№ 44 (143) 2-8 листопада 2005 року
«Украинцы являются трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получившей неожиданную свободу и воздыхающей за беззаботными и в меру сытыми деньками рабства... Их, конечно, трудно назвать великой нацией».
Ця люта брехня про героїчну й велику українську націю (до речі, першонацію світу — з коріння Мізинської культури) належить нинішньому державному діячу, екс-голові СБУ, екс-народному депутату України Олександру Турчинову. Цитату взято з його претензійної та єзуїтської статті «Аутодафе», що друкувалася понад два роки тому в газеті «Вечерние Вести» № 141 від 19 — 25 вересня 2003 року. Не дивно, що вона викликала обурення всієї української громади. Адже народний депутат України паплюжить українську націю — велику націю Святослава Хороброго і Ярослава Мудрого, Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки і Марії Заньковецької, Миколи Міхновського і Степана Бандери, Вячеслава Чорновола і Василя Стуса.
Тішить ця стаття чорні серця великодержавних шовіністів: «Сматрітє, какіє ані украінци... Пара прєвратіть Украіну в русскую губернію...» Потирає долоні й опозиція: ось кого поставив було Ющенко головою СБУ — українофоба, україноненависника!
Навіщо написано цю фальшивку? Можливо, Турчинов перейнявся синівським болем за Україну і намагався у такий спосіб розворушити приспану національну гідність українців, відкинувши «труслівость» і «воздиха-нія» за минулим? Адже так робив Максим Горький, коли називав московитів «нацией разбойников, воров и забулдыг». Однак «великий буревісник» писав про це з болем, а Турчинов — із зоологічною ненавистю до українців. Він вдається навіть до грубої фальсифікації історії України, намагаючись принизити українство, дискредитувати національну ідею, спаплюжити українську націю.
Так, у розділі «Экономический парадокс» читаємо: «... В 2002 г. ВВП по отношению к 1990 г. составил 49,4%». І далі безперервні цифри — доказ падіння в Україні виробництва товарів. І ні слова про причини. То ж нагадаємо Турчинову, з чого почався обвал в економіці: зі скасування у жовтні 1990 року тодішнім прем'єром Фокіним (за підтримки Леоніда Кравчука) КОНТРОЛЮ З ФОНДУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ. І це тоді, коли державна власність становила 97%, а приватна — 3%. Поет Дмитро Павличко — цілковитий профан в економіці,
— тоді, аби похизуватися, кричав з трибуни: «Треба дати свободу директорам!» Що ж, дали. І стали отримувати директори по п'ять зарплат...
Чому ж Турчинов боїться назвати перших державних злочинців незалежної України — Фокі-на і Кравчука? Чому свою боязнь перекладає на український народ? Навіщо запитує: «Куда девалась наша мощь? Где наши ресурсы? Где наши капиталы?» У Росії, пане Турчинов, — у тій, яку ви так боїтеся образити... Тож нагадаймо: Кравчуки — фокіни запобігливо й задарма віддали Росії тактичну — суто оборонну! — ядерну зброю (вартістю 10 млрд доларів США). Це 2 200 ракет, збудованих в Україні за кошти українського народу. Віддали Чорноморський військовий флот, збудований на корабельнях Миколаєва, Херсона, Керчі... Під час розподілу майна СРСР нам належало 18% союзного флоту. Увесь Чорноморський флот, що становив 10% загальносоюзного (а це 80 млрд доларів), Кравчук віддав Росії. Хіба це не державна зрада?
Далі. Закордонні пасиви. Нам належало їх на 26 млрд доларів. Віддали Росії. Віддали також військове спорядження на 44 млрд доларів. Зрештою, Кравчук власноруч відписав Москві всі заощадження українських громадян — понад 90 млрд карбованців. І досі Росія їх не повернула.
А торговий флот, сотні кораблів, за допомогою яких Україна озолотилася б? А озолотилися кишені Кравчука... Чи протестував проти цього Турчинов? Щось не видно було його протесту ні на мітингах, ні на пікетуваннях, ні на шпальтах газет.
Друге. Особливо ганебні закиди Турчинова українському народові про те, що він не чинив опору більшовицькому геноциду. Ось як, втративши совість, пише про це автор пасквіля:
«...Миллионы украинцев систематически уничтожались почти без сопротивления, наследство разграблялось относительно небольшими, хорошо организованными группами поработителей. При этом численность способного оказывать активное сопротивление украинского населения обычно превышала врага в сотни раз. То есть тысяча врагов уничтожала сто тысяч украинцев, десять тысяч уничтожали миллион...»
Усе це позаісторична хвороблива маячня українофоба: ЖОДНОГО ПРИКЛАДУ З ІСТОРІЇ АВТОР НЕ НАВОДИТЬ І НЕ МОЖЕ НАВЕСТИ... Бо все було навпаки: українці одвічно малими силами перемагали ВЕЛИКІ СИЛИ. Скажімо, давньоукраїнські полководці — скити Скопасис та Ідантирс зі 150-тисячним військом лише за місяць (!) перемогли 700-тисячну армію Дарія І. А Богдан Хмельницький з 25 тисячами козаків переміг 100-тисячне польсько-татарське військо в січні 1655 року під час Дрижипільської битви. Сагайдачний з 42-тисячним військом здолав 400 тисяч турецьких вояків під Хотином. Далі: взимку 1946 року під Коломиєю рій (!) хоробрих бандерівців знищив полк окупаційних со-вєтських військ... Можна ще наводити сотні прикладів героїчного опору українців своїм нападникам, але справа не в невігластві автора пасквіля (хоча він профан в історії), а в його СЛІПІЙ НЕНАВИСТІ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Тому він втрачає будь-яку мораль, КОЛИ КОМЕНТУЄ НАЙСТРАШНІШЕ ЯВИЩЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА — ГОЛОДОМОР 33-го: «... Если вспомнить голодомор, то численность кучки палачей и вовсе несопоставима с числом их жертв, подыхавших по-скотски тупо и молча, даже не пытаясь защитить себя и своих детей в судорогах от голода...»
«...Подыхавших по-скотски и молча». Це так про більш як 10-мільйонний народ, опухлих від голоду дітей, жінок, старих... Ось вона чорна душа україноненависника: замість співчуття — презирство до безневинних і беззахисних жертв голодомору...
Я й зараз пам'ятаю, як ходили від хати до хати в селі Масляниківці під Єлисаветградом (нині — Кіровоград) озброєні гвинтівками (зі штиками!) та револьверами так звані активісти в пошуках останніх пригорщ зерна, останніх картоплин... Мого діда Плачинду Максима Митро-фановича — колгоспного сторожа (розкуркуленого), який пішов до Єлисаветграда добувати для мене, свого онука, шматочок макухи (про хліб не йшлося), у міському парку перестріли нелюди, вбили серед білого дня, розчленували і на міському базарі продавали те людське м'ясо, на чому їх і спіймала міліція... Ой, як страшно згадувати вимерле село, скімлення дітей, які не хліба просили, а лише ПОЛИЗАТИ МИСКУ, ДЕ КОЛИСЬ БУВ БОРЩ. Потім і того скімлення не стало чути, бо... в гарбу «переселилися»... Щоранку котилася вона, запряжена парою волів, під хрипкий голос воловика: «ВИНО-О-ОСЬ!» Уже не було кому виносити померлих, тож дід-воловик самотужки витягував трупи і кидав їх до гарби... Ось так, пане Турчинов... А ви... «подыхавших по-скотски тупо и молча». Так — «молча», бо не було сил у людей... Однак то не «скоти» тихо вмирали, як ви зболили висловитися, а ЛЮДИ! УКРАЇНЦІ!
Про який опір ви говорите? Тоді ви мали б дорікати 30-тисячній вервечці євреїв, яких восени 1941 року повели німці до Бабиного Яру. Насправді ОПІР БУВ! І досить сильний.
Згадаймо, з чого почалася совєтська влада: з безперервних ЗБРОЙНИХ повстань українських селян. Назвімо бодай кілька безстрашних командирів-отаманів, аби Турчинов знав, який опір чинили повстанці грабіжницькій, антинародній, антиукраїнській радянській владі:
Данило ТЕРПИЛО (отаман ЗЕЛЕНИЙ) — організатор повстанської Дніпровської дивізії (чотири полки);
головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій ГРИГОР'ЄВ;
Андрій ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО, отаман Катеринославщини;
подільський отаман Яків ОРЕЛ-ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ;
мотовилівський отаман БУРЛАКА (Овсій ГОНЧАР);
вереміївські отамани Панас КЕЛЕБЕРДА та Іван САВЧЕНКО-НАГІРНИЙ;
переяславський отаман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА);
степова дивізія Костя БЛАКИТНОГО (ПЕСТУШКА);
Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, отаман Звенигородщини та Холодного Яру;
отаман Чорного Лісу Денис ГУПАЛО;
отаман Мліївської гайдамацької Січі Трохим ГОЛИЙ;
отаман Поділля Яків ШЕПЕЛЬ...
І ще десятки інших повстанських загонів та їхніх отаманів.
