kells (2009) DVDRip
Fallout: Ядерна Перерва серіал / Fallout: Nuka Break The Series (2011) SiteRip 1080p
Сінтел / Sintel (2010) BDRip 720p
Легенда про Чорний Фрегат / Tales of the Black Freighter (2009) BDRip Ukr/Eng | Sub Eng
Легенда про Кістяного дракона / Legend of the BoneKnapper (2010) BDRip
Нащадки / Descendants (2008) BDRip Ukr/Eng
Вітрина DC: Джона Гекс / DC Showcase - Jonah Hex (2010) BDRip-AVC
Гало 4: Уперед до світанку (Епізод 1,2,3) / Halo 4: Forward Unto Dawn (Episode 1,2,3) 2012
Світляк (Сезон 1) / Firefly (Season 1) (2002-2003) BDRip Ukr/Eng
Колізей: Римська Арена Смерті / Colosseum: Rome's Arena of Death (2003) DVDRip
Майкл Коллінз / Michael Collins (1996) DVDRip
Вони живуть / They Live (1988) HDTVRip 720p-mini
Остання Мімзі / The Last Mimzy (2007) DVDRip
Небесний замок Лапута / のラピュタ Tenkū no Shiro Rapyuta / Laputa: The Castle in the Sky (1986) HDTVRip
Особливі (Сезон 1) / Push Girls (Season 1) (2012) HDTVRip
Один гігантський стрибок / 1 Giant Leap (2002) DVDRip
Один гігантський стрибок 2: А як же я? / One Giant Leap 2: What About Me? (2008) DVDRip
Щоденники вампіра (Сезон 3) / The Vampire Diaries (Season 3) (2011-2012) HDTVRip Ukr/Eng | Sub Ukr

Все ж мене не полишало почуття, шо нас тихо ненавидять. Студія UATeams перейменувалася в Омікрон і почали збирати на Гуртомі гроші на озвучку, - і гроші їм почали скидати масово. Омікрон почали штампувати щотижня по фільму. Навіть озвучили два моїх переклади "Майкла Коллінза" та "Небесний замок Лапута" - хоча ми вже їх було зробили у "Трьох Крапках". Видно в них завалялися мої переклади, вони їх витягли зі столу та й пустили в хід.

Потім наші переклади почали перевикладати на торенті, типу в кращій якості картинки. А насправді ні: перевикладали роздачі з нашимми краденими перекладами. То канал "Новий", то "СТС". Як я знав, шо то наші переклади? Та дуже просто: я вставляв у переклади маркери, відомі лише мені й Рамзесу. Ці маркери палили їхній перефраз. Типу взяти наші тексти і перефразувати. Ну будь який дурачок впорається, але маркери перекочуваали всі як один у крадені "переклади".

Типовий приклад маркеру. Фільм "Наввипередки з Меверіком". Іде текст в оригіналі. "Мис Меверік, дев'ята тринадцять ранку", я пишу в перекладі "Мис Меверік, дев'ята тридцять ранку".

Ну треба ж бути абсолютно конченим довойобом, шоби не почути в оригіналі thirteen, замість thirty. Але для того, щоби почути, - треба ж слухати оригінал і перекладати з оригіналу. :)

Потім до Рамзеса почали звертатися різні організатори місцевих показів фільмів з проханням дати дозвіл на показ дітям аніме чи дитячий фільмів, шо ми було наозвучували. Звісно - ми ніколи не були проти. Лише раді були, шо діти бачитимуть фільми в гарному перекладі від душі.

Організатори жодного разу не намалювали на афіші логотип "Три Крапки" Трієчка в кружечку. І завжди обривали показ фільму до того, як прозвучить звуковий підпис "Перекладено і озвучено Товариством Три Крапки".

Ми з Рамзесом не могли зрозуміти  в чому справа. Дуже довго не могли зрозуміти. Прокололися ті самі підараси Байбако ТіВі. Зв'язалися зі мною з пропозицією перекладати на них, бо "Три Крапки" в немилості. В чиїй немилості? Мудак в чаті зрозумів, шо ляпнув зайве й зник.

Маленьке дослідження показало нам, шо Гуртом існує не на пожертви громадян, а фінансується єврейчиком Раднянським. Знаєте єврейчика Раднянського? Почитайте вікі про нього. Чувак не любить, коли хтось працює незалежно від нього. От він і насадив на свій гачок UATeam, вона ж Омікрон, вони ж Патлаті, вони ж ХДРєзка, і т.д... і тримає на голодному пайку, за шо вони мають відпрацювати також і на озвучці кацапським язьіком. Бо інакше вилетите на вулицю.

Потім з'явився портал https://uaserials.pro/ під егідою того ж Гуртом, котрий під егідою того ж Раднянського. Потім з'явився "конкурент" цього портала https://uakino.club/  - та ж сама схема, шо веде до Раднянського. На цих порталах ви не побачите жодного перекладу товариства "Три Крапки", якшо є той фільм, над котрим ми працювали, - то обов'язково з вкраденим в нас перекладом, бо маркери свою я впізнаю і через 100 років...

Нам казали, шо ми не професіонали. А ви чули озвучку серіалу "Експансія"? Гвена і Маслінки. Убогішого перекладу і дилетантськішої гри голосів годі шукати. Але вони є.

Такий от негласний бойкот "Товариства Три Крапки.

В чотирнадцятому році, я витратив два місяці на неможливе - на переклад французького фільму "Витівки до зелених чортиків". Здав переклад Рамзесу і вже за два дні був у Десні. Сказав Ігорю, - коли повернуся, хочу подивитися цей фільм в українській озвучці, а не в підарській, котра не передає смислів взагалі!

До речі, кацапські пєрєводи, я називав підарськими ще за два десятиліття до того, як ви почали кацапів називати підарами півтора роки тому. На мене дивилися за це відверто вороже.

Цей фільм був нашим мега успіхом. Взагалі не соромно навіть самому передивитися. Я як той Соломон, підбирав усі правильні слова і шукав відповідники. Цей фільм знятий всуціль на приказках і прислів'ях. Довелося докупляти ще словників, і дуже допоміг французько-англійський словник ідіом та детальний великий французько-український словник видавництва "Перун".

Ми з Ігорем Рамзесом пишаємося цією роботою. Це наша гордість.

Переклад довго не вдавалося вкрасти, але потім ТЕТ з СТСом - котрі фінансуються тим же жидком Раднянським, вкрали, але такий складний текст просто так не перефразуєш, то вони й не дуже старалися. Лише на відверто ДУЖЕ важких та очевидних місцях переставляли місцями слова й наголоси.

Підараси!

"Витівки" то була наша таки остання робота, і ми закрили наш проєкт. На жаль...

Пам'ятаєте, нещодавно був конкурс, хто озвучуватиме фільми українською для Нетфлікса? Хто виграв пам'ятаєте? Так-так, одні з тих уатімзів, в них назв з пів десятка, - але там всі одні й ті ж морди. І фінансуються тим же жидком Раднянсьим.

Тепер ми підходимо безпосередньо до суті. До цього скандалу із законом про необов'язковість дублювання фільмів українською для українських кінотеатрів.

Моя теорія, котра межує з упевненістю, - діла у жидка Раднянського пішли вже зовсім хріново. Навіть підарасам типу Малухи, котрий на наймокрішому лайні утримає балансування, стало западло начитувати тексти кацапам. Навіть за дві миски рису...

