1. 30 років. Народився у Києві.
2. Батько – класик українського кіно Юрій Іллєнко, мати – актриса Людмила Єфименко. Старший брат – Пилип Іллєнко, голова Державного агентства України з питань кіно.
3. У 2009 році закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За спеціальністю – політолог.
4. З жовтня 2009 року – аспірант кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
5. З весни 2004 року долучився до Всеукраїнського об'єднання “Свобода” (формально став членом партії в 2005 році, з настанням повноліття).
6. З 2006 по 2010 рік обіймав посаду заступника голови Київської міської організації ВО “Свобода”, після – керівник столичної організації “Свободи”.
7. На дочасних виборах до Київради 2008 року балотувався за виборчим списком ВО “Свобода” (№5). Утім, партія не подолала прохідний бар’єр. На президентських виборах 2010 року був довіреною особою Олега Тягнибока у одному з виборчих округів міста Києва.
8. На виборах 2010 року за списком ВО “Свобода” обраний депутатом Київської обласної ради.
9. В 2012 році став наймолодшим народним депутатом Верховної Ради України. Депутатський мандат отримав у одномандатному виборчому окрузі № 215. На дочасних виборах 2014 року повторно обраний у тому ж таки виборчому окрузі.
10. Одружений. Дружина – Анастасія.
Отже, пане Андрію, чи все вірно у цій десятці? Якщо так, переходимо до бліц-опитування. Короткі запитання і такі ж короткі відповіді. У Вас буде 40 секунд на кожну відповідь. Відлік зворотного відліку – на відеостіні.
Вам колись було соромно за свої вчинки? Якщо так, то за які саме?
Соромно – важко підібрати точно слово. Думаю, це трошки інше відчуття. Відчуття певної незавершеності справи і почуття величезної відповідальності перед іншими людьми.
Вам було колись шкода своїх політичних опонентів?
Опонентів – так, ворогів – ні.
А кого Ви вважали опонентами, кого – ворогами?
Вороги – хто виступає проти України, Української держави. Інші – опоненти.
Вам колись доводилося блефувати у своїй політичній діяльності?
Так.
У яких випадках?
Інколи доводиться йти на певні маневри в політиці, без цього – ніяк.
Яку найбільшу суму хабаря Вам пропонували і за що?
Не пропонували.
Чи доводилося Вам самому давати хабарі?
Я не воджу автомобіль, тому найтиповіший спосіб давання хабарів мене оминув. Напевне, десь в студентські роки. В якійсь поліклініці могло бути, але в політичному житті – ніколи.
Скільки коштував Андрій Іллєнко у 2004 році?
Думаю,чице можна було якось оцінити. Я тоді був 17-річний юнак, який закінчував школу і думав, як почати політичну діяльність. Тому не знаю, як це оцінити. Просто активна молода людина.
Скільки коштує Андрій Іллєнко у 2018 році?
Коштує – це трохи двозначно…
Важить, скільки важить?
Думаю, треба питати виборців, вони можуть дати відповідь.
Чи маєте Ви політичні амбіції? Мрієте стати президентом України?
Всьому свій час. На сьогоднішній день переді мною – інші завдання.
Ким Ви себе хотіли б бачити за 10 років?
Корисним Україні, але точно не буду говорити, бо не хочу загадувати. За 10 років все може дуже змінитися. Навіть за рік чи півроку.
Дякую за бліц-опитування, пане Андрію! Переходимо до основних запитань нашої програми.
Ви достатньо рано прийшли в українську політику. Ви ще були неповнолітнім, а вже займалися політичною діяльністю у “Свободі”. Ваш батько – Юрій Герасимович на парламентських виборах 2006 і 2007 років також балотувався від “Свободи” до Верховної Ради. Одначе партія у парламент не потрапила. Розкажіть, як Ви опинилися у “Свободі”? Батьків вплив?
