БІЛА ТИША

— Кармен більше двох днів не витримає.

Мейсон виплюнув шматок льоду і похмуро глянув на бідолашну тварину; потім підніс її лапу до рота і почав відгризати лід, що намерз між кігтями.

— Ніколи не бачив, аби собака з химерним іменем був чогось вартий, — мовив він, скінчивши своє заняття, і відштовхнув собаку геть. — Вони тільки переводяться нінащо, а потім здихають. Ти колись бачив, щоб із собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; він…

Хоп! Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби клацнули біля горла Мейсона.

— Ти що це робиш, га?

Жорстокий удар руків'ям нагая за вухом повалив собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала жовта слина.

— Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня він зжере Кармен.

— А я пропоную робити ставку на інше, — озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб, що відтавав біля вогню. — Закладаюся, ми ще до кінця нашої подорожі з'їмо Шукума. Що скажеш, Рут?

Індіанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка, потім на собак, але відповісти не зважилася. Ця очевидна істина не вимагала підтверджень. Їх чекали двісті миль дороги по непроїзному шляху, їжі для них самих лишилося на шість днів, а для собак і зовсім нічого, — отже, вибору не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися до вогнища і приступили до свого злиденного сніданку. Собаки лежали у запряжці, бо настав час денного перепочинку, і заздрісно проводжали поглядом кожний шматок.

— Від завтра — ніяких сніданків, — сказав Мейлмют Кід. — І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабніли. Тільки дай їм волю, горлянку тобі перегризуть.

— А я ж колись був старостою Епвортської парафії і викладав у недільній школі!

І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрімотне споглядання своїх мокасинів, од яких піднімалася пара. Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.

— Дякувати Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він росте — там, у Теннессі. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепічку! Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.

Жінка, почувши ці слова, трохи повеселішала, і її очі засвітилися любов'ю до її білого володаря — першого білого чоловіка, якого вона зустріла, першого чоловіка на її пам'яті, який не вважав жінку за нерозумну тварину чи в'ючну худобу.

— Так, Рут, — повів далі чоловік тією химерною мовою, якою вони лишень і могли порозумітися, — зачекай трохи, скоро ми вийдемо звідси до далекого краю. Візьмемо каное білої людини і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, зла вода — наче великі гори весь час стрибають угору та вниз. А її так багато, пливти по ній так далеко! їдеш десять снів, двадцять снів, сорок, — він полічив дні на пальцях, — і весь час вода, погана вода. Потім приїдемо до великого селища, людей там сила, як ото комарів улітку. Вігвами — ого-го які високі, як десять, двадцять сосон! Хай-ю скукум!..

Він затнувся, кинувши благальний погляд на Мейлмюта Кіда, потім почав старанно показувати знаками, як можна поставити одна на одну двадцять сосон. Мейлмют Кід глузливо всміхнувся; та очі Рут розширилися від подиву і втіхи. Вона майже не вірила у слова чоловіка, гадала, що він жартує, і така ласка тішила бідне жіноче серце.

— А потім сядемо у… у скриню і — пф! — поїхали. — Він підкинув порожню чашку в повітря і, спритно впіймавши її, закричав: — А потім — пф-ф! — і приїхали. О, великі шамани! Ти їдеш у Форт-Юкон, а я до Арктик-сіті — двадцять п'ять снів — велика мотузка тягнеться, я хапаю мотузку і кажу: «Алло, Рут! Як ся маєш?» — а ти кажеш: «Це ти, чоловіченьку?» Я кажу: «Так». А ти кажеш: «Не можна спекти гарний хліб: соди немає». Я кажу: «Подивися в коморі, під борошном. Бувай!» Ти ідеш до комори і знаходиш соду. І весь час ти у Форт-Юконі, я — в Арктик-сіті. Отакі вони, шамани!

Рут так наївно всміхнулася цій чарівній історії, що обоє чоловіків розреготалися вголос. Та собача гризня надворі поклала край оповіді про дива далекого краю, а на той час, коли собак угамували, жінка вже встигла прив'язати нарти, і все було готово для подорожі.

— Ану, Лисий! Ану, руш!

Мейсон ляснув нагаєм і, коли собаки зрушили з місця, відштовхнув нарти поворотною жердиною. Рут їхала за ним слідом на другій запряжці, а Мейлмют Кід, допомагаючи їй рушити, лишався позаду. Дужий і суворий чоловік, здатний ударом звалити бика, він не міг бити нещасних тварин і жалів їх, що погоничі собак роблять не часто. Бувало, він ледь не плакав із жалю, дивлячись на них.

— Ану, вперед, кульгавці ви бідолашні! — пробурчав він після кількох марних спроб зрушити нарти. Але зрештою його терпіння було винагороджене, і собаки, хоч і з болісним виском, поспішили вслід за своїми товаришами.

Розмови припинилися. Знегоди шляху не дозволяють такої розкоші. А подорож у північнім краю — це найтяжча праця з усіх, що є в світі. Щасливий той, хто ціною мовчання витримає день такої дороги — хоча б по битому шляху.

Але найтяжча праця — торувати шлях. При кожному кроці широкі плетені лижі провалюються, і сніг сягає колін. Потім треба витягти ногу, тримаючи її прямо — бо відхилення убік хоч на дюйм може призвести до біди, — поки лижа не очиститься від снігу. Тоді треба ступити вперед і піднімати другу ногу, також щонайменше на пів'ярда. Той, хто робить це вперше — навіть якщо не перечепиться однією лижею за іншу і не витягнеться на весь зріст у підступному снігу, — через сто ярдів геть знесиліє; той, хто за весь день жодного разу не трапить під ноги собакам, може з чистим сумлінням і цілком зрозумілою гордістю залізати у спальний мішок; а тому, хто пройде двадцять снів по Довгій стежині, можуть заздрити боги.

Вечоріло, і мандрівники, скуті шанобливим острахом перед Білою тишею, торували собі шлях. У природи є багато способів переконати нас у тому, що ми смертні: безнастанні припливи і відпливи, люті шторми, жахи землетрусу, гуркіт небесної артилерії. Та серед цих явищ найбільше гнітить і жахає незворушний спокій Білої тиші, коли довкола все завмирає, яскраве небо горить мідяним блиском, навіть тихий шепіт звучить як блюзнірство, і сторопіла людина лякається власного голосу. Самотня крихта життя, що повзе по примарній пустелі мертвого світу, вона з острахом думає про свою зухвалість, усвідомлюючи, що її життя — це життя хробака, не більше. У неї мимоволі з'являються дивні думки, таїна всього сущого шукає втілення. І людиною оволодіває страх перед смертю, перед Богом, перед всесвітом, і надія на воскресіння та життя, і жага безсмертя — безсиле прагнення ув'язненого єства; і тоді людина лишається наодинці з Богом.