• - Любить зомбоящик, рівняється на московські зомбоящики, порівнює себе з ними.
• - Чому він переходить на московську коли каже: "Я ящик не смотрю, я на нем работаю"? Він когось цитує? Не порівнювати себе з дикторами інших каналів - це не правильна позиція. Чому? І тоді чому ця "не правильна позиція" має право на існування, за його логікою? хоча яка логіка після N-го виходу з запою... І яке відношення має "смотреть ящик" до "замовників з-за кордону" і "політики каналу"... це тупо набір фраз.
• - "Є замовники, вибачайте, з-за кордону" - в теперішньому часі, потім каже що аж "три роки тому", і підкреслює що "до війни" (ми ж не вкурсі, що вони й сьогодні гнуть спину на країну агрессора, нє). І це його вибачайте це типу "вибачайте", але нам пофігу, у нас тут малєнькій бізнєс.
• - "Наш співвітчизник" єврейчик Раднянський... ага втямив.
• - "Володіє їхнім СТС і засновник наших 1+1"...
• - "Він замовляє (звучить наче курвів до сауни) наших акторів, ми працюємо "російською мовою" - знову теперішній час, все ще замовляє...
• - Запрошують наших для передачі "животний смех" - ноу комент, це пік кар'єри, далі тільки діда мороза на утрєнніках в школах Ханти-Мансійска грати.
• - Каже: "я так для жарту кажу, знову варіант..." (підкреслити "для жарту кажу" і якийсь там "знову варіант", варіант чого? гешефта?). "Це ж іноземна мова, ми хочемо ну хоча б не російську платню, а хоча б подвійну. І вони на це пішли". Дві миски рису цьому Малусі, який на колінах просить, для жарту, подвійну ставку.
• Я читав відгуки московських працівників Тб, вони кажуть що це не така вже і прибуткова справа. бо таких голодних ротів там багато і повторювати одні й ті ж голоси ніхто не хоче. Отже кацапські диктори самі як вареники в маслі не плавають, виходить наших беруть на передачі типу "животний смєх" платять нічого, а потім піднімають вдвічі, що навіть за мірками напівголих дикторів-московитів дріб'язок.
• Одним словом хитрий лис, іуда і брехло, яке не бреше коли вживає якісь прості частини речення, а вкупі одне суцільне ковзання по лайну. По морді видно особливо на 37-39 секунді, одним реченням, його ота балаканина то - тиха хода підараса. Стільки насрати ляпів за 1 хвилину, це треба вміти.

А хто фінансував 95 квартал? Ну звісно жидок Раднянський! А ви й не знали? Не кажіть, шо не знали! :D Бо я на вас буду довго хохотать.

І жидок Раднянський дає замовлення своїм зеленим підарасікам і підарасочкам, протягувати оцей закон, бо тоді вся озвучка на нетфлікс піде через нього. І такі підараси як Малуха, байбако тіві, уатімз, омікрон та інший легіон хдрєзок будуть протікати лише через руки жидка Раднянського. А скаже жидок Раднянський кацапською озвучити, озвучать кацапською. Ну кинуть кістку і вам, посполиті, якийсь крадений "піратский" переклад зроблений душею й серцем від якихось там умовних "Трьох Крапок"...

І поки я два дні сидів у бані в цього жидка Цукерберга, читав ваші гнівні протести, жодного разу не побачив глибшого аналізу - кому треба? Кому вигідно? Війна іде за існування України як такої взагалі! А вони про український дубляж запеклися? А вони запереживали, шоби ви покращили знання англійської!

Та я взагалі - ПРОТИ викладання англійської мови в молодшій та середній школі. Лише в старшій школі і то факультативно, коли старший школяр визначиться з подальшим шляхом і вивчатиме іноземну з поглибленням термінології обраного шляху. Хоче дитина на мехмат - математичну термінологію. Хоче у політех - технічну термінологію більше, і так далі.

В молодшій і середній школі лише одна мова.  Українська.

А ви повірили, шо з вас хочуть зробити крутих спікерів? :D Та ні! У вас просто хочуть забрати останнє! І жидок Раднянський серйозно взявся очолити цей процес. А вся ця зелена і шоколадна підарасня з ним заодне. Оксени Лісові, Армовіри перші і арморвіри другі...

Повернення до дітей.

Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно дивлячись на майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив... Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі століть пішла літнім південним степом у засвіти...” Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.

У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.

З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.

Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.

- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”

Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”

Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…

Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:

- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.

Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.

- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…

Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.

До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...

Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.

Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.

Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.

На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…

Юрій Михальчишин. Ера порожнечі: сто років самотності націоналізму.

Довгий текст (не лонгрід), який не збере багато лайків. Але то й не потрібне.

Ера порожнечі: сто років самотності націоналізму

…Головна помилка усіх ідеалістів та романтиків, звичайно ж, в тому, що вони намагалися і продовжують намагатися апелювати до свідомості. Так, ніби люди, які живуть в гіпнотичному трансі, здатні почути голос свідомості та повстати. Цілком очевидно, що більшість людей успішно проживає свої життя, так і не приходячи до свідомості. Важко сказати, як вони самі до цього ставляться. Ставлення до чогось передбачає певну рефлексію, яка просто не потрібна людям у повсякденному житті.

Востаннє світ жив надією на революцію у 1960-х роках. Визволення Африки, рух неприєднання, щирі та харизматичні вожді повстань, які давали народам нове життя та нові надії. Керманич Мао, дідусь Хо та товариш Че ціною колосальних надзусиль, прорахунків і відвертих провалів на межі виживання народів своїх країн зупинили наступ американського глобального проекту і спробували перетворити Третій світ в арсенал світової революції. Закінчилось це, як ви самі розумієте, погано.

Реакціонери прагнуть виграти час. Революціонери намагаються прискорити його біг. Перші затягують, другі поспішають.
Інвестори революції. Ідеологи революції. Трибуни революції. Полководці революції. Технологи революції. Менеджери революції. Санітари революції. Офіціанти революції. Сантехніки революції. Лакеї революції. Трунарі революції.

Протистояти цьому десятиліттями сяк-так намагається організований політичний націоналізм. У вічній опозиції до Системи. Але окрім мобілізації протестного електорату, функція опозиції полягає в створенні системи маркерів легітимності актуального політичного режиму та правлячої політичної еліти через системну об’єктивізовану критику принципів і результатів державного управління. А якщо цього немає, то це те ж саме, що співати під “фанеру” тексти на зразок “я убью тєбя, лодачнік!”.

Націоналізм в політиці в епоху глобалізаційної агресії – це те саме, що моногамний шлюб як форма соціальної організації. Гендерні песиголовці з волохатими серцями ненавидять націю та моногамну вірність однаково, і прагнуть знищити водночас. Та доки є ми, націоналісти, є наша нація, і є вуста чарівні та очі зелені – плюгава галайстра не переможе. І зараз, і завжди.

Одвічний доленосний вододіл для політичного організованого націоналізму в Україні: дрейфувати на периметрі чужих політтехнологічних акцій та ворожих спеціальних інформаційних операцій, або зробити врешті заявка на власну суб'єктність. Ціною протистояння не тільки кремлівським вурдалакам і виведеним в чужинській реторті гомункулам, але і мільйонам співгромадян-українців.

Чому у нас бракує суверенного мислення? Не тільки тому, що недоумки в нашій частині світу ще не перевелися. Коротка оперативна пам'ять, ниций міф про те, що багаті завжди праві, абсурдна етична ситуація, коли політкуртизанки вчать моральності, а лихі ловці душ підраховують здобич, – от деякі неочевидні причини.

А ще: дефолт людського капіталу. Стагнація совісті. Інфляція ницості. Рецесія відданості. Девальвація жертовності. Зупинити кризу і вижити разом – грона гніву і безумство хоробрих як єдиний антидепресант. Направду трагічним у нас є лише дефіцит солідарності, суцільна некондиція духу побратимства (тільки завдяки фронту люди відшукали втрачене за темні роки лихоліття відчуття дружнього ліктя), коли невтомна діловитість, ватяна апатія і очі слимакового кольору тиснуть, наче бетонні плити.

А ще наші люди надзвичайно довірливі. Варто їм тільки сказати щось приємне з телевізора та почухати за вушком – і все. Потім оце постійне відчуття, наче підсунули щось не те. Як героям роману Ярослава Гашека – вршовицького шпіца замість такси. Приватизаційні фантики замість грошей, товчену крейду замість ліків від грипу, хутро замарстинівського крілика замість шиншили, вугілля з сепарських копанок замість антрациту з ПАР....

На час завершення навчання в гімназії ми з товаришами були твердо переконані в тому, що публіка, яку нам показували по телевізору в новинах і яку так хотілося гронами порозвішувати на ліхтарях, латентно займається систематичним підривом національної державності, поширюючи відверто підлі та лицемірні стереотипи поведінки.

А вони зручно влаштувалися. Перейменували кафедри наукового атеїзму в кафедри релігієзнавства, кафедри наукового комунізму – в кафедри політології, кафедри історії КПРС – в кафедри історії України, кафедри політекономії – в кафедри менеджменту, обкоми партії – в облдержадміністрації, ЦК компартії – в Адміністрацію президента. Тільки Верховну Раду не перейменовували – і так добре. Комсомольці стали банкірами, фарцовщики – бізнесменами. Лиш олігархи замість Політбюро. АП замість ЦК. Замість Москви – Вашингтон та Сорос. Замість першотравневих парадів – гей-паради.