Так, усі українські повстанські загони 20-х років минулого століття було розгромлено, тисячі й тисячі селян-повстанців загинули героїчною смертю за вільну, незалежну Україну. Не помічати їх в історії, як це робить Турчинов, непорядно.
Отже, совєтська влада перемогла. Та страх перед українським селом у Сталіна та його поплічників зостався. Вони зробили все, аби задушити голодом українське село, його волелюбність, національну самобутність...
Спочатку за планом Сталіна — Кагановича знищили хазяйновитих селян, так званих куркулів. Знищили як клас. Тоді насильно вивезли до Сибіру та в інші віддалені регіони тих заможних селян, які могли збройне захистити українське село...
Оббрехавши та спаплюживши українців, Турчинов робить свій наклепницький висновок: «Да, нас, конечно, трудно назвать великой нацией. Да и само гордое слово «нация» по плечу ли нам?..»
І це йдеться про ПЕРШОНАЦІЮ СВІТУ, яка стала матір'ю всіх індоєвропейських націй і мов. Це підтверджують авторитетні вчені всього світу. Так, у відомій світові праці англійських дослідників-мо-вознавців Роберта Макрама, Вільяма Крена та Роберта Макнійла «The stopy of English» вміщено карту, що свідчить: і англійська, і всі індоєвропейські мови походять з-над Середнього Дніпра. Отже, давньоукраїнська мова є праматір'ю всіх індоєвропейських мов. Під картою Дніпра — підпис: «The home of the Indo-Europeas». Тобто Дніпро — «індоєвропейська прабатьківщина».
Зрештою, це підтверджують археологічні дані. Так, на початку XX століття відомий український вчений-археолог Федір Вовк вперше у світі розкопав предмет національної самоідентифікації: браслет з кістки мамонта з меандровим орнаментом, що символізував безкінечність буття. Цей орнамент донині майстрині Прикарпаття тчуть на українських рушниках... Знайдено й жіночі статуетки, що свідчать про культ жінки-матері в давніх українців. Згодом археолог Бібіков віднайшов у глибоких шарах Мізинської культури перші музичні інструменти. Отже, існував палеолітичний музичний ансамбль.
З духовності починалася українська нація. З духовності починалася людська цивілізація...
Далі — Трипільська культура (VI — III тисячоліття до н.е.) — винайдення колеса, приручення коня, утворення першої держави в світі — Оратти (Арат-ти) — країни орачів. Орнаменти на глиняному посуді V тисячоліття до н.е. — мотиви Землі, Сонця, Неба — адекватні розписи на космацьких писанках наших днів.
Українська нація пройшла семитисячолітній шлях свого розвитку через такі державні утворення (змінюючи назви, але не змінюючи своєї ментальності): Оратта (золота доба давньої України!), Кіммерія, Скитія, Амазонія (держава українських дівчат-косачок, які перебували в опозиції до патріархату), Сарматія — давньоукраїнська наддержава від Уралу до Лаби (Ельби) — шість століть мирного життя 92-х давньоукраїнських племен. І далі: Пе-лазгія, Троада, Венедія, Етрурія, Лебедія, Роксоланія, Антія-Оратанія, Україна-Русь, козацька Україна...
За цей період лише на теренах Східної Європи та Азії щезли сотні національних мов, а отже — сотні народів, племен (обри, печеніги, половці, хозари та ін.), а українська нація, як і її мова, збереглася. І її можна назвати Великою, хоч би що там казали українофоби.
І ще Турчинов закидає, що українці отримали «неожиданную свободу», ніби манну з небес. Ні, в тій свободі безсмертний подвиг народних повстанців, зокрема бандерівців, мельниківців, вояків УПА, самопожертва геніального Василя СТУСА, боротьба гельсинської групи, трагічна загибель Валерія Марченка, страждання в'язнів мордовських таборів, діяння незабутнього Чорновола...
Усіх їх «не помітив» Турчинов. Таке «не помітити» міг лише недруг незалежної України. Зате статтю він обрамив сценами інквізиції.
Звідки в Турчинові ця зневага до українців? Адже українофобство тут на грані абсурду. Це не що інше, як пасквіль, брехня, образа... Бездоказовість, тенденційність, цинізм, безвідповідальність.
«НРАВСТВЕННОСТЬ ЧУЖДА УКРАИНСКОЙ ЭЛИТЕ...»
Отакої! Кого ж зараховує Турчинов до еліти? Продажних чиновників? Зажерливих олігархів?
Як тут не згадати Олександра Довженка, який повстав проти більшовицького визначення «гнила інтелігенція». Гнилим і вічно смердючим, казав Довженко, було міщанство. А українська інтелігенція завжди була і є взірцем високої духовності, чесності, порядності й жертовності в ім'я української національної ідеї. Саме українську інтелігенцію в першу чергу знищували більшовики та інші окупанти. Як слушно зауважив Юрій Яновський, «українська інтелігенція... вона нагадує мені траву: тільки-но вона підросте, як її косять».
Тож свистіла імперська коса над головами українських інтелігентів упродовж віків і всієї совєтської влади. Нині український народ може пишатися своєю інтелігенцією-елітою, яка, не пркладаючи рук, працює в ім'я утвердження української державності й незалежності.
«СУЩЕСТВОВАЛ И СУЩЕСТВУЕТ ЛИ КАКОЙ-ЛИБО ПУТЬ ПРОТИВОСТОЯНИЯ БЕСПРЕДЕЛЬНОМУ ГРАБЕЖУ, НАСИЛИЮ И МАССОВОМУ УНИЧТОЖЕНИЮ...»
«Поза увагою Турчинова» залишилися організація Левком Лук'яненком підпільної партії в 60-ті, за яку його було засуджено до розстрілу, діяльність гельсінських груп, шалена війна багатотисячного КДБ проти цієї нечисленної когорти хоробрих.
«Способны ли мы, украинцы, в принципе стать великой нацией...»
Великою вона стала, пане Турчинов, ще 7000 років тому, коли вперше в світі винайшла колесо і плуг, приручила коня, спекла першу хлібину і створила хліборобську цивілізацію. А ще — створила духовні цінності світового рівня, про що, зокрема, засвідчує виставка Трипільської культури в Софії Київській.
Великою її зробили скити на чолі з Ідантирсом, Скопасисом та Антеєм, capмати, анти та їхній цар Бож, Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий і Анна Ярославна, Володимир Мономах, Байда Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, козак Кульчицький, який Відень врятував; Іван Сірко, який з двома тисячами козаків узяв Дюнкерк; Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Юрій Кондратюк, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Сергій Корольов, Олександр Довженко, Микола Куліш, Лесь Курбас, воїни УПА, космонавт Павло Попович, Ліна Костенко, Василь Стус, Василь Симо-ненко, Андрей Шептицький, митрополит Іларіон.
«НАШИ ПРЕДКИ НЕ СТАЛИ ЩИТОМ ЕВРОПЫ»
Під такими глумливими словами охоче підписався б О.Бузина, автор сумнозвісного пасквіля «Вурдулак Тарас Шевченко». Радимо панові Турчинову прочитати історичну повість Івана Франка «Захар Беркут» про те, як маленька Тухля зупинила монголо-татарську навалу.
«Украина, где твои достойные мужи? — фальшиво вигукує Турчинов. — Кто станет за тебя в первую очередь?»
Мільйони учасників Помаранчевої революції дали гідну відповідь на це запитання.
«Как нам восстановить потерянную мораль, как вернуть себе достоинство?»
Тільки через виховання національної гідності українців. З цього треба починати, як бачимо, насамперед самому Турчинову.
«Это нельзя сделать в одночасье. Это нельзя сделать на завтра... Даже за год...»
Можна! Є таке поняття, як прозріння, яке виникає в силу певних обставин миттєво.
...Турчинов закликає звернутися до Бога. І це той, хто писав про жертв Голодомору, як про «...подыхавших по-скотски тупо и молча». Це слова від Сатани. Турчинову самому ще потрібно пройти шлях від Сатани до Бога, до Божої заповіді «возлюби ближнього свого...» І до України.
Статтю Олександра Турчинова «Аутодафе» супроводжують гнітючі епізоди з історії середньовічної інквізиції. Чи це не натяк на те, що українцям нічого очікувати, крім аутодафе? Чи не мріє автор горезвісної статті про модернізоване й «демократизоване» аутодафе для національне свідомих українців?! Будьмо пильні.
Сергій ПЛАЧИНДА
понеділок, 29 серпня 2022 р.
середа, 24 серпня 2022 р.
Повернення до дітей.
Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно дивлячись на майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив... Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі століть пішла літнім південним степом у засвіти...”
Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.
У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.
З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.
Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.
- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”
Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”
Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…
Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:
- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.
Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.
- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…
Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.
До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...
Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.
Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.
Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.
На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…
У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.
З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.
Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.
- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”
Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”
Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…
Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:
- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.
Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.
- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…
Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.
До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...
Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.
Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.
Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.
На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…
неділя, 21 серпня 2022 р.