День минув. Вони вийшли до місця, де гирло річки звертало вбік, і Мейсон погнав свою запряжку через низький мис, аби зрізати кут. Але собаки не могли подолати крутий підйом. Рут і Мейлмют Кід знов і знов штовхали нарти вперед, та марно. Ще одне відчайдушне зусилля; нещасні тварини, ослаблі від голоду, напружили останні сили. Вище… вище… і нарти виринули на берег. Але ватажок потягнув запряжку вправо, і нарти наїхали на лижі Мейсона. Наслідки були вельми сумні: Мейсона збило з ніг, один із собак упав, заплутавшись в упряжі, і нарти зісковзнули вниз, тягнучи за собою собак.

Лясь! Лясь!.. Нагай безжально свистів над собаками, і найбільше постраждав винуватець події.

— Годі, Мейсоне, — втрутився Мейлмют Кід. — Він, бідолаха, і так ледь живий. Зачекай, краще припряжемо моїх.

Мейсон спокійно чекав, поки той договорить; а потім довгий нагай знову обвився навколо тіла собаки. Кармен — а то була саме вона — з жалібним скавчанням зіщулилася в снігу, потім перевернулася на бік.

Це була тяжка мить, прикра подія в дорозі: здихає собака, двоє товаришів сваряться. Рут благально дивилася то на одного, то на іншого з чоловіків. Але Мейлмют Кід опанував себе, хоча в його погляді був глибокий докір, і, схилившись до собаки, перерізав шворки. Ніхто не мовив ні слова. Запряжки зв'язали разом, підйом був подоланий, нарти знов рушили вперед, а ледь жива Кармен пленталася позаду. Поки вона може йти, її не пристрелять, і в неї лишається останній шанс на життя — дійти до привалу, де люди можуть убити лося.

Шкодуючи про свій вчинок, але з гордощів не зізнаючись у цьому, Мейсон пробирався вперед першим і не підозрював, яка загроза нависла над ним. Вони торували собі шлях через густий чагарник у долині. За п'ятдесят футів од них височіла могутня сосна. Вона стояла тут багато десятиліть, і довгі роки доля судила їй такий кінець — а може, і Мейсону також.

Він зупинився, щоб затягнути ослаблий ремінь на мокасині. Нарти стали, і собаки мовчки лягли на сніг. Панувала моторошна тиша; у морозному лісі не було чути ні звуку, холод і безмовність відкритого простору заморозили серце природи і скували її тремтливі вуста. Раптом у повітрі пролунало зітхання — вони навіть не почули, а радше відчули його, як провісник руху серед непорушної пустки. А потім величезне дерево, схилене під тягарем років і снігу, виконало свою останню роль у трагедії життя. Мейсон почув загрозливий тріск і рвонувся убік, та щойно він випростався, дерево вдарило його по плечу.

Раптова небезпека, нагла смерть — як часто Мейлмют Кід дивився їм у лице! Голки на вітах іще тремтіли, коли він оддав наказ жінці й сам кинувся на поміч. Індіанка мало не знепритомніла і не стала марно голосити, як зробила б чи не кожна з її білих сестер. За наказом Мейлмюта Кіда вона всім тілом налягла на жердину, що слугувала замість важеля, полегшуючи тягар і прислухаючись до стогонів чоловіка, а Мейлмют Кід рубав дерево сокирою. Криця весело дзвеніла, вгризаючись у замерзлий стовбур, і кожний удар супроводжувався знеможеним голосним видихом Кіда.

Нарешті він поклав на сніг жалюгідні рештки того, що колись було людиною. Але ще страшнішою, ніж мука його товариша, була німа скорбота на обличчі жінки та її погляд, сповнений і надії, і безнадійної туги. Говорили вони небагато: на Півночі скоро пізнають безцінь слів і дорогоцінність вчинків. При температурі шістдесят п'ять градусів нижче нуля людина не може пролежати на снігу більше кількох хвилин і лишитися живою. Тому вони зрізали з нарт ремені, загорнули нещасного у хутро і поклали на підстилку з гілок. Перед ним розпалили вогнище, складене з гілля того ж самого дерева, що було причиною нещастя. Згори натягнули примітивну завісу — шматок полотна, що затримував тепло і відкидав його вниз, — хитрість, відома всім, хто вивчає фізику в природі.

Люди, яким доводилося ділити ложе зі смертю, впізнають її поклик. Мейсон був страшно скалічений. Це виявилося вже при побіжному огляді. Його права рука, нога і хребет були зламані, тіло від попереку паралізоване; внутрішні органи, мабуть, теж зазнали тяжких ушкоджень. Лише поодинокі стогони свідчили про те, що він живий.

Жодної надії; тут уже нічого не вдієш. Безжальна ніч тяглася поволі — Рут пережила її зі стоїчним відчаєм, властивим її племені, а на бронзовому обличчі Мейлмюта Кіда пролягло кілька нових зморшок. Власне, Мейсон страждав менше від усіх, бо він був далеко, у Східному Теннессі, у Великих Туманних Горах, і знову переживав своє дитинство. І глибокий розпач бринів у мелодії давно забутого південного міста, коли він марив про купання у ставку, про полювання на єнота і вилазки за кавунами. Для Рут це була чужа мова, але Кід усе розумів і відчував — так гостро, як тільки може відчувати людина, на довгі роки відірвана від усього, що зветься цивілізацією.