Без жодних підручників ми знали, що націоналізм за визначенням передбачає антиглобалізм, оскільки бореться за найважливіші національні інститути – державу та народовладдя проти режиму світового уряду та світового громадянства. У світі зубожіння, деградації, занепаду, хаосу, страху, блюзнірства, звиродніння, жлобства, боягузтва, націоналізм – це глобальний принцип наведення порядку.

Ми розуміли, що “моральні авторитети” – це політично ангажовані негідники, яким платять гроші за ретранслювання політкоректних догм.“Політичні експерти” – грантожери, сексоти та графомани. “Фінансові аналітики” – це агенти міжнародного бандитського капіталу. “Толерантність”, яка не може і не хоче відстоювати свою правду – це радше боягузтво. Популярним політичним експертам варто нагадати класиків: “Спати з Леніном – не означає розбиратися в ленінізмі”. (с) Й. В. Джугашвілі-Сталін.

Всі країни називають себе “демократичними”, але реального народовладдя не існує. Західні держави займаються експортом демократії на конкурсній основі насамперед тому, що після зміни нелояльних еліт на лояльні позбавлені “авторитарних” державницьких інститутів країни виявляються повністю відкритими до зовнішнього управління.

Інтуїтивно ми відчували, що будь-яким елітам вигідно, аби громадяни навіть не намагалися впливати на політичні та суспільні процеси. Щоби не було розвитку ефективних профспілок, щоби не створювались реальні народні політичні партії з масовим членством, щоби Церква ставала на бік грошолюбів і не протистояла сакралізації капіталу, щоби не було протестів проти диктатури грошей, щоби не було справжнього громадянського суспільства, покликаного перебрати певні функції держави та корпорацій і позбавити їх монополії на контроль над людьми.

В Україні, як і в світі, політичний вплив партій вимірюється не так можливістю залучити голоси виборців, як спроможністю профінансувати виборчу кампанію. Політика як концентрований вияв боротьби за владні, фінансові, інформаційні та соціальні ресурси в умовах хижацького капіталізму та штучно обмеженої конкуренції перетворюється в найприбутковішу сферу економіки.

Посередність буває вродженою, набутою і нав'язаною. Прикро, коли вони всі зустрічаються разом і формують еліти. Еліти не конкурують між собою, бо це неефективно, нудно та нецікаво, якщо можна кооперувати для спільного протистояння масам, тобто народу. Сьогодні ніким не уповноважена на це меншість, яка користується усією повнотою свободи в ліберальному розумінні, не лише здобула її за рахунок експлуатації тих, у кого такої свободи немає, але й на додачу зневажає їх. “Еліта” ненавидить таких, як ми, користуючись при цьому цілком щирою взаємністю. Ненавидить і боїться.

Взагалі, нормальні мислячі люди споконвіку вважали, що демократія як народовладдя є там, де нація самостійно визначає свою долю. У нас “демократи” чомусь щиро переконані, що демократія – це влада “демократів”, тобто власне їхня влада. Найпідступніший парадокс так званої “демократії” полягає в тому, що політичні та економічні рішення приймаються від імені народу людьми, яких народ, власне кажучи, ні на що подібне не уповноважував. А де “демократія” без народовладдя, там націоналізм без нації, там чекай біди зусібіч.

Що мали б робити українські інтелектуали? Правильно зорієнтуватися в каламутному просторово-інформаційному континуумі: бути дороговказом, а не флюгером. Хоча б для тих, хто давно поруч і ніколи не губився за обрієм. Захищати і підтримувати ренесанс замість декадансу, силу ідей проти грошових мішків, традиції проти мультикультуралізму, рішучість замість підлабузництва, спротив замість толерування. Вчорашні тріумфатори згинуть, і ми посміхатимемось назустріч ночі, що народить вічний день. Натомість мутація статусу інтелектуала в нашому суспільстві краще за інші критерії демонструє відрив від Європи: мінімум інтелігентності, декларативна зверхність і обслуговування різних душогубів та ошуканців. Така токсична реальність.

Корупція в таких суспільствах, як наше, має не системний, а системоутворюючий характер в архітектурі владних відносин. Головний метафізичний сенс влади – її утримання та примноження. Це без жодного макіавеллізму зрозуміло: хто не у владі, той не має зеленого уявлення про те, як вона функціонує, що вона може і які обмеження зустрічає. Олігархічний капіталізм є економічною формою інституалізації політичної корупції та руйнації національного суверенітету кримінальними інтербригадами, що вдають з себе "еліту". Коли ж це замкнене коло намагаються розірвати не нормальнні українські люди, а інтелектуальні та моральні банкрути, ненависники народовладдя та свободи слова, вони перетворюють його в спіраль.

Традиційна радянська модель суспільних відносин, у якій функцію контреліти виконувала творча та технічна інтелігенція, так само неактуальна, як і досвід державного будівництва Австро-угорської монархії, де функцію контреліти взяло на себе греко-католицьке духовенство. Постмодерною утопією виглядає спроба сконструювати в постреволюційних умовах України 2014 – 2016 рр. контреліту з “проактивної частини громадянського суспільства” (статусних медіаперсоналій, антикорупційних громадських активістів та експертів).

Альтернативою ультраконсервативного походження, згенерованою в надрах субкультурного “правого комсомолу” стала ідея “української хунти”, де роль контреліти відведена командному складу колишніх добровольчих батальйонів та радикальних громадсько-політичних діячів. Колись у Галичині греко-католицька Церква, провадячи просвітницьку та організаційну роботу для формування нової еліти, робила ставку на сільську молодь. Компартія працювала з робітничою молоддю. Теперішня глитайська зграя підбирає юристів, урбаністів, дизайнерів, ІТ-шників і блогерів. Думають, їм то допоможе. А от і ні.

Нині багато що змінилося. Аби не розводитись про те, що і як саме, і чому все виглядає доволі песимістично, опортуністично та меркантильно – годиться просто тихо подякувати. Всім тим, хто були до нас. Всім тим, хто був із нами та не дійшов. Всім тим, хто й нині в строю. І навіть поза ним та без однострою продовжує щоденну боротьбу з ніччю. Згадати одногрупника Сергія Кемського, який загинув у "Небесній сотні". Згадати світлої пам'яті майора-десантника Володимира Кияна – “Тайфуна” , який довів, що є у нас українські офіцери, а не пострадянське офіцерйо. Згадати знайомих ветеранів Савур-Могили з нетутешньою засмагою. Згадати скромних, чесних, щирих і тому беззахисних людей, які щодня і щоночі тримають останню лінію оборони по недобитих університетських кафедрах, лікарнях, заводських цехах та бібліотеках. Які насиплять дві жмені набоїв в каску на останньому блок-посту, віддадуть свою банку згущика та не візьмуть грошей, коли відбортують тобі колесо в старенькому "Фольксваген-транспортері".

Через 40 років після закінчення війни журналісти запитали колись юного пілота американського стратегічного бомбардувальника Б-29, чи готовий він був морально до того, аби скинути атомну бомбу на Москву та інші радянські міста в апофеозі першопочатків “холодної війни”. “Якщо б наказали, я б і на Нью-Йорк скинув”, – стримано відповів сивочолий життєрадісний дідусь-пенсіонер в університетській спортивній куртці. Це зайвий раз доводить, що потрібно невтомно плекати свою духовну красу, а ще ж бути готовим вбивати все те, що загрожує існуванню добра, теплих дитячих долонь і розумного життя на землі. Це дуже предметна логіка, що б там не казали кухонні ховрахи та кумири офісного планктону й ліберальної інтелігенції.

Коли не хочемо повторити долю давніх трипільців, маємо повсякчас пам'ятати: найнебезпечніше – виглядати невпевненим і смішним,тоді тебе почнуть зневажати і перестануть боятися.

Хочете знати, як в Кремлі дивляться на Україну? Приблизно, як в СРСР на Південну Корею у 1950-х та Південний В'єтнам у 1960-х. А, отже, вони прийдуть по нас сюди. За минулих сто років оформились та зажили своїм життям три концепції: Україна як Мало-Росія, Україна як Не-Росія та Україна як Анти-Росія. Жодна дотепер не перемогла. Симптомами згасання націй і людей є: ниття, гниття і забуття. Бережіть себе, свій народ, та займайтеся профілактикою.