Катерина Марійчук. ДУГІН - АРЕСТОВИЧ – ГРУ…
21.08.2022. Неділя. Вісім років і сто сімдесят дев’ятий день війни
ДУГІН - АРЕСТОВИЧ – ГРУ…
На днях писала про Арестовича і згадувала Дугіна.
До того якось згадувати про нього цікавости не було.
Трам-пара-рам.
Прискакало. Пишемо далі і дивимось, як буде далі скакати.
Отже, що то за птиця така той Дугін Олександр Гелійович.
Російський філософ, політолог, публіцист, ідеолог неоєвразійства та рашизму, засновник та лідер «Міжнародного Євразійського Руху», ідеолог правлячої партії «Єдіная росія», рейхсфюрер в гуртку «Чорний орден СС», засновник рашизму, Распутін путіна, головний мозок путіна, натхненник на захоплення і покорення України. Батько — кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант ГРУ Генштабу ЗС.
Увага. Запам’ятаємо це ГРУ.
Як бачимо, сама скажена суміш протирічь, як і видуманий ним же, нелюдський «руський мір». "Украинцев нужно убивать, убивать и убивать, это я вам как профессор говорю", – заявив цей рашист на початку війни росії проти України. Це він запустив в ЗМІ про «київську хунту» і «захист юго-востока України від неонацистів».
Чи міг той, хто колупав мозок путіна, та не наколупати мозок своїй доньці Дарці? Таж таки ні. Виростив з неї такого самого монстра, як і сам. Вона затято перехватила дугінську скажену ненависть до свободолюбного українського етносу. І щоб ту свою лють підживити, їздила в Маріуполь, аби проконтролювати підготовку до судилища наших сталевих Лицарів.
«россия — свободная страна, а защитники Мариуполя — преступники» - подивилась і видала: «Важно понимать, что "Азовсталь" и те нацисты, которые там сидят — это смерть. То, что сейчас происходит, это отвоевание русскими у смерти мирных жителей.
А что такое смерть? Если вспомнить поетов, например Навалиса, он говорил, что "смерть — это утрата соборности". В Украине вот эта соборность, единство народа было утрачено, появилась куча группировок с агрессивной тенденцией, с агрессивной идеологией, и с абсолютной русофобией, которая была создана не восемь лет назад, а в начале 20 века. Ситуация очень серьезна. Необходимо введение идеологии. Это битва двух идей, двух цивилизаций, битва двух мировоззрений.
Здесь должен найден компромисс. С одной стороны — да, мы свободны, мы начали эту операцию очень деликатно и аккуратно, но возможно иногда стоит быть более жестким и чуть меньше прощать, потому что те преступления, которые совершали эти люди… Здесь должны быть создание трибуналы — Мариупольский, Донецкий». Бог не Тімошка, бачить немножко. Не дожила Дарка Дугіна до судилища над нашими Лицарями. Пішла слухати концерт Кобзона і залишила свого тата в смертельному страхові перед розплатою і з виною, що то він настановив свою дитину на смертельну дорогу.
А тепер про саме цікаве.
Про українського вечірнього бабського заколисувача Алєксєя Арестовича.
В лютому 2005, на пресконференції євразійського руху в Москві, були присутні, а отже, поділяли думки та погляди Дугінські, керівник та заступник «Братства» Дмитро Корчинський та Алєксєй Арестович. На тій зустрічі, Корчинський і ввійшов до Вищої ради Євразійського руху.
А Арестович, аби доказати свою лояльність, заявив, що «внаслідок перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка «українські заводи перейдуть у власність Вашингтона і Брюсселя». "Помаранчева революція" - це революція "ери Водолія", антихристиянська по своїй суті.
Протиставляти їй ієрархічні структури безглуздо. Вона розчинить їх. Як у нас уряд за сім хвилин до кінця перейшов на сторону революції, так буде і у вас. Ви просто покинетеся у іншому світі, і зворотного шляху не буде. Америка забезпечила собі тотальну підтримку усіх - усіх ваших сусідів, друзів і рідних, і ні ви, ні вони не зрозумієте, як це сталося». А. Арестович.
Ще з тим євразійством терлася Наталя Вітренко. Так-так, мама Юрія Вітренка, головного виконавчого директора НАК «Нафтогаз України».
Якщо згадати, що батько Дугіна генерал ГРУ, і батько Андрія Єрмака – співробітник ГРУ. А якщо бувших гебістів та комуністів не буває, то всі кусочки в одну картинку лягають. А якщо продовжити далі – Арестович - Дугін = Дугін-ГРУ+ Єрмак-ГРУ, то вже не тілька картинка, а й вся карти України як на долоні. Тільки от на чиїй долоні?
І вже щоб завершити не моїми видумками, то вислови тих персонажів в допомогу.
"Территорию от Одессы до Харькова мы освободим и так или иначе присоединим. Это уже не обсуждается. Западная Украина в составе Польши, на первый взгляд, – это приемлемо. Нам – наше, а вторая половина несостоявшейся Украины отходит туда, о чем мечтали ее власти". Дугін. – "Наши солдаты не вернутся домой, пока не будут уничтожены цели, поставленные по всей стране, и не будет установлена безопасность, или пока Зеленский не сдастся". –"Мы не можем проиграть эту войну. В противном случае весь мир превратится в большой огонь". – "Путин пошел на военную операцию только потому, что другого выхода не осталось. Он следовал единственной линии, которая была возможна. Поэтому он не просто колебался и медлил, он вообще не хотел ни военной операции, ни выхода из современной западной цивилизации. Когда он прямо и честно говорит о своих желаниях, ему не верят. Считают дезинформацией. А Путин говорит чистую правду. Здесь неизбежная и совершенно логически оправданная оборона". –"Западные политики перестали поднимать тему мирных переговоров. Для них существует только агрессивная поддержка киевского режима, доживающего свои последние дни". - "Процесс отрезвления Европы будет очень болезненным, может быть, даже революционным. Отношение к Украине станет более нейтральным, но останется ангажированным. Политики попытаются удерживать баланс и вести диалог, может быть, не напрямую, а через нейтральные страны, например, через Турцию". - В 2014 році: "Если Россия потеряет Донбасс, она потеряет Крым. Если она потеряет Крым, она потеряет саму себя". – в 2021 році: "Россия – не враг Украины", а для РФ лучше всего "иметь дружественную Украину, состоящую их двух народов". А тепер прочитайте і подумайте, чим наступні думки відрізняються від тих, що ото вище? Чи добре засвоїв уроки вчителя його учень? Чи видно, що він старанно втілює в життя дугінську ненависть і зневагу до всього українського? «И мне абсолютно похер ваши звания, заслуги и награды - бывшие, нынешние и будущие. Волонтёры ли вы, военные, журналисты или депутаты. Уебками вы были, уебками и сдохните. Если я вас, конечно, не вылечу». «У нас в Україні багато хто хоче збудувати велику країну з маленькою культурою. Маленька культура – це та, яка підходить для маленької моноетнічної держави, типу Угорщини. Але Україна – не така країна, у нас полікультурна країна. Уніфікація – якою б не була війна, які б лозунги не звучали, яким би не було бажання забути якнайбільше російських слів… у нас це все несерйозно, це все на рівні фабрики думок, але тенденція, яка за цим стоїть, потребує особливої уваги".
І додав: "Я, поки я тут щось значу, не дам збудувати з України велику країну з маленькою культурою. Якщо Україна не хоче програти війну, вона не має відмовитися від різноманітності". А коли Патріоти, Волонтери та Письменники сказали своє слово і щодо нашої «маленької» культури і щодо його великого свинства, то… то він, як такий, що «поки я тут щось значу…» в відповідь і гахнув, як коли добряче наїстися тушеної квасолі і закусити гороховим супом: “В моєму житті є два типи довбо*бів — це кремлівські та “українські патріоти”. Вони одними й тими самими словами, як під копірку, тільки мови різні. Говорять те саме”.
А щоб не метати бісер перед Українцями, додав, що ми прагнемо створити в Україні національну культуру “сталінськими методами”, і , що пояснювати «патріотам» щодо “маленької культури України” не буде, бо це марно.
І, свіженьке, щоб ми не забувались, хто в хаті хазяїн: "Якщо в Україні переможе еврооптимістичний і націоналістичний проект, то Україна по-перше втратить території, по-друге увійде в ЄС і НАТО і там розчиниться. Але якщо Україна хоче "адмініструвати звільнені території по Урал", то ми не можемо відмовлятися від російської мови і російської культури".
Отака ля-ля, Українці. А Ви кажете, війна з московитами, Захисники наші гинуть, в полоні мучаться, цивільні не мають просвітку і захисту від орківських ракет та обстрілів. Зима наступає, руїни замість міст. Поля заміновані, не посіяні. Зерно вивозять. Разом нам треба бути, разом нашу Вітчизну захищати.
Треба, дуже треба, та поки між нами не почистимо, ота навала ординська сунутиме… допоки між нами не почистимо…
ДУГІН - АРЕСТОВИЧ – ГРУ…
На днях писала про Арестовича і згадувала Дугіна.
До того якось згадувати про нього цікавости не було.
