ПІД ЗНАКОМ УКРАЇНОФОБІЇ

№ 44 (143) 2-8 листопада 2005 року

«Украинцы являются трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получив­шей неожиданную свобо­ду и воздыхающей за без­заботными и в меру сыты­ми деньками рабства... Их, конечно, трудно назвать великой нацией».

Ця люта брехня про героїчну й велику україн­ську націю (до речі, першонацію світу — з коріння Мізинської культури) на­лежить нинішньому дер­жавному діячу, екс-голові СБУ, екс-народному депу­тату України Олександру Турчинову. Цитату взято з його претензійної та єзуїт­ської статті «Аутодафе», що друкувалася понад два роки тому в газеті «Вечер­ние Вести» № 141 від 19 — 25 вересня 2003 року. Не дивно, що вона викли­кала обурення всієї україн­ської громади. Адже на­родний депутат України паплюжить українську на­цію — велику націю Свя­тослава Хороброго і Яро­слава Мудрого, Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки і Марії Заньковецької, Миколи Міхновського і Степана Бандери, Вячеслава Чорновола і Василя Стуса.

Тішить ця стаття чорні серця великодержавних шовіністів: «Сматрітє, какіє ані украінци... Пара прєвратіть Украіну в рус­скую губернію...» Потирає долоні й опозиція: ось кого поставив було Ющен­ко головою СБУ — украї­нофоба, україноненависника!

Навіщо написано цю фальшивку? Можливо, Турчинов перейнявся си­нівським болем за Украї­ну і намагався у такий спосіб розворушити при­спану національну гідність українців, відкинувши «труслівость» і «воздиха-нія» за минулим? Адже так робив Максим Горький, коли називав московитів «нацией разбойников, во­ров и забулдыг». Однак «великий буревісник» пи­сав про це з болем, а Турчинов — із зоологічною ненавистю до українців. Він вдається навіть до гру­бої фальсифікації історії України, намагаючись при­низити українство, дискре­дитувати національну ідею, спаплюжити українську націю.

Так, у розділі «Эконо­мический парадокс» читає­мо: «... В 2002 г. ВВП по отношению к 1990 г. со­ставил 49,4%». І далі безперервні цифри — до­каз падіння в Україні ви­робництва товарів. І ні сло­ва про причини. То ж на­гадаємо Турчинову, з чого почався обвал в економіці: зі скасування у жовтні 1990 року тодішнім пре­м'єром Фокіним (за підтримки Леоніда Крав­чука) КОНТРОЛЮ З ФОН­ДУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ. І це тоді, коли державна власність становила 97%, а приватна — 3%. Поет Дмитро Павличко — цілко­витий профан в економіці,

— тоді, аби похизуватися, кричав з трибуни: «Треба дати свободу директо­рам!» Що ж, дали. І стали отримувати директори по п'ять зарплат...

Чому ж Турчинов боїться назвати перших державних злочинців не­залежної України — Фокі-на і Кравчука? Чому свою боязнь перекладає на ук­раїнський народ? Навіщо запитує: «Куда девалась наша мощь? Где наши ре­сурсы? Где наши капита­лы?» У Росії, пане Турчи­нов, — у тій, яку ви так бої­теся образити... Тож на­гадаймо: Кравчуки — фокіни запобігливо й задарма віддали Росії тактичну — суто оборонну! — ядерну зброю (вартістю 10 млрд доларів США). Це 2 200 ракет, збудованих в Україні за кошти українського на­роду. Віддали Чорномор­ський військовий флот, збудований на корабель­нях Миколаєва, Херсона, Керчі... Під час розподілу майна СРСР нам належа­ло 18% союзного флоту. Увесь Чорноморський флот, що становив 10% загальносоюзного (а це 80 млрд доларів), Кравчук віддав Росії. Хіба це не державна зрада?

Далі. Закордонні паси­ви. Нам належало їх на 26 млрд доларів. Віддали Росії. Віддали також військове спорядження на 44 млрд доларів. Зреш­тою, Кравчук власноруч відписав Москві всі зао­щадження українських громадян — понад 90 млрд карбованців. І досі Росія їх не повернула.

А торговий флот, сотні кораблів, за допомогою яких Україна озолотилася б? А озолотилися кишені Кравчука... Чи протестував проти цього Турчинов? Щось не видно було його протесту ні на мітингах, ні на пікетуваннях, ні на шпальтах газет.

Друге. Особливо га­небні закиди Турчинова українському народові про те, що він не чинив опору більшовицькому геноциду. Ось як, втра­тивши совість, пише про це автор пасквіля:

«...Миллионы украин­цев систематически унич­тожались почти без сопро­тивления, наследство раз­граблялось относительно небольшими, хорошо организованными группа­ми поработителей. При этом численность способ­ного оказывать активное сопротивление украинско­го населения обычно пре­вышала врага в сотни раз. То есть тысяча врагов уничтожала сто тысяч ук­раинцев, десять тысяч уничтожали миллион...»