Профетичне дежавю: 1920 – 2020. Цикл замкнувся. Все може бути знову: комісари в шкірянках, товариш Маузер, сірі шинелі, сірі обличчя, мармурові торси молодих стрілецьких полковників, сльози на броні бойових машин, полки з козацькими назвами, чорні шлики та чорні багнети, мітинги на фронтах, "аграрна реформа", інтервенції союзників, Арсенал у вогні, волохаті московські агітатори, соплива отаманщина, свинцевий вітер над Дніпром. Головне--не віддати країну пролетарям-волоцюгам у перших боях і чужинцям в остаточному підсумку. Моліться за новітніх Коновальців і Мельників.

Юрій Михальчишин.

БАГАТОПРОЯВНИЙ СИСТЕМНИЙ ХОЛОТЕЇЗМ

БАГАТОПРОЯВНИЙ СИСТЕМНИЙ ХОЛОТЕЇЗМ
(від грецького holos – цілий, цілісний)

Це достатньо повно описує наше богорозуміння, адже:
• Бог цілісний, єдиний в усіх своїх еманаціях/Проявах, як в Сущому, так і поза ним, як в Твореному, так і поза Твореним, до/після Твореного (холотеїзм).

• Бог єдиний, проте багатопроявний – формує власні еманації різних рівнів і різної компетенції для виконання окремих задач в Сущому. Еманації поділяються на універсальні і спеціальні, а також на локальні націопрояви/національні Пантеони. Цей постулат визначає, що всі Боги всіх часів і народів є істинними – бо є еманаціями єдиного Бога.

• Бог ієрархічний – Прояви Божі творять чітку ієрархічну структуру в Богові відповідно до обсягу компетенцій, до характеру відповідальності, до типу функцій, до міри прив’язки до Яви/ матеріального світу.

• Бог системний – всі еманації через ієрархію, вертикальні та горизонтальні зв’язки творять логічну, взаємопов’язану, несуперечливу систему реалізації Задуму Божого/ творення гармонії в Сущому.

• Бог іманентний – одночасно присутній у всіх своїх Проявах та в усьому твореному, розвивається через інструменти Сущого, доступні Проявам та твореному. Бог як кожний Прояв є самостійною особистістю, з емоціями, пам’яттю, індивідуальністю, характером і вподобаннями. Але водночас кожен Прояв Божий є складником єдиного і цілісного Бога.

• Бог трансцендентний – позамежний по відношенню до Сущого і недоступний теоретичному пізнанню з Сущого. Бог існував до творення Ним Сущого, існує одночасно в Сущому і поза ним, доки Суще триває, існуватиме після завершення Сущого. В Сущому виявлений тільки частково через власні еманації, процес та інструменти творення. Трансцендентний Бог не може мати жодних визначень чи імен, тож називається нашим родом за функцією – Род, Той, що породив Суще і всі Прояви Свої.

• Бог абсолютний і довершений – трансцендентний Род є нетворений, безпочатковий, нескінченний, незнищенний, безмежний, всюдисущий, всезнаючий і вічний.

• Бог розвивається – одночасно і є абсолютним, і перебуває у постійному вдосконаленні та розвитку. Саме в свідомому прагненні до розвитку абсолютний і довершений Род породив Суще як засіб розвитку Себе, і еманував Прояви. Через Суще і Прояви як інструмент відбувається ускладнення і вдосконалення Бога. Тому метою існування Сущого, еманування Проявів Божих, створення матеріального світу і розумних істот є творення гармонії – як матеріалу і інструменту розвитку Бога.

Звідси виводимо, яким наше богорозуміння не є, які риси йому не властиві, чи виражені слабко або частково. А саме:

• Наш світогляд має ознаки пантеїзму, згідно з яким Бог та сотворене Ним становлять єдність. Враховуючи, що пантеїзм є позначенням доволі широкого набору поглядів, варто зазначити, що наш світогляд не є фізіомоністичним пантеїзмом (пандеїзмом), згідно з яким божество є початком і основою всіх речей (все/природа є Бог), але існує тільки світ, природа, яку прихильники цього напряму називають Богом, тим самим позбавляючи Бога самостійного існування. За нашим світоглядом є особистісний Бог, що не «звузився» лише до природи/створеного – Бог є більшим за природу, планету і Всесвіт, за матеріальне і за духовне. Наш світогляд має ознаки панентеїзму, згідно з яким світ перебуває в Бозі, але Бог не розчиняється у світі, – оскільки є активні і численні Прояви Божі, при тому повноцінні особистості, окремішні й індивідуальні.

• Наш світогляд має ознаки політеїзму, згідно з яким існує більше одного Бога. Але для нас віра у багатьох Богів не заперечує, а лиш підтримує віру у всемогутнього і всезнаючого цілісного Бога. Згідно з нашим богорозумінням, всі еманації є Проявами одного Бога, хоча при тому повноцінні самостійні особистості з власним ареалом функцій та відповідальності.

• Наш світогляд не є монотеїзмом – ані ексклюзивним, згідно з яким Бог є неподільним, виключним і незмінним; ані інклюзивним, адже Прояви Божі не є «іншими обличчями того ж Бога», але Його еманаціями, різними за компетенціями і масштабами впливу на Суще. За нашим богорозумінням, Бог є цілісним, але в той же час – багатопроявним; досконалим – але водночас вдосконалюваним через Свої іманентні Прояви та творіння. Відповідно, холотеїзм є вищою формою богорозуміння, ніж монотеїзм – оскільки не відмовляє Богові у змінах і розвитку, а також не заперечує жодної релігії світу, не визначає їх помилковими чи неістинними.

• Наш світогляд не є класичним енотеїзмом, згідно з яким Божества перебувають у кровних зв’язках, відбувається народження одних іншими. За нашим світоглядом, ніхто нікого не "народжував", немає прямої родинної ієрархії. У випадку Старших Проявів, Сутності є нижчі від Іпостасей не тому, що Іпостасі їх "народили", і не через меншу силу – але лише через меншу універсальність стосовно Сущого: породжене Родом Суще вже було сферою компетенції іманентних Начал (бо трансцендентний Род є не до порівняння більшим від Сущого – тому еманував з себе іманентні Начала, би порядкували на цьому рівні). Так само Суще від Великого вибуху вже є сферою компетенції Законів/Іпостасей – бо почало бути. Але від того моменту і до реалізації компетенцій Сутностей могло минути як завгодно багато часу (чи не-часу) – аж поки щось почало творитись руками Дажбога і нищитись Радогостовими. Хоча, в масштабах планети Іпостасі і Сутності є, фактично, рівними. На рівні Стихій і субстихійних Молодших Проявів також задіяний принцип еманацій: кожен з Сімох кожної зі Стихій є частковим втіленням Стихії, а не цілком окремою "породженою" силою.

• Наш світогляд не є деїзмом, згідно з яким Бог після творення не втручається у створене. Адже за нашим світоглядом Бог у всіх своїх Проявах, в тому числі локальних націопроявах, ніколи не припиняв і не припинить діяти в Сущому.

• Наш світогляд також не є і монолатрією (переконання, що певний Бог домінує над всіма рештою Богів, в результаті чого формується домінантний культ і певна кількість локальних другорядних культів) – бо наше богорозуміння визнає цілісного трансцендентного Бога, котрий саме через трансцендентність не діє напряму в Сущому, тож і домінантний культ трансцендентного Бога є неможливим. Доступною ж в Сущому є взаємодія з іманентними еманаціями Бога – і тут так само не може бути домінантного культу, оскільки система іманентних Проявів Божих є суворо структурованою та ієрархічною, зі специфічними сферами відповідальності в кожного. Тому можуть формуватись хіба локальні і ситуативні домінанти у вшануванні того чи іншого Прояву Божого/ Бога в конкретний момент, в конкретній місцевості, за конкретних обставин, для конкретної людини/ групи людей. Змінюються ті чи інші вихідні дані – змінюється і культова домінанта, оскільки актуальною стає опіка інакшого Прояву Божого, котрий має саме необхідній в поточний момент функції і інструменти впливу. При тому це не означає тимчасового занепаду чи відсування на другий план, забуття всіх інших Проявів Божих – оскільки їхні сфери відповідальності так само тісно пов’язані з іншими сторонами буття людини/ групи людей/ громади.

Послання Дорослому Синові.

#Послання #Дорослому #Синові (померлому і ще ненародженому).


1. Правда уникати раннього одруження і не зі "своєю жінкою". Це я як ранній пишу. Границі доведеться відновлювати довго й муторно. Обом. Тому варто спочатку кимось стати. Випливає п.2

2. Мати більш-менш чітке й валідне уявлання про себе. Цінності - хто ти, звідки ти, куди ти. Тут же то саме шо й в жінок.