Трам-пара-рам.
Прискакало. Пишемо далі і дивимось, як буде далі скакати.
Отже, що то за птиця така той Дугін Олександр Гелійович.
Російський філософ, політолог, публіцист, ідеолог неоєвразійства та рашизму, засновник та лідер «Міжнародного Євразійського Руху», ідеолог правлячої партії «Єдіная росія», рейхсфюрер в гуртку «Чорний орден СС», засновник рашизму, Распутін путіна, головний мозок путіна, натхненник на захоплення і покорення України. Батько — кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант ГРУ Генштабу ЗС.
Увага. Запам’ятаємо це ГРУ.
Як бачимо, сама скажена суміш протирічь, як і видуманий ним же, нелюдський «руський мір». "Украинцев нужно убивать, убивать и убивать, это я вам как профессор говорю", – заявив цей рашист на початку війни росії проти України. Це він запустив в ЗМІ про «київську хунту» і «захист юго-востока України від неонацистів».
Чи міг той, хто колупав мозок путіна, та не наколупати мозок своїй доньці Дарці? Таж таки ні. Виростив з неї такого самого монстра, як і сам. Вона затято перехватила дугінську скажену ненависть до свободолюбного українського етносу. І щоб ту свою лють підживити, їздила в Маріуполь, аби проконтролювати підготовку до судилища наших сталевих Лицарів.
«россия — свободная страна, а защитники Мариуполя — преступники» - подивилась і видала: «Важно понимать, что "Азовсталь" и те нацисты, которые там сидят — это смерть. То, что сейчас происходит, это отвоевание русскими у смерти мирных жителей.
А что такое смерть? Если вспомнить поетов, например Навалиса, он говорил, что "смерть — это утрата соборности". В Украине вот эта соборность, единство народа было утрачено, появилась куча группировок с агрессивной тенденцией, с агрессивной идеологией, и с абсолютной русофобией, которая была создана не восемь лет назад, а в начале 20 века. Ситуация очень серьезна. Необходимо введение идеологии. Это битва двух идей, двух цивилизаций, битва двух мировоззрений.
Здесь должен найден компромисс. С одной стороны — да, мы свободны, мы начали эту операцию очень деликатно и аккуратно, но возможно иногда стоит быть более жестким и чуть меньше прощать, потому что те преступления, которые совершали эти люди… Здесь должны быть создание трибуналы — Мариупольский, Донецкий». Бог не Тімошка, бачить немножко. Не дожила Дарка Дугіна до судилища над нашими Лицарями. Пішла слухати концерт Кобзона і залишила свого тата в смертельному страхові перед розплатою і з виною, що то він настановив свою дитину на смертельну дорогу.
А тепер про саме цікаве.
Про українського вечірнього бабського заколисувача Алєксєя Арестовича.
В лютому 2005, на пресконференції євразійського руху в Москві, були присутні, а отже, поділяли думки та погляди Дугінські, керівник та заступник «Братства» Дмитро Корчинський та Алєксєй Арестович. На тій зустрічі, Корчинський і ввійшов до Вищої ради Євразійського руху.
А Арестович, аби доказати свою лояльність, заявив, що «внаслідок перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка «українські заводи перейдуть у власність Вашингтона і Брюсселя». "Помаранчева революція" - це революція "ери Водолія", антихристиянська по своїй суті.
Протиставляти їй ієрархічні структури безглуздо. Вона розчинить їх. Як у нас уряд за сім хвилин до кінця перейшов на сторону революції, так буде і у вас. Ви просто покинетеся у іншому світі, і зворотного шляху не буде. Америка забезпечила собі тотальну підтримку усіх - усіх ваших сусідів, друзів і рідних, і ні ви, ні вони не зрозумієте, як це сталося». А. Арестович.
Ще з тим євразійством терлася Наталя Вітренко. Так-так, мама Юрія Вітренка, головного виконавчого директора НАК «Нафтогаз України».
Якщо згадати, що батько Дугіна генерал ГРУ, і батько Андрія Єрмака – співробітник ГРУ. А якщо бувших гебістів та комуністів не буває, то всі кусочки в одну картинку лягають. А якщо продовжити далі – Арестович - Дугін = Дугін-ГРУ+ Єрмак-ГРУ, то вже не тілька картинка, а й вся карти України як на долоні. Тільки от на чиїй долоні?
І вже щоб завершити не моїми видумками, то вислови тих персонажів в допомогу.
"Территорию от Одессы до Харькова мы освободим и так или иначе присоединим. Это уже не обсуждается. Западная Украина в составе Польши, на первый взгляд, – это приемлемо. Нам – наше, а вторая половина несостоявшейся Украины отходит туда, о чем мечтали ее власти". Дугін. – "Наши солдаты не вернутся домой, пока не будут уничтожены цели, поставленные по всей стране, и не будет установлена безопасность, или пока Зеленский не сдастся". –"Мы не можем проиграть эту войну. В противном случае весь мир превратится в большой огонь". – "Путин пошел на военную операцию только потому, что другого выхода не осталось. Он следовал единственной линии, которая была возможна. Поэтому он не просто колебался и медлил, он вообще не хотел ни военной операции, ни выхода из современной западной цивилизации. Когда он прямо и честно говорит о своих желаниях, ему не верят. Считают дезинформацией. А Путин говорит чистую правду. Здесь неизбежная и совершенно логически оправданная оборона". –"Западные политики перестали поднимать тему мирных переговоров. Для них существует только агрессивная поддержка киевского режима, доживающего свои последние дни". - "Процесс отрезвления Европы будет очень болезненным, может быть, даже революционным. Отношение к Украине станет более нейтральным, но останется ангажированным. Политики попытаются удерживать баланс и вести диалог, может быть, не напрямую, а через нейтральные страны, например, через Турцию". - В 2014 році: "Если Россия потеряет Донбасс, она потеряет Крым. Если она потеряет Крым, она потеряет саму себя". – в 2021 році: "Россия – не враг Украины", а для РФ лучше всего "иметь дружественную Украину, состоящую их двух народов". А тепер прочитайте і подумайте, чим наступні думки відрізняються від тих, що ото вище? Чи добре засвоїв уроки вчителя його учень? Чи видно, що він старанно втілює в життя дугінську ненависть і зневагу до всього українського? «И мне абсолютно похер ваши звания, заслуги и награды - бывшие, нынешние и будущие. Волонтёры ли вы, военные, журналисты или депутаты. Уебками вы были, уебками и сдохните. Если я вас, конечно, не вылечу». «У нас в Україні багато хто хоче збудувати велику країну з маленькою культурою. Маленька культура – це та, яка підходить для маленької моноетнічної держави, типу Угорщини. Але Україна – не така країна, у нас полікультурна країна. Уніфікація – якою б не була війна, які б лозунги не звучали, яким би не було бажання забути якнайбільше російських слів… у нас це все несерйозно, це все на рівні фабрики думок, але тенденція, яка за цим стоїть, потребує особливої уваги".
І додав: "Я, поки я тут щось значу, не дам збудувати з України велику країну з маленькою культурою. Якщо Україна не хоче програти війну, вона не має відмовитися від різноманітності". А коли Патріоти, Волонтери та Письменники сказали своє слово і щодо нашої «маленької» культури і щодо його великого свинства, то… то він, як такий, що «поки я тут щось значу…» в відповідь і гахнув, як коли добряче наїстися тушеної квасолі і закусити гороховим супом: “В моєму житті є два типи довбо*бів — це кремлівські та “українські патріоти”. Вони одними й тими самими словами, як під копірку, тільки мови різні. Говорять те саме”.
А щоб не метати бісер перед Українцями, додав, що ми прагнемо створити в Україні національну культуру “сталінськими методами”, і , що пояснювати «патріотам» щодо “маленької культури України” не буде, бо це марно.
І, свіженьке, щоб ми не забувались, хто в хаті хазяїн: "Якщо в Україні переможе еврооптимістичний і націоналістичний проект, то Україна по-перше втратить території, по-друге увійде в ЄС і НАТО і там розчиниться. Але якщо Україна хоче "адмініструвати звільнені території по Урал", то ми не можемо відмовлятися від російської мови і російської культури".
Отака ля-ля, Українці. А Ви кажете, війна з московитами, Захисники наші гинуть, в полоні мучаться, цивільні не мають просвітку і захисту від орківських ракет та обстрілів. Зима наступає, руїни замість міст. Поля заміновані, не посіяні. Зерно вивозять. Разом нам треба бути, разом нашу Вітчизну захищати.
Треба, дуже треба, та поки між нами не почистимо, ота навала ординська сунутиме… допоки між нами не почистимо…
субота, 6 серпня 2022 р.
ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ ІСТОРІЇ
До 150-річчя Бородінської битви С.Ф. Бондарчук зняв свій знаменитий фільм "Війна і мир" та повіз його показувати до Парижа. У вступному слові він не уникнув сказати - як вчили, - що Бородіно - це "перемога російської зброї". По залі пройшов якийсь рух. Бондарчук вирішив, що його переклали неправильно і повторив. У залі здійнявся свист і тупіт. Виявляється, французи небезпідставно вважають битву під Бородіно своєю перемогою. Кутузов відступив (втік?) з поля бою, "щоб урятувати армію", - це спірно досі - і залишив Москву... Складно вважати це перемогою.
