Чи були жиди такі білі і пухнасті. Як пишуть про них, жертвами насильства. Самі жиди вчиняли насильство над іншими націями у тому числі і своєю нацією. Були жиди - терористами, злочинцями, служили різним режимам у тому числі нацистські Німеччині, фашистам і червоним злочинцям. Зараз вірою і правдою служать фюреру - путіну. Служили вірно фюреру - гітлеру. У кожній нації є зрадники. Так само жиди боролися за незалежність Ізраїлю, як це робив С. Бандера і УПА - ОУН за незалежність України. Менахема Бегін вважається одним з героїв Ізраїлю. Степан Бандера і УПА - героями України. Потрібно задуматися і глянути правді у вічі. Чи родичі загиблих вибачили М. Бегіну за вбитих своїх родичів. Вибачили йому англійці і інші національності за організацію ним,терористичних актів, при яких загинули люди. У кожної нації є свої герої. Не були усі білі і пухнасті , які боролися за незалежність своєї держави. Менахем Бегин і Абрам Штерн створили свої терористичні організації для боротьби проти англійських колонізаторів у Палестині. Ними були вчинені численні терористичні акти проти англійців. У кожної нації є свої герої і зрадники. Комусь це не подобається. Не влізайте до українських Героїв ,які боролися і продовжують боротися за свою землю. Кожна нація має своїх героїв. Нічого нав'язувати свою думку, що Герої України являються злочинці, а наші герої, білі і пухнасті.
Менахем Бегін народився в сім'ї секретаря брест-литовської (берестейської) жидівської громади, що одна з перших у місті пристала до сіонізму. Там же в Бересті закінчив жидівську релігійну школу, потому державну гімназію (1931) і вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який закінчив у 1935 році зі ступенем магістра права (навички правознавця згодом були притаманні йому як політичному діячеві).Будучи сіоністом вже за родинною традицією й з 10-річного віку перебуваючи в лавах дитячої (скаутської) сіоністської організації «Гашомер Гацаїр», Бегін у 16 років долучився до радикального крила руху т.зв. «ревізіоністського сіонізму», підпавши під вплив виступів його засновника Володимира Жаботинського. Відтак, Бегін вступив до молодіжної організації ревізіоністів «Бейтар».
Як писав він потому:««У Бейтарі мене підкорив цільний, інтегральний сіонізм, Країна Ізраїлю, жидівська Держава вже незабаром, у наші дні»«Він швидко зробив кар'єру в організації, спершу ставши керівником берестейського відділення «Бейтару» і одним із його 9 вищих «офіцерів», а згодом (березень 1939 року) призначений особисто Жаботинським загальним керівником («комендантом») «Бейтару» в Польщі.Бегін у цей час проявляв крайній радикалізм, нерідко з цих маргінальних позицій виступаючи й проти самого Жаботинського, якого, втім, завжди вважав своїм вчителем і наставником.У 1939 році Бегіна засудили на 6 тижнів ув'язнення за організацію протестної демонстрації перед посольством Англії.Ставши керівником Бейтару, Бегін відразу ж почав формувати осередки бойової організації «Ецель» (Ірґун) і разом з тим намагався організувати якомога масовіший виїзд польських жидів до Палестини.Коли гітлерівська Німеччина з СРСР, напали підступно на Польщу, тим самим, розвязали Другу Світову війну, Бегін запропонував польському уряду сформувати частину з бейтарівців, на що отримав відмову. З наближенням німців до Варшави він перебрався до Вільно, тоді як усю його родину вбили німці 1941 року.У вересні 1940 року у Вільнюсі Бегіна заарештувала радянська влада і присудила йому 8 років таборів як «агенту британського імперіалізму» та «соціально небезпечному елементу».У 1941 році, однак, його було звільнено з табору на річці Печорі як польського підданого. Тоді ж Бегін вступив у лави армії Андерса, у складі якої за якийсь час опинився в Палестині.1943 року Менахем Бегін покидає армію Андерса, й відтоді цілком і повністю віддає своє життя боротьбі за створення жидівської держави, а згодом і служінню їй.У грудні 1943 року Бегін став керівником підпільної організації «Ірґун», і як її очільник проголосив повстання проти англійського мандату, почавши напади і терористичні акції проти англійських військ, влади та установ. Найвідомішою з них є організація та здійснення підриву штаб-квартири англійців у єрусалимському готелі «Цар Давид».У 1944 та 1948 роках двічі виникали ситуації, коли «Ірґун» була на межі збройних сутичок із Хаганою, також підпільною жидівською озброєною організацією, що підкорялася керівництву Сіоністської федерації; вважається, що обидва рази лише безпосередня заборона Бегіна на акції супроти одновірців рятувала сіоністів від кривавих міжусобиць.