КОРОТКИЙ РИМСЬКИЙ МЕЧ

(На вічну пам’ять ІРИНИ ФАРІОН – Української Касандри)

Людський світ визначається вічною боротьбою двох протилежних стихій: героїчної і приземленої, антигероїчної. Залежно від сили й горіння історичного героїзму розвивається кожне національне суспільство. Кожночасне витворювання героїчних «хвиль» у певний період історії породжувало моральні й мілітарно-політичні злети народів. У такий спосіб людство здійснювало свої переможні кроки до творення нових цивілізаційних основ, до утвердження ідеалів національної свободи й елітарного порядку, до відкриття просторів для величних культурно-мистецьких здобутків.

Паралельно до цього в людстві постійно існували й існують процеси дегероїзації, зумовлені чисельною перевагою в кожному національному суспільстві людей меркантильно-приземленого типу, отих хаотичних соціяльних мас, за Ґюставом Лебоном, які керуються примітивними інстинктами, нездатні до шляхетних переживань, вічно перетворюють національне буття на метушню й безмежну битливість та податливість. І тоді починалися неухильні тенденції до морального та культурного занепаду народів.

Змагання між героїчною і приземленою стихіями становить суть історичного процесу. Від того, скільки сил до творення шляхетної свідомости знайде в собі кожне національне суспільство, залежить наскільки воно розвинеться в плані створення ідеальної держави, за Платоном, в якій будуть правити аристократи духу і чину, буде реалізовувати свої принципи й ідеали ота героїчна еліта, яка колись народила державу Перикла й Римську республіку, яка здійснювала воїнські подвиги Александра Великого чи Хрестових походів, яка породила етику европейського лицарства й готичні світовідчуття, що донині дихають до нас неймовірною естетикою середньовічних соборів.

Якщо символічно й сконцентровано узагальнити про героїчний чин народів, то він виражається в образі короткого римського меча. Саме історичні зусилля римлян у перші століття творення республіки (а вони двигтять в душах всіх европейців і творять кожного з них дотепер!) показали, що головними двигунами історії є ТВЕРДІСТЬ і ПРАВДИВІСТЬ (непорушність прийнятих законів – знамениті закони Дванадцяти таблиць V ст. до н. е.), ПАТРІОТИЗМ (культ величі Риму), ТРАДИЦІОНАЛІЗМ (культ предків) і ГЕРОЇКА (розуміння визначальної ролі армії і воїнського виховання молоді). Ці чотири кардинальні принципи Римської держави забезпечили їй у всі наступні кілька столітні перемоги й ту виражальність і творчу активність римського духу, на якій пізніше були збудовані Католицька Церква і правова система Заходу, европейські університети й готичні міста-твердині.

Короткий римський меч – це символ рішучости й відданости, дисципліни й суворости, з якими давні римляни утверджували свою віру в героїчні ідеали. Він чітко ділить світ на Правду і Неправду, на Совість і Несовісність, на Віру (в ідеали) і Безвір’я. Бо національний поступ можливий тільки тоді, коли карається всяке відступництво й профанаторство, коли відкидаються всі теорії угодовства й «покаянія глави в людях», як казав Тарас Шевченко, коли мілітарний чин і героїка ставляться найвище як ідеали боротьби за моральну твердість і лицарську світлість нації.

Ірина Фаріон, убита на вулиці Львова яко символ гордого і свободолюбного українства, була для нашої нації тим золотим нервом, пульсуючим нервом національної гідности й жертовности, породженим вічним духом европейського героїзму. Вона була правдивою «українською Касандрою», яка одна мала силу духу й відвагу казати нації правду про всі її промахи і поразки, про всіх її страхопудів і зрадників, про слабкість і хитливість її характеру.

Ця людина перетворила СЛОВО на найсильнішу зброю. Вона вірила в безсмертя свого чину, і тому не боялася смерти й ходила вулицями Львова без охорони, майже кожного дня отримуючи погрози від ворогів про розправу. Вона пройшла звитяжний шлях від скромного науковця-філолога до ідейного вождя мільйонів. І саме за це її вбили – зі страху перед її можливостями як володарки дум і настроїв мільйонів.

Вона була бездоганним філологом, мислителем, національним трибуном в одній особі. І це робило її чин неймовірно яскравим і героїчним. Людина зі знаннями академіка без звання академіка, чи не найкращий публіцист України без офіційної праці в журналістиці, визначний ідеолог українського націоналізму без якоїсь вагомої посади в політиці. І це робило її життя дивовижно наступальним і полум’яним!

Ще за життя її порівнювали то з Оленою Пчілкою (першою націоналісткою в Україні), то з Лесею Українкою (величною місіонеркою української ідеї), то з Оленою Телігою (ідеальною героїнею чину). Але вона прокладала свій оригінальних шлях, збудований на принципах філологізму (культу рідного слова) і національного волюнтаризму (проповіді національної героїки). У часи загального нігілізму й постмодерністської дурійки вона проповідувала високий ідеалізм, у часи суцільної компромісности – сувору безкомпромісність, у часи гнилого пацифізму – римську войовничість.

Як дослідник української мови вона зуміла перетворити доволі суху й пісну цирину науки на надзвичайно живі й емоційні переживання мільйонів (її книги розходилися багатотисячними накладами!). Вона розгорнула безкомпромісну боротьбу за чистоту й виразність української мови, щоб навчити доволі літепле українське суспільство «любити своє», дорожити духовою традицією, плекати живе відчуття історії, історії духу передусім. Кожна її нова книга ставала подією для всієї нації. Як то студія «Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір» (2001), яка вчила розуміти систему правил як форму національного самоствердження, чи то праця «Мова – краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – ХІХ ст.» (2007), яка малювала картину історичного визрівання української мови й прищеплювала любов до її самобутности, чи то книга «Мовна норма: знищення, пошук, віднова» (2009), яка в багатогранних вимірах давала розуміння важливости боротьби за чистоту і багатство рідної мови, чи то ґрунтовна монографія «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV – XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива» (2015), яка давала розріз давнього періоду становлення української мови в синтезі із національними боріннями українства в часи бездержавности. Ці наукові праці вже стали класикою української культури й ідейними етапами зростання сучасного українства. Їхні думи і концепти ще століттями будуть творити нових «твердих українців», переконаних патріотів і жертовників національної ідеї.

Вона завжди мала сміливість і відвагу йти проти течії, якщо так веліло серце й ідейні переконання. У час повального захоплення усім західним і тотальної англізації українського освітнього та інформаційного простору, англізації української мови вона підготувала разом із своїми посестрами Галиною Помилуйко та Анною Бодровською книгу «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті» (2023), яка стала закликом для притомного українства боротися до кінця за суверенність рідної мови.