Усе це позаісторична хвороблива маячня украї­нофоба: ЖОДНОГО ПРИ­КЛАДУ З ІСТОРІЇ АВТОР НЕ НАВОДИТЬ І НЕ МОЖЕ НАВЕСТИ... Бо все було навпаки: українці одвічно малими силами перемага­ли ВЕЛИКІ СИЛИ. Скажі­мо, давньоукраїнські пол­ководці — скити Скопасис та Ідантирс зі 150-тисячним військом лише за місяць (!) перемогли 700-тисячну армію Дарія І. А Богдан Хмельницький з 25 тисячами козаків пе­реміг 100-тисячне поль­сько-татарське військо в січні 1655 року під час Дрижипільської битви. Са­гайдачний з 42-тисячним військом здолав 400 тисяч турецьких вояків під Хоти­ном. Далі: взимку 1946 року під Коломиєю рій (!) хоробрих бандерівців зни­щив полк окупаційних со-вєтських військ... Можна ще наводити сотні при­кладів героїчного опору українців своїм нападни­кам, але справа не в не­вігластві автора пасквіля (хоча він профан в історії), а в його СЛІПІЙ НЕНАВИСТІ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРО­ДУ. Тому він втрачає будь-яку мораль, КОЛИ КОМЕН­ТУЄ НАЙСТРАШНІШЕ ЯВИ­ЩЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА — ГОЛОДОМОР 33-го: «... Если вспомнить голодо­мор, то численность кучки палачей и вовсе несопо­ставима с числом их жертв, подыхавших по-скотски тупо и молча, даже не пы­таясь защитить себя и своих детей в судорогах от го­лода...»

«...Подыхавших по-скотски и молча». Це так про більш як 10-мільйонний народ, опухлих від го­лоду дітей, жінок, старих... Ось вона чорна душа україноненависника: замість співчуття — презирство до безневинних і беззахисних жертв голодомору...

Я й зараз пам'ятаю, як ходили від хати до хати в селі Масляниківці під Єлисаветградом (нині — Кіро­воград) озброєні гвинтів­ками (зі штиками!) та ре­вольверами так звані ак­тивісти в пошуках останніх пригорщ зерна, останніх картоплин... Мого діда Плачинду Максима Митро-фановича — колгоспного сторожа (розкуркуленого), який пішов до Єлисаветграда добувати для мене, свого онука, шматочок ма­кухи (про хліб не йшло­ся), у міському парку пе­рестріли нелюди, вбили серед білого дня, розчле­нували і на міському ба­зарі продавали те люд­ське м'ясо, на чому їх і спіймала міліція... Ой, як страшно згадувати вимер­ле село, скімлення дітей, які не хліба просили, а лише ПОЛИЗАТИ МИСКУ, ДЕ КОЛИСЬ БУВ БОРЩ. Потім і того скімлення не стало чути, бо... в гарбу «переселилися»... Щоран­ку котилася вона, запряже­на парою волів, під хрип­кий голос воловика: «ВИНО-О-ОСЬ!» Уже не було кому виносити по­мерлих, тож дід-воловик самотужки витягував тру­пи і кидав їх до гарби... Ось так, пане Турчинов... А ви... «подыхавших по-скотски тупо и молча». Так — «молча», бо не було сил у людей... Однак то не «скоти» тихо вмирали, як ви зболили висловитися, а ЛЮДИ! УКРАЇНЦІ!

Про який опір ви гово­рите? Тоді ви мали б до­рікати 30-тисячній вер­вечці євреїв, яких восени 1941 року повели німці до Бабиного Яру. Насправді ОПІР БУВ! І досить силь­ний.

Згадаймо, з чого поча­лася совєтська влада: з безперервних ЗБРОЙНИХ повстань українських се­лян. Назвімо бодай кілька безстрашних командирів-отаманів, аби Турчинов знав, який опір чинили повстанці грабіжницькій, антинародній, антиук­раїнській радянській владі:

Данило ТЕРПИЛО (ота­ман ЗЕЛЕНИЙ) — органі­затор повстанської Дні­провської дивізії (чотири полки);

головний отаман Хер­сонщини і Таврії Матвій ГРИГОР'ЄВ;

Андрій ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО, отаман Катеринославщини;

подільський отаман Яків ОРЕЛ-ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ;

мотовилівський отаман БУРЛАКА (Овсій ГОНЧАР);

вереміївські отамани Панас КЕЛЕБЕРДА та Іван САВЧЕНКО-НАГІРНИЙ;

переяславський ота­ман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА);

степова дивізія Костя БЛАКИТНОГО (ПЕСТУШКА);

Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, отаман Звенигородщини та Холодного Яру;

отаман Чорного Лісу Денис ГУПАЛО;

отаман Мліївської гай­дамацької Січі Трохим ГО­ЛИЙ;

отаман Поділля Яків ШЕПЕЛЬ...