Бегін — активний учасник Війни за незалежність Ізраїлю; він (як голова Ірґуну) несе пряму відповідальність за жорстоку різанину у Дейр-Ясіні, хоча безпосередньої участі у звірствах бійців Іргун Бегін не брав.У 1948 році після утворення Держави Ізраїль Ірґун була саморозпущена, а її члени ввійшли до Армії оборони Ізраїлю. На основі Ірґуна Бегін створив партію «Херут» («Свобода») і, як її керівник, став лідером правої опозиції в Кнесеті. На виборах до Кнесету 1-го скликання 25 січня 1949 року Херут отримала 11,5% голосів виборців.За своєю програмою «Херут» продовжувала традиції сіоністського ревізіонізму, поєднуючи відданість ідеї Ерец Ісраелю та силового тиску на арабські сусідські країни, з праволіберальною економічною програмою, водночас різко відкидаючи теорії соціалістичної розбудови Ізраїлю.У 1952 році були встановлені дипломатичні відносини з ФРН і підписані угоди про репарації урядом Німеччини жидам, постраждалим у роки Другої світової війни. Херут на чолі з Бегіном активно виступили проти «прощення ворогу», і Бегін очолив масові антиурядові демонстрації протесту. З огляду на ситуацію в країні, це призвело до неухильного зростання популярності «Херута» та його лідера, і на виборах 1961 року представництво партії в Кнесеті вже зросло до 17 мандатів.Напередодні Шестиденної війни (1967), коли ситуація потребувала консолідації всіх національних сил, Бегін уперше ввійшов до складу уряду (як міністр без портфеля), і залишався на посту до 1970 року.Після створення в 1973 році правого блоку «Лікуд», Бегін очолив цей блок і в результаті його перемоги на виборах у 1977 році сформував перший в історії Ізраїлю правий (не-соціалістичний) уряд.На прем'єрській посаді Менахем Бегін відзначився своєю внутрішньоекономічною і соціальною політикою. Так, на відміну від попередніх урядів, він розгорнув рішучу програму з лібералізації економіки (так званий «жовтневий економічний переворот» 1977 року). Бегін також активно впроваджував у життя заходи зі скорочення соціальної нерівності між більш економічно заможними європейськими жидами (ашкеназі) та жидами, що були вихідцями з країн Сходу (сефарди). Була розроблена спеціальна широкомасштабна програма для підняття не лише життєвого, а й культурного рівня «східних» жидів. І якщо соціальні програми знаходили підтримку в широких масах ізраїльтян, економічні реформи Бегіна піддавалися критиці, адже стрімка приватизація призвела фактично до втрати важелів впливу на економіку, що не так давно являла майже суцільний державний сектор, що доволі швидко потягнуло за собою негативні наслідки — ринкові спекуляції та достатньо високий рівень інфляції (наприклад, у 1980 її показник становив 130%), що навіть змусило Бегіна частково вживати заходів супроти роздержавлення економіки. Однак переобрання Бегіна в 1981 році чітко засвідчило при сприйняття і задоволення в цілому ізраїльського суспільства політики Бегіна.Вражаючими були результати зовнішньої політики Бегіна. Він обстоював збереження ізраїльської присутності на окупованих палестинських територіях (Юдея і Самарія), але водночас був прихильником мирного врегулювання з Єгиптом шляхом повернення південному сусіду Синайського півострова. Вже незабаром після приходу до влади Бегін став одним з ініціаторів переговорів з Президентом Єгипту Анваром Садатом, що завершилися підписанням у вересні 1978 року Кемп-Девідських угод (повноформатну кінцеву мирну угоду було підписано згодом, перед Білим домом у Вашингтоні 26 березня 1979 року). За це мирне врегулювання відносин досі непримиренних ворогів Бегін та Садат спільно отримали Нобелівську премію миру.Не такими вдалими за урядування Бегіна були відносини з рештою арабського світу. Так, 1981 року за наказом прем'єра ізраїльська авіація бомбувала і знищила іракський атомний реактор, позбавивши таким чином Саддама Хусейна можливості виготовити атомну бомбу. Взагалі Бегін вважав, що мир з Єгиптом «розв'язав руки» Ізраїлю для повного знищення ОВП, і з цією метою уряд від 1982 року розпочав вторгнення до Лівану (операція «Мир для Галілеї»). Однак великі втрати в Лівані, розкол у суспільстві щодо ставлення до ліванської війни та смерть дружини призвели до нервового виснаження і проблем зі здоров'ям Бегіна, наслідком чого була його відставка 15 вересня 1983 року.Останні роки життя Менахем Бегін прожив, відійшовши від публічної активності, поперемінно в Єрусалимі та Тель-Авіві, де він помер 9 березня 1992 року. Бегіна поховано на Оливковій горі в Єрусалимі, поряд з могилами бойовиків Ірґуна, страчених англійцями. Його похорони, що не були офіційними, зібрали тисячі вдячних ізраїльтян.Історик М. Хейфіц характеризує особистість Бегіна таким чином:««Бегін був скромною європейською людиною, добре вихованою, стриманою.»