Як ілюстрація до цього факту – інтерв'ю з Євгеном Панасенковим.
Хто виграв при Бородіно, спалив Москву і вбив Кутузова.
У день виходу у видавництві АСТ книги «Перша наукова історія війни 1812 року» її автор - відомий історик, співак, режисер та "герой ютубу" Євген Понасенков дав ексклюзивне інтерв'ю оглядачу "НІ" Ігорю Зотову. Попереджаємо відразу: багато висновків приведуть читача в шок і трепет! Про те, що росіяни програли Бородіно стало відомо ще в день битви. Про те, що росіяни спалили Москву - історики не сумнівалися ще в XIX столітті. Про те, що не Наполеон, а російський цар почав війну 1812, історикам стало остаточно ясно на початку XX століття. Але далі, з приходом до влади Сталіна, історія цієї війни раптом перевертається з ніг на голову. І виявляється, що це Наполеон на чолі цілої орди прийшов навалою на нещасну Росію. Що Бородіно – це не поразка, а чи не перемога. Що ганебна втеча російських військ від кордону – це «скіфський план», ціла стратегія заманювання ворога на безмежну і безформну територію. Що бездарний, розпусний, продажний, лінивий Кутузов – це військовий геній усіх часів та народів. А катастрофічна поразка Росії у війні – тріумф російської зброї!
Міфи на те й існують, щоб, відпрацювавши своє, померти та зникнути. Презентація нової праці Євгена Понасенкова відбулася у Великій залі ЦДЛ за величезного збігу народу, що вкотре свідчить про інтерес до теми.
- Як ви прийшли до цієї начебто давно вивченої теми – історії війни 1812 року?
- Я займаюся епохою Наполеона та 1812 року з 9 років, весь шкільний період у мене була чудова можливість вивчати спеціальну літературу та збірки документів у бібліотеці Музею-панорами «Бородинська битва». Це унікальне сховище, де є видання, яких немає навіть у Ленінській бібліотеці та у Держохороні. За шкільний час, який люди витрачають, як правило, безглуздо, я здолав величезний пласт літератури. Коли мої колеги починають раптово - іншого слова не підібрати! - До кандидатської або до ювілею щось фрагментарно почитувати і писати під готовий висновок, виходить нісенітниця: вони не встигають прочитати навіть історіографію, не кажучи вже про те, щоб серйозно підняти джерела. Підсумком моєї багаторічної роботи спочатку стала книжка 2004 «Правда про війну 1812 року», де я вперше сказав, що ця війна ніяка не Вітчизняна і що навпаки, це Олександр I готував напад на Францію. Росія тоді знову (як і минулі роки агресії проти Франції) підписала коаліційні угоди з Англією, Іспанією та Швецією. Тоді ж я написав і про російський колабораціонізм в 1812: Наполеон створював всестанові муніципалітети в Смоленську і в Москві, і всі стани, податні і неподатні, дворяни і не дворяни у всьому цьому брали участь. Я довів із цифрами в руках, що приєднання Росії до континентальної блокади Англії не вплинуло серйозно на фінансову ситуацію в Росії, але фінансовий крах настав через збільшення витрат на оборону в 1807 році - відразу після підписання договору про мир! Тільзитський мир, укладений між Росією та Францією, був непопулярний серед чванливої еліти російського суспільства. Росія сама нападала на Францію в 1805, 1806 і 1807 роках, сама ганебно програла і сама образилася на це.
Не можна не сказати, що в будинках російської еліти тоді не було нічого російського, тобто абсолютно нічого! 99% предметів були європейського походження, в основному - з Франції, Італії та Англії. У палацах Олександра не було навіть шпильки, не завезеної з-за кордону. У Росії не було жодного придворного художника чи ювеліра, хто б не приїхав із-за кордону. Усі до одного портрети учасників війни 1812 року намальовані і вигравірувані іноземцями: Сент-Обеном, Вендраміні, Карделлі, Петером фон Хессем...
У тодішній Росії просто не існувало рівневих художників. Петро почав цивілізувати країну всього 100 років тому, і тільки за нього з'явилася російська регулярна армія, яку створили з нуля іноземці. Навіть слова – армія, інфантерія, кавалерія, артилерія, література, музика… – усі, усі були іноземними. Цивілізація в Росію була привнесена ззовні, і через це в еліті розвинувся страшний комплекс, який, з одного боку, ставив її в позу поклоніння (іноді комічного, яке висміяв Грибоєдов), а з іншого боку, елітка всією своєю дурнуватою силою намагалася довести , що й Росія щось теж уміє. Вміє зібрати орду – і дійти до Парижа. Не сама, правда, а разом із Пруссією, Австрією, Англією і не завдяки талантам, а завдяки гарматному м'ясу...
Але сенсу в цьому не було ніякого: так, у Парижі все чудово було і є, а в Росії люди продовжували жити так само, як і раніше. І кріпацтво як було до Парижа, так і залишилося.
- Ви пам'ятаєте той момент, коли зрозуміли, що щось не так в книгах попередників?
- Мені з самого початку було очевидно, що у пропагандистських книжечках не все сходиться. Якщо Бородіно стало перемогою росіян, чому вони бігли і здали Москву без бою? Все очевидно: росіяни не просто програли Бородіно, російська армія була практично знищена. Кутузов втратив у Бородіні 53 тисяч солдатів. Загалом у нього було 155 тисяч, із них 115 – регулярна армія, 10 тисяч козаків, та решта - ополченці. Тобто він втратив майже половину регулярної армії. І говорити, що Кутузов зберіг армію, - це абсолютна маячня! Після битви почалося ще й повне розкладання: половина залишків армії пішла в мародери, які грабували російські міста та села. Я публікую безліч повідомлень про це, які Кутузов слав царю, а також його накази розправлятися з дезертирами.
- У радянській історіографії написано, що й втрати були меншими і Кутузов здав Москву, щоб зберегти армію. У цих міркуваннях була своя логіка...
- Це була не логіка, а безглузда мантра, яку повторювали, бо ніхто не мав права посперечатися. Були й тоді молоді та літні вчені, у тому числі й Микола Олексійович Троїцький (у майбутньому доктор історичних наук), який у 1960-ті роки намагався сказати (послав статтю до академічного журналу «Питання історії»): «Скільки можна брехати? Війна ніяка не Вітчизняна, самі її розв'язали, битви програли». А йому пояснили: ви сидите у себе в Саратові? Ось і сидіть, інакше вас закриють по-серйозному.
Радянський режим – це не біла голубка, це монстр, який знищував усе живе. За весь радянський час були написані лише три монографії на цю тему: Тарле, Жилін та Безкровний. Двоє останніх – неосвічені мужики з села, обидва не знали мов, не читали джерел, обидва «сталінські соколи», особливо Жилін – злісний мордоворот, який тиснув на все живе. За наказом Сталіна вони почали наново винаходити міф про «Вітчизняну війну». Буржуазна історіографія на початку ХХ століття вже знала, що це Олександр I розв'язав війну, це він планував наступ і що Бородіно стало поразкою росіян. Про це було сказано у підсумковій роботі дореволюційної історіографії «Вітчизняна війна та російське суспільство», що вийшла 1912 року. Написано там і про те, що Наполеон пішов із Росії, тому що він і не збирався в ній залишатися, а причиною великих втрат його армії став клімат, а не російська армія. Все це було відомо, поки Сталіну не знадобилося терміново робити патріотичний міф, щоб підготувати новий наступ на Європу.
Одна з найнебезпечніших і найстрашніших розділів моєї книги присвячена планам Сталіна перед Другою світовою війною. Мені вдалося з'ясувати та документально довести, що Сталін справді планував напад на Європу. Більше того, Марк Солонін і Віктор Суворов мають багато дуже цікавих непрямих доказів існування таких планів. Проте письмового і тим паче друкованого визнання Сталіна у тому, що він це планує, вони не мали.
До речі, академік Тарле, випущений після арешту у «справі академіків», почав працювати на НКВС і перетворився не просто на рупор, на «особисте перо» Сталіна, а на одного зі сталінських катів, катів своїх колег. Але продовжимо.
У 1938 році в «Правді» несподівано виходить стаття Тарле, присвячена війні 1812 року (і тут же колосальним накладом друкується брошура за цією статтею), головний висновок якої не пов'язаний з її змістом: в останньому абзаці повідомляється, що СРСР незабаром почне наступальну війну яка буде найсправедливішою з усіх воєн у світі! Це буде такий «останній наступ»! Йшлося про те, що Сталін готував СРСР до вторгнення до Європи.
