Є граблі, на які можна наступати практично щодня. У психологічній літературі ці граблі отримали назву «Парадокс Абіліна»
Абілін - це місто в штаті Техас. Він фігурує в назві завдяки реальній історії, яка трапилася з психологом Джеррі Харві. У спекотний літній вечір він і його сім'я нудьгували на ганку. І тут тесть запропонував:
- А чи не з'їздити нам в Абілін?
Абілін далеко, але кожен з присутніх погодився. Вони довго їхали по спеці до Абіліна, потім назад. Машина була без кондиціонера, тому вони перенесли чотири години суцільних мук. Після поїздки хтось сказав:
- Даремно ми туди поїхали!
І тут же всі заявили, що вони були проти цієї поїздки, але погодилися тільки тому, що думали, ніби інші її хочуть.
Харві писав:
«Ми, чотири досить розумних людини, з доброї волі тільки що проїхали 170 кілометрів по сумній пустелі з температурою, як у печі, і в густій хмарі пилу, щоб поїсти несмачної їжі в Абілінській забігайлівці, хоча насправді ніхто не хотів їхати».
Тобто люди добровільно погодилися на те, щоб зробити собі гірше, думаючи при цьому, що комусь від цього буде краще. Ви думаєте, це випадковість?
АБІЛІНСЬКІ ГРАБЛІ
- У резюме ви вказали, що часто брешете, це правда?
- Ні.
Статистика показує, що на абілінські граблі люди наступають постійно. Здавалося б, в бізнесі всі люди серйозні і повинні відстоювати свою позицію.
Професор Джеймс Вестфаль провів цікаве дослідження. Він провів опитування, в якому брали участь директори акціонерних компаній. З'ясувалося, що більшість опитаних не висловлюються проти політики компанії, бо вважають, що інші цю політику підтримують!
Тобто всі проти, але голосують «за». В результаті група розумних людей дружно приймає безглузді рішення.
Одним з трагічних наслідків парадоксу Абіліна вважається катастрофа американського шатла "Челенджер" в 1986 році. При розслідуванні причин катастрофи з'ясувалося, що керівники НАСА ухвалили дуже дивне рішення.
Безпосередньо перед стартом шатла різко знизилася температура. Компанія «Мортон Тіокол», що займалася розробкою прискорювачів для шатлів, попередила керівництво НАСА, що при низьких температурах ущільнювачі відмовлять і можлива аварія.
Якби рішення приймав один чоловік, то, можливо, він міркував би так:
«Навіщо запускати "Челенджер" при мінусовій температурі, якщо можлива аварія і загибель семи членів екіпажу? Старт варто відкласти».
Але комісія міркувала зовсім по-іншому. Один з учасників наради обурено заявив:
«- Що ж нам - чекати, поки температура підніметься до одинадцяти градусів? А якщо це відбудеться не раніше за квітень ?!»
І всі дружно підтримали цей ідіотський виступ.
Вдумайтеся: конструктори системи проти запуску, тому що можлива катастрофа. Керівники польотів за запуск, тому що інакше ... зірветься план запусків. Але ж якщо буде катастрофа, то план запусків теж зірветься.
Але коли група людей вже потрапила в психологічну пастку, то логіка перестає працювати.
Був відданий наказ на запуск. І 28 січня 1986 року на 74-й секунді після старту космічний корабель «Челенджер» вибухнув через відмову ущільнювачів. Загинули сім членів екіпажу. Тут треба зауважити, що після катастрофи вся космічна програма США була зупинена на два з половиною роки. Це ціна, заплачена за потрапляння в парадокс Абіліна.
Якщо навіть під час обговорення таких відповідальних проектів люди потрапляють в абілінську пастку, то в повсякденному житті ця пастка підстерігає на кожному кроці.
У ЧОМУ Ж ПРИЧИНА?
Як це не дивно, але потрапляння людей в цю пастку пояснюється глибокою психологічною проблемою.
Ви наступаєте на абілінські граблі в той момент, коли думка інших про вас стає важливішою, ніж ваше життя.
Замість досягнення своїх цілей ви починаєте думати про те, як будете виглядати в очах оточуючих. Якщо взяти керівників НАСА, то вони думали, як вони будуть виглядати, якщо зірвуть план запусків. Це переважило міркування про безпеку астронавтів.
ЧЕСНЕ БАЖАННЯ
Душа просить спокою,
серце просить любові,
тіло просить сексу.
Нікому нічого не даю:
всі сидять злі.