Вранці Мейсон прийшов до тями, і Мейлмют Кід посунувся ближче до нього, намагаючись уловити ледь чутний шепіт:

— Пам'ятаєш, як ми зустрілися на Танані? У наступний кригохід буде чотири роки. Тоді я не дуже любив її. Просто вона була гарненька, і я подумав: а чом би й не розважитися трохи? Але ж ти знаєш, потім я тільки й думав, що про неї. Вона була доброю дружиною, — завжди поруч. І в нашому ремеслі, сам знаєш, їй нема рівних. Пам'ятаєш, як вона перепливла бистрину Лосиний Ріг, аби зняти нас із тобою зі скель, та ще й під пострілами, — кулі так і періщили по воді… А той голод у Нуклукайто? А як вона бігла по льоду, щоб принести нам звістку? Так, вона була доброю дружиною, — кращою, ніж та, інша… Ти не знав, що я був одружений? Я ж не казав тобі? Так, спробував було одружитися — там, у Штатах. Ось чому я тут. А ми ж разом росли… Поїхав, аби дати їй привід до розлучення. Тепер вона його матиме.

Але з Рут усе було по-іншому. Я думав, скінчимо тут усі справи і наступного року поїдемо звідси — я і вона… а тепер уже пізно. Ти її не відправляй до її племені, Кіде. Це буде з біса тяжко для жінки — повернутись туди. Тільки подумай — чотири роки їсти з нами шинку, боби, борошно й сушені фрукти, а потім — знов рибу та оленяче м'ясо! Не можна їй повертатися — вона вже звикла жити по-нашому, спізнала кращого життя. Подбай про неї, Кіде. А може, ти… та ні, ти завжди остерігався жінок… ти ж мені так і не сказав, чого приїхав сюди. Будь добрим до неї, скоріше відправ її у Штати. Та якщо захоче, нехай повернеться… може, колись вона скучить за рідним домом.

А малий… він іще тісніше пов'язав нас, Кіде. Я так хочу думати, що це буде хлопчик. Тільки подумай! Плоть від плоті моєї. Кіде. Йому не можна тут лишатись. А якщо дівчинка… та ні, цього не може бути. Продай мої шкури; за них дадуть тисяч п'ять, і ще стільки ж на моєму рахунку в Компанії. Владнай мої справи разом зі своїми. Думаю, наша заявка себе виправдає. Допоможи йому отримати гарну освіту… і ще, Кіде, — це найголовніше, — не дозволяй йому вертатися сюди. Ця країна не для білих людей.

Мені гаплик, друже. У кращому разі — три дні, може, чотири. Ви мусите йти далі. Мусите! Пам'ятай, це моя дружина, мій син… Господи! Якби ж то був хлопчик! Вам не можна лишатися зі мною. Це моя остання воля — йдіть!

— Дай мені три дні, — благально мовив Мейлмют Кід. — Може, тобі стане краще; хтозна, що воно буде.

— Ні.

— Тільки три дні.

— Ідіть!

— Два дні.

— Це моя дружина і мій син, Кіде. Не проси мене.

— Один день.

— Ні, ні! Я наказую…

— Тільки один день. Із їжею ми щось придумаємо; може, я підстрелю лося.

— Ні!.. Ну, гаразд. Один день — і ні хвилини більше. І ще, Кіде… не залишай мене вмирати самого. Один постріл, — просто натиснути на курок. Зрозумів? Подумай про це… Подумай! Плоть від плоті моєї, а я ніколи його не побачу…

Скажи Рут, нехай прийде. Я хочу попрощатися з нею, сказати, щоб вона дбала про сина і не чекала, поки я помру. А то вона ще відмовиться йти з тобою. Прощавай, друже… прощавай. Кіде! Слухай… треба копати вище, на схилі. Я там щоразу добував центів на сорок… І ще, Кіде…

Той схилився нижче, аби розібрати останні слова — сповідь помираючого, що позбувся своєї гордині.

— Пробач мені… ти знаєш, за що… за Кармен.

Залишивши жінку тихо плакати біля чоловіка, Мейлмют Кід одягнув парку і лижі, взяв рушницю і подався до лісу. Він не був новачком у борні проти лютої Півночі, та ще ніколи перед ним не стояло таке важке завдання. Якщо дивитися тверезо, це був простий розрахунок: три життя проти одного — приреченого. Але він вагався. П'ять років пліч-о-пліч, на річках і стежинах, на стоянках, у копальнях, перед лицем смерті на полюванні, у повінь, у голод, — ось що пов'язувало їх із Мейсоном. Ця дружба була такою міцною, що він іноді несвідомо ревнував до Рут, — із першого дня, коли вона стала між ними. А тепер він мусить власноруч розірвати цей зв'язок.

Він молив Бога, щоб назустріч трапився лось, хоча б один лось, — але, здавалося, вся звірина покинула цю землю, і пізно ввечері він, знесилений, приплентався до стоянки з порожніми руками та важким серцем. Собачий гавкіт і відчайдушні крики Рут змусили його поспішити.

Підбігши до місця, він побачив, що жінка борониться сокирою від оскаженілої зграї. Собаки порушили залізний закон хазяїв і накинулися на їжу. Перехопивши рушницю за ствол, Кід кинувся на поміч, і давня гра природного добору постала у всій своїй первісній жорстокості. Рушниця й сокира здіймалися й опускалися, то влучаючи в ціль, то мимо, розмірено та безнастанно; волохаті тіла кидалися туди й сюди, очі в собак палали, з пащек капала слина. Людина і звір стялись у лютій сутичці за першість. Потім побиті собаки відповзли від вогнища, зализуючи рани і жалібно скімлячи до далеких зірок.

Весь запас сушених лососів був знищений, і на двісті миль шляху лишалося не більше п'яти фунтів борошна. Рут повернулася до чоловіка, а Мейлмют Кід обідрав і розрубав на шматки ще тепле тіло одного із собак, череп якого був проламаний сокирою. Кожний шматок він надійно сховав, а шкуру і нутрощі кинув недавнім товаришам убитого собаки.

Ранок приніс нові клопоти. Собаки гризлися. Жертвою зграї стала Кармен, що досі чіплялася за своє вбоге життя. Не допомогла і покара — собаки вищали й звивалися під ударами нагая, та розбіглися лише тоді, коли від здобичі не лишилося нічого — ні кісток, ні шкури.

Мейлмют Кід працював, прислухаючись до марення Мейсона, який знов повернувся у Теннессі й виголошував довгі безладні промови, звертаючись до своїх колишніх парафіян.