Цю брошуру я випадково купив у антикварному магазині. Потім я дізнався, що її наклад знищували і що в єдиних двох екземплярах, які я знайшов у бібліотеках, останній абзац вирізано! І лишився він тільки в моєму примірнику! До книги я опублікував текст і фото сторінок брошури. Весь страх Росії в тому, що в ній нічого не змінюється. І не може змінюватися, тому що в ній спочатку закладено не інтенсивний, а екстенсивний розвиток. А воно, у свою чергу, породжує жахливі комплекси через хронічне відставання у розвитку та вічну мантру пошуку ворогів навколо. Злочинна влада захищається від вигаданих нею ж ворогів, так було і за Олександра, і за Сталіна, і так буде.
- Як поставилися колеги-історики до ваших відкриттів?
- Є два типи колег: професіонали та навколонаукові. У ютубі можна знайти інтерв'ю багаторічного директора Інституту російської історії РАН Андрія Миколайовича Сахарова, який відкрито заявив, що у моїй монографії 2004 року «все абсолютно вірно» і що він збирається використати мої висновки в новому виданні своєї книжки про Олександра I. Кілька років тому мене запросили виступити на науковій раді Академії наук, і я повністю виклав мою концепцію. Виступ надрукували в офіційній збірці з усіма візами, які існують в Академії. Я брав участь у всіх професійних конференціях, присвячених цій темі, – у «Бородинській панорамі», у музеї «На полі бородинському», у МДУ, в Історичному музеї, не кажучи вже про західні конференції, оскільки вони сприймаються «ворожими»...
Двоє найбільших фахівців за темою доби 1812 року та Олександра – Микола Олексійович Троїцький та Андрій Миколайович Сахаров повністю підтримали мою концепцію, причому Сахаров не лише підтримує, а всіляко просуває мої роботи. Однак є особлива група маргіналів (вони можуть бути навіть співробітниками музеїв та випускниками історичних вишів), які нічого не написали, нічого наукового не опублікували, не видали жодного джерела і у яких моя робота вибиває ґрунт з-під їхнього бездарного життя.
Все своє життя вони повідомляли відвідувачам музеїв марення пропаганди, а тут з'являється моя книга... Тим більше, що вона фактично є збіркою документів: кожна її сторінка складається не з мого тексту, а з документальних цитат на цю тему. Тому всі свої претензії незгодні можуть звернути безпосередньо до архівів, піти, взяти живий справжній документ, написаний на папері з водяними знаками чорнилом тієї епохи особисто Кутузовим, Раєвським, Наполеоном та іншими тисячами учасників... Все збереглося! Величезна кількість обивателів знаходиться на рівні тварин, я не боюся цього терміну, це абсолютно фізіологічна, антропологічна та соціальна правда. І вся їхня агресія походить саме з цього тваринного стану. Говорячи про «переписування історії», вони навіть не розуміють, що це не переписування, а наука: просто все буває вперше, ось уперше написана праця у повній відповідності до наукових критеріїв та людини, яка не залежить від державного фінансування, корпорації, грантів. Можна порівняти це, скажімо, із хімією. Колись хімії не було, а була алхімія. Коли з'явилася наука хімія, обиватель обурився: ми звикли до алхімії, а зараз її переписують! Нам що потрібно відмовитися від алхімії?! – Толстой теж збирав документи про війну, коли писав свій роман. Звідки ж узялася ця зневага до Наполеона? - Велика трагедія професійних учених полягає у невігластві обивателів, які чомусь звертають увагу на белетристику, на літературу, написану авторами на основі їх комплексів, мрій, маразмів, хвороб та фантазій... Відкрий вони тлумачний словник російської мови, вони б зрозуміли різницю між науковим та художнім дослідженням. Лев Толстой – це один з найбільш психічно неврівноважених персонажів російської літератури. Він ненавидів усі свої твори, не було жодного, яке б він визнавав не те що талановитим, а просто вдалим. Закінчивши «Війну і мир», він написав приятелеві: яке щастя, що я ніколи не писатиму подібної ахінеї... У січні 1871 року він написав Фету: «Який я щасливий… що писати дріб'язки багатослівної на кшталт «Війни» я більше ніколи не стану». Потім він всіляко принижував цей свій твір. І багато разів під час написання мучився, не знаючи, як і навіщо продовжити роман. За його листуванням видно, що він не знав не лише історичні концептуальні речі, а й те, куди вести своїх персонажів, що їм подобається. Він мучився цим страшно. Тому й книга вийшла нерівною, дуже різною.
Толстой написав важку і неприродну філософію, згідно з якою всі красиві люди – це люди війни, а негарні – люди світу.
Елен Безухова - холодна красуня або Наполеон з "ідеальним профілем античної камеї", в якому ще дуже страшно те, що він часто миється. Постійно миється та розтирається одеколоном – і це жахливо. Прекрасний же російський селянин, кремезний, негарний, ніс картоплею, рідко миється...
Чомусь вважається, що образ Кутузова у Толстого пристойний. Але це комічний персонаж: виснажений жирний старий, який нічим абсолютно не керує. Толстой взагалі заперечував значення полководницької діяльності, і, хто стверджує, що Кутузов зображений в нього чудово, просто не читали роману. Звідки це у Толстого? Якщо ви відкриєте його «Дитинство», «Отроцтво та Юність», його щоденники та листи, тобто все, написане до 35 років, то побачите, як він переживає страшну психологічну ломку. Толстой був латентним гомосексуалом. Я спеціально розбираю цю тему в книзі і цитую щоденники та листи Толстого, де він пише про свою любов до братів Мусіних-Пушкіних, про те, як він хотів завернутися в шубу в кареті і цілувати всюди свого друга Дьякова. Цю цитату «цілувати скрізь» опубліковано офіційно видавництвом Академії Наук СРСР. Я все це в книзі цитую з посиланням на першоджерела. Він писав також, що краса у виборі об'єкта любові завжди відігравала першорядне значення, що він сам ніколи не відчував любові до жінок, що любив лише чоловіків – це все є у його щоденниках.
І Толстой себе зламав. Більшість життя він ненавидів це, але займався сексом з жінками. Звідси його ненависть до дружини, постійні спроби піти з дому, знущання з жінок у романах, де він не дозволяє їм бути вільними, легкими та веселими. Пристойна жінка для нього - це жінка, що мучиться, втратила все, що погрубшала, брюхата ... Він ненавидить все, що красиво.
У тих самих листах він каже, що гарні люди ніколи його не розуміли. І його друг красень Дяков ніколи його не розумів... Небезпека комплексів дуже талановитих людей, як Толстой чи Достоєвський, у тому, що чим талановитіша людина, тим вона блискучіше, яскравіше і вагоміше реалізує свої хвороби у своїх творах. А ці хвороби стають хворобами цілої нації. У цьому трагедія.
Що ж до знань Толстого про війну, він вивчив занадто мало джерел, причому все перебрехав і пристосував під потреби своєї нездорової філософії. Серед прочитаних книжок є зовсім несерйозні. Це смішно, оскільки одна з них – це книга Михайлівського-Данілевського, написана за вказівкою Миколи I, яка спеціально створювалася як міф.
- А як же хрестоматійна толстовська «дубина народної війни»?
- До кінця 1830-х років не існувало навіть терміну «Вітчизняна війна», не було і жодної «дубини народної війни» (і бути не могло в країні кріпацтва, де раби – основна частина населення). По суті люди були речами, з якими поводилися набагато гірше, ніж з тваринами. Їх сікли, били. Били навіть вагітних селянок, а коли вони народжували, немовлят згодовували собакам. Собак годували селянськими дітьми, як делікатесами! Селян часто продавали азіатським купцям. Для збільшення приплоду їх у 14-15 років одружували село на село. Це робив і Суворов, і дуже жадібний Кутузов, який володів шістьма з половиною тисячами кріпаків і постійно дбав, щоб вони якнайбільше народжували. А він тут же їх продавав, окремо дітей, окремо батьків... Головний страх російських генералів був у тому, щоб Наполеон не дав вольності селянам. Про це прямо написав у своєму листі генерал Микола Раєвський у липні 1812 року. Але в Наполеона таких думок і не було, він навіть не планував переходити кордон. Я наводжу листи з щоденного листування Олександра та Наполеона, з яких цілком зрозуміло, що Олександр почав готувати війну відразу після Тільзиту. Він купував зброю в Австрії, в Англії, збільшив у кілька разів військовий бюджет, направив шпигунів до Франції, направив Волконського копіювати структуру французької армії, щоб провести реформу у себе. Вже 1810 року російські армії стоять на кордоні з герцогством Варшавським, готові до наступу, тоді як в Наполеона там не було жодного солдата! Був у Німеччині гарнізон в одній фортеці. У 1811 році, коли Олександр вже був повністю готовий до війни, маршал Даву став попереджати про це Наполеона у листах. Той же перебував в рожевих окулярах, не хотів нічого розуміти: у нього молода дружина, у нього народився син, він мріє відпочити і планує на 1812 поїздку до Італії, де спеціально для цього, як мені вдалося з'ясувати, вже відреставрований Квірінальський палац. .. І тут йому повідомляють, що Олександр готовий до нападу! І це була правда: ми знаємо документи, які Даву і Наполеон знати не могли! Таких документів штабу Олександра про те, що він планує напасти на Францію сотні!