Парадокс Абіліна багаторазово підтверджувався психологами в найрізноманітніших соціальних групах. Всі наполегливо діють собі на шкоду, діючи нібито в інтересах інших. Такий прикольний спосіб дружно зіпсувати собі життя.
Абілінські граблі починаються з думок:
Що він про мене подумає?
Що люди скажуть?
Я як всі.
Як тільки думка людей про вас стає важливішою за ваші інтереси, то не дивно, що ви приречені смажитися на сонці і ковтати пил по дорозі до Абіліна. Єдина втіха, що ви туди поїдете не один, а в компанії таких же стурбованих. Стурбованих чужою думкою.
Кожен раз, коли ви чуєте фрази:
Я для нього пожертвувала всім
Я все роблю заради компанії
Я живу заради сім'ї
Знайте, що насправді ці люди живуть заради чужої думки про себе. Псуючи заради цього життя собі і оточуючим.
Щоб уникнути цієї пастки, потрібно зрозуміти наступне: ви можете знати тільки свої думки. Про думки інших ви можете лише здогадуватися. Навіть коли вони щось говорять, то не факт, що вони так реально думають.
Тому, набагато краще опиратися не на домисли про те, що хтось щось скаже, а діяти, виходячи зі своїх бажань.
Тому краще всього говорити те, що ви хочете і спостерігати за реакцією на це. Уявімо на секунду, що в цій компанії на ганку кожен чесно сказав, чого він хоче. Можливо, бажання би збіглися, а можливо і ні. Але в кожному разі, ніхто б не став псувати собі життя.
Хтось пішов би за холодним лимонадом, хтось вирушив би купатися, а хтось приніс би вентилятор. Розумні люди завжди можуть зробити життя кращим.
Так що коли ви прямо і чесно говорите про те, чого ви хочете, то ви, як це не дивно звучить, допомагаєте іншим втілювати їхні бажання.
Виконуйте свої бажання і чесно говоріть про це. Цим ви зробите життя кращим собі та іншим.
Показ дописів із міткою суспільство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою суспільство. Показати всі дописи
четвер, 18 лютого 2021 р.
неділя, 18 жовтня 2020 р.
Юрій Михальчишин. Ера порожнечі: сто років самотності націоналізму.
Довгий текст (не лонгрід), який не збере багато лайків. Але то й не потрібне.
Ера порожнечі: сто років самотності націоналізму
…Головна помилка усіх ідеалістів та романтиків, звичайно ж, в тому, що вони намагалися і продовжують намагатися апелювати до свідомості. Так, ніби люди, які живуть в гіпнотичному трансі, здатні почути голос свідомості та повстати. Цілком очевидно, що більшість людей успішно проживає свої життя, так і не приходячи до свідомості. Важко сказати, як вони самі до цього ставляться. Ставлення до чогось передбачає певну рефлексію, яка просто не потрібна людям у повсякденному житті.
Востаннє світ жив надією на революцію у 1960-х роках. Визволення Африки, рух неприєднання, щирі та харизматичні вожді повстань, які давали народам нове життя та нові надії. Керманич Мао, дідусь Хо та товариш Че ціною колосальних надзусиль, прорахунків і відвертих провалів на межі виживання народів своїх країн зупинили наступ американського глобального проекту і спробували перетворити Третій світ в арсенал світової революції. Закінчилось це, як ви самі розумієте, погано.
Реакціонери прагнуть виграти час. Революціонери намагаються прискорити його біг. Перші затягують, другі поспішають.
Інвестори революції. Ідеологи революції. Трибуни революції. Полководці революції. Технологи революції. Менеджери революції. Санітари революції. Офіціанти революції. Сантехніки революції. Лакеї революції. Трунарі революції.
Протистояти цьому десятиліттями сяк-так намагається організований політичний націоналізм. У вічній опозиції до Системи. Але окрім мобілізації протестного електорату, функція опозиції полягає в створенні системи маркерів легітимності актуального політичного режиму та правлячої політичної еліти через системну об’єктивізовану критику принципів і результатів державного управління. А якщо цього немає, то це те ж саме, що співати під “фанеру” тексти на зразок “я убью тєбя, лодачнік!”.
Націоналізм в політиці в епоху глобалізаційної агресії – це те саме, що моногамний шлюб як форма соціальної організації. Гендерні песиголовці з волохатими серцями ненавидять націю та моногамну вірність однаково, і прагнуть знищити водночас. Та доки є ми, націоналісти, є наша нація, і є вуста чарівні та очі зелені – плюгава галайстра не переможе. І зараз, і завжди.