Сталося це так. У батька була величезна – проти нього – буря інформаційна після фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», яку він зняв на початку 2000-х років. І після цього настав момент, коли для нього, як він для себе вважав, кіно закінчувалося, він розумів, що навряд чи в нього вийде знімати кіно. І він повністю поринув тоді ще в громадську, ще не політичну тоді, діяльність, дуже багато писав тоді публіцистики. І на початку 2004 року він написав велику статтю, яка називалася «Відозва до українців». Багато україномовних видань її опублікувало. Вона потрапила, як потім виявилося, до рук Олега Тягнибока, який тоді вже був щойно обраним головою «Свободи». Він знав Юрія Іллєнка як кіномитця, але дуже захотів особисто познайомитися. І була така ситуація, я закінчував 11 клас. Повертаюся додому і бачу, що батько в квартирі в кабінеті, з кимось говорить. Розмова закінчується, виходить Олег Тягнибок, якого я вже тоді знав, я дуже активно слідкував за політикою. Я, звичайно, був здивований, трохи шокований. Батько нас познайомив, і що мені тоді здалося дуже незвичним, те, що Тягнибок не став зі мною спілкуватися як з підлітком, з дитиною. Він став зі мною говорити абсолютно на рівних, як з дорослою людиною, залишив свій телефон. А я проявив інтерес, кажу, що цікавлюся націоналізмом, політикою. Я, звичайно, на наступний день набрав. Він сказав приходити до Верховної Ради, і я пішов. Так і почалося. Десь там через пару тижнів мене вже затримали в райвідділку міліції за розклейку плакатів. І це був мій початок політичного шляху.
Ви народилися у кіношній родині. Ваш тато, мама та рідний брат - частина історії українського кіно. У Вас не було спокуси спробувати себе у кіно?
Я абсолютно задоволений своїм життям у тому плані, що я займаюся тією справою, якою мріяв займатися. Бо я з дитинства займався історією. Мені завжди була цікава політика, і не просто політика як така, абстрактна, а завжди мене цікавила саме патріотична політика. Тому вважаю, що зараз я на своєму місці А що стосується кіно, живучи в родині Юрія Іллєнка, не мріяти про кіно було неможливо. І, безумовно, в мене були такі думки піти шляхом батька. У мене не лише батько був у кіно, а і мої дядьки, і мама – актриса. Звичайно, я думав про це. Але так складалося. По-перше, все-таки мене більше вабила політична діяльність, я цим горів, я цього хотів. У кіно не було такого аж хворобливого потягу, що ти просто жити без цього не можеш. По-друге, такий час був: коли я обирав професію, то кіно тоді в Україні майже не знімалося. Якби зараз, коли такий ренесанс українського кіно, коли ледь не щотижня нова прєм’єра в кінотеатрах, можливо, я би по-іншому мислив. Але в той момент для мене було очевидно, що кіно не зовсім те, де я хотів би себе бачити. Хоча життя довге, тому все в життя може бути. От мого батька знають як кінорежисера, але він і оператор, і актор, і літератор, написав декілька книжок, і художник, і політик. Тому я сподіваюся, що може ще різне бути.
Ви закінчили філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю політологія. Вчилися в аспірантурі. Вам вдалося захиститися? Питаю, бо інформація про кандидатську дисертацію відсутня.
Я не кандидат наук, на превеликий жаль. Я спочатку закінчив бакалаврат, потім магістратуру, потім три роки провчився в аспірантурі, навіть здав кандидатські іспити, в мене була фактично готова кандидатська. Але я не закінчив цей процес. Тому що восени 2012 року, коли в Україні відбувалися вибори, я пішов тоді кандидатом на мажоритарний округ. Я повністю тоді присвятив себе виборчій кампанії. До речі, керівники з розумінням до цього поставилися. Це був той період, коли треба було закінчувати всі ці формальності і виходити на захист, але я собі вирішив так: якщо виграю – це одна історія. Якщо не вдасться виграти, то тоді, напевне, буде інша історія. І, напевне, тоді я би якраз повністю найближчий час цьому присвятив. Але коли я став народним депутатом, вільного часу не залишилося взагалі. І, відповідно, я вже не міг адекватно зайнятися науковою діяльністю, я це було б навіть не зовсім правильно. Я – категоричний противник, коли людина під час своєї політичної чи адміністративної роботи доктором наук стає. Ми ж розуміємо, що в більшості випадків це пишуть не вони. Тобто займатися треба або наукою, або політикою. Якщо люди мене підтримали і я став народним депутатом, то я присвятив себе повністю законодавству, політичній роботі, і в мене не було часу займатися дисертацією. Вона написана, але не захищена.