Маючи неймовірний дар творчої активности, Ірина Фаріон безнастанно вигадувала нові й нові проєкти публічної боротьби за українську суверенність: видавала добірки плакатів на захист української мови («Мова – твого життя основа», «Мова – краса і сила», «Слово – меч духовний»), готувала ідеологічні збірники («Скарб нації», «Від книги – до мети»), провадила багатосерійні телепрограми («Велич особистости», «Ген українців»), готувала регулярні виступи на Ютуб-каналах «Iryna Farion» та «Студія Ірини Фаріон», вела в Ютубі проєкти «Курси з української мови», «ПротиАнглізм», «ПолітОгляд». Усі ці напрямки діяльности перетворили її на одну з найпопулярніших постатей України. Відтак її особистісні впливи перевищували впливи цілих партій та масових громадських організацій.

Ідеологічна студія Ірини Фаріон «Степан Бандера – практик, теоретик, містик національного руху» (2010) увиразнила цілу низку важливих світоглядних, моральних, історіософських проблем українського націоналізму, стала віхою в розвитку сучасної націоналістичної думки України. Вона показала нам факт того, як сучасниця зуміла передати етику й світогляд визначного націоналіста, що став символом цілої епохи. Авторка ніби вичарувала у цій книзі стиль і дух самого Дмитра Донцова – найбільшого пропагатора українського героїзму!

Втрата цієї яскравої особистости означає дуже багато. Як ідеолог Ірина Фаріон задавала високий рівень національної вимогливости до українства, вчила бути суворими й безкомпромісними до ворогів та профанаторів національного руху. Як політик вона сіяла зерна правдивого героїзму та волюнтаризму в українській нації і вихоплювала з народної маси своїми ідеями нових міцних патріотів та кидала їх у бій за націю. Як науковець вона гуртувала довкола себе нові й нові когорти бійців інтелектуального фронту, щоб збудувати мур ідейного опору довкола України.

Ірина Фаріон була для нації отим «коротким римським мечем», з яким народи постають і перемагають. Вона боролася тільки словом, яке ставало в її устах «твердою крицею» (Леся Українка). Вона завжди мала внутрішню силу духу піднятися після вдалих ударів з боку її ворогів або пристосуванської маси, яка двічі відмовилася голосувати за неї на парламентських виборах у її рідному Львові. Бачила ницість і примітивність юрби, але ніколи не зневірювалася. Завжди зоріла до високого й ідеального…

Вона впала в бою, як падають найвідважніші воїни. З «коротким римським мечем»-СЛОВОМ при собі.

Філолог над філологами, трибун над трибунами, лектор над лекторами!

Прощавай, Українська Касандро! Да святиться ім’я твоє!

ОЛЕГ БАГАН,
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова,
Заслужений працівник освіти України
(«РІДНИЙ КРАЙ», №32 ВІД 6-ГО СЕРПНЯ 2024 Р.)

Іван Франко у Станиславові. "Локальна історія".

Івано Франківськ. Січень, Лютий, кінець Лютого – вже сонячна Весна, і Природа поспішає жити. До цього часу мене вже достатньо заштопали нарешті, шоби я міг прогулятися перед випискою. І я собі намалював маршрут здебільшого заснований на подарованій книжці; колеги з моєї компанії мене відвідували, привезли мені книгу із серії “Локальна історія” – “Станиславів”, звідки я помалу вичитував невідому і не стандартну історію Івано Франківська, і ото з неї й малював собі екскурсійний маршрут на майбутнє.

Івано Франківськ неймовірно миле місто! Боги! А які жіночі типажі навколо! Від них мені черепок зривало так лише у Варшаві, - слов’янські жіночі обличчя кругом, куди головою не крутни… банкет естетизму для очей. А особливо було болісно, як прилітаєш з Варшави до Харкова, виходиш з аеропорту в місто до транспорту, - і все. Навколо кожна друга оці… рруссскіє бабьі (типу Свєтлічной)…

--- Третій розділ “Франко, кохання та Станиславів”.
До Івана Яковича маю якусь особливу увагу. Рідкісний Майстер Слова. Назвав би його одним з головних будівничих класичної української літератури (як в американців Марк Твен). Тому цей розділ вичитував декілька разів. І потім ще й пройшовся описаними місцями… Хочу поділитися уривками й фотографіями.

--- “Станиславів” ---

На формування образу Франка істотно вплинуло змагання між українцями та поляками. В останніх був дуже сильний культ Міцкевича, Словацького, писалися їхні героїчні біографії, і своєрідною відповіддю українців було написання таких самих героїчних біографій Шевченка чи Франка. Це знищувало, замовчувало нормальні людські риси письменника.

* * *

Ще більше до формування сетереотипного образу Івана Франка докладалася радянська влада. З нього ліпили щось на зразок марксиста чи великого революціонера-демократа, який майже був схожий на Леніна, тільки от народився не в тій частині світу та був українцем.

* * *

Усі сучасники згадували, що Франко був душею кожного товариства. Франко не любив пити горілку, але зате полюбляв червоне вино. Він вважав, щось таке, як добре вино зрідка – то не є зле. Був невибагливим, але мав дуже добрий смак. Це виявлялося у дуже багато чому. Навіть в одязі, попри нестачу коштів. Мало є українських чи неукраїнських поетів, які були такими простими у поведінці і, скажемо, доступності. Франка можна порівняти з Шевченком, бо Шевченко був теж такий. Франко ніколи не твердив за свого життя, що він великий. Навпаки, він пробував себе по-своєму применшити.

* * *

Перше знайомство зі Станиславовом було не дуже радісним. У червні 1880 р. молодого поета, арештованого за пропагування соціялістичних поглядів, під конвоєм поліцейського доправили до міста після тримісячного ув’язнення у Коломийській тюрмі.

* * *

Вдруге Станиславів поет відвідав восени 1883 р. За словами одних, з метою збору матеріалів для редакції однієї з львівських газет, за словами інших - для цього могли бути інші причини. Зокрема відомий дослідник життя і творчості Франка Іван Горак з цього приводу пише: “Між 10 і 26 вересня 1883 року Фванко був у Станиславі. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилася загадкою. У Франка на руках закордонний паспорт. Що ж було такого поспішного, що змусило його їхати у Станіслав? Робота над історією літератури? Станіслав не був тим містом, звідки він міг би щось почерпнути.” В листі Михайлові Павлику молодий поет лише повідомляє: “Я ненадовго надіюсь на пару годин заїхати до вас до Коломиї, бо буду в Станіславі, де маю виписувати різні старі папери і документи.” Саме тоді в біографії Івана Франка вперше виринає прізвище Дзвонковська. У Станиславові мешкала полька Юзефа Дзвонковська, за офіційною версією, друге кохання Івана Франка. З дівчиною поет познайомився восени 1883 року, коли завітав у гості до свого університетського товариша Владислава Дзвонковського, брата Юзефи. Це була молода дівчина, розумна. Франко їй присв’ятив ряд своїх творів. Зокрема віршів “Гей рибачко чорноока”, “Рік минув, як ми зустрілись”, “Не схиляй своє личко рум’яне”, “Осторога”, “Н.Н.”, “Тричі мені являлася любов”, “Апострофа”, “Перспектива”, “До Юзі Д.”, “Газеля”, “Я забув” і повість “Не спитавши броду”. “Більш, ніж меч і огонь, і стріла, і коса. Небезпечне оружжя жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита.”, - писав Іван Франко. Сам Франко не приховував: “Значний вплив на моє життя, а значить також, на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”.
З розмов станіславських друзів Франка виходить, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була прикрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна і добра.