Одвічний доленосний вододіл для політичного організованого націоналізму в Україні: дрейфувати на периметрі чужих політтехнологічних акцій та ворожих спеціальних інформаційних операцій, або зробити врешті заявка на власну суб'єктність. Ціною протистояння не тільки кремлівським вурдалакам і виведеним в чужинській реторті гомункулам, але і мільйонам співгромадян-українців.
Чому у нас бракує суверенного мислення? Не тільки тому, що недоумки в нашій частині світу ще не перевелися. Коротка оперативна пам'ять, ниций міф про те, що багаті завжди праві, абсурдна етична ситуація, коли політкуртизанки вчать моральності, а лихі ловці душ підраховують здобич, – от деякі неочевидні причини.
А ще: дефолт людського капіталу. Стагнація совісті. Інфляція ницості. Рецесія відданості. Девальвація жертовності. Зупинити кризу і вижити разом – грона гніву і безумство хоробрих як єдиний антидепресант. Направду трагічним у нас є лише дефіцит солідарності, суцільна некондиція духу побратимства (тільки завдяки фронту люди відшукали втрачене за темні роки лихоліття відчуття дружнього ліктя), коли невтомна діловитість, ватяна апатія і очі слимакового кольору тиснуть, наче бетонні плити.
А ще наші люди надзвичайно довірливі. Варто їм тільки сказати щось приємне з телевізора та почухати за вушком – і все. Потім оце постійне відчуття, наче підсунули щось не те. Як героям роману Ярослава Гашека – вршовицького шпіца замість такси. Приватизаційні фантики замість грошей, товчену крейду замість ліків від грипу, хутро замарстинівського крілика замість шиншили, вугілля з сепарських копанок замість антрациту з ПАР....
На час завершення навчання в гімназії ми з товаришами були твердо переконані в тому, що публіка, яку нам показували по телевізору в новинах і яку так хотілося гронами порозвішувати на ліхтарях, латентно займається систематичним підривом національної державності, поширюючи відверто підлі та лицемірні стереотипи поведінки.
А вони зручно влаштувалися. Перейменували кафедри наукового атеїзму в кафедри релігієзнавства, кафедри наукового комунізму – в кафедри політології, кафедри історії КПРС – в кафедри історії України, кафедри політекономії – в кафедри менеджменту, обкоми партії – в облдержадміністрації, ЦК компартії – в Адміністрацію президента. Тільки Верховну Раду не перейменовували – і так добре. Комсомольці стали банкірами, фарцовщики – бізнесменами. Лиш олігархи замість Політбюро. АП замість ЦК. Замість Москви – Вашингтон та Сорос. Замість першотравневих парадів – гей-паради.
Без жодних підручників ми знали, що націоналізм за визначенням передбачає антиглобалізм, оскільки бореться за найважливіші національні інститути – державу та народовладдя проти режиму світового уряду та світового громадянства. У світі зубожіння, деградації, занепаду, хаосу, страху, блюзнірства, звиродніння, жлобства, боягузтва, націоналізм – це глобальний принцип наведення порядку.
Ми розуміли, що “моральні авторитети” – це політично ангажовані негідники, яким платять гроші за ретранслювання політкоректних догм.“Політичні експерти” – грантожери, сексоти та графомани. “Фінансові аналітики” – це агенти міжнародного бандитського капіталу. “Толерантність”, яка не може і не хоче відстоювати свою правду – це радше боягузтво. Популярним політичним експертам варто нагадати класиків: “Спати з Леніном – не означає розбиратися в ленінізмі”. (с) Й. В. Джугашвілі-Сталін.
Всі країни називають себе “демократичними”, але реального народовладдя не існує. Західні держави займаються експортом демократії на конкурсній основі насамперед тому, що після зміни нелояльних еліт на лояльні позбавлені “авторитарних” державницьких інститутів країни виявляються повністю відкритими до зовнішнього управління.
Інтуїтивно ми відчували, що будь-яким елітам вигідно, аби громадяни навіть не намагалися впливати на політичні та суспільні процеси. Щоби не було розвитку ефективних профспілок, щоби не створювались реальні народні політичні партії з масовим членством, щоби Церква ставала на бік грошолюбів і не протистояла сакралізації капіталу, щоби не було протестів проти диктатури грошей, щоби не було справжнього громадянського суспільства, покликаного перебрати певні функції держави та корпорацій і позбавити їх монополії на контроль над людьми.