«Він вважався талановитим оратором і полемістом, за що противники не раз називали його «демагогом». Володів дев'ятьма мовами і взагалі мав хист лінгвіста: у гімназії латина була одним з його улюблених предметів.Люди, що знали Бегіна особисто, відзначали його особливу елегантність і джентльменство — так, він і за нестерпної спеки носив костюм і краватку. Збереглися свідчення, що будучи арештованим у 1940 році, Бегін перш ніж вирушити у карцер, начистив чоботи і пов'язав свіжу краватку.Ще одна якість характеру по праву заслужила Бегіну славу — його скромність і вміння спілкуватися з «простими людьми». Так, відомий випадок останніх місяців перебування його на прем'єрській посаді — до нього на прийом прийшла мати солдата, що пропав безвісти у Лівані. В кабінеті Бегіна з жінкою стався напад істерики, і хоча в Бегіна була призначена важлива дипломатична зустріч з чиновником із Вашингтону, він відмовився покинути жінку, допоки їй не полегшало. С. Бандера був чуйною людиною. Не жалів свого життя за незалежну Україну. Дух С.Бандери і досить живий у серцях патріотів України. Патріоти України, не жаліють свого здоров"я і життя, встали на захист своєї землі, від загарбників - рашистів. 150000 жидів служили Вермахту.Верхівка організацій сіоністського спрямування, яка давно і безпідставно привласнила собі весь біль і кров жидів, постраждалих у Другій світовій війні, до творчості свого одноплемінника Брайана Майкла Рігга ставиться без особливого захоплення. Рігг, професор історії Американського військового університету і доктор філософії, що свого часу відслужив добровольцем в Армії оборони Ізраїлю, порівняно недавно видав дві сенсаційні книги: «Жидівські солдати Гітлера: нерозказана історія нацистських расових законів і людей жидівського походження в німецькій армії» і «Врятований з Рейху: як один із солдатів Гітлера врятував любавічеського ребе». Остання книга написана у співавторстві з професором жидівської історії Єльського університету Поулою Хайман.Чим же не сподобалися войовничим сіоністам ці книги? Тим, що в ній людина, яку звинуватити в антисемітизмі складно, доказово розповідає про те, що далеко не всі жиди під час Другої світової війни масово гинули в концентраційних таборах. Багато з них, виявляється, воювали у Вермахті і військах СС. А деякі жиди були начальниками цих самих таборів.Про що ж розповідає Брайан Рігг? О, там є багато цікавого. Наприклад, не всі знають, що блакитноокий чоловік, який дивиться з німецьких вербувальних плакатів часів нацизму, підписаних «Ідеальний німецький солдат», — це Вернер Гольдберг, учасник польської кампанії 1939 року — напівкровка з батьком жидом. Лише цей випадок говорить про те, що аж ніяк не всі жиди, а особливо люди, народжені від змішаних шлюбів, були репресовані Гітлером. Багато з них були цілком сумлінними нацистами. А деякі й очолювали місцеві нацистські організації, навіть військові підрозділи і з’єднання.Взагалі нацистські расові закони забороняли тримати на державній службі жидів та їхніх нащадків від змішаних шлюбів. Але люди, котрі мали таку спорідненість, найчастіше зі шкіри лізли, щоб довести, що вони ще більші германці, ніж самі німці. Це призвело до того, що в реальному житті ці суворі закони часто ігнорувалися.