* * *

На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка “польськості” швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одиним словом. Франко покохав її. Мало того, він вирішує, шо після Ольги Рошкевич Юзефа – саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного: витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій. А також була серед тих жінок, які дійсно мали на нього найбільший вплив у сенсі не тільки особистих контаків, а й на те, що Франкові мислилося в творчості. Особливого шарму Дзвонковській надавало те, що вона, скажемо, була цілковитим антиподом Франка. Він був завжди жвавий, душею всякого товариства, він був веселий, натомість Дзвонковська була недоступна, навіть, як казали про неї – холодна. Це був як вогонь і вода, а в таких стосунках кохання дуже часто таки спалахує.

* * *

Згідно з етикетом, далі Іван Франко пише листа до матері Юзефи Антоніни Дзвонковської з проханням “о руку і серце” її доньки. Відповідь не забарилася: “Прикро мені відповідати на ваш лист негативно. Відомо пану, що саме положення моєї дочки противиться тому. Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що здається щастям, при ближчому розгляді не є ним… Прийміть від усіх нас сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська.”. На той час ще міцні були суспільні бар’єри та станова нерівність, бо Дзвонковські хоч і збіднілі, але були шляхтичами. Батько Юзефи Владислав був учасником польського повстання 1863-1864 рр. та отримав дозвіл на проживання в Станиславові. Франки, родичі по татові, належали нібито до сільської аристократії – вони були вільні селяни. Запис про одруження Якова Франка та Марії Кульчицької: соціальний статус нареченої названо “шляхтянка”, а про Якова Франка не написано нічого. Існує ще один, незаперечний доказ його неселянського походження. По смерті батька (1865) і матері (1874) круглий сирота Іван Франко як здібний учень отримав доволі високу стипендію з фонду Ґловінського, яку надавали дітям здрібнілої шляхти, і вона ніколи не дісталася би Франкові, якби він був селянином. Пізніше Франко написав, що Юзефа не пішла за нього заміж через свою хворобу – сухоти (туберкульоз), який тоді не виліковувався. Померла Юзефа Дзвонковська 5 Травня 1892 р., не доживши й до 30-ти років. Про неї автор залишив рядки:

Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”
І мовчки щезла там, де вічно темно.

Поховано Юзефу Дзвонковську на давньому християнському цвинтарі в Станиславові (сучасний Меморіальний Сквер на вул. Незалежності, за драмтеатром). Довгий час краєзнавці не знали, де вона була похована, і лише у 1965 р. Володимиру Полєку, багатолітньому працівникові Наукової бібліотеки, а згодом професору Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вдалося віднайти могилу Юзефи. На тому місці стояли дві великі плити з пісковика. Під однією був похований батько Юзефи Владислав, під другою похована вона разом з матір’ю Антоніною та сестрою Марією. На початку 1980-х рр. при знесенні старого цвинтаря і нібито перетворенні його на меморіальний сквер краєзнавцям вдалося вборонити дев’ять могил визначних людей. Могили Юзефи Дзвонковської вберегти не вдалось. “Да кто она для Франко? Какая-то любовніца”, явив свою “поінформованість” у відповіді на питання Михайла Головатого тодішній перший секретар міському партії Ярослав Федорчук. Відстояти могилу Двонковських тоді не вдалося, але місце її розташування зафіксували на фотографіях, і лише в Незалежній Україні відновили надмогильний пам’ятник. Щоправда він на декілька метрів не збігається з точним місцем, як встановлено пізніше, пам’ятник мав бути трохи ближче до вулиці Степана Бандери

До нас не дійшло жодного портрета чи фотографії Юзефи Дзвонковської. Однак збереглася картина М. Ройзнера “Дівчина з маком у волоссі”. Було встановлено, що автор портрета невідомої дівчини особисто знав Юзефу Дзвонковську. Мальовано той портрет було в Косові, коли там були і Ройзнер і Дзвонковська, яка хотіла скласти іспит на тамтешній пошті на маніпулянтку, тобто працівницю пошти. Риси обличчя дівчини з портрета дуже збігаються з рисами обличчя, описаної Іваном Франком. Коли привезли хворого Івана Франка додому в останні дні його життя, а це був Березень 1916 р. у кімнатах було холодно, Франко лежав у своїй спальні і весь час хотів проникнути у власний кабінет, який не опалювався, тому люди, які були біля нього, опісля зауважували, що Іван Франко сумно стояв у дверях, постійно дивився на стіну з картиною М. Розйнера “Дівчина з маком у волоссі”, виникали різні опісля підозри і пояснення, чому було велике зацікавлення Івана Франка саме цією стіною. Зрозуміла річ, у центрі уваги поета був портрет його коханої Юзефи...

--- “Станиславів” ---

Така от невідома історія про Івана Франка.
Пішов я до Меморіального скверу, походив навколо, шукаючи могилу Юзефи Дзвонковської, постояв коло екскурсії молодших школярів, котрим захоплена вчителька розповідала про народжену в Харкові Марію Крушельницьку, коло гробниці Крушельницьким, у місті, куди їх занесло у пошуках порятунку від совєтів-млів… Вчителька закінчила розповідь, діти почали розсіюватися сквером, запитав її чи не знає вона де могила Дзвонковських. Не знала. Повела своїх школярів далі…

Ну якшо у бік вулиці Степана Бандери, то значить піду алейкою правіше, подумав. І так – там знайшовся надгробок Юзі, її сестри і Матері. Тепер він був не просто каменем для мене, а надгробком жінки, яка справила такий величезний вплив на нашого Франка...

Ще весь день ходив Івано Франківськом. Дійшов до Дем’янового лазу, де русссскіє убивали людей у найдикіші способи... Але вас цим вже не здивувати.

Мемуари про те, як я брав участь у піратській озвучці українською.