Поблизу росли сосни, і це полегшило справу. Рут дивилася, як Мейлмют Кід ладнає схованку, подібну до тої, що влаштовують мисливці, аби вберегти м'ясо від росомах та собак. Він прихилив верхівки двох молодих сосон одна до одної і, нагнувши їх майже до самої землі, зв'язав ременями з оленячої шкіри. Потім приборкав собак ударами нагая, запріг їх у нарти і поклав туди все, окрім шкур, у які був закутаний Мейсон. Він обв'язав тіло помираючого ременями і прикріпив їхні кінці до верхівок сосон. Один удар ножа розрубає ремені, і тіло злетить у повітря.

Рут покірно вислухала останню волю чоловіка. Бідолашна жінка була привчена до покори. Ще дівчинкою вона, як і всі її одноплемінниці, звикла схилятися перед чоловіками — володарями усього живого — і знала, що жінці личить бути слухняною. Кід дозволив їй на мить виявити своє горе і востаннє поцілувати чоловіка — її народ не знає такого звичаю, — а потім одвів її до передніх нарт і допоміг надягти лижі. Наче сліпа, вона машинально взяла жердину й нагай і, поганяючи собак, рушила в путь. А Кід повернувся до Мейсона, що вже був без пам'яті. І після того, як Рут зникла з виду, він іще довго сидів біля вогню, вимолюючи в неба скорої смерті для свого товариша.

Тяжко лишитися наодинці з болісними думками серед Білої тиші. Мовчання темряви милосердне, воно ніби огортає людину невидимим покривом співчуття; але сяюча Біла тиша, прозора крижана пустка під сталевим небом, не знає жалю.

Минула година, дві — Мейсон не вмирав. Опівдні сонце, не визираючи з-за обрію, осяяло небо тьмяним відблиском свого вогню; та скоро він згас. Мейлмют Кід встав, повільно підійшов до товариша й озирнувся довкола. Біла тиша немовби глумилася з нього, і йому стало страшно. Різко прозвучав одинокий постріл. Мейсон злетів у свою піднебесну гробницю, а Мейлмют Кід, поганяючи собак, помчав у сніжну далечінь.

Чорносвитники

Пам’ятаємо, не забудемо!

Битва за Дніпро тривала із серпня по грудень 1943 року. А з 3 по 6 листопада - її кривавий апогей! Вже 15 вересня німецький фельдмаршал фон Манштейн наказав своїм військам, що ледве стримували наступ, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. Гітлерівцям удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони. При відступі німці застосовували тактику випаленої землі. У зоні 20–30 км перед Дніпром знищували все, що могло пригодитися супротивникові. Палали наддніпрянські села...

У двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км — від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу заходилися форсувати річку. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми...

Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну!!! На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. Согрішу цитатою мовою оригіналу:

"Над берегом звенел командирский мат...

Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — згадував письменник Віктор Астаф"єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. — Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?"

Ці події він описав у другій частині роману "Прокляті та вбиті" — "Плацдарм": "На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей..."

Аби підняти бойовий дух війська, Сталін — наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438. Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько "дніпровський герой". Тому, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери (котрі здебільшого нічого не форсували) і лише 1268 сержантів і солдатів... Для жителів міст і сіл Лівобережжя у Сталіна були інші аргументи: вони мали "змити ганьбу перебування на окупованій території". Українських парубків та чоловіків "...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — "пиджачники". Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде", — згадує Григорій Клімов в автобіографічній "Пєснь побєдітєля".

Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично, яко бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. І зменшеили! У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000 "піджачників", тільки за дуже приблизними! мінімальними! підрахунками, загинуло 250–270 тисяч!!! Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 380000. Українців у цій битві використали як "гарматне м"ясо"... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Однак це лише частина правди. Бо мобілізованих спішно українців одразу кидали в бій і до битви за Дніпро, винищуючи у такий бузувірський спосіб! Олександр Довженко був на фронті кореспондентом й бачив бійню над Дніпром восени 1943 року. У своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що "... в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих"... Письменник-фронтовик Олесь Гончар про дніпровську бійню 1943-го згадав у романі "Собор": "...На толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. "Піджаками" називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно...

А наступної днини сільські дітки побіггли "...на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...

Того ж дня малеча їхня.., змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!" Нині 75-ті сумні роковини трагічної масової погибелі "піджачників" на Дніпрі...

Друзі, “звільнення Києва до річниці Великого Жовтня”… – одна з найтрагічніших для України подій за роки другої світової війни!!! Тільки нещодавно офіційно визнали, що під час визволення Києва тільки на Лютізькому напрямку загинуло 400 тисяч !!! бійців; на Букринському плацдармі полягло 650 тисяч!!! Вдумайтеся, понад мільйон!!! Пом‘янімо!

Ігор Ходак.

Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання.

Українці самі дозволили влаштувати війну та страждання. Легко звинувачувати тільки Росію - Портников.



- Як вважаєте, Росія колись відпустить Україну?

- Ні. Якщо Росія вважає Україну частиною власної території, то чому вона має відпускати територію, яка є її власною? Так буде десятиріччями… Можливо, через років 50 у наших відносинах щось і зміниться. Але ми не знаємо, як буде виглядати світ через 50 років, як буде виглядати РФ, чи буде вона у тих своїх кордонах і масштабах, в яких вона є зараз. Якою буде Україна, чи не буде вона частиною ЄС або НАТО? Як вони будуть співіснувати? Ясно, якби Україна була частиною НАТО і ЄС в 14-му році, нічого такого не було б. Але це - вибір самого українського суспільства. Саме українці створили умови для російської агресії, дали можливість Кремлю влаштували оцю війну і оці страждання.

- Чому ви так думаєте?

- Більшість українців завжди була проти вступу в НАТО, завжди підтримувала будь-яку російську позицію стосовно Альянсу. Навіть коли мова йшла про югославський конфлікт – українці підтримували Росію, її позицію. От нещодавно, коли хорватські футболісти на чемпіонаті в Росії сказали "Слава Україні", - українці почали підтримували збірну Хорватії і говорити, яка це чудова країна. А в роки югославської війни вони підтримували Сербію, а не Хорватію. А чому? Бо на боці Сербії була Росія. Це просто треба пам’ятати і не забувати, що та Україна, яку ми знаємо тепер, з’явилася тільки після 14-го року.

Нагадаю, коли Партія регіонів блокувала можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, вона спиралась на думку переважної більшості населення. Українці завжди намагались обирати поміж ЄС і якимись інтеграційними формами співіснування з Росією. І робили це до останнього дня Майдану 2013-2014-го року.