І ще десятки інших по­встанських загонів та їхніх отаманів.

Так, усі українські по­встанські загони 20-х років минулого століття було розгромлено, тисячі й тисячі селян-повстанців загинули героїчною смер­тю за вільну, незалежну Україну. Не помічати їх в історії, як це робить Тур­чинов, непорядно.

Отже, совєтська влада перемогла. Та страх перед українським селом у Ста­ліна та його поплічників зостався. Вони зробили все, аби задушити голо­дом українське село, його волелюбність, національну самобутність...

Спочатку за планом Сталіна — Кагановича зни­щили хазяйновитих селян, так званих куркулів. Зни­щили як клас. Тоді на­сильно вивезли до Сибі­ру та в інші віддалені ре­гіони тих заможних селян, які могли збройне захис­тити українське село...

Оббрехавши та спа­плюживши українців, Тур­чинов робить свій наклеп­ницький висновок: «Да, нас, конечно, трудно на­звать великой нацией. Да и само гордое слово «на­ция» по плечу ли нам?..»

І це йдеться про ПЕРШОНАЦІЮ СВІТУ, яка ста­ла матір'ю всіх індоєвро­пейських націй і мов. Це підтверджують авторитетні вчені всього світу. Так, у відомій світові праці анг­лійських дослідників-мо-вознавців Роберта Макрама, Вільяма Крена та Роберта Макнійла «The stopy of English» вміщено карту, що свідчить: і англійська, і всі індоєвропейські мови походять з-над Середньо­го Дніпра. Отже, давньо­українська мова є прама­тір'ю всіх індоєвропейсь­ких мов. Під картою Дніпра — підпис: «The home of the Indo-Europeas». Тобто Дніпро — «індоєвропейсь­ка прабатьківщина».

Зрештою, це підтвер­джують археологічні дані. Так, на початку XX століття відомий український вчений-археолог Федір Вовк вперше у світі розкопав предмет національної самоідентифікації: браслет з кістки мамонта з меандровим орнаментом, що сим­волізував безкінечність буття. Цей орнамент до­нині майстрині Прикарпат­тя тчуть на українських рушниках... Знайдено й жіночі статуетки, що свідчать про культ жінки-матері в давніх українців. Згодом археолог Бібіков віднайшов у глибоких ша­рах Мізинської культури перші музичні інструмен­ти. Отже, існував палео­літичний музичний ан­самбль.

З духовності починала­ся українська нація. З ду­ховності починалася людська цивілізація...

Далі — Трипільська культура (VI — III тисячоліт­тя до н.е.) — винайдення колеса, приручення коня, утворення першої держа­ви в світі — Оратти (Арат-ти) — країни орачів. Орна­менти на глиняному посуді V тисячоліття до н.е. — мотиви Землі, Сонця, Неба — адекватні розписи на космацьких писанках на­ших днів.

Українська нація про­йшла семитисячолітній шлях свого розвитку через такі державні утворення (змінюючи назви, але не змінюючи своєї менталь­ності): Оратта (золота доба давньої України!), Кіммерія, Скитія, Амазонія (держава українських дівчат-косачок, які перебу­вали в опозиції до патрі­архату), Сарматія — дав­ньоукраїнська наддержава від Уралу до Лаби (Ельби) — шість століть мирного життя 92-х давньоукраїн­ських племен. І далі: Пе-лазгія, Троада, Венедія, Етрурія, Лебедія, Роксоланія, Антія-Оратанія, Україна-Русь, козацька Україна...

За цей період лише на теренах Східної Європи та Азії щезли сотні націо­нальних мов, а отже — сотні народів, племен (обри, печеніги, половці, хозари та ін.), а українська нація, як і її мова, зберег­лася. І її можна назвати Великою, хоч би що там казали українофоби.

І ще Турчинов закидає, що українці отримали «неожиданную свободу», ніби манну з небес. Ні, в тій свободі безсмертний подвиг народних по­встанців, зокрема бан­дерівців, мельниківців, во­яків УПА, самопожертва геніального Василя СТУСА, боротьба гельсинської гру­пи, трагічна загибель Вале­рія Марченка, страждання в'язнів мордовських та­борів, діяння незабутньо­го Чорновола...

Усіх їх «не помітив» Тур­чинов. Таке «не помітити» міг лише недруг незалеж­ної України. Зате статтю він обрамив сценами інквізиції.