А яка тема дисертації?
Вона сформульована так: “Ідея еліти в ідеології українського націоналізму першої половини 20 століття”.
Початок Вашої політичної кар’єри розпочався за часів Помаранчевої революції. 14 років, що минули відтоді, кардинально змінили Ваше уявлення про українську політику?
Тоді я був просто звичайним учасником революції, не був причетний до штабів чи прийняття рішень. Займався винятково активізмом, ходив щодня на Майдан, кілька разів ночував на Майдані. Пам’ятаю, з однокурсниками ми блокували адміністрацію президента, це було все дуже романтично, дуже все було цікаво. Це був дійсно період піднесення, тобто це дуже хороші спогади, мої особисті. Але якщо ми говоримо про моє пізніше політичне осмислення цих подій – воно було. Хороші спогади лишилися, але особливих наслідків Помаранчева революція не мала. І саме тому, що вона не мала особливих наслідків, не була змінена олігархічна система, Україна продовжила ту ж політику, яка була до революції, навіть потім відбувся реванш. І цей реванш призвів до потреби революції, яка сталася в 2013-14 році. З політичної точки зору я зараз оцінюю революцію, як величезне позитивне піднесення українського народу, яке, на жаль, тодішні політики, принаймні більшість з них, використали просто для того, щоб вирішити свої приватні справи.
А що було би, якби в 2014 році переміг Віктор Янукович? Тобто ми би прискорили нашу історію?
Можна багато будувати сценаріїв, але ми не можемо знати цього напевне. Думаю, все-таки він не міг тоді перемогти з тієї причини, що більшість України його не сприймали як президента. Власне, Майдан і виник, що люди не хотіли Януковича, люди не хотіли проросійського президента. Але внаслідок дискредитації Помаранчевої революції, провалу політиків, які прийшли на хвилі Помаранчевої революції, внаслідок того, що в нас почалася сильна суспільна апатія, Україна зразка 2010 року була, на жаль, готова змиритися з президентом Януковичем. Але ненадовго, буквально на кілька років. Зараз, на превеликий жаль, ми бачимо, що тривожні дуже тенденції. Дуже схоже, що цей реванш фактично відбувся – м’який реванш. А може відбутися і жорсткий реванш і власне, давайте, подивимося на тих політиків, які були на сцені першого Майдану. Майже всі вони зараз, дивіться, Порошенко, Азаров, Турчинов, Тимошенко, ми можемо називати фактично всі прізвища людей, які були на тому першому Майдані. Хто, наприклад, став владою? Той же Яценюк, наприклад. Він же після Помаранчевої революції ввійшов у вищу еліту політичну. Ці всі люди після революції2014 року прийшли до влади, більшість з них. Тому, звичайно, тут ці паралелі є.
Зі “Свободою” Ви вже 15 років. Як би Ви охарактеризували свою роль у цій партії? Окрім, звісно ж, офіційного статусу заступника голови Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.
Моя функція в партії на сьогоднішній день – це, перш за все, робота у Верховній Раді. Тобто я очолюю достатньо невелику, але, на мій погляд, достатньо дієву групу “свободівців” у парламенті, на мені лежить ряд політичних задач, які напряму формулюються керівництвом партії. Тобто це і перемовини узгодження позицій з нашими партнерами по націоналістичному табору, низка інших завдань, певне кураторство над цілим рядом областей від депутатського корпусу, це достатній широкий спектр завдань. Ідеологічною роботою в нас займається Олександр Сич, він заступник з питань ідеології, і Юрій Сиротюк – він з питань політичної освіти заступник. Але, безумовно, я завжди цікавився питаннями ідеології, раніше в мене на це було більше часу – і на теоретичні статті, і на читання публічних лекцій. Але якщо зараз у мене буває вільна хвилина, я теж намагаюся це робити.
Очевидно, у той час, коли Ви займалися політичною діяльністю поза парламентом у Вас було якесь своє уявлення про те, як облаштована українська політика. Після приходу до Верховної Ради це уявлення змінилося?