Заголовок таки достойний тої дійсності, в котрій опинилася Україна. Де ж іще після 20-25 років після відновлення Незалежності може виникнути таке явище як піратська озвучка і навіть дубляж українською мовою?

Почну свої мемуари з... 1995 року, коли я з четвертого разу (впертий виявився) вступив до нашого Харківського Університету на факультет іноземних мов.

Мови мене приваблювали не так сильно як авіація та космонавтика, але достатньо, щоби зв'язатися з їхнім вивченням. Тому почав самотужки готуватися з нуля, щойно вирвався з совєцької армії в 91 році.

Варто мимохідь згадати одногрупницю москальку, на ім'я Ліля Малишева, котрій забракло чи то зв'язків, чи то грошей на мгу. Батькам дешевше було купити квартирку в Харкові десь на "Горизонті" та сплатити п'ятирічний пансіон, аніж щемитися в той мгу.

Навіщо я її згадав? Перший місяць занять, - то було знайомство та класифікація хто є хто. Мені вистачило пару разів поспілкуватися з цією Малишевою, щоби дати собі найсуворішу настанову - ніколи не віддавати своєї енергії на благо імперії. Не працювати на імперію, не перекласти жодного слова, ні фрази для видань імперії чи імперським язиком.

Слово "імперія" тут не комплімент, навіть попри те, шо воно завжди звучить компліментом для москалів.

Ліля - була (певен і зараз є) махровою імперасткою.  Така собі дюймовочка, кілограмів 40, і то якшо вдягнути в куфайку й добре намочити. Постійно мила голову шампунем з підфарбовуванням у рудий колір. Взувалася у потворне взуття, носками завжди схожими на сраку самки таргана, котра ось-ось відкладатиме яйця. Імперського мислення в голові мала на десяток дугіних. Типова уродженка тої квазі-імперії.

Тому мені вистачило пари бесід, шоби сказати собі: або перекладатимеш українською, або займешся чимось іншим (потім таки й зайнявся ІТ, закнічивши ХНУ в 2000).

В 2009 році, познайомився через ЖЖ з Олександром, котрий і порекомендував мене до студії перекладу та озвучки телесеріалів UATeam. Вона потім перейменовувалася 100 разів, - то "Омікрон" то ще якось... Перекладали ми серіали "Доктор Хаус", "Межа", потім пропонували зайти в команду перекладу "І мертві підуть", я не захотів. Не вставляла мені та тематика...

До того ж я постійно пропонував команді перекладати фільми, котрі ще не було перекладено. Вони вперто відмовлялися. Пояснювали тим, що можна залетіти за ліцензіями. В той час, як серіали чомусь озвучували. Там не такі ліцензії?

Все ж переклад декількох фільмів я зробив собі в шухлядку й постійно стукався в різні двері. Перший такий фільм переклав з подачі друга Геника "Майкл Коллінз". То було чисте натхення.

Ніхто не хотів братися за його озвучку, жодні з акторів.

Байбако TV, то була підарасня з Харкова, котра сиділа на двох стільцях, озвучуючи більше для кацапів, аніж для України. Ей, чуваки, як вам зараз? Совість не жметь? Чи ви її з собою не носите?

Малі мої доньки підростали, вдома був комп, з котрого можна було показувати фільми, але так мене марудило від того, що українською ні фільмів, ні мультиків. Купити на ДВД? Та яке там! Перший ДВД з українською озвучкою був "Карлсон" де Карлсона озвучував Олег Скрипка, а Малюка - Ані Лорак. Чудова гра голосів. Перекупили в нас Ані Лорак. Шкода, шо вона виявилася така не стійка. А так - чорта з два можна було шось купити. Залишалися лише торенти, або озвучка в кінотеатрах, дякувати за котру маємо Віктору Ющенко. Він протиснув це питання - не знаю якою шаленою ціною. А в 2009 з'явився у нас торент hurtom.com, він же ж toloka.to.

Нарешті я почав показувати доньками мультики і фільми нормальною мовою. Але їх тоді й там було мало. Тому почав сам перекладати ті, котрі хотів їм показати. На щастя з японськими аніме було простіше, до них уваги було мізер, менше навіть, аніж до серіалів. На Толоці познайомився з одним хлопцем і дівчиною, котрі в два голоси озвучували аніме, запропонував їм у подарунок свої переклади, вони погодилися.

Так першим був переклад "Навсікайя з Долини Вітрів" під перекладацьким псевдом "Leben" :)

Не те, шоби я добре знаю аж так японську, але багато цікавився. По чесному підстраховувався англійськими субтитрами, знайомився з ентузіастами з Японії на форумах і в них уточнював точність значень. Після "Навсікаї" той хлопчина з дівчиною чомусь застопорилися, більше не захотіли співпрацювати. Дивно, подумав я. Все ж добре було.

Яким я був наївним. 

А потім з'явився Google+ - перспективна альтернатива сраному фейкбуку, і ми ринулися туди. Там я познайомився з Рамзесом. Виявляється, Рамзес займався перекладами і озвучкою серіалів доволі серйозно. І випадково я натрапив на його посилання на чергову серію телесеріалу "Світляк" ("Firefly"). Ви знаєте про цей серіал з фінальної серії "Місія Сіреніті". Я трохи покритикував ту серію, а саме там де був уривок з блатною говіркою, її переклали по-кацапськи. Рамзес запропонував відповісти за свою критику покращенням. Я переклав той шматочок, скористався словником лебійської мови кобзарів, а де бракуало лексики взяв у Івана Котляревського з "Енеїди", з "макаронічної мови". Зайшло добре, і так ми з Рамзесиком здибалися. У нього ще була актриса, Оксана, в голос котрої я був просто закоханий - широченний діапазон, від підлітків до старих бабуль і проституток. Це талант!

Кажу йому, - завершуємо серіал, і беремося за мою шухлядку. Ок? Він подумав, зважив, - Ок!

Отже, так я долучився до "Товариства Три Крапки" штатним перекладачем-волонтером під перекладацьким псведом Іван Криниця.

Так, все за безплатно. Навіть свої гроші платили голосовим акторам. Заклик скинутися грошима на "Гуртомі" завжди дорівнював нулю...

Доробили ми серіал "Світляк" і пішли штампувати фільми з анімешками, публікуючи їх на  Гуртомі.

Наробили ми всього - не знаю, - мабуть з пів сотні найменувань. Навіть одного разу прибігли до нас діти зі сльозами на очах, кажуть канал QTV не доробили три серії мультсеріалу "Хот Вілз", доробіть, ну будь лаааска. Довелося зробити їм ті три серії, вони аж верещали від захоплення!

Після цього трапилося шось дивне. Всі наші торенти раптом пішли вниз, а потім і зовсім в архіви. Тобто роздчачі  з мого компа працюють, як і роздачі з інших компів, але вони штучно обнулені і засунуті в статус "заархівовано".