Найпоказовішим прикладом може слугувати фельдмаршал авіації Ерхард Мільх, батько якого був жидом. Через походження Мільху було відмовлено у вступі до військово-морського училища ще при кайзері, але перша світова війна відкрила йому шлях в авіацію. Там він познайомився з асом першої світової та майбутнім найбільшим нацистським бонзою Германом Герінгом.У 1929 році Мільх очолив «Люфтганзу» і безоплатно надавав літаки лідерам НСДАП. Пізніше він пішов на службу до тих, кого до цього утримував. Коли гестапо спробувало натякнути Герінгу, що у нього в підпорядкуванні на найвищій посаді перебуває жид, той відповів: «У своєму штабі я сам буду вирішувати, хто у мене жид, а хто ні». Після війни Мільх в якості військового злочинця дев’ять років відсидів у в’язниці.«Істинним арійцям», звичайно, жиди спокою не давали, і на початку 1944 року в надрах кадрового відділу вермахту народився список жидів, які займали вищі посади в армії. До списку потрапило 77 осіб. Серед них 23 полковники, 5 генерал-майорів, 8 генерал-лейтенантів і два повні генерали армії. Кожен з них мав посвідчення особисто від Адольфа Гітлера, яке підтверджувало його арійське походження.Не варто думати, що жиди служили тільки на вищих посадах. Їх було багато і серед рядового складу армії. Військове братство не дозволяло німцям видавати «своїх» жидів. А ті, у свою чергу, служили від душі. Сотні жидів були нагороджені однією з вищих нагород нацистської Німеччини — «залізним хрестом». Хрестоматійним став випадок, коли солдат з цією нагородою приїхав в концентраційний табір провідати батька жида. Комендант, приголомшений цією подією, заявив буквально наступне: «Якби не ваша нагорода, ви моментально опинилися б там же, де і ваш батько».Свою книгу Рігг писав на підставі 400 інтерв’ю, взятих ним у ветеранів Вермахту змішаного походження. Роберт Борхард, майор, отримав Лицарський хрест за танковий прорив ділянки радянського фронту. Пізніше воював в Африці і потрапив у полон до англійців. У 1944 році Борхарду дозволили виїхати до Англії для возз’єднання з батьком жидом. У 1946 він повернувся до Німеччини зі словами: «Хтось же повинен відстоювати нашу країну».Вальтер Холандер, полковник, мати жидівка. Нагороджений Залізним хрестом обох ступенів, рідкісним Золотим Німецьким хрестом а також Лицарським Хрестом за знищення його бригадою більше 20 радянських танків на Курській дузі.Багато ветеранів Вермахту з жидівським корінням самі не розуміють, як ставитися до минулого. «Якщо я служив у німецькій армії, а моя мати загинула в Освенцимі, то хто я — жертва, чи один з переслідувачів?» — запитує 86-річний ветеран військ СС, стовідсотковий жид.Але жиди служили не тільки на полях битв. Одна з найбільш одіозних фігур Третього Рейху Рейнхард Гейдріх, як і більшість представників нацистської верхівки, мав жидівське коріння. Саме він, як голова РСХА, очолював гестапо, поліцію, розвідку і контррозвідку. Саме він у 1942 році на Ванзейській конференції поставив на чільне місце «остаточне вирішення жидівського питання».За свідченням Брайана Ріга, в німецько-фашистських військах воювало 150000 жидів. Ці відомості знаходять й інші підтвердження. «Військово-історичний журнал» №9 1991р: «У наших таборах для військовополонених офіційно зареєстровано 10 тисяч 173 жидів, що воювали проти Радянського Союзу на боці фашистів у військах гітлерівського Вермахту». Серед спецпоселенців-«власовців» на обліку станом на 1949 рік перебували 171 жидів.А обурення махрових сіоністів проти книги Ріга зрозуміле. Адже, визнаючи активну участь великої кількості жидів під час Другої світової війни на боці Гітлера, набагато складніше робити свій «гешефт» на закатованих у надрах рейху співвітчизниках. Жидівська служба порядку (Judischer Ordnungsdienst) (далі – ЙОД) – поліційне формування на території Генерал-губернаторства, створене для забезпечення виконання розпоряджень німецьких окупаційних влад та підтримання порядку в жидівських житлових дільницях.