Про це говорять всі, в плані жарту більше, що зал набагато менший, ніж він здається по телевізору. З телевізора інакше це сприймається. Якщо говорити про політичні враження, я не боюся бути десь неоригінальним, але скажу так: як я приблизно уявляв, що таке Верховна Рада – на відсотків 80-90 так воно і є. Я просто відразу йшов туди без рожевих окулярів. Розумів, що це місце, де треба серйозно морально готуватися, щоб там опинитися.
І фізично, бо Ви починали, коли Партія регіонів була.
І фізично теж. Я розумів, що іду у Верховну Раду не для того, щоб якісь свої справи вирішувати. Конкретно в 2012 році ми просто йшли туди для того, щоб знести антинародний режим. Ми не приховували це. Все, що ми могли зробити для цього, ми зробили.
Під час Революції гідності Ви активно боролися за активістів Євромайдану. 3 січня 2014 року на Прорізній, після відвідин слідчих на Вас та адвоката Сидора Кизіна напав десяток невідомих осіб. Як результат – у Вас перелом щелепи та струс мозку.
Я уточню. Була спочатку інформація про перелом, це не підтвердилося, був забій.
Вам вдалося встановити тих, хто Вас бив на Прорізній?
Мене багато разів викликали на допит, бо в мене було два епізоди під час Майдану. Перший – ще в грудні, в ніч на 11 грудня. Тоді я потрапив у перших рядах у, скажемо так, бійку. Другий епізод – 3 січня під райвідділком. За цими епізодів мене багато разів викликали в правоохоронні органи, але якоїсь конкретної відповіді я не отримував. Тобто на сьогодні, наскільки мені відомо, ці особи не встановлені, не було якогось суду чи вироків. Цим займається як юрист Сидір Кизін, можна уточнити в нього деталі, але те, що там не було висновків остаточних, це точно.
Але це, очевидно, були “тітушки”?
Я зараз візуально відтворити не зможу, бо все-таки пройшло багато часу. Важко було точно встановити, хто це: чи “тітушки” чи переодягнені в цивільне представники правоохоронних органів. Я навіть більше схиляюся до другої версії, тому що “тітушки” все-таки виглядають трошки по-іншому. Але точно це встановити я не тоді, ні зараз не можу, для цього існують правоохоронні органи.
На Вашу думку, чому нинішній владі так і не вдалося встановити убивць Небесної сотні? Що завадило вашому соратнику Олегу Махніцькому, який був керівник Генеральної прокуратури після Євромайдану, встановити вбивць, які коїли злочини під час Революції гідності?
З Махніцьким історія така. По-перше, для мене, наприклад, ніколи не було питанням у загальному плані, хто вбивця Небесної Сотні. У мене є очі, вуха, я добре бачив і чув і як очевидець, і по відео в інтернеті, що було 18 числа в Маріїнському парку, де я безпосередньо був і бачив, що “Беркут” робив, як він нападав на людей. І так само, як 20 лютого зранку на Інститутській “Беркут” розстрілював людей. Тобто для мене не було питання, прізвищ цих людей я не знав, але те, що то робив “Беркут” і тодішня влада – очевидно. І кому підпорядковується “Беркут”? Тобто теж очевидно, хто їм дає зброю, команди. Питання в тому, щоб встановити кожного і покарати. Не тільки виконавців, а й замовників, організаторів. Махніцький, який був тоді на посаді в.о. прокурора трохи більше трьох місяців, за цей час були відкриті кримінальні справи, за якими йшли розслідування. Як усі розумієте – в тих умовах ситуації, яка наближалася до анархії, в умовах, коли вся прокуратура – всі старі кадри, він там був фактично один не з цієї системи. В умовах, коли не було практично закону, він зробив, у принципі, в тому плані максимум, що міг зробити: відкрив справи, почалися розслідування. Садить у тюрму, як Ви розумієте, не прокурор, а суд, той самий, який не помінявся – ні тоді, на зараз, з часів Майдану. А потім треба було когось зробити цапом-відбувайлом. Заодно – замочити “Свободу”, І для цього була навіть після відставки Махніцького організована кампанія, що він винен в усьому. Тобто не Аваков, який весь цей час на посаді, ні чотири генеральних прокурори, які помінялися з тих часів, як Махніцький був, і вже були повноцінними прокурорами. А от він в усьому винен, він усе зіпсував тощо. Хоча показовий приклад, що той же Садовник, який командував ротою “Беркут”, яка розстрілювала на Інститутській, при Махніцькому його посадили, а при наступнику Махніцького його суд відпускає і він тікає в Росію. Тобто ключовий і організатор розстрілу, і свідок, який міг би розказати, хто йому давав вказівки тощо. А Махніцький – ми з ним політично розійшлися. Коли він став в.о. прокурора, він вийшов з партії, він не відновлював своє членство в партії, як пішов з посади. Він пішов радником до президента Порошенка. Тому після моменту, як він пішов з посади в.о. генпрокурора, ми не несемо за нього відповідальності.