Водночас набігли в коментарі під кожною роздачею аніме Хаяо Міядзякі "знавці" японської мови, і почали критикувати кожне слово і кожну фразу. Навіть до літери "я" приколупалися в прізвищі Міядзякі. :)

На цій роздачі не повний перелік робіт "Товариства Три Крапки"  Треба залогінится, щоби побачити роздачі.

Нечутливий / Numb (2007) DVDRip
Cни Джіро Про Суші / 二郎は鮨の夢を見る / Jirou wa sushi-no yume o miru / Jiro Dreams Of Sushi (2011) BDRip-AVC
Витівки до зелених чортиків / Micmacs à tire-larigot (2009) BDRip
Імаджинерум - Уявосвіт / Imaginaerum (2012) BDRip Ukr/Eng | Sub/Ukr
Адзумі / あずみ / Azumi (2003) DVDRip
Наввипередки з Меверіком / Chasing Mavericks (2012) BDRip Ukr/Eng
Скотт Пілігрим проти Світу / Scott Pilgrim vs. the World (2010) BDRip
Ноктурна / Nocturna (2007) DVDRip Ukr/Eng
Відьмина експрес-пошта / 魔女の宅急便 Majo-no Takkyuubin (1989) BDRip 1280 х 690
Покійник / Deadman (1995) DVDRip
Дитячі ігри / Jeux d'enfants (2007) DVDrip Ukr/Fr
Відьмина експрес-пошта / の Majo-no Takkyuubin (1989) BDRip 856x480
Таємниця абатства Келс / The Secret of Kells (2009) DVDRip
Fallout: Ядерна Перерва серіал / Fallout: Nuka Break The Series (2011) SiteRip 1080p
Сінтел / Sintel (2010) BDRip 720p
Легенда про Чорний Фрегат / Tales of the Black Freighter (2009) BDRip Ukr/Eng | Sub Eng
Легенда про Кістяного дракона / Legend of the BoneKnapper (2010) BDRip
Нащадки / Descendants (2008) BDRip Ukr/Eng
Вітрина DC: Джона Гекс / DC Showcase - Jonah Hex (2010) BDRip-AVC
Гало 4: Уперед до світанку (Епізод 1,2,3) / Halo 4: Forward Unto Dawn (Episode 1,2,3) 2012
Світляк (Сезон 1) / Firefly (Season 1) (2002-2003) BDRip Ukr/Eng
Колізей: Римська Арена Смерті / Colosseum: Rome's Arena of Death (2003) DVDRip
Майкл Коллінз / Michael Collins (1996) DVDRip
Вони живуть / They Live (1988) HDTVRip 720p-mini
Остання Мімзі / The Last Mimzy (2007) DVDRip
Небесний замок Лапута / のラピュタ Tenkū no Shiro Rapyuta / Laputa: The Castle in the Sky (1986) HDTVRip
Особливі (Сезон 1) / Push Girls (Season 1) (2012) HDTVRip
Один гігантський стрибок / 1 Giant Leap (2002) DVDRip
Один гігантський стрибок 2: А як же я? / One Giant Leap 2: What About Me? (2008) DVDRip
Щоденники вампіра (Сезон 3) / The Vampire Diaries (Season 3) (2011-2012) HDTVRip Ukr/Eng | Sub Ukr

Все ж мене не полишало почуття, шо нас тихо ненавидять. Студія UATeams перейменувалася в Омікрон і почали збирати на Гуртомі гроші на озвучку, - і гроші їм почали скидати масово. Омікрон почали штампувати щотижня по фільму. Навіть озвучили два моїх переклади "Майкла Коллінза" та "Небесний замок Лапута" - хоча ми вже їх було зробили у "Трьох Крапках". Видно в них завалялися мої переклади, вони їх витягли зі столу та й пустили в хід.

Потім наші переклади почали перевикладати на торенті, типу в кращій якості картинки. А насправді ні: перевикладали роздачі з нашимми краденими перекладами. То канал "Новий", то "СТС". Як я знав, шо то наші переклади? Та дуже просто: я вставляв у переклади маркери, відомі лише мені й Рамзесу. Ці маркери палили їхній перефраз. Типу взяти наші тексти і перефразувати. Ну будь який дурачок впорається, але маркери перекочуваали всі як один у крадені "переклади".

Типовий приклад маркеру. Фільм "Наввипередки з Меверіком". Іде текст в оригіналі. "Мис Меверік, дев'ята тринадцять ранку", я пишу в перекладі "Мис Меверік, дев'ята тридцять ранку".

Ну треба ж бути абсолютно конченим довойобом, шоби не почути в оригіналі thirteen, замість thirty. Але для того, щоби почути, - треба ж слухати оригінал і перекладати з оригіналу. :)

Потім до Рамзеса почали звертатися різні організатори місцевих показів фільмів з проханням дати дозвіл на показ дітям аніме чи дитячий фільмів, шо ми було наозвучували. Звісно - ми ніколи не були проти. Лише раді були, шо діти бачитимуть фільми в гарному перекладі від душі.

Організатори жодного разу не намалювали на афіші логотип "Три Крапки" Трієчка в кружечку. І завжди обривали показ фільму до того, як прозвучить звуковий підпис "Перекладено і озвучено Товариством Три Крапки".

Ми з Рамзесом не могли зрозуміти  в чому справа. Дуже довго не могли зрозуміти. Прокололися ті самі підараси Байбако ТіВі. Зв'язалися зі мною з пропозицією перекладати на них, бо "Три Крапки" в немилості. В чиїй немилості? Мудак в чаті зрозумів, шо ляпнув зайве й зник.

Маленьке дослідження показало нам, шо Гуртом існує не на пожертви громадян, а фінансується єврейчиком Раднянським. Знаєте єврейчика Раднянського? Почитайте вікі про нього. Чувак не любить, коли хтось працює незалежно від нього. От він і насадив на свій гачок UATeam, вона ж Омікрон, вони ж Патлаті, вони ж ХДРєзка, і т.д... і тримає на голодному пайку, за шо вони мають відпрацювати також і на озвучці кацапським язьіком. Бо інакше вилетите на вулицю.

Потім з'явився портал https://uaserials.pro/ під егідою того ж Гуртом, котрий під егідою того ж Раднянського. Потім з'явився "конкурент" цього портала https://uakino.club/  - та ж сама схема, шо веде до Раднянського. На цих порталах ви не побачите жодного перекладу товариства "Три Крапки", якшо є той фільм, над котрим ми працювали, - то обов'язково з вкраденим в нас перекладом, бо маркери свою я впізнаю і через 100 років...