В Україні, як і в світі, політичний вплив партій вимірюється не так можливістю залучити голоси виборців, як спроможністю профінансувати виборчу кампанію. Політика як концентрований вияв боротьби за владні, фінансові, інформаційні та соціальні ресурси в умовах хижацького капіталізму та штучно обмеженої конкуренції перетворюється в найприбутковішу сферу економіки.
Посередність буває вродженою, набутою і нав'язаною. Прикро, коли вони всі зустрічаються разом і формують еліти. Еліти не конкурують між собою, бо це неефективно, нудно та нецікаво, якщо можна кооперувати для спільного протистояння масам, тобто народу. Сьогодні ніким не уповноважена на це меншість, яка користується усією повнотою свободи в ліберальному розумінні, не лише здобула її за рахунок експлуатації тих, у кого такої свободи немає, але й на додачу зневажає їх. “Еліта” ненавидить таких, як ми, користуючись при цьому цілком щирою взаємністю. Ненавидить і боїться.
Взагалі, нормальні мислячі люди споконвіку вважали, що демократія як народовладдя є там, де нація самостійно визначає свою долю. У нас “демократи” чомусь щиро переконані, що демократія – це влада “демократів”, тобто власне їхня влада. Найпідступніший парадокс так званої “демократії” полягає в тому, що політичні та економічні рішення приймаються від імені народу людьми, яких народ, власне кажучи, ні на що подібне не уповноважував. А де “демократія” без народовладдя, там націоналізм без нації, там чекай біди зусібіч.
Що мали б робити українські інтелектуали? Правильно зорієнтуватися в каламутному просторово-інформаційному континуумі: бути дороговказом, а не флюгером. Хоча б для тих, хто давно поруч і ніколи не губився за обрієм. Захищати і підтримувати ренесанс замість декадансу, силу ідей проти грошових мішків, традиції проти мультикультуралізму, рішучість замість підлабузництва, спротив замість толерування. Вчорашні тріумфатори згинуть, і ми посміхатимемось назустріч ночі, що народить вічний день. Натомість мутація статусу інтелектуала в нашому суспільстві краще за інші критерії демонструє відрив від Європи: мінімум інтелігентності, декларативна зверхність і обслуговування різних душогубів та ошуканців. Така токсична реальність.
Корупція в таких суспільствах, як наше, має не системний, а системоутворюючий характер в архітектурі владних відносин. Головний метафізичний сенс влади – її утримання та примноження. Це без жодного макіавеллізму зрозуміло: хто не у владі, той не має зеленого уявлення про те, як вона функціонує, що вона може і які обмеження зустрічає. Олігархічний капіталізм є економічною формою інституалізації політичної корупції та руйнації національного суверенітету кримінальними інтербригадами, що вдають з себе "еліту". Коли ж це замкнене коло намагаються розірвати не нормальнні українські люди, а інтелектуальні та моральні банкрути, ненависники народовладдя та свободи слова, вони перетворюють його в спіраль.
Традиційна радянська модель суспільних відносин, у якій функцію контреліти виконувала творча та технічна інтелігенція, так само неактуальна, як і досвід державного будівництва Австро-угорської монархії, де функцію контреліти взяло на себе греко-католицьке духовенство. Постмодерною утопією виглядає спроба сконструювати в постреволюційних умовах України 2014 – 2016 рр. контреліту з “проактивної частини громадянського суспільства” (статусних медіаперсоналій, антикорупційних громадських активістів та експертів).
Альтернативою ультраконсервативного походження, згенерованою в надрах субкультурного “правого комсомолу” стала ідея “української хунти”, де роль контреліти відведена командному складу колишніх добровольчих батальйонів та радикальних громадсько-політичних діячів. Колись у Галичині греко-католицька Церква, провадячи просвітницьку та організаційну роботу для формування нової еліти, робила ставку на сільську молодь. Компартія працювала з робітничою молоддю. Теперішня глитайська зграя підбирає юристів, урбаністів, дизайнерів, ІТ-шників і блогерів. Думають, їм то допоможе. А от і ні.
Нині багато що змінилося. Аби не розводитись про те, що і як саме, і чому все виглядає доволі песимістично, опортуністично та меркантильно – годиться просто тихо подякувати. Всім тим, хто були до нас. Всім тим, хто був із нами та не дійшов. Всім тим, хто й нині в строю. І навіть поза ним та без однострою продовжує щоденну боротьбу з ніччю. Згадати одногрупника Сергія Кемського, який загинув у "Небесній сотні". Згадати світлої пам'яті майора-десантника Володимира Кияна – “Тайфуна” , який довів, що є у нас українські офіцери, а не пострадянське офіцерйо. Згадати знайомих ветеранів Савур-Могили з нетутешньою засмагою. Згадати скромних, чесних, щирих і тому беззахисних людей, які щодня і щоночі тримають останню лінію оборони по недобитих університетських кафедрах, лікарнях, заводських цехах та бібліотеках. Які насиплять дві жмені набоїв в каску на останньому блок-посту, віддадуть свою банку згущика та не візьмуть грошей, коли відбортують тобі колесо в старенькому "Фольксваген-транспортері".