Після Революції гідності висуванці “Свободи” обійняли міністерські посади. Це – Андрій Мохник і Ігор Швайка. Одначе протрималися вони там недовго. Обох звинувачували у зловживаннях. Чому, на Вашу думку, “Свобода” так і не лишилася учасників нової парламентської коаліції? Чому вас витиснули звідти?
Ви правильно підмітили, що всі ті так звані звинувачення, які були до “свободівців”, наприклад, на посадах міністрів, ні до чого не дійшли. Не те, що там до судових вироків – не дійшли навіть до оголошення підозр. А лише голослівні заяви в піар-простір. Стосовно, чому нас витискали. Це очевидно, ми для себе це чітко зрозуміли, коли, прийшовши після Майдану, опинилися в ситуації, коли перед нами було два шляхи: не йти у владу, лишатися в такій напівопозиції і заробляти політичні бали на тому, що відбувається. Ми розуміємо, що будь-яка влада, яка би прийшла після Революції, зіткнулася би з колосальними проблемами, і непопулярність дуже швидко почала б ставати ознакою цієї влади, але ми розуміли так само, що просто стояти і дивитися, як Україна тоне, як корабель, який іде на дно, ми не могли. І ми взяли на себе відповідальність, пішли у владу. В результаті ми одразу зіткнулися з тим, що ми опинилися у владі в певній ізоляції. Тобто все робилося для того, щоб нам зашкодити працювати, повісити всіх собак. Не дати нам реально щось змінити. Але навіть попри це доволі багато вдалося зробити. І коли ми вже вичерпали весь свій ліміт конструктивності, коли зрозуміли, що заради України нам треба десь промовчати, десь стерпіти якісь неприємні ситуації, коли зрозуміли, що ті люди, які стояли поруч з нами на сцені Майдану, вони роблять речі протилежні, які декларували на Майдані, то в липні 2014 року “Свобода” вийшла з коаліції. Я просто хотів би нагадати, що не нас витиснили.
Підштовхнули до цього?
Просто ставили перед фактом, що ми мали бути молодшими партнерами. Але ми з цим не погодилися, вийшли з коаліції і наслідком цього стали вибори. Я скажу, якщо вертатися в ті часи, чи я шкодую, чи “Свобода” жалкує, вважаю, що ні. Це було необхідно для країни. Країна хотіла нового парламенту. Яким він став, це інше питання, але треба було парламент без більшості регіонів і комуністів, і це була обіцянка перед Майданом, що треба було оновити владу. Треба було йти на вибори, і ми на них пішли.
Але був парламент без окремої партійної фракції “Свободи”? Тобто Ви боролися під час Революції Гідності проти регіоналів і комуністів, а в результаті ви в 2014 році як партія не потрапили до парламенту.