Нам казали, шо ми не професіонали. А ви чули озвучку серіалу "Експансія"? Гвена і Маслінки. Убогішого перекладу і дилетантськішої гри голосів годі шукати. Але вони є.

Такий от негласний бойкот "Товариства Три Крапки.

В чотирнадцятому році, я витратив два місяці на неможливе - на переклад французького фільму "Витівки до зелених чортиків". Здав переклад Рамзесу і вже за два дні був у Десні. Сказав Ігорю, - коли повернуся, хочу подивитися цей фільм в українській озвучці, а не в підарській, котра не передає смислів взагалі!

До речі, кацапські пєрєводи, я називав підарськими ще за два десятиліття до того, як ви почали кацапів називати підарами півтора роки тому. На мене дивилися за це відверто вороже.

Цей фільм був нашим мега успіхом. Взагалі не соромно навіть самому передивитися. Я як той Соломон, підбирав усі правильні слова і шукав відповідники. Цей фільм знятий всуціль на приказках і прислів'ях. Довелося докупляти ще словників, і дуже допоміг французько-англійський словник ідіом та детальний великий французько-український словник видавництва "Перун".

Ми з Ігорем Рамзесом пишаємося цією роботою. Це наша гордість.

Переклад довго не вдавалося вкрасти, але потім ТЕТ з СТСом - котрі фінансуються тим же жидком Раднянським, вкрали, але такий складний текст просто так не перефразуєш, то вони й не дуже старалися. Лише на відверто ДУЖЕ важких та очевидних місцях переставляли місцями слова й наголоси.

Підараси!

"Витівки" то була наша таки остання робота, і ми закрили наш проєкт. На жаль...

Пам'ятаєте, нещодавно був конкурс, хто озвучуватиме фільми українською для Нетфлікса? Хто виграв пам'ятаєте? Так-так, одні з тих уатімзів, в них назв з пів десятка, - але там всі одні й ті ж морди. І фінансуються тим же жидком Раднянсьим.

Тепер ми підходимо безпосередньо до суті. До цього скандалу із законом про необов'язковість дублювання фільмів українською для українських кінотеатрів.

Моя теорія, котра межує з упевненістю, - діла у жидка Раднянського пішли вже зовсім хріново. Навіть підарасам типу Малухи, котрий на наймокрішому лайні утримає балансування, стало западло начитувати тексти кацапам. Навіть за дві миски рису...

• - Любить зомбоящик, рівняється на московські зомбоящики, порівнює себе з ними.
• - Чому він переходить на московську коли каже: "Я ящик не смотрю, я на нем работаю"? Він когось цитує? Не порівнювати себе з дикторами інших каналів - це не правильна позиція. Чому? І тоді чому ця "не правильна позиція" має право на існування, за його логікою? хоча яка логіка після N-го виходу з запою... І яке відношення має "смотреть ящик" до "замовників з-за кордону" і "політики каналу"... це тупо набір фраз.
• - "Є замовники, вибачайте, з-за кордону" - в теперішньому часі, потім каже що аж "три роки тому", і підкреслює що "до війни" (ми ж не вкурсі, що вони й сьогодні гнуть спину на країну агрессора, нє). І це його вибачайте це типу "вибачайте", але нам пофігу, у нас тут малєнькій бізнєс.
• - "Наш співвітчизник" єврейчик Раднянський... ага втямив.
• - "Володіє їхнім СТС і засновник наших 1+1"...
• - "Він замовляє (звучить наче курвів до сауни) наших акторів, ми працюємо "російською мовою" - знову теперішній час, все ще замовляє...
• - Запрошують наших для передачі "животний смех" - ноу комент, це пік кар'єри, далі тільки діда мороза на утрєнніках в школах Ханти-Мансійска грати.
• - Каже: "я так для жарту кажу, знову варіант..." (підкреслити "для жарту кажу" і якийсь там "знову варіант", варіант чого? гешефта?). "Це ж іноземна мова, ми хочемо ну хоча б не російську платню, а хоча б подвійну. І вони на це пішли". Дві миски рису цьому Малусі, який на колінах просить, для жарту, подвійну ставку.
• Я читав відгуки московських працівників Тб, вони кажуть що це не така вже і прибуткова справа. бо таких голодних ротів там багато і повторювати одні й ті ж голоси ніхто не хоче. Отже кацапські диктори самі як вареники в маслі не плавають, виходить наших беруть на передачі типу "животний смєх" платять нічого, а потім піднімають вдвічі, що навіть за мірками напівголих дикторів-московитів дріб'язок.
• Одним словом хитрий лис, іуда і брехло, яке не бреше коли вживає якісь прості частини речення, а вкупі одне суцільне ковзання по лайну. По морді видно особливо на 37-39 секунді, одним реченням, його ота балаканина то - тиха хода підараса. Стільки насрати ляпів за 1 хвилину, це треба вміти.

А хто фінансував 95 квартал? Ну звісно жидок Раднянський! А ви й не знали? Не кажіть, шо не знали! :D Бо я на вас буду довго хохотать.

І жидок Раднянський дає замовлення своїм зеленим підарасікам і підарасочкам, протягувати оцей закон, бо тоді вся озвучка на нетфлікс піде через нього. І такі підараси як Малуха, байбако тіві, уатімз, омікрон та інший легіон хдрєзок будуть протікати лише через руки жидка Раднянського. А скаже жидок Раднянський кацапською озвучити, озвучать кацапською. Ну кинуть кістку і вам, посполиті, якийсь крадений "піратский" переклад зроблений душею й серцем від якихось там умовних "Трьох Крапок"...

І поки я два дні сидів у бані в цього жидка Цукерберга, читав ваші гнівні протести, жодного разу не побачив глибшого аналізу - кому треба? Кому вигідно? Війна іде за існування України як такої взагалі! А вони про український дубляж запеклися? А вони запереживали, шоби ви покращили знання англійської!

Та я взагалі - ПРОТИ викладання англійської мови в молодшій та середній школі. Лише в старшій школі і то факультативно, коли старший школяр визначиться з подальшим шляхом і вивчатиме іноземну з поглибленням термінології обраного шляху. Хоче дитина на мехмат - математичну термінологію. Хоче у політех - технічну термінологію більше, і так далі.

В молодшій і середній школі лише одна мова.  Українська.

А ви повірили, шо з вас хочуть зробити крутих спікерів? :D Та ні! У вас просто хочуть забрати останнє! І жидок Раднянський серйозно взявся очолити цей процес. А вся ця зелена і шоколадна підарасня з ним заодне. Оксени Лісові, Армовіри перші і арморвіри другі...

Повернення до дітей.

Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно дивлячись на майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив... Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі століть пішла літнім південним степом у засвіти...” Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.

У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.

З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.

Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.

- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”

Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”

Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…

Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:

- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.

Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.

- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…

Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.

До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...

Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.

Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.

Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.

На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…

Чорносвитники

Пам’ятаємо, не забудемо!

Битва за Дніпро тривала із серпня по грудень 1943 року. А з 3 по 6 листопада - її кривавий апогей! Вже 15 вересня німецький фельдмаршал фон Манштейн наказав своїм військам, що ледве стримували наступ, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. Гітлерівцям удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони. При відступі німці застосовували тактику випаленої землі. У зоні 20–30 км перед Дніпром знищували все, що могло пригодитися супротивникові. Палали наддніпрянські села...

У двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км — від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу заходилися форсувати річку. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми...

Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну!!! На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. Согрішу цитатою мовою оригіналу:

"Над берегом звенел командирский мат...

Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — згадував письменник Віктор Астаф"єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. — Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?"

Ці події він описав у другій частині роману "Прокляті та вбиті" — "Плацдарм": "На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей..."

Аби підняти бойовий дух війська, Сталін — наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438. Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько "дніпровський герой". Тому, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери (котрі здебільшого нічого не форсували) і лише 1268 сержантів і солдатів... Для жителів міст і сіл Лівобережжя у Сталіна були інші аргументи: вони мали "змити ганьбу перебування на окупованій території". Українських парубків та чоловіків "...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — "пиджачники". Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде", — згадує Григорій Клімов в автобіографічній "Пєснь побєдітєля".

Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично, яко бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. І зменшеили! У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000 "піджачників", тільки за дуже приблизними! мінімальними! підрахунками, загинуло 250–270 тисяч!!! Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 380000. Українців у цій битві використали як "гарматне м"ясо"... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Однак це лише частина правди. Бо мобілізованих спішно українців одразу кидали в бій і до битви за Дніпро, винищуючи у такий бузувірський спосіб! Олександр Довженко був на фронті кореспондентом й бачив бійню над Дніпром восени 1943 року. У своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що "... в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих"... Письменник-фронтовик Олесь Гончар про дніпровську бійню 1943-го згадав у романі "Собор": "...На толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. "Піджаками" називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно...

А наступної днини сільські дітки побіггли "...на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...

Того ж дня малеча їхня.., змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!" Нині 75-ті сумні роковини трагічної масової погибелі "піджачників" на Дніпрі...

Друзі, “звільнення Києва до річниці Великого Жовтня”… – одна з найтрагічніших для України подій за роки другої світової війни!!! Тільки нещодавно офіційно визнали, що під час визволення Києва тільки на Лютізькому напрямку загинуло 400 тисяч !!! бійців; на Букринському плацдармі полягло 650 тисяч!!! Вдумайтеся, понад мільйон!!! Пом‘янімо!

Ігор Ходак.

Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання.

Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання. Легко звинувачувати тільки Росію - Портников.



- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?

- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.

- Чому ви так думаєте?

- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.

Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.

Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?

І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.

- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?

- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?

А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.

- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.

- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?

Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.

Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.

- А де ви бачите корінь проблеми?

- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.

- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?

- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.

- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?

- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.

- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.

- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.

Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.

- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.

- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.

- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.

- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.

Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.

- Вважаєте українців безвідповідальними?

- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.

- Така парадигма - це проблема менталітету?

- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.

- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?

- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.

- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?

- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.

- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?

- Може стати Румунією, але не Польщею.

- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?

- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.

- Україні потрібен Європейський Союз?

- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.

Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.


Obozrevatel

Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату". Переклад Олександра Олеся.

Історія ця почалася нещодавно, у світлі політичних дискусій з моїми американськими колегами. Все погано, кругом #зрада, кінець світу, Трамп усіх з'їсть... і поступово перейшло в історичну площину, на паралелі з Рейганом (не без мого чуйного керівництва) і як він порішав з похоронами сесесерлянда, і тут знову мої американські друзі сприснули з моєї лінії дискусії і перескочили на те, яким класним хлопаком був Горбачов, він об'єднав Німеччини, встановив мир в усьому світі і розвалив Імперію зла...

Я сумно зітхнув і почав терпляче пояснювати, шо даремно вони надають такої шляхетності демагогу, брехуну, паскуді, за наказом котрої дітей Києва виганяли на перше травня 1986 року під пекуче радіаційне сонце Чорнобиля; даремно вони ошляхетнюють ту мічену демагогічну падлюку, котра зараз активно підтримує лінію чинного президента Московії, хіба озвучує все це тими ж демагогічними псевдо інтелігентними зворотами, користуючись своїм псевдоавторитетом гробаря сесесерії, але - це не що інше як просто "добрий поліцай", котрий ввічливо просить піти назустріч "злому поліцаю", тому що "він не злий, а робота в нього така", і за "державу прикро". Як можна, - питаю, - дослухАтися до людини, котра в усьому світі розповідала про демократію і гласність, а в самому сесесері було щонайменше 800 тисяч політичних в'язнів, котрих убивали там в той час, як Горбачов на красивій картинці вів переговори з Рейганом і весь світ плескав захоплено у долоньки? Горбачову, не Рейгану!

Українського поета Василя Стуса вбили у 1985 - рік, коли було оголошено Перестройку - котра теж є суцільно брехнею.

Уявіть, кажу, шо в Штатах убили поета, скажімо Генрі Лонґфелло, просто за те, шо він писав поезії своїм серцем. От за те саме убили Василя Стуса. Вважайте, шо ліцензію на це вбивство голодною смертю дав сам Горбі! Не знати про це він НЕ міг...

Після цього я послав моїх американських колег - прихильників демократів - читати Генрі Лонґфелло, котрим сам зачитувався на третьому курсі Університету...

Така ось у нас народна діпломасі...


Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату" (Вступ). Переклад Олександра Олеся (і принагідно, ще раз згадали Олександра Олеся, лише автор "Сміються, плачуть солов'ї міг так перекласти Лонґфелло).

Should you ask me, whence these stories?
Whence these legends and traditions,
With the odors of the forest
With the dew and damp of meadows,
With the curling smoke of wigwams,
With the rushing of great rivers,
With their frequent repetitions,
And their wild reverberations
As of thunder in the mountains?

I should answer, I should tell you,
"From the forests and the prairies,
From the great lakes of the Northland,
From the land of the Ojibways,
From the land of the Dacotahs,
From the mountains, moors, and fen-lands
Where the heron, the Shuh-shuh-gah,
Feeds among the reeds and rushes.
I repeat them as I heard them
From the lips of Nawadaha,
The musician, the sweet singer."

Should you ask where Nawadaha
Found these songs so wild and wayward,
Found these legends and traditions,
I should answer, I should tell you,
"In the bird's-nests of the forest,
In the lodges of the beaver,
In the hoofprint of the bison,
In the eyry of the eagle!