Офіційно ЙОД у Львові почав діяти з початку листопада 1941 року, хоча процес підготовки до створення такого формування розпочався ще у серпні 1941 року: відомо про існування служби порядку при юденраті. Для створення нового органу з Варшави прибув начальник жидівської поліції Йосеф Щеринський (Józef Szeryński).ЙОД складався з чотирьох відділів: 1. Служба порядку; 2. Жидівська кримінальна поліція; 3. Особлива служба (займалась розшуком політичних підозрюваних, наприклад, лівих); 4. Жидівська поліція. Перші три підрозділи підпорядковувались безпосередньо поліції безпеки та СД на сучасній вулиці Вітовського, 55. Давид Кахане про існування трьох комісаріатів, за якими закріплювались певні частини жидівського гетто:Спочатку жидівське поліцейське управління було в будинку юденрату, на вул. Мулярській 2А (вул. Старотандитна). Після створення гетто воно було розділено на три комісаріати. Один із них розмістили на вул. Шолома Алейхема (вул. Беренштайна), у будинку, де раніше знаходився Яд Харутим. Там же розташовувалось управління Кримінальної поліції (KriPo). Другий комісаріат знаходився на Замарстинівській 132 і третій - на вул. Знесіння.Якщо в перші дні в жидівську поліцію пішли освічені й інтелегентні люди, то згодом склад поліції суттєво змінився. Равин Давид Кахане згадує, як він став поліцаєм: - Одним із моїх сусідів був заступник начальника жидівської поліції, у минулому адвокат, д-р Р. У четвер я вирушив до нього, розповів свою історію і попросив його на час акції "записати" мене до лав поліцаїв. Наступним ранком він приніс мені кашкета, жовту поліцейську нарукавну повязку і службову книжку, виписану жидівським Ordnungs-Dienst, у якій було вказано, що мене призначено до другого комісаріату, що містився на вул. Замарстинівській 132, помічником поліцая.… Цей кашкет перетворив мене на "невидимку". Він дав мені змогу бачити те, чого в протилежному випадку я ніколи б не побачив і що так і залишилося б невідомим світу, продовжував я б ховатися у своєму укритті.Накази, що віддавали поліцейським, ставили їх перед важким моральним вибором. Власне поліція забезпечувала наявність точної кількості жидів для примусових робіт. Поліцейські арештовували людей на вулицях, забирали з будинків. Не виконання таких наказів загрожувало смертю. Тому досить швидко у поліції залишилися тільки ті, хто був готовий виконувати будь-які накази нацистів. Проте й це не завжди рятувало працівників від смерті. Відомий випадок, коли нацисти стратили дванадцять поліцейських разом із головою Юденрату доктором Ландсбергом.Можливості отримувати хабарі від простих жидів за те, аби їх не забрали, включали нелюдські мотивації у поліцейських. Давид Кахане писав:
Я знаю багатьох поліцаїв, які, ризикуючи власним життям, рятували жидівські сім'ї від смерті. Але були й інші, хто за порятунок вимагав винагороду. Серед них виявилося також багато професійних здирників, які використовували це негідне заняття, щоб створити собі гарне життя.Згодом багато хто напише, що жидівська служба порядку у Львові це "пляма на історії львівського гетто".Після переведення гетто у статус Юлагу уся жидівська служба порядку перейшла в підпорядкування поліції безпеки та СД. Згодом навіть служба у жидівській службі порядку не врятувала своїх працівників від винищення.Жидівська служба порядку працювала не тільки в гетто чи Юлазі, але й в Янівському таборі. Давид Кахане, перебуваючи у таборі, описує дії працівників служби:
Раптом у барак увірвався Ормланд з групою жидівських поліцаїв. "Ви з глузду з’їхали! Вам захотілося співати?" Вони наносили удари ліворуч і праворуч. Заплигуючи на нари, били в'язнів і скидали їх на підлогу.У грудні 1943 року після чергового скорочення території гетто та перетворення його на "Жидівський табір № 2" (Julag), залишився лише основний осередок ЙОДу по вулиці Германа, 15 та жидівська тюрма по вулиці Вєжбіцького (сучасна Бальзака). Остаточно жидівську поліцію в місті разом з їхніми родинами знищили у ході остаточної ліквідації львівського гетто в травні-червні 1943 року!!!........Найбільше постраждали у Другій світовій війні не тільки жиди, а й українці (величезні жертви, руйнації, поразка визвольних змагань, депортації, голод 1947-го), білоруси, кримські татари й інші депортовані Сталіним народи.Дражливою в українсько-жидівських взаєминах є оцінка ОУН-УПА. Радянська пропаганда виставляла українських націоналістів як колаборантів, німецьких пахолків, як ксенофобів, що убивали жидів. Це брехня. Сьогодні її підхопила путінська пропаганда, це зрозуміло, але до цього долучилися сіоністи та погано обізнані з історією жиди. Посол Ізраїлю Д. Ліон у Твіттері назвав Бандеру «підсобником нацистського режиму». Такі заяви періодично робляться офіційними особами. Роком раніше в Києві «Жидівська правозахисна група» оскаржувала в суді найменування проспектів Бандери та Шухевича. Нехай ізраїльські історики знайдуть конкретні факти, якщо такі є, прислужництва С.Бандери нацистам. А без цього «ярлики» дипломатів є бездоказовим паплюженням.