Українці у 94-му року голосували за Кучму, який прийшов до влади з гаслом відновлення економічних та політичних стосунків з Росією, які були до 91-го року. А всі інші країни Європи в цей час проводили реформи, вступали в НАТО, в ЄС. А що робила Україна?

І так було ще у 98-му році, коли в РФ струснула велика економічна криза. Це вікно можливостей ми не те щоби згаяли, ми його не помітили. Воно просто було нам не потрібне, бо ж весь час жили під проросійською владою.

- Хто в цьому винен – українська влада чи люди?

- Суспільство, яке не дозріло до самого розуміння незалежності. Он недавно прощалися з Левком Лук’яненком, говорили, яким він був борцем за незалежність. Але в реальній українській політиці Лук’яненко був маргіналом всі 90-ті роки. Він балотувався на посаду голови Верховної Ради, він балотувався на посаду Президента України. Скільки людей за нього голосувало і за саму ідею незалежності?

А Чорновіл, якого перетворили на ікону незалежності? Він теж був маргінальним політиком, який програв президентські вибори та ще й не був єдиним кандидатом від опозиції. І що, це пов’язано з якимись особистими якостями цих людей? Вони були не такі? Ні, це ми були не такі.

- Опоненти би вам сказали, що винен Радянський Союз, бо саме він заполонив наше суспільство пропагандою і одурманив його.

- А чому люди не були одурманені цими ідеалами в Латвії, Литві, Естонії, на Західній Україні? Тільки тому, що на Сході і в Центрі був Голодомор? Чи тільки тому, що населення цих регіонів було учасником усіх процесів, які відбувалися в тодішньому Радянському Союзі, тому і вважало себе частиною цієї системи? Батьківщиною вважало не Україну, а Радянський Союз?

Не тільки у Латвії, Литві, Естонії, окупованих 1940 року, але й і у Грузії, яка потрапили під радянську окупацію одночасно з Україною, було не так. Грузія оголосила про свою незалежність ще до розпаду СРСР. А нам для цього був потрібний "путч" і ще не дуже зрозуміле ставлення до незалежності з боку населення. Люди не знали, що матимемо в результаті.

Тому коли ви питаєте, чи відпустить Росія Україну, - я відповім: нехай Україна відпустить себе сама. Ми живемо в країні, де запровадження квот на ефіри власною мовою викликає роздратування більшої частини суспільства. У нас українська мова не є провідною в цих квотах і навіть це викликає роздратування. Вам не здається, що це дещо дегенеративне ставлення до власної цивілізації і культури? Так, дуже легко звинувачувати в усьому Радянський Союз, Росію, владу, але нехай люди спершу на себе подивляться.

- А де ви бачите корінь проблеми?

- Я вважаю, що в цьому і є корінь проблеми – наше суспільство слід змінювати. Так, нам лишилася спадщина Радянського Союзу, і ми з цим маємо співіснувати довгий період, тому й постійно запізнюємося. Зараз ми вирішуємо проблеми, які більшість народів Європи вирішили ще у 19-му ст. З точки зору толерантності й прав, ми відстаємо від Європи років на 50. З точки зору церковного права - взагалі на 150 років. У Європі -давно національні церкви у православних країнах. Там взагалі це питання не стоїть. Європейці зараз займаються десекуляризацією суспільства.

- І як ми рухаємося у наших цивілізаційних процесах?

- Рухаємося так, як і маємо рухатись. Не думаю, що можемо швидше. Те, що відбулося за останні 4 роки — це великий цивілізаційний ривок вперед. Його могло би ніколи і не бути, якби не війна з Росією. Якби не Крим і не Донбас - ми б досі існували в тому стоячому болоті, в якому були до 2014 р.

- Тобто ціною війни, ціною втрати території і ціною тисяч життів – українці визначились і прийняли вибір?

- А політична нація не формується шляхом радощів від перемоги своєї країни в футбольному чемпіонаті. Всі країни, які раділи перемозі своїх збірних, пройшли через важкий шлях поневірянь, війн, громадянських конфліктів. Навіть такі благополучні країни як Швейцарія склалися в результаті громадянської війни і конфліктів, а не в результаті футбольних перемог. Людям, можливо, і неприємно це чути, але іншого шляху формування нації не існує. Звичайно, краще малою ціною, ніхто не хоче, щоб гинули люди, але так буває не завжди.

- Ну от Україна, наче і об’єдналася у 14-му році, але того розвитку, на який очікували люди немає.

- А чого люди очікували? Люди очікували покращення рівня життя, але це процес на десятиріччя. Можна об’єднатися, але від цього рівень життя не покращиться, для цього потрібні реальні економічні зміни, зміна системи управління економікою і люди самі мають бути учасниками свого економічного будівництва. Для цього потрібно, щоб не було тотальної корупції, люди мають хотіти платити податки державі, а не шукати варіанти як їх не сплачувати.

Це дуже благородно і чесно, коли люди хочуть збудувати армію на власні внески, але якби люди платили податки і голосували за відповідальних політиків, їм не потрібно було б закривати амбразури власними тілами. Це те, що у нас не можуть зрозуміти. У нас волонтерство сприймається як головна чеснота. Але головна чеснота - це правильне голосування за відповідальних політиків і податки. Не потрібно бути волонтером, коли держава може сама виділити гроші на збройні сили. А коли нема ні податків, ні бюджету, ні чесних розподільників цих грошей - доводиться шукати гроші у власній кишені.

- Люди кажуть, мовляв, ми готові платити податки, якщо будемо бачити, що вони йдуть цілеспрямовано і кошти не розкрадають.

- Люди зараз бачать, що податки йдуть цілеспрямовано. Будуються дороги, змінюється інфраструктура. Реформа місцевого самоврядування призвела до того, що зміни відбуваються, але це якось не дуже міняє ставлення людей до податків. Тому нехай самі себе не обманюють.

- Серед українців існує теза, що на виборах голосувати теж ні за кого, бо у списках одні й ті самі обличчя.

- Якщо люди так вважають, то нехай самі йдуть в політику і голосують за себе. Реальна політична система може вибудуватись тільки за двох умов. Перша - коли ти сам готовий взяти на себе відповідальність, а друга - коли ти сам готовий фінансувати свою політичну кар’єру і свою політичну партію. Якщо вважаєш, що з’явиться хтось і профінансує ту політичну партію, яка тобі сподобається - то ти ідіот. Такого не буває.