Насправді сталося таке. “Свобода” за всімаекзит-полами пройшла в парламент, набрала 6,5 відсотка. Але, за офіційними даними, ЦВК нам недодали ці крихти. Ми переконані тоді були і зараз, що це була свідома позиція – не допустити “Свободу”. Це був певний консенсус всередині країни, між олігархічними силами і, на жаль, назовні – також. Бо нікому не була потрібна фракція націоналісті в у парламенті. Бо за ті два роки, які ми там були, всі зрозуміли, що з нами неможливо домовитися, нас неможливо зробити ручними і, найголовніше, що ми завжди будемо діяти в національних інтересах, а це не потрібно ні олігархам, ні закордонним силам. Їм потрібні слухняні виконавці їхньої волі. Наступний крок – величезна інформаційна кампанія в 2014-15 році на знищення. Тобто мета була - знищити “Свободу”, взагалі знищити націоналізм в Україні. Кампанія, яка велася місяцями. Якщо ми згадаємо – майже всі теми, які тоді проти нас використовувалися, виявилися абсолютним пшиком, фейком. Були забуті за кілька місяців після виборів, але тоді роль інформаційного шуму вони зіграли. Ми в 2014 році – згоден з Вами – так, ми боролися, у нас менше було думок про власні політичні вигоди, і це підтверджується тим фактом, що нам об’єктивно було невигідно йти в уряд. Нам би краще з точки зору рейтингу стати збоку. Навіть проголосувати за цей уряд, навіть не давати туди міністрів, а стояти збоку і спостерігати, коли вони спіткнуться. І другий варіант – якщо би за нами була влада. Ми би зубами, ногами, всім, що завгодно, чіплялися б за крісла в 2014 році. Зараз кажуть: “Ви і так би вийшли з коаліції, тому що тоді було зрозуміло, що Порошенко розпускає Раду”. Не так все просто було. Великою мірою саме позиція “Свободи”, яка сказала, що ми маємо-таки йти на вибори, зіграла. Що вибори таки були. Це дуже вагомий фактор. Погляньте на нинішню Верховну Раду, як усі чіпляються за свої крісла. В 2014 році, влітку, не дай Бог, щоб Україна знову таке пережила. Але ми тоді розуміли, що все одно нам треба. Тому що це була вимога Майдану, бо треба було цей парламент міняти. Ми побачили, що перший місяць після Майдану «регіонали» перелякалися і голосували за все, що завгодно. А потім вони отямилися, і все. І парламент блокується, у нас фактично в тому парламенті не було проукраїнської більшості.
Попереду 2019-й рік – рік виборів наступного президента України і рік виборів нової Верховної Ради України. Але наступний рік буде важливим і для “Свободи”. У 2014 році – після Революції Гідності Ваша партія, попри вашу активну участь і у Євромайдані, і у створенні добробатів, не змогла подолати прохідний бар’єр до Ради. Скажіть, як за останні чотири роки змінилась партія “Свобода” і один із її лідерів – Андрій Іллєнко?
Ми не змінюємо кардинально гасла чи погляди, тому що ми – ідеологічна партія. На відміну від більшості партій, які взагалі створюються під конкретні вибори. Ми не змінюємо свою позицію в глобальних питаннях. Тому я не думаю, що щось кардинально інше, але акценти будуть поставлені. Я думаю, що всі побачили, що таке парламент без націоналістів. Мається на увазі без фракції націоналістів, і всі розуміють, що це питання не просто успіху чи не успіху “Свободи”, а питання національної безпеки України. Без націоналістів український парламент стає недієвим. По-друге, це антиолігархічна позиція. Тому що сьогодні, саме олігархічна система, яка, на жаль, те, про що ми говорили – ще до Помаранчевої революції, потім – після, потім – другий Майдан, після нього, не зазнала змін, залишилася на місці, і це те. Що тягне нас назад, що не дає розвиватися. У нас є наш антиолігархічний пакет законів, я думаю, це будуть ті основні тези, з якими ми будемо йти на вибори.
У вас є пакет законів, який презентував уже Олег Тягнибок та Ваші соратники по блоку – не знаю, блок чи не блок буде.
Ми на сьогодні говоримо про об’єднання зусиль націоналістів, про тих, хто підписав національний маніфест.
Але, очевидно, цей пакет уже буде розглядати наступний парламент, тому що в нинішньому парламенті люфту для розгляду цього законопроекту нема. Принаймні скільки зараз “свободівців” у Раді?
П’ятеро.
Це недостатньо.
Ми це розуміємо, але все-таки не будемо сидіти, склавши руки. Будемо вимагати ще в цьому парламенті на прийнятті якихось законів. Але я з Вами згоден, що на прийняття всього пакету можна сподіватися лише в новому парламенті.
Свого часу, у 2014 році, активно тиражувалася версія про те, що втрата Україною Криму та Донбасу була спровокована “свободівцями”. Мовляв, жителі цих регіонів просто були залякані заявами і погрозами з боку вашої партії. Ви відчуваєте вину за собою?