Неллі ФРІДМАН
Переклав українською Сергій Злючий
Як ілюстрація до цього факту – інтерв'ю з Євгеном Панасенковим.
Хто виграв при Бородіно, спалив Москву і вбив Кутузова.
У день виходу у видавництві АСТ книги «Перша наукова історія війни 1812 року» її автор - відомий історик, співак, режисер та "герой ютубу" Євген Понасенков дав ексклюзивне інтерв'ю оглядачу "НІ" Ігорю Зотову. Попереджаємо відразу: багато висновків приведуть читача в шок і трепет! Про те, що росіяни програли Бородіно стало відомо ще в день битви. Про те, що росіяни спалили Москву - історики не сумнівалися ще в XIX столітті. Про те, що не Наполеон, а російський цар почав війну 1812, історикам стало остаточно ясно на початку XX століття. Але далі, з приходом до влади Сталіна, історія цієї війни раптом перевертається з ніг на голову. І виявляється, що це Наполеон на чолі цілої орди прийшов навалою на нещасну Росію. Що Бородіно – це не поразка, а чи не перемога. Що ганебна втеча російських військ від кордону – це «скіфський план», ціла стратегія заманювання ворога на безмежну і безформну територію. Що бездарний, розпусний, продажний, лінивий Кутузов – це військовий геній усіх часів та народів. А катастрофічна поразка Росії у війні – тріумф російської зброї!
Міфи на те й існують, щоб, відпрацювавши своє, померти та зникнути. Презентація нової праці Євгена Понасенкова відбулася у Великій залі ЦДЛ за величезного збігу народу, що вкотре свідчить про інтерес до теми.
- Як ви прийшли до цієї начебто давно вивченої теми – історії війни 1812 року?
- Я займаюся епохою Наполеона та 1812 року з 9 років, весь шкільний період у мене була чудова можливість вивчати спеціальну літературу та збірки документів у бібліотеці Музею-панорами «Бородинська битва». Це унікальне сховище, де є видання, яких немає навіть у Ленінській бібліотеці та у Держохороні. За шкільний час, який люди витрачають, як правило, безглуздо, я здолав величезний пласт літератури. Коли мої колеги починають раптово - іншого слова не підібрати! - До кандидатської або до ювілею щось фрагментарно почитувати і писати під готовий висновок, виходить нісенітниця: вони не встигають прочитати навіть історіографію, не кажучи вже про те, щоб серйозно підняти джерела. Підсумком моєї багаторічної роботи спочатку стала книжка 2004 «Правда про війну 1812 року», де я вперше сказав, що ця війна ніяка не Вітчизняна і що навпаки, це Олександр I готував напад на Францію. Росія тоді знову (як і минулі роки агресії проти Франції) підписала коаліційні угоди з Англією, Іспанією та Швецією. Тоді ж я написав і про російський колабораціонізм в 1812: Наполеон створював всестанові муніципалітети в Смоленську і в Москві, і всі стани, податні і неподатні, дворяни і не дворяни у всьому цьому брали участь. Я довів із цифрами в руках, що приєднання Росії до континентальної блокади Англії не вплинуло серйозно на фінансову ситуацію в Росії, але фінансовий крах настав через збільшення витрат на оборону в 1807 році - відразу після підписання договору про мир! Тільзитський мир, укладений між Росією та Францією, був непопулярний серед чванливої еліти російського суспільства. Росія сама нападала на Францію в 1805, 1806 і 1807 роках, сама ганебно програла і сама образилася на це.
Не можна не сказати, що в будинках російської еліти тоді не було нічого російського, тобто абсолютно нічого! 99% предметів були європейського походження, в основному - з Франції, Італії та Англії. У палацах Олександра не було навіть шпильки, не завезеної з-за кордону. У Росії не було жодного придворного художника чи ювеліра, хто б не приїхав із-за кордону. Усі до одного портрети учасників війни 1812 року намальовані і вигравірувані іноземцями: Сент-Обеном, Вендраміні, Карделлі, Петером фон Хессем...
У тодішній Росії просто не існувало рівневих художників. Петро почав цивілізувати країну всього 100 років тому, і тільки за нього з'явилася російська регулярна армія, яку створили з нуля іноземці. Навіть слова – армія, інфантерія, кавалерія, артилерія, література, музика… – усі, усі були іноземними. Цивілізація в Росію була привнесена ззовні, і через це в еліті розвинувся страшний комплекс, який, з одного боку, ставив її в позу поклоніння (іноді комічного, яке висміяв Грибоєдов), а з іншого боку, елітка всією своєю дурнуватою силою намагалася довести , що й Росія щось теж уміє. Вміє зібрати орду – і дійти до Парижа. Не сама, правда, а разом із Пруссією, Австрією, Англією і не завдяки талантам, а завдяки гарматному м'ясу...
Але сенсу в цьому не було ніякого: так, у Парижі все чудово було і є, а в Росії люди продовжували жити так само, як і раніше. І кріпацтво як було до Парижа, так і залишилося.
- Ви пам'ятаєте той момент, коли зрозуміли, що щось не так в книгах попередників?
- Мені з самого початку було очевидно, що у пропагандистських книжечках не все сходиться. Якщо Бородіно стало перемогою росіян, чому вони бігли і здали Москву без бою? Все очевидно: росіяни не просто програли Бородіно, російська армія була практично знищена. Кутузов втратив у Бородіні 53 тисяч солдатів. Загалом у нього було 155 тисяч, із них 115 – регулярна армія, 10 тисяч козаків, та решта - ополченці. Тобто він втратив майже половину регулярної армії. І говорити, що Кутузов зберіг армію, - це абсолютна маячня! Після битви почалося ще й повне розкладання: половина залишків армії пішла в мародери, які грабували російські міста та села. Я публікую безліч повідомлень про це, які Кутузов слав царю, а також його накази розправлятися з дезертирами.
- У радянській історіографії написано, що й втрати були меншими і Кутузов здав Москву, щоб зберегти армію. У цих міркуваннях була своя логіка...
- Це була не логіка, а безглузда мантра, яку повторювали, бо ніхто не мав права посперечатися. Були й тоді молоді та літні вчені, у тому числі й Микола Олексійович Троїцький (у майбутньому доктор історичних наук), який у 1960-ті роки намагався сказати (послав статтю до академічного журналу «Питання історії»): «Скільки можна брехати? Війна ніяка не Вітчизняна, самі її розв'язали, битви програли». А йому пояснили: ви сидите у себе в Саратові? Ось і сидіть, інакше вас закриють по-серйозному.
Радянський режим – це не біла голубка, це монстр, який знищував усе живе. За весь радянський час були написані лише три монографії на цю тему: Тарле, Жилін та Безкровний. Двоє останніх – неосвічені мужики з села, обидва не знали мов, не читали джерел, обидва «сталінські соколи», особливо Жилін – злісний мордоворот, який тиснув на все живе. За наказом Сталіна вони почали наново винаходити міф про «Вітчизняну війну». Буржуазна історіографія на початку ХХ століття вже знала, що це Олександр I розв'язав війну, це він планував наступ і що Бородіно стало поразкою росіян. Про це було сказано у підсумковій роботі дореволюційної історіографії «Вітчизняна війна та російське суспільство», що вийшла 1912 року. Написано там і про те, що Наполеон пішов із Росії, тому що він і не збирався в ній залишатися, а причиною великих втрат його армії став клімат, а не російська армія. Все це було відомо, поки Сталіну не знадобилося терміново робити патріотичний міф, щоб підготувати новий наступ на Європу.
Одна з найнебезпечніших і найстрашніших розділів моєї книги присвячена планам Сталіна перед Другою світовою війною. Мені вдалося з'ясувати та документально довести, що Сталін справді планував напад на Європу. Більше того, Марк Солонін і Віктор Суворов мають багато дуже цікавих непрямих доказів існування таких планів. Проте письмового і тим паче друкованого визнання Сталіна у тому, що він це планує, вони не мали.
До речі, академік Тарле, випущений після арешту у «справі академіків», почав працювати на НКВС і перетворився не просто на рупор, на «особисте перо» Сталіна, а на одного зі сталінських катів, катів своїх колег. Але продовжимо.
У 1938 році в «Правді» несподівано виходить стаття Тарле, присвячена війні 1812 року (і тут же колосальним накладом друкується брошура за цією статтею), головний висновок якої не пов'язаний з її змістом: в останньому абзаці повідомляється, що СРСР незабаром почне наступальну війну яка буде найсправедливішою з усіх воєн у світі! Це буде такий «останній наступ»! Йшлося про те, що Сталін готував СРСР до вторгнення до Європи.
Цю брошуру я випадково купив у антикварному магазині. Потім я дізнався, що її наклад знищували і що в єдиних двох екземплярах, які я знайшов у бібліотеках, останній абзац вирізано! І лишився він тільки в моєму примірнику! До книги я опублікував текст і фото сторінок брошури. Весь страх Росії в тому, що в ній нічого не змінюється. І не може змінюватися, тому що в ній спочатку закладено не інтенсивний, а екстенсивний розвиток. А воно, у свою чергу, породжує жахливі комплекси через хронічне відставання у розвитку та вічну мантру пошуку ворогів навколо. Злочинна влада захищається від вигаданих нею ж ворогів, так було і за Олександра, і за Сталіна, і так буде.