Олігархічні політичні сили мають орієнтуватись на спонсорів. У всіх цивілізованих країнах є чітка система фінансування політичних партій, яка залежить від громадян і держави – тобто від платників податків. А у нас політичні сили залежать від доброго дядька, і коли я говорю людям, що якщо вони хочуть змін, то мають створити свою політичну партію і самі ж її фінансувати, ті починають обурюватися. Але якщо вони обурюватимуться, то весь час будуть заручниками тих, хто готовий витрачати свої гроші і захищати свою власність.

- Вважаєте українців безвідповідальними?

- Так, я вважаю українців безвідповідальними. Українці живуть за парадигмою: "я ні в чому не хочу брати участь. Вони всі погані. У нас жахлива влада. Хай вони самі там живуть і не заважають жити мені". Але потім, коли все руйнується, українці виходять на повстання проти чергового пройдисвіта, намагаються відновити державу, а далі знову повертаються до своїх справ, до городів, і чекають, коли можна повстати. І так може тривати до безкінечності. Сподіваюсь, що у 14-му році ми цю парадигму перервали.

- Така парадигма - це проблема менталітету?

- Ну, народів з таким менталітетом багато, українці не єдина анархічна нація в Європі. Але всі нації збудували більш-менш ефективні держави. Сподіваюсь, нам більше нікуди дітись - ми або побудуємо ефективну державу, або станемо частиною РФ.

- Бачите потенціал у молодого покоління для таких змін?

- Бачу і вважаю, що це зовсім інші люди, хоча б тому, що вони не травмовані радянським менталітетом. Але я не дуже розраховую на людей віком 20+, бо вони виховувались у суспільстві пострадянських цінностей. А от діти, які пішли в школу після Майдану, умовно кажучи 2007р. народження, оце вже інше покоління. Але ці люди прийдуть у доросле життя десь у 2027-2032-их роках і мені вже буде за 60.

- Боїтесь, що не зможете насолодитися їх здобутками?

- А я нічим і не хочу насолоджуватись. Я хочу будувати державу і у мене немає ніякого бажання насолоджуватись. Я прекрасно розумів, на що ми йдемо, коли ми цю державу проголошували. У мене не було ніяких ілюзій, були мрії, але не ілюзії. Мріяв, що якимось чином побачимо таку країну, як Польща, країни Балтії. Мріяв, але розумів, що це нереально.

- Україна може стати нинішньою Польщею хоча би років за 20?

- Може стати Румунією, але не Польщею.

- І далеко не Німеччиною чи Швейцарією?

- У кожної країни своя доля і свій шлях широкий, і я не знаю, чому ми маємо бути Німеччиною. Румунія - це хороший приклад успіху. Це православна країна із такими ж корупційними проблемами, як наша, із таким же далеким від політики суспільством, як і наше, дезорієнтованим з точки зору політичних поглядів.

- Україні потрібен Європейський Союз?

- Потрібен, бо це частина глобального світу. По-друге, це рецепт вирішення тих складних проблем, що існували в Європі впродовж століть. Адже у ЄС об’єдналися країни, які між собою воювали і знищували одна одну. У них була маса проблем з точки зору прав людини, національних меншин і територіальних претензій. І ЄС всі ці проблеми врегулював. Якби зараз Україна була членом ЄС, то у нас би не було проблем з нашими західними сусідами - угорцями, як немає нині проблем у південного Тіроля, німецькомовного регіону в складі Італії.

Великобританія не може вирішити проблеми "брекзіту", бо головною виявилась непроста ситуація довкола Ірландії - кордон між Північною і Південною Ірландією. А англійці про це навіть і не думали, коли голосували. Сотні жертв, взаємна ненависть, підозри, тортури, терористичні акції — все те, що було на острові Ірландія, може повернутись, якщо не знайдуть механізму, який збереже цей спільний простір.


Obozrevatel

Вельми стисло з приводу виходу США з "Ради ООН з прав людини".

Отже, є така релігійна організація - "Свідки Єгови". Було, колись, перечепили мене на вулиці, то я ще з ними здобув базову богословську освіту.

Оце внизу чотири знімки одної їхньої книги, як бачите перший наклад вийшов 1988 року, на момент цього видання 1995 року, загальний наклад складав 16 мільйонів 600 тисяч примірників.

СЄ дуже не люблять таку організацію як ООН, дуже часто її критикують саме за те, через шо США і вийшли з "Ради з прав людини".

Ну почитайте самі. :)

Іллєнко: “А сто років тому також “Свобода” була винна, що Росія напала на Україну?”

1. 30 років. Народився у Києві.

2. Батько – класик українського кіно Юрій Іллєнко, мати – актриса Людмила Єфименко. Старший брат – Пилип Іллєнко, голова Державного агентства України з питань кіно.

3. У 2009 році закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За спеціальністю – політолог.

4. З жовтня 2009 року – аспірант кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

5. З весни 2004 року долучився до Всеукраїнського об'єднання “Свобода” (формально став членом партії в 2005 році, з настанням повноліття).

6. З 2006 по 2010 рік обіймав посаду заступника голови Київської міської організації ВО “Свобода”, після – керівник столичної організації “Свободи”.

7. На дочасних виборах до Київради 2008 року балотувався за виборчим списком ВО “Свобода” (№5). Утім, партія не подолала прохідний бар’єр. На президентських виборах 2010 року був довіреною особою Олега Тягнибока у одному з виборчих округів міста Києва.

8. На виборах 2010 року за списком ВО “Свобода” обраний депутатом Київської обласної ради.

9. В 2012 році став наймолодшим народним депутатом Верховної Ради України. Депутатський мандат отримав у одномандатному виборчому окрузі № 215. На дочасних виборах 2014 року повторно обраний у тому ж таки виборчому окрузі.

10. Одружений. Дружина – Анастасія.

Отже, пане Андрію, чи все вірно у цій десятці? Якщо так, переходимо до бліц-опитування. Короткі запитання і такі ж короткі відповіді. У Вас буде 40 секунд на кожну відповідь. Відлік зворотного відліку – на відеостіні.

Вам колись було соромно за свої вчинки? Якщо так, то за які саме?