Ні, абсолютно, бо це маніпулювання. Війну почала Росія, вона готувала цю агресію багато років. Про це вже навіть говорить відкрито Путін, який ще в 2014 році не говорив це відкрито. Зараз він говорить прямо, що той же Крим готувався задовго до подій 2014 року. Подивіться їхні медальки “За взятие Крыма”, “За возвращение Крыма”, там починається з 20 лютого 2014 року. Тобто ще ніякий Закон про мову, який був скасований 23-го, ще не був скасований. Найцікавіше полягає в тому, що цей закон узагалі-то скасовувала Верховна Рада, а не “Свобода”. Бо “Свобода” мала всього 37 голосів, а щоб скасувати, треба 226. По-друге, цей проект про скасування був взагалі не за авторства «свободівця», а взагалі він був за авторства В’ячеслава Кириленка, який тоді був у “Батьківщині”, а зараз є віце-прем’єром. По-третє, він не був скасований по факту. Рішення Верховної Ради було, але тодішній голова Верховної Ради Турчинов не підписав це рішення.
В результаті Конституційний суд скасував це рішення.
Тільки Конституційний суд пару місяців тому, навіть менше. Про це і мова, що на цьому будується вся аргументація проти “Свободи”: от “Свобода” винна. А сто років тому також “Свобода” була винна, що Росія напала на Україну? Що більшовики пішли на Україну? А коли суздальський князь Андрій Боголюбський напав на Київ у 12 столітті, це також, напевне, “Свобода” спровокувала? “Свобода” все спровокувала. Це, звичайно, гумор, але сумний гумор. Тому що для когось це досі неочевидно. Досі дехто вважає, що прийняття чи неприйняття якогось закону у Верховній Раді могло вплинути на позицію Путіна по вводу військ в Україну, яке готувалося дуже давно.
Нинішній президент України Петро Порошенко говорить, що він - президент миру, а не війни. Ви вірите, що і Донбас, і Крим можна буде повернути під контроль України винятково політико-дипломатичним шляхом?
Безумовно, не може бути якогось простого вирішення цього питання. Ми розуміємо, що маємо справу з дуже сильним, підступним і хитрим ворогом. Але якщо ми говоримо про те, що ми маємо дійсно перемогти, то іншого виходу у нас нема. Ми як нація маємо вижити, маємо розуміти, що це боротьба не за Крим і не за Донбас, це боротьба за всю Україну. Тому що Путіна не цікавить Крим і Донбас сам по собі, його цікавить політично підкорити Україну і фактично знищити. Тому що коли він каже, що українці й росіяни – це один народ, це означає, що українців як народу не має існувати, що вони просто мають влитися в російський народ. Це мрія Путіна. Тому ми розуміємо, що ця війна для нас є війною за виживання. І вона має декілька шляхів. По-перше, це зміцнення нашої обороноздатності й готовності в потрібний, слушний, оптимальний момент повернути тимчасово окуповані території. Коли цей момент буде, який буде оптимальний момент – я не пророк, не можу цього сказати. Але ми маємо бути до цього готові. По-третє, з власної волі окупанти звідти не підуть, це зрозуміло. По-друге, це посилення міжнародних санкцій і взагалі міжнародної коаліції проти Росії. До речі, в цьому плані ми бачимо зараз суттєві зрушення – після подій у Британії, спробою отруєння, застосування хімічної зброї. Це і події в Сирії, тобто ми бачимо, що міжнародна коаліція проти Росії сьогодні реально вже існує. І цей факт показує те, що відбувається реально з російською економікою тощо. І, безумовно, це знищення московської п’ятої колони в самій Україні, на підконтрольній Україні території. Тому що поки ми не вичистимо свій тил від ворожої агентури, яка сьогодні процвітає в парламенті, в політиці, в медіа, ми ніколи не отримаємо перемоги на фронті.
Запитаю Вас про те, чим Ви пишаєтеся в своїй політичній діяльності? Що Ви вважаєте своєю головною заслугою?
З одного боку, нехай краще про це скажуть інші, не люблю себе хвалити. По-друге, сподіваюся на те, що найбільше перемога – попереду.