Через 40 років після закінчення війни журналісти запитали колись юного пілота американського стратегічного бомбардувальника Б-29, чи готовий він був морально до того, аби скинути атомну бомбу на Москву та інші радянські міста в апофеозі першопочатків “холодної війни”. “Якщо б наказали, я б і на Нью-Йорк скинув”, – стримано відповів сивочолий життєрадісний дідусь-пенсіонер в університетській спортивній куртці. Це зайвий раз доводить, що потрібно невтомно плекати свою духовну красу, а ще ж бути готовим вбивати все те, що загрожує існуванню добра, теплих дитячих долонь і розумного життя на землі. Це дуже предметна логіка, що б там не казали кухонні ховрахи та кумири офісного планктону й ліберальної інтелігенції.
Коли не хочемо повторити долю давніх трипільців, маємо повсякчас пам'ятати: найнебезпечніше – виглядати невпевненим і смішним,тоді тебе почнуть зневажати і перестануть боятися.
Хочете знати, як в Кремлі дивляться на Україну? Приблизно, як в СРСР на Південну Корею у 1950-х та Південний В'єтнам у 1960-х. А, отже, вони прийдуть по нас сюди. За минулих сто років оформились та зажили своїм життям три концепції: Україна як Мало-Росія, Україна як Не-Росія та Україна як Анти-Росія. Жодна дотепер не перемогла. Симптомами згасання націй і людей є: ниття, гниття і забуття. Бережіть себе, свій народ, та займайтеся профілактикою.
Профетичне дежавю: 1920 – 2020. Цикл замкнувся. Все може бути знову: комісари в шкірянках, товариш Маузер, сірі шинелі, сірі обличчя, мармурові торси молодих стрілецьких полковників, сльози на броні бойових машин, полки з козацькими назвами, чорні шлики та чорні багнети, мітинги на фронтах, "аграрна реформа", інтервенції союзників, Арсенал у вогні, волохаті московські агітатори, соплива отаманщина, свинцевий вітер над Дніпром. Головне--не віддати країну пролетарям-волоцюгам у перших боях і чужинцям в остаточному підсумку. Моліться за новітніх Коновальців і Мельників.
Юрій Михальчишин.
Ера порожнечі: сто років самотності націоналізму
…Головна помилка усіх ідеалістів та романтиків, звичайно ж, в тому, що вони намагалися і продовжують намагатися апелювати до свідомості. Так, ніби люди, які живуть в гіпнотичному трансі, здатні почути голос свідомості та повстати. Цілком очевидно, що більшість людей успішно проживає свої життя, так і не приходячи до свідомості. Важко сказати, як вони самі до цього ставляться. Ставлення до чогось передбачає певну рефлексію, яка просто не потрібна людям у повсякденному житті.
Востаннє світ жив надією на революцію у 1960-х роках. Визволення Африки, рух неприєднання, щирі та харизматичні вожді повстань, які давали народам нове життя та нові надії. Керманич Мао, дідусь Хо та товариш Че ціною колосальних надзусиль, прорахунків і відвертих провалів на межі виживання народів своїх країн зупинили наступ американського глобального проекту і спробували перетворити Третій світ в арсенал світової революції. Закінчилось це, як ви самі розумієте, погано.
Реакціонери прагнуть виграти час. Революціонери намагаються прискорити його біг. Перші затягують, другі поспішають.
Інвестори революції. Ідеологи революції. Трибуни революції. Полководці революції. Технологи революції. Менеджери революції. Санітари революції. Офіціанти революції. Сантехніки революції. Лакеї революції. Трунарі революції.
Протистояти цьому десятиліттями сяк-так намагається організований політичний націоналізм. У вічній опозиції до Системи. Але окрім мобілізації протестного електорату, функція опозиції полягає в створенні системи маркерів легітимності актуального політичного режиму та правлячої політичної еліти через системну об’єктивізовану критику принципів і результатів державного управління. А якщо цього немає, то це те ж саме, що співати під “фанеру” тексти на зразок “я убью тєбя, лодачнік!”.