3. Пізнати своє тіло і позбавитись від пубертатних уявлень про жіноче тіло. Пізнати своє тіло допоможе плавання, ніде так не проявляється вміння володіти своїм тілом як у плаванні. Позбавитись дитячих уявлень про секс, як про щось грандіозне, безперечно прекрасне. Секс - це лише бонус до душевної єдності, котра важливіша!

4. Пожити окремо від батьків, налагодити побут. Платьожки – черги поліклініки, радість-горе, ітп.

5. Мало знати як тобі хочеться у побуті, навчись це робити – свої порядки на столі, в шкарпетках, в посудній шафці. Прасувати і прати, мити підлогу й туалет – те що наближає до реальності, білосніжний унітаз в твоїй хаті, повір, справляє більше враження, аніж твої парфуми.

6. Навчись готувати для себе смачненькі штуки. М'ясо наприклад. Мало того шо це зручно-смачно. Це ще й полегшить виживання та пізнання жіночого тіла.

7. Навчись розрізняти свої бажання від чужих. Особливо що стосується бажань своєї Мами чи Батька.

8. Навчись поважати світоположення , в якому ти – не самий центр всесвіту. Просто змирись, ти не супермен.

9. Зрозуміти , що не все і не всіх треба перемагати, є люди із якими просто добре, от і будь з ними.

10. Налагодити зв'язок зі своїми переживаннями, дитинством і болями. Може це звучить незрозуміло, але байдуже. Просто "треба" ,якщо вирішив жити своїм і повним життям.

11. Усвідом, що ти не маєш всіх трахати на кого стоїть. Як правило компліменту цілком достатньо. Зроби комплімент і йди собі далі, дався тобі комплімент легко - це "не твоя жінка". Не можеш казати їй компліменти, але й не можеш її забути, придивись, - висока ймовірність, шо це "твоя жінка".

12. Кар'єра, власна справа, бабло і влада – це круто, поважно, необхідно. Але це не ти. Ти це не те що ти робиш. Твоя робота і здатність принести шкуру мамонта-альбіноса – не єдина твоя цінність. Ти ще можеш міняти памперси і заплітати коси. Збирати дитину в садочок. Робити англійську. Це теж подвиг, повір - це дійсно звитяга!

13. Завести нормальних перевірених пригодами друзів. І подруг. (Подруга – це така жінка із якою добре а трахатись можна, але - не треба, ніколи!!! Навіть в думках!)

14. Гроші витрачені на ту Єдину Жінку, котру ти знайшов серед безлічі жінок, - не інвестиція. Не виключна прерогатива. Це тобі дар Божий! Це іноді буває. Приємність для приємних людей. Але ти не зобов’язаний платити за кожну жінку, що наближається на відстань витягнутої руки. Шукай Свою як я сказав вище!

15. Навчись мужньо переносити хвилини своєї слабкості. Ти не Титан, чоловіки плачуть, навіть такі супермени як ти.

16. Доречі просити про допомогу – теж важливий навик , який добре прокачати задовго до подружнього життя. Просити словами і бути вдячним за те, що для тебе роблять – те що робить життя класним.

17. Жінок звичайно кругом повно, добре б визначитись яка тобі потрібна насправді. Я знову повертаюся до жінок, бачиш. Це тому, шо Свою знайти неймовірно важко! Про це ще Соломон писав 3500 років тому.

18. Немає гіршої жінки, аніж брехливої жінки. Навіть не зв'язуйся з такою, щойно це зрозумів.

19. З жінками завжди на "ви". На "ти" лише тоді, коли жінка сама тебе про це попросить. Ніколи не раніше!

20. Неважливо скільки ти зароблєш – відкладай на відпочинок і на декретний період матері твоїх дітей.

19. Ніколи не займай і не тривож жінку, котра занурилася в читання книги, чи малювання. В цю мить вона дуже ляклива - наслідки непередбачувані. Краще сиди тихо й чекай, доки вона вийде з цього концентрованого стану. До того ж - в цьому стані ти можеш побачити її справжньою. Скористайся цим і побач.

20. Спорт це просто життєва необхідність! Спорт не лише тренування тіла, - а й тренування мозку й духу. Тренуй! Коли ти можеш багато читати, - то твоє тіло здорове!

21. Після одруження люди кращими не стають. Якщо щось не подобається "до" - то "після" воно лише роздується.

22. Розраховуй лише на себе. Це стосується грошей, кредитів, позик. Борони боже позичати гроші у своєї дівчини/дружини.

23. Не відмовляйся від допомоги своїх батьків, навіть якщо тобі давно нічого не треба – дай можливість цим людям відчути себе причетними і потрібними для тебе.

24. Відкалібрувати літрометр: навчитись обходитися з алкоголем. Не пияч з тими, хто не вміє пити! Бо винен будеш ти!

25. Не пияч з незнайомцями. Це може бути сусід в купе потяга, чи сусід в барі готелю, куди ти приїхав відпочивати. Моя настанова, котрій немає винятків, - не пияч з незнайомцями! Ніколи!

26. З добре знайомими теж не пияч, якщо дізнався, шо в них проблеми зі здоров'ям. Твоя відповідь буде спокійне і не дискусійне "Ні." на будь-які їхні пропозиції випити.

27. Ніколи не роби собі татуювань. Татуювання роблять люди схильні до необдуманих рішень. Хай це можуть бути твої друзі, хороші друзі, вірні друзі. Та від цього факту не відкрутишся і життя тому підтвердження - тату притаманне людям схильним до необдуманих рішень.

Виняток - ритуальне татуювання.
Але в українській культурі ритуалів, пов'язаних з тату я не зустрічав. Ритуальна сережка у вусі козака - так; а козаків Запорожців в татухах - не бачив, не чув.

Для початку десь так.

P.S. Хотів би я, шоби для мене таке хтось писав років 30-40 тому...

ПРО КАРФАГЕН ТА ЙОГО ЗРУЙНУВАННЯ

ПРО КАРФАГЕН ТА ЙОГО ЗРУЙНУВАННЯ

Після довготривалих і не дуже приємних роздумів, вирішив для себе, що в жодному разі не буду підтримувати, навіть морально, російські проекти в Україні - проекти російських "опозиціонерів", "лібералів", "біженців" тощо. Чому?

-------

Перше. Будь-які громадські проекти росіян "в екзилі" прямо чи опосередковано входять в орбіти політичних лідерів, які позиціонують себе в якості альтернативи Путіну.

На мій погляд, який, звичайно, може бути помилковим, суттєва риса цих лідерів, наприклад, Навального та Ходорковського, полягає в тому, що вони є реалістами, які розуміють для себе, що отримати владу в цій країні можливо лише в одному випадку - якщо хтось з них стане легальним наступником Путіна.

Вони, гадаю, очікують, що з часом складеться такий рівень політичної напруженості в Росії та кризи у відносинах із Заходом, коли Путін буде вимушений гасити її неформатними кадровими рішеннями.

Що він буде змушений поступитися владою на користь неформатних "опозиційних" лідерів, які гарантують йому перезавантеження відносин з США, укладання нового соціального договору з російським суспільством, збереження статус-кво щодо посилення впливу Росії в регіоні та територіальних надбань, й, звичайно, особисту недоторканість.

І Навальний, і Ходорковський, не очікуючи на запрошення до перемовин, вже публічно надали йому всі необхідні гарантії. І ці гарантії - не тільки для Путіна, але й для російського суспільства, квінтесенцією якого Путін і є.

Для нас це означає лише одне - наступники Путіна, в разі реалізації подібного чи будь-якого іншого сценарія, будуть ініціювати вихід Росії з Донбасу, але точно не повернуть нам Крим.

Що "нова Росія" намагатиметься і надалі затягувати нас назад, в свою орбіту, але вже шляхом м'якого впливу. Що відозмінена концепція "русского мира" буде й в майбутньому застосовуватися до нашої країни напряму і через європейських партнерів. Що ця країна і надалі буде намагатися залишити за собою домінантну позицію в регіоні за рахунок сусідів.

Оскільки саме в цьому і полягає довгостроковий запит російського суспільства, який так влучно вхопив свого часу Путін та його оточення.

Тобто, будь-яка громадськість, яка орієнтована на внутрішньополітичні процеси в Росії, вже, по своїй суті, працює проти України.

З часом, після досягнення своєї мети там, в Росії, "консерви" стануть інструментами російського впливу тут, в Україні.