Соромно – важко підібрати точно слово. Думаю, це трошки інше відчуття. Відчуття певної незавершеності справи і почуття величезної відповідальності перед іншими людьми.

Вам було колись шкода своїх політичних опонентів?

Опонентів – так, ворогів – ні. 

А кого Ви вважали опонентами, кого – ворогами?

Вороги – хто виступає проти України, Української держави. Інші – опоненти. 

Вам колись доводилося блефувати у своїй політичній діяльності?

Так.

У яких випадках?

Інколи доводиться йти на певні маневри в політиці, без цього – ніяк.

 Яку найбільшу суму хабаря Вам пропонували і за що?

Не пропонували.

Чи доводилося Вам самому давати хабарі?

Я не воджу автомобіль, тому найтиповіший спосіб давання хабарів мене оминув. Напевне, десь в студентські роки. В якійсь поліклініці могло бути, але в політичному житті – ніколи.

Скільки коштував Андрій Іллєнко у 2004 році?

Думаю,чице можна було якось оцінити. Я тоді був 17-річний юнак, який закінчував школу і думав, як почати політичну діяльність. Тому не знаю, як це оцінити. Просто активна молода людина. 

Скільки коштує Андрій Іллєнко у 2018 році?

Коштує – це трохи двозначно…

Важить, скільки важить?

Думаю, треба питати виборців, вони можуть дати відповідь.

Чи маєте Ви політичні амбіції? Мрієте стати президентом України? 

Всьому свій час. На сьогоднішній день переді мною – інші завдання. 

Ким Ви себе хотіли б бачити за 10 років?

Корисним Україні, але точно не буду говорити, бо не хочу загадувати. За 10 років все може дуже змінитися. Навіть за рік чи півроку. 

Дякую за бліц-опитування, пане Андрію! Переходимо до основних запитань нашої програми.

Ви достатньо рано прийшли в українську політику. Ви ще були неповнолітнім, а вже займалися політичною діяльністю у “Свободі”. Ваш батько – Юрій Герасимович на парламентських виборах 2006 і 2007 років також балотувався від “Свободи” до Верховної Ради. Одначе   партія у парламент не потрапила. Розкажіть, як Ви опинилися у “Свободі”? Батьків вплив?

Сталося це так. У батька була величезна – проти нього – буря інформаційна після фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», яку він  зняв на початку 2000-х років. І після цього настав момент, коли для нього, як він для себе вважав, кіно закінчувалося, він розумів, що навряд  чи в нього вийде знімати кіно. І він повністю поринув тоді ще в  громадську, ще не політичну тоді, діяльність, дуже багато писав тоді публіцистики. І на початку 2004 року він написав велику статтю, яка називалася «Відозва до українців». Багато україномовних видань її опублікувало. Вона потрапила, як потім виявилося, до рук Олега Тягнибока, який тоді вже був щойно обраним головою «Свободи». Він знав Юрія Іллєнка як кіномитця, але дуже захотів особисто познайомитися. І була така ситуація, я закінчував 11 клас. Повертаюся додому і бачу, що батько в квартирі в кабінеті, з кимось говорить. Розмова закінчується, виходить Олег Тягнибок, якого я вже тоді знав, я дуже активно слідкував за політикою. Я, звичайно, був здивований, трохи шокований. Батько нас познайомив, і що мені тоді здалося дуже незвичним, те, що Тягнибок не став зі мною спілкуватися  як з підлітком, з дитиною. Він став зі мною говорити абсолютно на рівних, як з дорослою людиною, залишив свій телефон. А я проявив інтерес, кажу, що цікавлюся націоналізмом, політикою. Я, звичайно, на наступний день набрав. Він сказав приходити  до Верховної Ради, і я пішов. Так  і почалося. Десь там через пару тижнів мене вже затримали в райвідділку міліції за розклейку плакатів. І це був мій початок політичного шляху. 

Ви народилися у кіношній родині. Ваш тато, мама та рідний брат - частина історії українського кіно. У Вас не було спокуси спробувати себе у кіно?

Я абсолютно задоволений своїм життям у тому плані, що я займаюся тією справою, якою мріяв займатися. Бо я з дитинства займався історією. Мені завжди була цікава політика, і не просто політика як така, абстрактна, а завжди мене цікавила саме патріотична політика. Тому вважаю, що зараз я на своєму місці А що стосується кіно, живучи в родині Юрія Іллєнка, не мріяти про кіно було неможливо. І, безумовно, в мене були такі думки піти шляхом батька. У мене не лише батько був у кіно, а і мої дядьки, і мама – актриса. Звичайно, я думав про це. Але так складалося. По-перше, все-таки мене більше вабила політична діяльність, я цим горів, я цього хотів. У кіно не було такого аж хворобливого потягу, що ти просто жити без цього не можеш. По-друге, такий час був: коли я обирав професію, то кіно тоді в Україні майже не знімалося. Якби зараз, коли такий ренесанс українського кіно, коли ледь не щотижня нова прєм’єра в кінотеатрах, можливо, я би по-іншому мислив. Але в той момент для мене було очевидно, що кіно не зовсім те, де я хотів би себе бачити. Хоча життя довге, тому все в життя може бути. От мого батька знають як кінорежисера, але він і оператор, і актор, і літератор, написав декілька книжок, і художник, і політик. Тому я сподіваюся, що може ще різне бути.

Ви закінчили філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю політологія. Вчилися в аспірантурі. Вам вдалося захиститися? Питаю, бо інформація про кандидатську дисертацію відсутня.

Я не кандидат наук, на превеликий жаль. Я спочатку закінчив бакалаврат, потім магістратуру, потім три роки провчився в аспірантурі, навіть здав кандидатські іспити, в мене була фактично готова кандидатська. Але я не закінчив цей процес. Тому що восени 2012 року, коли в Україні відбувалися вибори, я пішов тоді кандидатом на мажоритарний округ. Я повністю тоді присвятив себе виборчій кампанії. До речі, керівники з розумінням до цього поставилися. Це був той період, коли треба було закінчувати всі ці формальності і виходити на захист, але я собі вирішив так: якщо виграю – це одна історія. Якщо не вдасться виграти, то тоді, напевне, буде інша історія. І, напевне, тоді я би якраз повністю найближчий час цьому присвятив. Але коли я став народним депутатом, вільного часу не залишилося взагалі. І, відповідно, я вже не міг адекватно зайнятися науковою діяльністю, я це було б навіть не зовсім правильно. Я – категоричний противник, коли людина під час своєї політичної чи адміністративної роботи доктором наук стає. Ми ж розуміємо, що в більшості випадків це пишуть не вони. Тобто займатися треба або наукою, або політикою. Якщо люди мене підтримали і я став народним депутатом, то я присвятив себе повністю законодавству, політичній роботі, і в мене не було часу займатися дисертацією. Вона написана, але не захищена. 