Націоналізм в політиці в епоху глобалізаційної агресії – це те саме, що моногамний шлюб як форма соціальної організації. Гендерні песиголовці з волохатими серцями ненавидять націю та моногамну вірність однаково, і прагнуть знищити водночас. Та доки є ми, націоналісти, є наша нація, і є вуста чарівні та очі зелені – плюгава галайстра не переможе. І зараз, і завжди.
Одвічний доленосний вододіл для політичного організованого націоналізму в Україні: дрейфувати на периметрі чужих політтехнологічних акцій та ворожих спеціальних інформаційних операцій, або зробити врешті заявка на власну суб'єктність. Ціною протистояння не тільки кремлівським вурдалакам і виведеним в чужинській реторті гомункулам, але і мільйонам співгромадян-українців.
Чому у нас бракує суверенного мислення? Не тільки тому, що недоумки в нашій частині світу ще не перевелися. Коротка оперативна пам'ять, ниций міф про те, що багаті завжди праві, абсурдна етична ситуація, коли політкуртизанки вчать моральності, а лихі ловці душ підраховують здобич, – от деякі неочевидні причини.
А ще: дефолт людського капіталу. Стагнація совісті. Інфляція ницості. Рецесія відданості. Девальвація жертовності. Зупинити кризу і вижити разом – грона гніву і безумство хоробрих як єдиний антидепресант. Направду трагічним у нас є лише дефіцит солідарності, суцільна некондиція духу побратимства (тільки завдяки фронту люди відшукали втрачене за темні роки лихоліття відчуття дружнього ліктя), коли невтомна діловитість, ватяна апатія і очі слимакового кольору тиснуть, наче бетонні плити.
А ще наші люди надзвичайно довірливі. Варто їм тільки сказати щось приємне з телевізора та почухати за вушком – і все. Потім оце постійне відчуття, наче підсунули щось не те. Як героям роману Ярослава Гашека – вршовицького шпіца замість такси. Приватизаційні фантики замість грошей, товчену крейду замість ліків від грипу, хутро замарстинівського крілика замість шиншили, вугілля з сепарських копанок замість антрациту з ПАР....
На час завершення навчання в гімназії ми з товаришами були твердо переконані в тому, що публіка, яку нам показували по телевізору в новинах і яку так хотілося гронами порозвішувати на ліхтарях, латентно займається систематичним підривом національної державності, поширюючи відверто підлі та лицемірні стереотипи поведінки.
А вони зручно влаштувалися. Перейменували кафедри наукового атеїзму в кафедри релігієзнавства, кафедри наукового комунізму – в кафедри політології, кафедри історії КПРС – в кафедри історії України, кафедри політекономії – в кафедри менеджменту, обкоми партії – в облдержадміністрації, ЦК компартії – в Адміністрацію президента. Тільки Верховну Раду не перейменовували – і так добре. Комсомольці стали банкірами, фарцовщики – бізнесменами. Лиш олігархи замість Політбюро. АП замість ЦК. Замість Москви – Вашингтон та Сорос. Замість першотравневих парадів – гей-паради.
Без жодних підручників ми знали, що націоналізм за визначенням передбачає антиглобалізм, оскільки бореться за найважливіші національні інститути – державу та народовладдя проти режиму світового уряду та світового громадянства. У світі зубожіння, деградації, занепаду, хаосу, страху, блюзнірства, звиродніння, жлобства, боягузтва, націоналізм – це глобальний принцип наведення порядку.
Ми розуміли, що “моральні авторитети” – це політично ангажовані негідники, яким платять гроші за ретранслювання політкоректних догм.“Політичні експерти” – грантожери, сексоти та графомани. “Фінансові аналітики” – це агенти міжнародного бандитського капіталу. “Толерантність”, яка не може і не хоче відстоювати свою правду – це радше боягузтво. Популярним політичним експертам варто нагадати класиків: “Спати з Леніном – не означає розбиратися в ленінізмі”. (с) Й. В. Джугашвілі-Сталін.
Всі країни називають себе “демократичними”, але реального народовладдя не існує. Західні держави займаються експортом демократії на конкурсній основі насамперед тому, що після зміни нелояльних еліт на лояльні позбавлені “авторитарних” державницьких інститутів країни виявляються повністю відкритими до зовнішнього управління.