На жаль, вони стануть "якорями", якими нова влада Росії буде підтягувати нас до себе, толерувати та змушувати йти на компроміси, в тому числі - моральні.

-------

Друге. Деякі іноземні стейкхолдери України живуть та працюють в хибному дискурсі - дискурсі, який має назву "русский мир".

В ньому Росія відіграє роль та сприймається як регіональний лідер, суб'єкт регіональних політичних процесів, а Україна є об'єктом російського впливу.

Можу помилятися, але доволі часто, спілкуючись з іноземними чиновниками, експертами, помічаю, що вони та їхні дії в Україні опосередковано сфокусовані на внутрішніх питаннях Росії.

Тобто, ми до сих пір сприймаємося лише як інструмент, майданчик впливу на російські внутрішньополітичні та громадські процеси. І наша суб'єктність в цій системі, в довгостроковому періоді, зводиться до мінімуму.

Потім, коли цей вплив на Росію завершиться перемогою сил, альтернативних путінській системі, деякі наші союзники об'єктивно почнуть відігравати роль стейкхолдерів саме Росії.

Вони стануть тією зовнішньою силою, яка також буде змушувати нас обнулити стосунки з "новою Росією", піти їй на поступки, знову почати сприймати себе в якості "молодшого брата".

Це - хибна історія.

І наше завдання полягає в тому, щоб поступово вводити наших партнерів в новий конструктивний дискурс, в якому є лише два суб'єкти: "Західний світ" та "Україна". І жодної Росії в якості третьої сторони конструктивної взаємодії.

Один із найбільш простих кроків, які можемо в цьому напрямку робити ми, - не легітимізувати проекти російських громадян в Україні, що підтримуються нашими союзниками, але які зосереджені на російському порядку денному.

Треба розуміти, що росіянам потрібна Росія, а нам - ні. В нас є Україна, і ми маємо власні амбіції в східно-європейському регіоні.

-------

Третє. Наближається час, коли частина російського суспільства, через економічний та політичний колапс в РФ, буде змушена шукати притулку саме в Україні. Чому в Україні?

Через значне розповсюдження російської мови (не треба вчити національну мову), умовну культурну близькість, сприйняття України як частини Росії...

І це з часом створить для нас серйозні виклики.

Одним із таких викликів стане те, що буде створено ризики для збереження та відтворення української етнічної ідентичності, української мови, проукраїнського проєвропейського дискурсу.

Біженці стануть сильною частиною впливу російської ментальності, російської політичної культури на процеси в нашій країні. Згодом вони також стануть впливовим електоральним чинником.

Чому так? Тому що росіяни дуже сильно відмінні від нас. І, що важливо, вони абсолютно цього не розуміють.

На жаль, вони до сих пір вважають нас частиною себе, частиною свого культурного ареалу. І в їхній ментальності, які і сотні років тому, домінують месійність, ескпансіонізм та віра в ефективність агресивних екстенсивних методів освоєння реальності. Також в них є великі проблеми щодо культурної адаптації в нових умовах.

-------

Тому задаю собі питання: чи є сенс допомагати створювати в Україні новий "бруклін"? Середовище, яке орієнтовано на Росію, а не Україну?

Середовище, яке в майбутньому не буде або не зможе інтегруватися в українське суспільство на умовах українського суспільства?

Яке не буде лояльним до української держави та державності взагалі? Яке не буде лояльним до українського внутрішньополітичного курсу та українських зовнішньополітичних амбіцій?

Єдиний висновок, який спадає на думку, полягає в тому, що росіяни повинні відкривати себе в якості українців. Що вони мають відкривати для себе Україну, перероджуватись у якості неофітів української європейської ідеї.

Це можливо лише через отримання власного, приватного, не завжди приємного, досвіду інтеграції в українське суспільство. Без жодних проросійських інституційних посередників.

І ми в жодному разі не маємо надавати їм інструментів для того, щоб будувати тут, на нашій території, альтернативну Росію.

PS

Прошу зважити на те, що не є істиною в останній інстанції, і що викладене в пості - лише приватна думка, плід довготривалих рефлексій на тему величезної кількості текстів в "ліберальних" російських ЗМІ.

Сергій Костинський©
https://www.facebook.com/s.kostynskyi/posts/1356306864429021

Культурологічне

Урок японської культури від "Товариства Три крапки".
Пояснень не буде, сапієнсам сат. :)

Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала. Лекція.

Традиційно у День знань - 1 вересня у Національному університеті “Київо-Могилянська академія” вступну лекцію читають люди зі світовим ім’ям. Цього року перед студентами і викладачами вузу виступила Ліна Костенко.



Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,- в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.

Але спершу уточнимо термінологію, щоб уникнути смислових аберацій.

В наш складний час, в нашій проблематично незалежній державі, де так поляризувалися пріоритети, впадає в очі, наприклад, амбівалентність поняття гуманітарний. Для одних - це комплекс гуманітарних дисциплін, адже humanitas - це категорія культури, освіти, духовності. Для інших слово гуманітарний асоціюється перш за все з гуманітарною допомогою. Як на мене, це вельми прикрий термінологічний збіг, що часом призводить до непорозумінь, коли, замість вироблення концепції гуманітарної політики в її кардинальних аспектах, все зводиться до розмови про черговий гуманітарний вантаж або про екологічно чисті макарони.

Думаю, що у країнах Європи, де є сильна традиція Гуманізму, чіткіше розмежовані ці поняття: гуманітарний і гуманістичний, людський і людяний, у нас же в означенні гуманітарних наук і гуманітарної ж допомоги ця різниця стерлася. Але треба мати на увазі цей нюанс.

Аура. У словниках радянського періоду, енциклопедичних, філософських, навіть іншомовних,- а ці словники осіли на стелажах, і люди досі користуються ними,- аура однозначно інтерпретується як термін медицинський, з області симптоматики деяких тяжких недуг, як специфічний стан, що передує нападові хвороби. Це, очевидно, від нелюбові до окультних наук, де аурою вважається невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. Ауру вивчали ще у 20-х роках, за допомогою світлофільтрів, тоді ж у Лондоні вийшла книжка Вальтера Кільнера “Аура людини”. А в 60-х була навіть чутка, що ауру почали досліджувати американські вчені, але коли виявилося, що над головами деяких політиків аура вельми темна й плямиста, досліди було припинено, а їхні результати засекречено. Доводилося бачити й фотознімок дружини Реріха, на якому її голова оточена загадковим світінням,- але не беруся сказати, чи то справді була аура, чи щось із області фотоефектів. У кожному разі такі езотеричні поняття, як аура чи, скажімо, біополе, були протипоказані матеріалізмові, про що й свідчить звужено оказіональне визначення аури у вищезгаданих словниках.

Однак існує етимологія слова, досить звернутися до латини,- аура має там до десятка значень, і всі вони зв’язані з вітерцем, повівом, або золотом, відтінками золотого. Відоме Горацієве “aurea mediocritas” - золота середина, чи епітет Персея “auri gena” - “золоторожденний”, тобто син Данаї від Юпітера, який навідав її у вигляді золотого дощу.

Зрештою, aureolus, ореол,- це вже прямий прародич аури, хоч у дорозі від давньої латини до наших днів вона приростала ще й іншими смислами, як це часто буває. До прикладу, камікадзе означає божественний вітер, згодом так почали називати японських льотчиків-смертників. Але, якщо вдуматись, то якийсь невловимий зв’язок між цими поняттями є, бо лише порив божественного вітру може кинути людину на такий відчайдушний крок. Cловом, як існує, безперечно, якесь біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч неозброєним оком її й не видно.


Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано,- українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.

Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям.

І ще одне, вже не з області термінології. Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці,- які це у нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж, Лопе де Веґа, Кальдерон, Сервантес, Ґойя, музей Прадо, Федеріко Ґарсіа Лорка.

Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це ж теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Ґреко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Гемінґвей пише “Фієсту”.

Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Ґете, Шіллера, Геґеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Ґете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки,- все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.

Та ж Росія з її вічними смутами, з напівбезумними царями й генсеками, з її темним, забитим народом,- “где народ, там и стон”, “Россия, нищая Россия”, “Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма”, “вольному сердцу пошто твоя тьма?” Одначе ж не тьма визначає у світі її гуманітарну ауру. Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали у Нижній Новгород,- саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.

Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. “Ім’я Конфуція,- писав він,- більш відоме й шановане у Європі, ніж ім’я будь-якого з китайських імператорів”. Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.

Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колумбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія - це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція - це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія - це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а її художники і поети.


А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують - Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?

Таким чином, скоригувавши термінологію і некомфортним питанням поставивши себе в гуманітарний контекст світу, ми можемо цим закінчити вступ, дотримуючи композиційних настанов одного з ректорів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей, який вважав, що кожне казання має складатися з трьох частин: екзордіуму, нарації та конклюзії. Отже, перейдемо від екзордіуму, тобто вступу, до нарації, тобто викладу самої проблеми. І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.

Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.

В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, - і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.

У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.

Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу “націоналісти”, “сепаратисти”, “зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.

Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.

Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.

Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції - це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.


Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.

Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно. Тим більше, якщо це робиться з простодушною “точністю до навпаки”, за принципом - не “Россия родина слонов”, а ми - батьківщина індиків.

Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат - націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.

Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура - це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.

Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію,- все одно, в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу “старший брат” чи “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший.


Саме по собі імперське самозахоплення - явище досить відворотне для навколишнього світу, типологія його сумновідома, але воно живить амбіції затурканих громадян, воно для них рятівний пас, який не дає їм втонути у своєму ж болоті. “Россия обречена на величие” - це та аксіома, яка в їхній ментальності чомусь цілком уживається з іншою загальновідомою формулою: “Нация рабов, сверху донизу все рабы”. Колись не надто пристойний поет Барков у приступі самодержавної патетики написав: “Россия, встань и оживляйся!”, згодом цей конструктивний заклик трансформувався в “Россия, встань и возвышайся!”, і фігурує нині на всіх націонал-патріотичних радіннях. Згодьтеся, що такий градус самозвеличення привабливіший, ніж постійні заклики підвестися з колін, які вже зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто нас підніме з колін?” - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов’язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з’явилося обнадійливе повідомлення: “Піднімаємося з колін”. Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь,- вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?

Складається враження, що частина комплектуючих нашої оптики взята за інерцією звідти, з колишньої метрополії. І це не дивно, бо понад триста років возз’єднання, навіть не приєднання, а за принциповим постулатом Росії - возз’єднання, тобто всепроникаючої дифузії,- не могли не дати своїх наслідків. Той же патетичний заклик: “Россия, встань и возвышайся!”,- передбачає, між іншим, теж вставання з якоїсь непрезентабельної позиції. А що вже казати про грізну інвективу нового російського прем’єр-міністра, яка недавно прогриміла в російській пресі: “Россия может встать с колен и как следует огреть”. Різниця лише в тому, що Україна нікого не збирається “огреть”, і одним із своїх найбільших досягнень вважає спокій і злагоду, що панує в нашому суспільстві. Однак патріоти запевняють, що нація спить. Це у нас другий лейтмотив незалежності.

Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: “Сон, непритомність чи летаргія?” І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у XVIII столітті цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій. Більше того, він зауважив, що у таких країнах “летаргія приймається за спокій”. Чи не про те ж саме у Зерова: “Де розум і чуття - все спить в анабіозі”? Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально. Так недовго дійти й до аури в інтерпретації радянських словників.


Ще один лейтмотив - рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії.

А яку історію можна читати без брому? І взагалі, навіщо читати історію з бромом? Історія діло давнє, вона вже минула. Дивіться трансляції засідань нашого парламенту, тут і бром не допоможе.

Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Коли королева Марія Католицька, так і названа Кривавою, страчувала протестантів? Коли у часи Шекспіра “кров з ешафотів бризкала на сцену”? Недарма ж у спектаклі грузинського режисера Стуруа “Річард III” герої ходять по сцені у плащах, підтіпаних кров’ю.

Чи історія Франції, з її Варфоломіївською ніччю, з кривавим термідором? Чи давній Рим з його гладіаторами, з його цирком, де леви на арені роздирали християн? Чи, може, історія Німеччини дає взірці ідилічного розвитку нації? Чи, може, в Італії Данте не був вигнанцем, а Торквато Тассо не збожеволів? Чи Росія не закатрупила мільйони людей у лихоманці своїх перманентних експансій? А колоніальна політика Іспанії чи Португалії? А за один рік в Толедо три тисячі процесів проти “єретиків”? А тридцятилітня війна у Європі, вона ж тільки щойно закінчилась, коли почалася наша національно-визвольна під проводом Богдана Хмельницького. Європа лежала в руїнах, собаки вили на попелищах.

Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножити.

Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів - підводитися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т. п. просто вже катастрофічний. Що це, психоз нав’язливих станів, постколоніальний синдром чи просто елементарна неосвіченість?

У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них, їхні постаті відсутні у головному дзеркалі нації, зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції, типу “національна ідея не спрацювала”, “так історично склалося”, “наш народ не готовий”, “друга державна мова” і т. п. Враження таке, що того дзеркала взагалі нема. На його місці нуль. Дірка, заткана павутиною. Навіть не дефект головного дзеркала, а його відсутність.


Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою,- це вже лейтмотив з вищих ешелонів влади,- мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, й лихоліття, і скульптуру Мікеланджело чернь скидала на брук. Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді. Візьміть “Всемирную историю”, видання Каспарі, 1903 р. С.-Петербург. Там є розділ, який буквально так і називається: “Экономический упадок и культурное возвышение Испании”. Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші. Іспанія тих часів була вкрай розорена. Там теж були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією. Двір купався в розкошах, держава загрузала в боргах. Всі ті ґранди і кабальєро були як наші депутати. “Поля заростали бур’янами”, - цитую, - “Так стала гинути Іспанія”. І при цьому був “розквіт духовного життя”, “мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку”, в країні створювалися численні поетичні академії. Сервантес і сучасник його із сусідньої Португалії Камоенс, учасники якихось тодішніх “гарячих точок”, один втратив руку, а другий - око, обидва бідували, не мали від урядів ніяких пільг, одначе один написав “Дон Кіхота”, а другий - свої “Лузіади”, які є по сей день окрасою португальської літератури.

Або та ж Росія, “нищая” і “немытая”, у поетів якої була “бледная, в крови, кнутом иссеченная Муза”,- а яку поезію дала та Муза, так і не дочекавшись сприятливішого для себе періоду. І Золотий вік у неї був, і Срібний. І саме в найтяжчі періоди історії, під невсипущим оком цензури, в катаклізмах початку століття, то розстріляна, то репресована, то приречена на еміграцію.

Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це - злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала.

Але чому люди їм вірять, чому не завдають собі клопоту подумати, чому знову й знову дають ошукати себе? Я назвала б це - адаптованим розумом. У Ніцше є поняття - розум ув’язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув’язнений. Бо ув’язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та “летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу”, як писав Гельвецій.

З тієї ж опери й заклинання, наприклад, про те, що обираючи мера, чи президента, чи депутатів, ти вибираєш свою долю. Що головне - єдність, без уточнення кого і з ким. Що там десь, ген за кордоном, у нас “багатовекторна зовнішня політика”. То якби ж і внутрішня мала хоч який переконливий вектор.


Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. В рекламах з використанням світових шедеврів, у назвах крамниць і фірм. Рибки Матісса, що плавають. Джоконда, що підморгує. Модільянівська жінка, що ще більше витягує шию. Взуттєва фірма називається “Дон Кіхот”, магазин сантехніки - “Кармен”. Комп’ютерний вірус, і той “Мікеланджело”. Втім, цей останній прийшов із Заходу.

Органічна необхідність у культурі атрофується.

Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, що давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?

Явище вимагає терміна, і воно його одержало. Справді, “так історично склалося”. Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гумані-тарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури.

Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нешеретована продукція. А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви - це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієнтованих інтелігентів.

Безперечно, такий телескоп без дефектів всього лиш за вісім років державності створити важко. Це дуже складна система дзеркал. Але ж, принаймні, можна було б уже мати хоч якийсь проект. А то ще за радянських часів як була поставлена оптика на примітив, так вона і залишилась.


Та ще такий тепер час настав, що кожен може пускати зайчики зі свого балкона. Кожен може дивитися в перевернутий бінокль. Кожен може все розглядати крізь свою призму. Закомплексована феміністка, зиркнувши на себе у своє дамське дзеркальце, може заявити: “Літератури у нас нема”. Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово “жид”. Державний діяч колгоспного типу може привселюдно з трибуни ностальгувати за колискою братніх народів.

Ще один контрапункт незалежності: нав’язлива ідея, завезена нам амбітними аутсайдерами західної науки, - десакралізація. І не кого іншого, а неодмінно Шевченка. Вже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом.