- Як поставилися колеги-історики до ваших відкриттів?
- Є два типи колег: професіонали та навколонаукові. У ютубі можна знайти інтерв'ю багаторічного директора Інституту російської історії РАН Андрія Миколайовича Сахарова, який відкрито заявив, що у моїй монографії 2004 року «все абсолютно вірно» і що він збирається використати мої висновки в новому виданні своєї книжки про Олександра I. Кілька років тому мене запросили виступити на науковій раді Академії наук, і я повністю виклав мою концепцію. Виступ надрукували в офіційній збірці з усіма візами, які існують в Академії. Я брав участь у всіх професійних конференціях, присвячених цій темі, – у «Бородинській панорамі», у музеї «На полі бородинському», у МДУ, в Історичному музеї, не кажучи вже про західні конференції, оскільки вони сприймаються «ворожими»...
Двоє найбільших фахівців за темою доби 1812 року та Олександра – Микола Олексійович Троїцький та Андрій Миколайович Сахаров повністю підтримали мою концепцію, причому Сахаров не лише підтримує, а всіляко просуває мої роботи. Однак є особлива група маргіналів (вони можуть бути навіть співробітниками музеїв та випускниками історичних вишів), які нічого не написали, нічого наукового не опублікували, не видали жодного джерела і у яких моя робота вибиває ґрунт з-під їхнього бездарного життя.
Все своє життя вони повідомляли відвідувачам музеїв марення пропаганди, а тут з'являється моя книга... Тим більше, що вона фактично є збіркою документів: кожна її сторінка складається не з мого тексту, а з документальних цитат на цю тему. Тому всі свої претензії незгодні можуть звернути безпосередньо до архівів, піти, взяти живий справжній документ, написаний на папері з водяними знаками чорнилом тієї епохи особисто Кутузовим, Раєвським, Наполеоном та іншими тисячами учасників... Все збереглося! Величезна кількість обивателів знаходиться на рівні тварин, я не боюся цього терміну, це абсолютно фізіологічна, антропологічна та соціальна правда. І вся їхня агресія походить саме з цього тваринного стану. Говорячи про «переписування історії», вони навіть не розуміють, що це не переписування, а наука: просто все буває вперше, ось уперше написана праця у повній відповідності до наукових критеріїв та людини, яка не залежить від державного фінансування, корпорації, грантів. Можна порівняти це, скажімо, із хімією. Колись хімії не було, а була алхімія. Коли з'явилася наука хімія, обиватель обурився: ми звикли до алхімії, а зараз її переписують! Нам що потрібно відмовитися від алхімії?! – Толстой теж збирав документи про війну, коли писав свій роман. Звідки ж узялася ця зневага до Наполеона? - Велика трагедія професійних учених полягає у невігластві обивателів, які чомусь звертають увагу на белетристику, на літературу, написану авторами на основі їх комплексів, мрій, маразмів, хвороб та фантазій... Відкрий вони тлумачний словник російської мови, вони б зрозуміли різницю між науковим та художнім дослідженням. Лев Толстой – це один з найбільш психічно неврівноважених персонажів російської літератури. Він ненавидів усі свої твори, не було жодного, яке б він визнавав не те що талановитим, а просто вдалим. Закінчивши «Війну і мир», він написав приятелеві: яке щастя, що я ніколи не писатиму подібної ахінеї... У січні 1871 року він написав Фету: «Який я щасливий… що писати дріб'язки багатослівної на кшталт «Війни» я більше ніколи не стану». Потім він всіляко принижував цей свій твір. І багато разів під час написання мучився, не знаючи, як і навіщо продовжити роман. За його листуванням видно, що він не знав не лише історичні концептуальні речі, а й те, куди вести своїх персонажів, що їм подобається. Він мучився цим страшно. Тому й книга вийшла нерівною, дуже різною.
Толстой написав важку і неприродну філософію, згідно з якою всі красиві люди – це люди війни, а негарні – люди світу.
Елен Безухова - холодна красуня або Наполеон з "ідеальним профілем античної камеї", в якому ще дуже страшно те, що він часто миється. Постійно миється та розтирається одеколоном – і це жахливо. Прекрасний же російський селянин, кремезний, негарний, ніс картоплею, рідко миється...
Чомусь вважається, що образ Кутузова у Толстого пристойний. Але це комічний персонаж: виснажений жирний старий, який нічим абсолютно не керує. Толстой взагалі заперечував значення полководницької діяльності, і, хто стверджує, що Кутузов зображений в нього чудово, просто не читали роману. Звідки це у Толстого? Якщо ви відкриєте його «Дитинство», «Отроцтво та Юність», його щоденники та листи, тобто все, написане до 35 років, то побачите, як він переживає страшну психологічну ломку. Толстой був латентним гомосексуалом. Я спеціально розбираю цю тему в книзі і цитую щоденники та листи Толстого, де він пише про свою любов до братів Мусіних-Пушкіних, про те, як він хотів завернутися в шубу в кареті і цілувати всюди свого друга Дьякова. Цю цитату «цілувати скрізь» опубліковано офіційно видавництвом Академії Наук СРСР. Я все це в книзі цитую з посиланням на першоджерела. Він писав також, що краса у виборі об'єкта любові завжди відігравала першорядне значення, що він сам ніколи не відчував любові до жінок, що любив лише чоловіків – це все є у його щоденниках.
І Толстой себе зламав. Більшість життя він ненавидів це, але займався сексом з жінками. Звідси його ненависть до дружини, постійні спроби піти з дому, знущання з жінок у романах, де він не дозволяє їм бути вільними, легкими та веселими. Пристойна жінка для нього - це жінка, що мучиться, втратила все, що погрубшала, брюхата ... Він ненавидить все, що красиво.
У тих самих листах він каже, що гарні люди ніколи його не розуміли. І його друг красень Дяков ніколи його не розумів... Небезпека комплексів дуже талановитих людей, як Толстой чи Достоєвський, у тому, що чим талановитіша людина, тим вона блискучіше, яскравіше і вагоміше реалізує свої хвороби у своїх творах. А ці хвороби стають хворобами цілої нації. У цьому трагедія.
Що ж до знань Толстого про війну, він вивчив занадто мало джерел, причому все перебрехав і пристосував під потреби своєї нездорової філософії. Серед прочитаних книжок є зовсім несерйозні. Це смішно, оскільки одна з них – це книга Михайлівського-Данілевського, написана за вказівкою Миколи I, яка спеціально створювалася як міф.
- А як же хрестоматійна толстовська «дубина народної війни»?
- До кінця 1830-х років не існувало навіть терміну «Вітчизняна війна», не було і жодної «дубини народної війни» (і бути не могло в країні кріпацтва, де раби – основна частина населення). По суті люди були речами, з якими поводилися набагато гірше, ніж з тваринами. Їх сікли, били. Били навіть вагітних селянок, а коли вони народжували, немовлят згодовували собакам. Собак годували селянськими дітьми, як делікатесами! Селян часто продавали азіатським купцям. Для збільшення приплоду їх у 14-15 років одружували село на село. Це робив і Суворов, і дуже жадібний Кутузов, який володів шістьма з половиною тисячами кріпаків і постійно дбав, щоб вони якнайбільше народжували. А він тут же їх продавав, окремо дітей, окремо батьків... Головний страх російських генералів був у тому, щоб Наполеон не дав вольності селянам. Про це прямо написав у своєму листі генерал Микола Раєвський у липні 1812 року. Але в Наполеона таких думок і не було, він навіть не планував переходити кордон. Я наводжу листи з щоденного листування Олександра та Наполеона, з яких цілком зрозуміло, що Олександр почав готувати війну відразу після Тільзиту. Він купував зброю в Австрії, в Англії, збільшив у кілька разів військовий бюджет, направив шпигунів до Франції, направив Волконського копіювати структуру французької армії, щоб провести реформу у себе. Вже 1810 року російські армії стоять на кордоні з герцогством Варшавським, готові до наступу, тоді як в Наполеона там не було жодного солдата! Був у Німеччині гарнізон в одній фортеці. У 1811 році, коли Олександр вже був повністю готовий до війни, маршал Даву став попереджати про це Наполеона у листах. Той же перебував в рожевих окулярах, не хотів нічого розуміти: у нього молода дружина, у нього народився син, він мріє відпочити і планує на 1812 поїздку до Італії, де спеціально для цього, як мені вдалося з'ясувати, вже відреставрований Квірінальський палац. .. І тут йому повідомляють, що Олександр готовий до нападу! І це була правда: ми знаємо документи, які Даву і Наполеон знати не могли! Таких документів штабу Олександра про те, що він планує напасти на Францію сотні!
Неллі ФРІДМАН
Переклав українською Сергій Злючий
Підписатися на:
Дописи (Atom)