Інтуїтивно ми відчували, що будь-яким елітам вигідно, аби громадяни навіть не намагалися впливати на політичні та суспільні процеси. Щоби не було розвитку ефективних профспілок, щоби не створювались реальні народні політичні партії з масовим членством, щоби Церква ставала на бік грошолюбів і не протистояла сакралізації капіталу, щоби не було протестів проти диктатури грошей, щоби не було справжнього громадянського суспільства, покликаного перебрати певні функції держави та корпорацій і позбавити їх монополії на контроль над людьми.
В Україні, як і в світі, політичний вплив партій вимірюється не так можливістю залучити голоси виборців, як спроможністю профінансувати виборчу кампанію. Політика як концентрований вияв боротьби за владні, фінансові, інформаційні та соціальні ресурси в умовах хижацького капіталізму та штучно обмеженої конкуренції перетворюється в найприбутковішу сферу економіки.
Посередність буває вродженою, набутою і нав'язаною. Прикро, коли вони всі зустрічаються разом і формують еліти. Еліти не конкурують між собою, бо це неефективно, нудно та нецікаво, якщо можна кооперувати для спільного протистояння масам, тобто народу. Сьогодні ніким не уповноважена на це меншість, яка користується усією повнотою свободи в ліберальному розумінні, не лише здобула її за рахунок експлуатації тих, у кого такої свободи немає, але й на додачу зневажає їх. “Еліта” ненавидить таких, як ми, користуючись при цьому цілком щирою взаємністю. Ненавидить і боїться.
Взагалі, нормальні мислячі люди споконвіку вважали, що демократія як народовладдя є там, де нація самостійно визначає свою долю. У нас “демократи” чомусь щиро переконані, що демократія – це влада “демократів”, тобто власне їхня влада. Найпідступніший парадокс так званої “демократії” полягає в тому, що політичні та економічні рішення приймаються від імені народу людьми, яких народ, власне кажучи, ні на що подібне не уповноважував. А де “демократія” без народовладдя, там націоналізм без нації, там чекай біди зусібіч.
Що мали б робити українські інтелектуали? Правильно зорієнтуватися в каламутному просторово-інформаційному континуумі: бути дороговказом, а не флюгером. Хоча б для тих, хто давно поруч і ніколи не губився за обрієм. Захищати і підтримувати ренесанс замість декадансу, силу ідей проти грошових мішків, традиції проти мультикультуралізму, рішучість замість підлабузництва, спротив замість толерування. Вчорашні тріумфатори згинуть, і ми посміхатимемось назустріч ночі, що народить вічний день. Натомість мутація статусу інтелектуала в нашому суспільстві краще за інші критерії демонструє відрив від Європи: мінімум інтелігентності, декларативна зверхність і обслуговування різних душогубів та ошуканців. Така токсична реальність.
Корупція в таких суспільствах, як наше, має не системний, а системоутворюючий характер в архітектурі владних відносин. Головний метафізичний сенс влади – її утримання та примноження. Це без жодного макіавеллізму зрозуміло: хто не у владі, той не має зеленого уявлення про те, як вона функціонує, що вона може і які обмеження зустрічає. Олігархічний капіталізм є економічною формою інституалізації політичної корупції та руйнації національного суверенітету кримінальними інтербригадами, що вдають з себе "еліту". Коли ж це замкнене коло намагаються розірвати не нормальнні українські люди, а інтелектуальні та моральні банкрути, ненависники народовладдя та свободи слова, вони перетворюють його в спіраль.
Традиційна радянська модель суспільних відносин, у якій функцію контреліти виконувала творча та технічна інтелігенція, так само неактуальна, як і досвід державного будівництва Австро-угорської монархії, де функцію контреліти взяло на себе греко-католицьке духовенство. Постмодерною утопією виглядає спроба сконструювати в постреволюційних умовах України 2014 – 2016 рр. контреліту з “проактивної частини громадянського суспільства” (статусних медіаперсоналій, антикорупційних громадських активістів та експертів).
Альтернативою ультраконсервативного походження, згенерованою в надрах субкультурного “правого комсомолу” стала ідея “української хунти”, де роль контреліти відведена командному складу колишніх добровольчих батальйонів та радикальних громадсько-політичних діячів. Колись у Галичині греко-католицька Церква, провадячи просвітницьку та організаційну роботу для формування нової еліти, робила ставку на сільську молодь. Компартія працювала з робітничою молоддю. Теперішня глитайська зграя підбирає юристів, урбаністів, дизайнерів, ІТ-шників і блогерів. Думають, їм то допоможе. А от і ні.