"All the wild-fowl sang them to him,
In the moorlands and the fen-lands,
In the melancholy marshes;
Chetowaik, the plover, sang them,
Mahng, the loon, the wild-goose, Wawa,
The blue heron, the Shuh-shuh-gah,
And the grouse, the Mushkodasa!"

If still further you should ask me,
Saying, "Who was Nawadaha?
Tell us of this Nawadaha,"
I should answer your inquiries
Straightway in such words as follow.

"In the vale of Tawasentha,
In the green and silent valley,
By the pleasant water-courses,
Dwelt the singer Nawadaha.
Round about the Indian village
Spread the meadows and the corn-fields,
And beyond them stood the forest,
Stood the groves of singing pine-trees,
Green in Summer, white in Winter,
Ever sighing, ever singing.

"And the pleasant water-courses,
You could trace them through the valley,
By the rushing in the Spring-time,
By the alders in the Summer,
By the white fog in the Autumn,
By the black line in the Winter;
And beside them dwelt the singer,
In the vale of Tawasentha,
In the green and silent valley.

"There he sang of Hiawatha,
Sang the Song of Hiawatha,
Sang his wondrous birth and being,
How he prayed and how be fasted,
How he lived, and toiled, and suffered,
That the tribes of men might prosper,
That he might advance his people!"

Ye who love the haunts of Nature,
Love the sunshine of the meadow,
Love the shadow of the forest,
Love the wind among the branches,
And the rain-shower and the snow-storm,
And the rushing of great rivers
Through their palisades of pine-trees,
And the thunder in the mountains,
Whose innumerable echoes
Flap like eagles in their eyries;--
Listen to these wild traditions,
To this Song of Hiawatha!

Ye who love a nation's legends,
Love the ballads of a people,
That like voices from afar off
Call to us to pause and listen,
Speak in tones so plain and childlike,
Scarcely can the ear distinguish
Whether they are sung or spoken;--
Listen to this Indian Legend,
To this Song of Hiawatha!

Ye whose hearts are fresh and simple,
Who have faith in God and Nature,
Who believe that in all ages
Every human heart is human,
That in even savage bosoms
There are longings, yearnings, strivings
For the good they comprehend not,
That the feeble hands and helpless,
Groping blindly in the darkness,
Touch God's right hand in that darkness
And are lifted up and strengthened;--
Listen to this simple story,
To this Song of Hiawatha!

Ye, who sometimes, in your rambles
Through the green lanes of the country,
Where the tangled barberry-bushes
Hang their tufts of crimson berries
Over stone walls gray with mosses,
Pause by some neglected graveyard,
For a while to muse, and ponder
On a half-effaced inscription,
Written with little skill of song-craft,
Homely phrases, but each letter
Full of hope and yet of heart-break,
Full of all the tender pathos
Of the Here and the Hereafter;
Stay and read this rude inscription,
Read this Song of Hiawatha!




Як спитаєте мене ви —
Звідки сі казки й легенди,
Повні пахощів весняних,
Холодку долин зелених,
Диму легкого вігвамів,
Шуму-реву водоспадів,
Реву дикого, страшного,
Як громи, що в горах трублять?

Я скажу вам, відповім вам:
«Із лісів, степів пустельних,
Із озер Країни Снігу,
З сторони Оджибуеїв,
З сторони Дакотів диких,
З гір і тундр, із саг і багон,
Де блука між осокою
Чапля сизая — Шух-шух-га.
Знов кажу я вам — казки сі,
Сі старі оповідання,
Сі поспів’я Навадаги,
Незрівнянного музики».

Як спитаєте — де чув їх,
Де знайшов їх Навадага,
Я скажу вам, відповім вам:
«В гніздах птахів, в нетрях лісу,
На ставах в бобрових норах,
На лугах в слідах бізонів,
Серед скель в орлячих гніздах.

Сі пісні пташки співали
На болотах і на багнах,
В тундрах Півночі сумної.
Читовейк-стрибун співав їх,
Манг — норець і гуска — Вава,
Чапля сизая — Шух-шух-га
І глухарка — Мушкодаза».

Коли б далі ви спитали:
«Хто ж то єсть той Навадага?
Розкажи про Навадагу!» —
На питання б відповів я,
Відповів би таким словом:

«Там, в долині Тавазeнта,
Серед тиші пишних луків,
Між потоками-громами
Жив музика Навадага.
Круг вігвамів індіанських
Розстилались ниви, луки,
Вдалині шуміли сосни,
Бір стояв, зелений влітку,
Білий, сивий в день зимовий,
Повний співу і зітхання.

Гей, веселі ті потоки
Кожний здалеку пізнав би
По їх поводі весною,
По сріблястих вільхах влітку,
По тумані в день осінній,
А зимою по тих хвилях,
Що припали білим снігом.
Ось де жив той Навадага,—
У долині Тавазента
Серед тиші пишних луків».

Там мені співав він пісню,
Говорив про Гаявату,
Про той день, коли він вперше
Сей предивний світ угледів,
Як він жив і як молився,
Як він з сили вибивався,
Як за свій народ боровся,
За його щасливу долю.

Ви, хто любите природу,
Сутінь лісу, шелест листя,
В сяйві сонячнім долину,
І дощі, і завірюхи,
І річки, що рвуться вдалеч
В неприступних нетрях бору,
І на горах грюкіт грому,
Що лунає — наче б’ються,
Лопотять орлині крила,—
Ви послухайте сю пісню
Непочатої природи —
Пісню сю про Гаявату.

Ви, хто любите легенди
І красу балад народних,
Сей далекий, ніжний голос
Днів, давно-давно минулих,
Голос тихої задуми,
Що бринить нам ледве чутно,
Так наївно, що не знаєш:
Пісня се чи, може, казка,—
Ви послухайте і сюю
Оджибвейськую легенду,
Що співа про Гаявату.

Ви, в чиїм серці не погасла
Віра в Бога і природу,
В іскру Божу у людини,
Ви, хто знаєте, що завжди
Людське серце знало муки,
Знало сумніви і сльози
І у царство правди рвалось,
Що крізь темряву глибоку
Нас веде рука Господня
І підтримує у стомі,—
Ви послухайте сей щирий,
Сей переказ первостайний,
Пісню сю про Гаявату.

Ви, що ходите весною
По околицях зелених,
Де схиливсь на огорожу,
Що посивіла від моху,
Барбарис гіллям червоним;
Ви, що іноді в задумі
Сидите на кладовищі
І прочитуєте напис
На пожовклому камінні,
Напис простий, некрикливый,
Але повний смутку-горя.
Повний віри і любові,—
Ви й сей напис прочитайте
Над могилою старою —
Пісню сю про Гаявату.