Перед Другою світовою ОУН, сподіваючись, що німці можуть бути союзниками у визволенні України від російсько-більшовицького ярма, співробітничали з нацистами. Лідерів Єгипту Садата і Насера, що подібним чином співпрацювали з німцями заради визволення від британського колоніалізму, ніхто не називає поплічниками фашистів. А також Сталіна, що співробітничав із Гітлером заради завоювання та поділу світу. До речі, спільний парад з приводу передачі Бреста СРСР приймали генерал Г. Гудеріан (арієць) і комбриг С.Кривошеїн (Жид).Мало хто знає про співробітництво сіоністів і нацистів у 30-ті роки. Сіоністська організація «Лєхі» («Борці за визволення Ізраїлю», керівники – А.Штерн, потім І.Шамір) зробила у 1941 р. «непрощений з погляду моралі злочин: виступила за союз з Гітлером , з нацистською Німеччною, проти Великобританії» Пропозиції «Лєхі» мали заголовок: «Основні принципи Національної військової організації (НВО) в Палестині (Іргун Цвай Лєумі), щодо вирішення жидівського питання в Європі та активної участі НВО у війні на боці Німеччини».Третій рейх сприяв переселенню жидів до Палестини, у тому числі щоб створити проблеми для Англії. «Юдіше рундшау», орган Імперського союзу жидів Німеччини (так було перейменовано Сіоністський союз Німеччини) після прийняття нюрнберзьких расових законів (1935 ), писала: «Інтереси Німеччини збігаються з цілями Всесвітнього сіоністського конгресу». Сіоністська федерація Німеччини у посланні нацистській партії 21.7.1933 погодилася на співпрацю з нею. За розпорядженням Геббельса у 1934 р. на пам’ять про співробітництво було викарбувано медаль зі свастикою та зіркою Давида. У 1933-41 рр. сіоністи й нацисти співробітничали економічно: діяльність компаній «Хаавара» (Тель-Авів) і «Палтрой» (Берлін) сприяла вибірковій еміграції жидів з Німеччини, фінансово збагачувала обох партнерів, підривала економічну блокаду Рейху. За весь час Другої світової сіоністи не виставили ні одного солдата проти вермахту зі своєї більш як стотисячної армії в Палестині. Жиди воювали в арміях інших країн – у британській, польській, Червоній, в УПА.Циклон-Б, яким нацисти вбивали не тільки жидів, винайшов жид Ф.Габер, хімік, німецький патріот, йому самому вдалося емігрувати.А хто знає про жидів, солдатів фюрера? Ось цитата - «У наших таборах для військовополонених офіційно зареєстровано 10173 жидів, що воювали проти СРСР на боці фашистів». Жид М.Ріг провів капітальне дослідження (400 інтерв’ю, 30 тис. сторінок спогадів колишніх німецьких військових). 20 жидів одержали вищу нагороду Рейху – Рицарський хрест. Варто про це нагадати «борцям» проти нацизму, які оголошують «нацистами» всіх, хто їм не подобається. На боці Рейху воювало більше 800 тис. росіян. У дивізії СС «Галичина», не пов’язаній з ОУН, було всього 15-18 тис. вояків-українців, які воювали не за Гітлера, а проти Сталіна, не бажаючи ще раз пережити «освобождение». Англійські спецслужби перепевірили полонених дивізійників, канадська урядова комісія у 1987 р. встановила, що дивізія не чинила злочинів. Отакі от справи з колабораціонізмом.
Щодо співробітництва з нацистами, то маємо яскравий приклад і в Україні. Адольф Ротфельд, голова Львівського юденрату, і Макс Голігер, шеф львівської «жидівської служби правопорядку», депортували жидів у табори смерті, допомагали їх знищенню. Та не можна через це називати жидів колаборантами, посібниками нацистів.Ще при зародженні УПА сформувала позицію щодо «жидівського питання»: Рада старшин УПА «Поліська Січ» 18.11.1941 в Олевську засудила гітлерівську політику нищення жидів.
Коли надії ОУН на незалежну Українську державу гітлерівці розтоптали, ОУН почала війну на два фронти – проти німецько-нацистських і проти російсько-більшовицьких імперіалістів (був ще третій фронт – проти польських імперіалістів, де, на жаль, мали місце масові вбивства поляків, а також українців).