Для демократії в цьому її пост-тоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці. Ну, невже ж таки найактуальнішим завданням інтелектуалів було ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка? Причому, діапазон цих борінь вражаючий. Одні - за десакралізацію, інші - за канонізацію. Головного дзеркала і тут нема.

Ще наші класики не повернуті Україні в нормальній цивілізованій оптиці, ще текстологічно не відновлені їхні твори, покалічені то царською, то радянською цензурою, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій,- а вже взялися руйнувати.

Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців пророк.

А поляки у своєму головному дзеркалі бачать Krypte wieszczуv і два надгробки: Міцкевич і Словацький. Wieszcz, між іншим, це по-польськи пророк. І не просто пророк, а великий поет-пророк.

Колись партійні ідеологи розбивали вітраж Шевченка. Тепер теж шваброю дістають.

Не уявляю, щоб інші народи припустились чогось подібного. Згадайте, як експонують свою літературу грузини. Ті ж давні греки забороняли рабам співати на слова своїх поетів. Брюс Лі, американський актор китайського походження, в жодній зі своїх ролей не допускав приниження китайської культури.

А тут як не порнографічний шабаш, то етнографічні гопакедії.

Це вже навіть не викривлена система дзеркал, це - зловісна кімната сміху. Є там і “хохли”, і запроданці, і мазепинці, і націоналісти.


У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики.

Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало - це погана прикмета. Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але, принаймні, тьма тараканська розсіється.

Після віків такого “возз’єднання” довго ще нам доведеться вдаватись до сумних зіставлень. Але все це проблеми минулих аспірацій.

А сьогодні, зверніть увагу: Ростропович, приїхавши в Росію з симфонічним оркестром, каже: “Ми будемо грати російську музику, щоб показати, який великий російський народ”.

І поки тут наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів, Росія, мов та цариця з пушкінської казки, все заглядає у дзеркальце, все його питає: “Я ль на свете всех милее, всех румяней и белее?” У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань,- “зарплатні не дають”, а Хрещатик вимощують. А Росія реставрує свій Петергоф, відновлює бурштинову кімнату. Правда, при цьому вона торохтить кістками убієнної царської сім’ї і бомбить Грозний, що їй аури не додає.

Ми навіть 800-ліття Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста,- де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце,- не відзначили і забули.

А в Нижньому Новгороді, наприклад, збираються святкувати “1000-летие русской ложки”. Хоч тоді там не тільки російської ложки, а й самих росіян ще не було, була мордва і булгари. Нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що Анна Ярославна, королева Франції,- київська княжна, то десь у Ярославлі, у глибині Росії, реставрують якийсь будинок під готель “Анна Франс”, відкривають пам’ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його “первым русским князем-реформатором”. А українська делегація за його спиною тільки знічено усміхається.

В часи чергової смути монах Філофєй сидів у якомусь псковському монастирі і шив Москві на виріст теорію “третього Риму”. І хоч він себе називав: “невежа в премудрости”, але добре тямив, що робить. Замість того, щоб писати, що Москва у мокві сидить, і московити великими гідностями не позначені, він ставив Москві її державницьку оптику. І вона таки добре її побільшувала ось уже стільки століть. Потім митрополит Макарій писав не яку, а “царственну книгу”. І виникала генеалогічна легенда про походження московської царської династії від “Августа-кесаря”, звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира.

І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики - як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде “московська схема світової історії”, як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема.

А де наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава.


Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була Книга, культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя. В епоху Відродження навіть данину з переможених брали книгами.

Ось тут, може, і є печальна розгадка, чому Гердер писав: “Слов’янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії”. Це не так. Історія була, історія гідна великих народів. Але вона не віддзеркалена у всесвітньо відомих анналах. На те склалось багато причин, серед них і візантійська відрубність культури серед латиномовних культур. Але також очевидно й те, що шаблями наші предки володіли краще, ніж пером. Бо якщо Данія має в початках своєї історії такого Саксона Граматика, що написав “Діяння данців”, то відтак є і данці, і їхні діяння, духовно не привласнені ніким. Історик Йордан описав діяння готів. Готів немає, а діяння є.

В початках сотворіння світу було Слово. В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово. Але якщо вже так сталося, якщо предки не виявили таких комунікативних інтенцій і не залишили свого потужного дзеркала, то, принаймні, треба поглянути в чуже неупереджене. Французький історик Шерер, наприклад, писав про українців так: “Ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом: «Перемогти або загинути!»” Цілком інший образ нації. Де ж тут стояння на колінах, де хронічний сон, де три гетьмани з двох українців? Це, повторюю, так бачив українців француз.

Але він же й писав: “Ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків чи римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків”. Так і сталося. Чому? Знову ж таки, питання оптики і того головного дзеркала, яке чомусь не фокусує правди.

Взагалі ж у дзеркалі світових опіній “національні фізіоґномії”, як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об’єктивно, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку.

Кант у своїй “Антропології з прагматичної точки зору” зробив побіжну характеристику різних народів. У іспанців він констатує “національну гордість” і свідомість власної гідності, у німців - “темперамент холодної розсудливості і витримки”. Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування, а італійці - художнім смаком. Про вірменів пише з великою симпатією, як про народ розумний і працелюбний. Сучасні греки здаються йому підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Що ж до Росії, то він сказав про неї досить ухильно,- “Росія іще не те, що потрібно для певного поняття про природні задатки, готові до розвитку”.

Англійців і французів Кант становчо називає двома “найцивілізованішими народами на землі” і, крім природних властивостей, відзначає їхній “розвиток за допомогою мови”. Англійській мові він вже тоді передрікав роль найбільш комунікативної ділової мови. Неважко помітити, що історія з часів Канта не раз підтверджувала слушність його спостережень.

Українці, зрозуміло, в цих кантівських викладках не присутні. Україна була у складі іншої держави, і як складова, попри всю її національну самобутність, самостійно для світу не існувала. Лише в окремі періоди до неї пробуджувався інтерес. В період козацьких воєн, скажімо, коли вона з’явилася як новий формотворчий елемент історії. Згодом привернула до себе увагу німецьких романтиків, коли вони відкрили для себе поетику цієї слов’янської стихії. А також у період визвольних змагань за свою державу в 20-ті роки. Та ось тепер, коли вона може постати на повен зріст.

Тож чи не час навести такий кантівський об’єктив на цю націю,- невже там відіб’ється та її фізіоґномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш,- фізіоґномія народу “без пуття, без чести, без поваги”?

Тоді все правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький - великий полководець, але не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного народу.

Якщо ж це не так, то годі вже добивати цей народ.


Ось він і настав, цей найвищий час, повернути йому його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності.

Натомість сталося непрощенне,- вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас спрямовані на демонтаж України.

Сказав Монтеск’є - спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. У нас надто багато поганих громадян. Важко збудувати державу, в якій навіть деякі члени парламенту не хочуть приймати присягу на вірність їй, у передбаченні солодкої перспективи бути знову рабами.

Такі речі треба припиняти відразу, таких депутатів треба позбавляти мандата. Ану ж у Франції, Англії чи у США - щось подібне дозволили б собі члени парламенту? Головне дзеркало їх спопелило б. У нас же панує млява толерантність, яка видається за демократію. Україну більше знають у світі через її спортсменів і корупціонерів, ніж через те, що є її суттю.

Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а, отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець XX століття, початок тисячоліття,- нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й не стабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше,- в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко.” Наче про нас.

То, може, ставити питання про гуманітарну ауру України ще не слід, може, це передчасно і навіть по-своєму некоректно? Україна ще перебуває в іншій системі координат. Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія.


Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку,- сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії.

Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома.

Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.

Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися.

І тут я повинна перейти, згідно з Йоаникієм Ґалятовським, до конклюзії, тобто до заключної частини.

То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала?


Згадайте чарівну казку Андерсена “Снігова королева”. Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. “Це дзеркало,- цитую,- мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим”.

Оце він і є - дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта,- цитую далі,- “всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними”. Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок.

“І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало”. Вони літали скрізь по світу, і якщо потрапляли комусь в око, то “людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце... і серце перетворювалося на маленьку крижинку”. “А по світу літало ще багато таких скалочок”...

Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapienti sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою.

На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце. Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.


Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам.

Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.

Ось у чому “Ключ розуміння”, як сказав би Йоаникій Ґалятовський.


Оригінал статті