Ваш рідний брат – Пилип Іллєнко нині очолює Держкіно. Як часто доводиться ставати Вам на захист старшого брата у владних коридорах?
У владних кабінетах – ніяк, можу допомогти просто братньою порадою, розмовою. Якимось адміністративним впливом – ні, у мене і нема такого впливу, не прагнув і мати.
У Вас є голос при голосуванні за бюджет.
Ми не голосували за бюджет усі ці роки, так що цим також ніяк не може допомогти.
Якою є ідеальна Україна у розумінні Андрія Іллєнка? Якою Україна має бути?
Соборна, самостійна, національна та соціально справедлива. Яка є водночас сучасною і в хорошому сенсі цього слова європейською. Приналежною до європейської цивілізації. Але водночас є глибинно самобутньою. Такою, яка би відображала всю тисячолітню історію нашого народу. Я думаю, що така Україна буде і такою вона буде дуже скоро.
Як думаєте, коли така Україна настане? Скільки часу потрібно, щоб таку Україну створити?
Я думаю, якщо в Україні буде справжня національна еліта, справжня патріотична влада, то 10-15 років буде цілком достатньо для того, щоб ми жили в тій країні, яку ми можемо з гордістю передати своїм нащадкам.
А що заважає створити цю політичну еліту?
Багато причин. По-перше, це геноцид, який ми пережили в 20 столітті. Це систематичне – кілька разіва – винищення еліти в Україні, яке відбувалося і в 20 столітті, і раніше, це постколоніальний синдром, якого ми ще до кінця не позбулися. Ну і це олігархічна система, яка великою мірою стала наслідком цього всього, що я сказав. Але я переконаний, що вже визрівають ті соціальні, політичні сили, те тло, на якому ця Україна виникне. І це вже буде факт, з яким усі будуть рахуватися.
Коли Ви говорите про ті сили, які визрівають, Ви маєте на увазі “Правий сектор”, “Національний корпус”, “Свобода” - вона вже давно в українській політиці. Можливо, ще якісь є політичні сили, про які ми публічно не знаємо, але вони можуть долучитися до Вас?
Ми відкриті до діалогу з усіма державницькими силами, вважаємо, що треба саме політичну, стратегічну співпрацю будувати на основі ідеології. Тому що не побудоване не на основі ідеології – це все побудовано на піску, воно недовговічне. Тільки на основі ідеології, як ми зараз із іншими націоналістами підписали національний маніфест, маємо з ними співпрацю. А якщо ми говоримо про, скажімо, сили українські, але не націоналістичні, але загалом, з якими ми можемо знайти якісь точки порозуміння, то це – щодо конкретних питань, з якими у нас може бути спільна точка зору або якась тактична ситуація, де ми можемо з ними мати спільну мову. Але загалом, наголошую. Нам потрібно розвивати саме ідеологічний напрям, на основі якого нам треба будувати політику. Бо сьогодні Україна потребує ідеологічних сил в парламенті. Сьогодні Україна вже стомилася від цього тусування, цієї засмальцьованої колоди тих самих політиків, які вже 20 років мінімум правлять Україною, чи й більше, і людей. Які вже поміняли по десять партій, і ці партії безликі, які одна від одної нічим не відрізняються. Нам потрібні чіткі ідеологічні сили в парламенті, перш за все націоналісти, які будуть людьми, для яких національні, державні інтереси будуть понад особисті. Тоді у нас будуть зміни в Україні.
І насамкінець ще одне запитання. Ви впевнені, що Україна вже остаточно прощається з Росією?
Україна уже остаточно попрощалася. Але є ще дуже багато сил і в самій Україні, на жаль, і за її межами, які хотіли би знову Україну перетворити на колонію, на провінцію російської імперії. І ми розуміємо, що легкою ця боротьба не буде. Але я згоден в одному: точка неповернення перейдена, Україна відновлюється. Тобто ми вертаємося до того, ким ми є. Тобто це не просто конструювання чогось, а повернення до себе, до своєї справжньої історії, ідентичності, мови, державності. Це й процес уже незворотній, хоча попереду боротьба ще дуже серйозна.
Немає коментарів:
Дописати коментар