Нині багато що змінилося. Аби не розводитись про те, що і як саме, і чому все виглядає доволі песимістично, опортуністично та меркантильно – годиться просто тихо подякувати. Всім тим, хто були до нас. Всім тим, хто був із нами та не дійшов. Всім тим, хто й нині в строю. І навіть поза ним та без однострою продовжує щоденну боротьбу з ніччю. Згадати одногрупника Сергія Кемського, який загинув у "Небесній сотні". Згадати світлої пам'яті майора-десантника Володимира Кияна – “Тайфуна” , який довів, що є у нас українські офіцери, а не пострадянське офіцерйо. Згадати знайомих ветеранів Савур-Могили з нетутешньою засмагою. Згадати скромних, чесних, щирих і тому беззахисних людей, які щодня і щоночі тримають останню лінію оборони по недобитих університетських кафедрах, лікарнях, заводських цехах та бібліотеках. Які насиплять дві жмені набоїв в каску на останньому блок-посту, віддадуть свою банку згущика та не візьмуть грошей, коли відбортують тобі колесо в старенькому "Фольксваген-транспортері".
Через 40 років після закінчення війни журналісти запитали колись юного пілота американського стратегічного бомбардувальника Б-29, чи готовий він був морально до того, аби скинути атомну бомбу на Москву та інші радянські міста в апофеозі першопочатків “холодної війни”. “Якщо б наказали, я б і на Нью-Йорк скинув”, – стримано відповів сивочолий життєрадісний дідусь-пенсіонер в університетській спортивній куртці. Це зайвий раз доводить, що потрібно невтомно плекати свою духовну красу, а ще ж бути готовим вбивати все те, що загрожує існуванню добра, теплих дитячих долонь і розумного життя на землі. Це дуже предметна логіка, що б там не казали кухонні ховрахи та кумири офісного планктону й ліберальної інтелігенції.
Коли не хочемо повторити долю давніх трипільців, маємо повсякчас пам'ятати: найнебезпечніше – виглядати невпевненим і смішним,тоді тебе почнуть зневажати і перестануть боятися.
Хочете знати, як в Кремлі дивляться на Україну? Приблизно, як в СРСР на Південну Корею у 1950-х та Південний В'єтнам у 1960-х. А, отже, вони прийдуть по нас сюди. За минулих сто років оформились та зажили своїм життям три концепції: Україна як Мало-Росія, Україна як Не-Росія та Україна як Анти-Росія. Жодна дотепер не перемогла. Симптомами згасання націй і людей є: ниття, гниття і забуття. Бережіть себе, свій народ, та займайтеся профілактикою.
Профетичне дежавю: 1920 – 2020. Цикл замкнувся. Все може бути знову: комісари в шкірянках, товариш Маузер, сірі шинелі, сірі обличчя, мармурові торси молодих стрілецьких полковників, сльози на броні бойових машин, полки з козацькими назвами, чорні шлики та чорні багнети, мітинги на фронтах, "аграрна реформа", інтервенції союзників, Арсенал у вогні, волохаті московські агітатори, соплива отаманщина, свинцевий вітер над Дніпром. Головне--не віддати країну пролетарям-волоцюгам у перших боях і чужинцям в остаточному підсумку. Моліться за новітніх Коновальців і Мельників.
Юрій Михальчишин.
неділя, 29 липня 2018 р.
Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання.
Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання. Легко звинувачувати тільки Росію - Портников.
- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?
- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.
- Чому ви так думаєте?
- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.
Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.
Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?
І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.
- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?
- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?
А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.
- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.
- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?
Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.
Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.
- А де ви бачите корінь проблеми?
- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.
- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?
- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.
- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?
- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.
- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.
- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.
Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.
- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.
- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.
- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.
- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.
Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.
- Вважаєте українців безвідповідальними?
- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.
- Така парадигма - це проблема менталітету?
- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.
- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?
- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.
- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?
- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.
- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?
- Може стати Румунією, але не Польщею.
- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?
- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.
- Україні потрібен Європейський Союз?
- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.
Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.
Obozrevatel
- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?
- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.
- Чому ви так думаєте?
- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.
Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.
Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?
І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.
- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?
- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?
А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.
- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.
- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?
Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.
Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.
- А де ви бачите корінь проблеми?
- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.
- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?
- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.
- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?
- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.
- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.
- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.
Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.
- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.
- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.
- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.
- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.
Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.
- Вважаєте українців безвідповідальними?
- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.
- Така парадигма - це проблема менталітету?
- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.
- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?
- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.
- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?
- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.
- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?
- Може стати Румунією, але не Польщею.
- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?
- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.
- Україні потрібен Європейський Союз?
- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.
Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.
Obozrevatel
Підписатися на:
Дописи (Atom)