Звідки в Турчинові ця зневага до українців? Адже українофобство тут на грані абсурду. Це не що інше, як пасквіль, брех­ня, образа... Бездока­зовість, тенденційність, цинізм, безвідпові­дальність.

«НРАВСТВЕННОСТЬ ЧУЖДА УКРАИНСКОЙ ЭЛИТЕ...»

Отакої! Кого ж зарахо­вує Турчинов до еліти? Продажних чиновників? Зажерливих олігархів?

Як тут не згадати Олександра Довженка, який повстав проти більшовицького визначен­ня «гнила інтелігенція». Гнилим і вічно смердючим, казав Довженко, було міщанство. А українська інтелігенція завжди була і є взірцем високої духов­ності, чесності, порядності й жертовності в ім'я української національної ідеї. Саме українську інте­лігенцію в першу чергу знищували більшовики та інші окупанти. Як слушно зауважив Юрій Яновський, «українська інтелігенція... вона нагадує мені траву: тільки-но вона підросте, як її косять».

Тож свистіла імперська коса над головами україн­ських інтелігентів упро­довж віків і всієї совєтської влади. Нині український народ може пишатися своєю інтелігенцією-елітою, яка, не пркладаючи рук, працює в ім'я утвер­дження української дер­жавності й незалежності.

«СУЩЕСТВОВАЛ И СУЩЕСТВУЕТ ЛИ КА­КОЙ-ЛИБО ПУТЬ ПРОТИ­ВОСТОЯНИЯ БЕСПРЕ­ДЕЛЬНОМУ ГРАБЕЖУ, НАСИЛИЮ И МАССО­ВОМУ УНИЧТОЖЕ­НИЮ...»

«Поза увагою Турчино­ва» залишилися організа­ція Левком Лук'яненком підпільної партії в 60-ті, за яку його було засуджено до розстрілу, діяльність гельсінських груп, шалена війна багатотисячного КДБ проти цієї нечисленної когорти хоробрих.

«Способны ли мы, ук­раинцы, в принципе стать великой нацией...»

Великою вона стала, пане Турчинов, ще 7000 років тому, коли вперше в світі винайшла колесо і плуг, приручила коня, спекла першу хлібину і створила хліборобську цивілізацію. А ще — ство­рила духовні цінності світового рівня, про що, зокрема, засвідчує вистав­ка Трипільської культури в Софії Київській.

Великою її зробили скити на чолі з Ідантирсом, Скопасисом та Антеєм, capмати, анти та їхній цар Бож, Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий і Анна Ярославна, Володимир Мономах, Байда Вишневецький, Петро Сагайдач­ний, Богдан Хмельницький, козак Кульчицький, який Відень врятував; Іван Сірко, який з двома тисячами ко­заків узяв Дюнкерк; Гри­горій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Юрій Кондра­тюк, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Сергій Корольов, Олек­сандр Довженко, Микола Куліш, Лесь Курбас, воїни УПА, космонавт Павло По­пович, Ліна Костенко, Ва­силь Стус, Василь Симо-ненко, Андрей Шептицький, митрополит Іларіон.

«НАШИ ПРЕДКИ НЕ СТАЛИ ЩИТОМ ЕВРОПЫ»

Під такими глумливими словами охоче підписався б О.Бузина, автор сумно­звісного пасквіля «Вурдулак Тарас Шевченко». Ра­димо панові Турчинову прочитати історичну по­вість Івана Франка «Захар Беркут» про те, як маленька Тухля зупинила монголо-татарську навалу.

«Украина, где твои до­стойные мужи? — фальши­во вигукує Турчинов. — Кто станет за тебя в пер­вую очередь?»

Мільйони учасників Помаранчевої революції дали гідну відповідь на це запитання.

«Как нам восстановить потерянную мораль, как вернуть себе достоин­ство?»

Тільки через вихован­ня національної гідності українців. З цього треба починати, як бачимо, на­самперед самому Турчи­нову.

«Это нельзя сделать в одночасье. Это нельзя сделать на завтра... Даже за год...»

Можна! Є таке поняття, як прозріння, яке виникає в силу певних обставин миттєво.

...Турчинов закликає звернутися до Бога. І це той, хто писав про жертв Голодомору, як про «...по­дыхавших по-скотски тупо и молча». Це слова від Сатани. Турчинову самому ще потрібно пройти шлях від Сатани до Бога, до Божої заповіді «возлюби ближнього свого...» І до України.

Статтю Олександра Турчинова «Аутодафе» су­проводжують гнітючі епі­зоди з історії середньовіч­ної інквізиції. Чи це не натяк на те, що українцям нічого очікувати, крім ауто­дафе? Чи не мріє автор горезвісної статті про модернізоване й «демократи­зоване» аутодафе для на­ціональне свідомих ук­раїнців?! Будьмо пильні.

Сергій ПЛАЧИНДА