С.Бандері був притаманний «вождізм», ОУН(б) намагалася підпорядкувати собі всі течії українського визвольного руху, боролася збройно з «мельниківцями» та «бульбівцями». ОУН(б) не була демократичною партією, була тоталітарною за структурою та управлінням (інакше в умовах підпілля та війни бути не могло), погляди на соціальні питання були лівими, на національні – правими, але не було зазіхань на чужі землі, поневолення народів. Брехнею є ототожнення ідеології ОУН з нацизмом, звинувачення у ксенофобії та «звірствах» щодо жидів. ОУН не оголошувала українців ні «вищою расою», ні «богообраним народом», не претендували на світове панування («російкий мир у всьому світі»); на перших порах був заклик «Україна для українців», але смисл його був у поверненні прав корінному народу на його ж землі. У засадничих документах ОУН відсутні настанови про репресії щодо неукраїнців, зокрема жидів. У проекті конституції майбутньої Української держави, розробленого (1939 ) за завданням А.Мельника М.Сціборським, права жидів обмежувалися, але про репресії не йшлося. У Постанові ІІ Великого збору ОУН(б) (Краків, 1941) вказано на відповідальності жидів. « Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого більшовицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-більшовицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. ОУН поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва – головний ворог». Поборювання було ідеологічним, могло означати обмеження прав, а не нищення жидів; ОУН не закликала до погромів, які провокувалися більшовиками. Нічого щодо погромів, убивств не писав і не робив С.Бандера, який майже всю війну був ув’язнений нацистами. У 30-ті роки оунівські публіцисти писали різне, як і нинішні противники ОУН, але в програмних документах Організації не було положень про репресії щодо неукраїнців, не було подібних наказів проводу.Згодом гасло «Україна для українців» було знято і замінено на інше: «За свободу народів і людини». У Постанові ІІІ Великого збору ОУН (1943) стверджувалося: «Ми боремся проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно другі народи, тому ми проти СРСР і проти німецької «нової Європи»…Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму… За повне право національних меншин плекати свою власну по формі й змісту національну культуру. За рівність всіх громадян України, без огляду на національність, в державних і громадських правах та обов’язках». То за це «антифашисти» не люблять Бандеру? У тому ж році було проведено Конференцію поневолених народів. З Маніфесту ОУН: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів і людини… Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці». У роботі «Перспективи національно-визвольної революції» (1956 році) С.Бандера писав, що Україна має «забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин». У 1950 р. підпільно вийшла брошура Горнового «Жиди – громадяни України», де є заклик до співпраці та проголошувалося: «Хай живе Ізраїль, хай живе Україна!» Як бачимо, ідеологічні засади ОУН у національному питанні з часом демократизувалися.Українські повстанці вели визвольну війну, більшовицька Росія – загарбницьку, боротьба була обопільно жорстокою, у відповідь на терор упівці вбивали енкаведистів, присланих керівників, зрадників. Гасла вбивати жидів ОУН не проголошувала, такі випадки (і заклики) виникали як самочинні дії озлоблених людей, у яких були закатовані чи заслані в табори рідні.В Алжирі було вбито 7 тисяч мирних французів, та героїв визвольних змагань шанують. А у нас і донині є спроби оббрехати ОУН, а то й усіх українців. Яскравий приклад – звинувачення батальйону «Нахтігаль» у погромі у Львові (червень 1941). Нюрнберзький трибунал встановив, що цю акцію організувала німецька опергрупа СД. На «Суді народів» питання про участь ОУН у злочинах нацистів (не тільки у Львові) взагалі не розглядалося через відсутність фактів для звинувачення. Радянський прокурор поклав тоді вину за вбивство 4.07.1941 десятків представників польської та жидівської інтелігенції на гестапо. Згодом СРСР з політичною метою спробував звинуватити керівництво батальйону. Суд Західної Німеччини, яка дуже сумлінно провела денацифікацію, довів у 1959-60 рр., що документи звинувачення були сфальсифіковані КДБ, що «Нахтігаль» не брав участі у погромах, його командири Т.Оберлендер і Р.Шухевич були виправдані. Це підтвердила Міжнародна комісія в Гаазі. Львівський погром спричинило розкриття німцями тюрем із сотнями страчених енкаведистами в’язнів. «Визволители» втекли, а гнів львів’ян, українців і поляків, упав на жидів, які не були причетні до вбивств, але серед яких було багато прихильників окупаційної більшовицької влади (це, звичайно ж, не виправдовує злочинних погромів). Німці та українська міліція, створена ОУН, мобілізували жидів для ексгумації тіл; натовп бив і вбивав жидів, за деякими свідченнями, це робили й члени міліції, але таких наказів від керівництва вони не мали. Українці серед населення Львова посідали лише третє місце після поляків (50%) та жидів.Нічим і ніяк не доведені злочини, що деякі «дослідники» приписують українцям у Бабиному Яру. «Українська», як її іменують ці брехуни, а насправді «допоміжна», поліція (не оунівська) використовувалася для охорони концтабору. Озброєна вона була карабінами з малою кількістю патронів, автомати та кулемети німці їй не довіряли. «Буковинського куреня» наприкінці вересня у Києві не було. В історії Бабиного Яра багато заплутаного, свідки у розповідях суперечать один одному та встановленим фактам. Треба пам’ятати, що у районі Бабиного Яру поховано 621 страчених німцями українських націоналістів (серед них поетеса О.Теліга), яким так звані «антифашисти» закидають так званий «колабораціонізм». Жидів там значно більше, але дивує, що число жертв коливається від 33771 (з точністю до однієї) до 300 тис. (стільки жидів у Києві на той час не було). Треба також пам’ятати розстріляних циганів, психічнохворих, інших нежидів.
Після проголошення ОУН незалежності України німці кинули С.Бандеру, Я.Стецька (« так званих кацапами - колабораціоністів») до концтабору, українська (оунівська) міліція була розпущена, натомість німці створили допоміжну поліцію, куди набиралися громадяни УРСР різних національностей, а також військовополонені. В західних областях поліція формувалася з українців, але називати поліцаїв «українцями» чи «бандерівцями» можуть або необізнані люди, або наклепники. Допоміжна поліція допомагала німцям в охороні концтаборів, конвоюванні, а розстріли жидів здійснювали німецькі зондеркоманди. У містечках, коли не вистачало зондеркоманд, у розстрілах брали участь і поліцаї. Звинувачувати поліцаїв треба, але неправильно називати їх «оунівцями», «українцями». Покидьки є серед будь-якого народу: жиди працювали у створених німцями юденратах і в жидівській поліції, в гетто. Але на цій підставі не можна оголошувати всіх жидів гітлерівськими посіпаками.
Як вже зазначено, у Нюрнберзі питання про ОУН-УПА не стояло взагалі, не було жодного звинувачення. У 1954 р. Конгрес США, де дуже сильне жидівське лобі, після слухань зняв з ОУН звинувачення в участі в Голокості.У лавах УПА воювали окремими загонами казахи, азербайджанці, грузини, білоруси, узбеки, жиди і представники інших націй. У радіограмі до Центру (до Москви) керівники радянських партизанських загонів Бегма і Тимофєєв повідомляли: «Серед націоналістів багато жидів, особливо лікарів». Серед керівництва ОУН можна зустріти жидів. Так, Ріхард (Ріко) Ярий входив до революційного проводу ОУН(б), є підозра, що він був подвійним агентом, мав зв’язок із КГБ, бо після війни спокійно жив у радянській зоні окупації Австрії. У родоводі Л.Ребета (заступник Я.Стецька в уряді) дослідники знайшли жидівські корені. Співробітником вищої структури УПА – політвідділу – був Лейба Домбровський. Велика кількість лікарів і медсестер в УПА були жидами: А.Штерцер, С.Нейман, Кум, Ш.Варм, «Чорний», Грифель, Берензон, Холос. В УПА воювали Л. і М.Штейни («Рижий» і «Боско»). Жидівську дівчину С.Кренцбах бійці УПА визволили від нацистів, вона воювала в УПА, згодом написала про це у «Вашингтон пост», в Ізраїлі була секретарем МЗС. Боєць УПА Гірша Келлер був організатором найбільшого повстання в ГУЛАГу – Кенгірського.Дружина Р.Шухевича переховувала й врятувала жидівську дівчинку І.Райхенберг. Учитель села Унів М.Дзюк переховував від німців майбутнього Нобелівського лауреата Р.Гофмана з матір’ю. Священник О.Ковч рятував жидів, у листі до Гітлера протестував проти вбивств, сам загинув у Майданеку. Дуже багато зробив для порятунку жидів митрополит УГКЦ А.Шептицький. Він особисто переховував сотні жидів, рабинів, дітей у резиденції й у власному домі. Рабин Львова Д.Кахане хоронився у Соборі святого Юра. У серпні 1944 р. близько 2 тис. жидівських дітей було розподілено по монастирях. Митрополит видавав документи про хрещення, фінансував підпільні групи, що переправляли жидів до Угорщини. У проповідях він закликав захищати жидів, винним у вбивствах погрожував відлученням від церкви (для бандерівців це надзвичайно серйозне застереження). Шептицький писав листи Папі з проханням про захист і Гіммлеру з протестом, а гестапо проводило обшуки в резиденції та храмах. Ізраїль не надав А.Шептицькому звання «праведник світу», це неофіційно зробили жидівські організації України. Антидефамаційна ліга (американська організація боротьби з антисемітизмом) дала свою нагороду митрополитові посмертно.Понад 5 тис. українців розстріляно за допомогу жидам. Ізраїльський інститут катастрофи та героїзму Яд ва-Шем надав звання «праведників світу» 2573-м громадянам України (10% усіх праведників, 4-те місце серед усіх країн).Вигадки про антисемітизм українців виглядають просто смішними, коли в Україні жиди обіймають чільні посади: нинішній президент, колишній прем’єр-міністр. Бездоказовими, брехливими є заяви про «посібника нацистів» Бандеру, якого нацисти майже на всю війну ув’язнили в Заксенгаузені. Такі заяви не сприяють дружнім відносинам. Дороговказом для представників обох націй мають бути рядки М.Рильського:
Нас не зламать повік, бо ми не поодинці,
А попліч ідемо крізь темряву негод…
Не помирать, а жить – євреї, українці
Нехай живе народ!
ТАКА ПРАВДА - ШАНОВНІ!