А яка тема дисертації?

Вона сформульована так: “Ідея еліти в ідеології українського націоналізму першої половини 20 століття”.

Початок Вашої політичної кар’єри розпочався за часів Помаранчевої революції. 14 років, що минули відтоді, кардинально змінили Ваше уявлення про українську політику?

Тоді я був просто звичайним учасником революції, не був причетний до штабів чи прийняття рішень. Займався винятково активізмом, ходив щодня на Майдан, кілька разів ночував на Майдані. Пам’ятаю, з однокурсниками ми блокували  адміністрацію президента, це було все дуже романтично, дуже все було цікаво. Це був дійсно період піднесення, тобто це дуже хороші спогади, мої особисті. Але якщо ми говоримо про моє пізніше політичне осмислення цих подій – воно було. Хороші спогади лишилися, але особливих наслідків Помаранчева революція не мала. І саме тому, що вона не мала особливих наслідків, не була змінена олігархічна система, Україна продовжила ту ж політику, яка була до революції, навіть потім відбувся реванш. І цей реванш призвів до потреби революції, яка сталася в 2013-14 році. З політичної точки зору я зараз оцінюю революцію, як величезне позитивне піднесення українського народу, яке, на жаль, тодішні політики, принаймні більшість з них, використали просто для того, щоб вирішити свої приватні справи.

А що було би, якби в 2014 році переміг Віктор Янукович? Тобто ми би прискорили нашу історію?

Можна багато будувати сценаріїв, але ми не можемо знати цього напевне. Думаю, все-таки він не міг тоді перемогти з тієї причини, що більшість України його не сприймали як президента. Власне, Майдан і виник, що люди не хотіли Януковича, люди не хотіли проросійського президента. Але внаслідок дискредитації Помаранчевої революції, провалу політиків, які прийшли на хвилі Помаранчевої революції, внаслідок того, що в нас почалася сильна суспільна апатія, Україна зразка 2010 року була, на жаль, готова змиритися з президентом Януковичем. Але ненадовго, буквально на кілька років. Зараз, на превеликий жаль, ми бачимо, що тривожні дуже тенденції. Дуже схоже, що цей реванш фактично відбувся – м’який реванш. А може відбутися  і жорсткий реванш і власне, давайте, подивимося на тих політиків, які були на сцені першого Майдану. Майже всі вони зараз, дивіться, Порошенко, Азаров, Турчинов, Тимошенко, ми можемо називати фактично всі прізвища людей, які були на тому першому Майдані. Хто, наприклад, став владою? Той же Яценюк, наприклад. Він же після Помаранчевої революції ввійшов у вищу еліту політичну. Ці всі люди після революції2014 року прийшли до влади, більшість з них. Тому, звичайно, тут ці паралелі є.

Зі “Свободою” Ви вже 15 років. Як би Ви охарактеризували свою роль у цій партії? Окрім, звісно ж, офіційного статусу заступника голови Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.

Моя функція в партії на сьогоднішній день – це, перш за все, робота у Верховній Раді. Тобто я очолюю  достатньо невелику, але, на мій погляд, достатньо дієву групу “свободівців” у парламенті, на мені лежить ряд політичних задач, які напряму формулюються керівництвом партії. Тобто це і перемовини узгодження позицій з нашими партнерами по націоналістичному табору, низка інших завдань, певне кураторство над цілим рядом областей від депутатського корпусу, це достатній широкий спектр завдань. Ідеологічною роботою в нас займається Олександр Сич, він заступник з питань ідеології, і Юрій Сиротюк – він з питань політичної освіти заступник. Але, безумовно, я завжди цікавився питаннями ідеології, раніше в мене на це було більше часу – і на теоретичні статті, і на читання публічних лекцій. Але якщо зараз у мене буває вільна хвилина, я теж намагаюся це робити.

Очевидно, у той час, коли Ви займалися політичною діяльністю поза парламентом у Вас було якесь своє уявлення про те, як облаштована українська політика. Після приходу до Верховної Ради це уявлення змінилося?

Про це говорять всі, в плані жарту більше, що зал набагато менший, ніж він здається по телевізору. З телевізора інакше це сприймається. Якщо говорити про політичні враження, я не боюся бути десь неоригінальним, але скажу так: як я приблизно уявляв, що таке Верховна Рада – на відсотків 80-90 так воно і є. Я просто відразу йшов туди без рожевих окулярів. Розумів, що це місце, де треба серйозно морально готуватися, щоб там опинитися. 

І фізично, бо Ви починали, коли  Партія регіонів була. 

І фізично теж. Я розумів, що іду у Верховну Раду не для того, щоб якісь свої справи вирішувати. Конкретно в 2012 році ми просто йшли туди для того, щоб знести антинародний режим. Ми не приховували це. Все, що ми могли зробити для цього, ми зробили.

Під час Революції гідності Ви активно боролися за активістів Євромайдану. 3 січня 2014 року на Прорізній, після відвідин слідчих на Вас та адвоката Сидора Кизіна напав десяток невідомих осіб. Як результат – у Вас перелом щелепи та струс мозку.  

Я уточню. Була спочатку інформація про перелом, це не підтвердилося, був забій. 

Вам вдалося встановити тих, хто Вас бив на Прорізній?

Мене багато разів викликали на допит, бо в мене було два епізоди під час Майдану. Перший – ще в грудні, в ніч на 11 грудня. Тоді я потрапив у перших рядах у, скажемо так, бійку. Другий епізод – 3 січня під райвідділком.  За цими епізодів мене багато разів викликали в правоохоронні органи, але якоїсь конкретної відповіді я  не отримував. Тобто на сьогодні, наскільки мені відомо, ці особи не встановлені, не було якогось суду чи вироків. Цим займається як юрист Сидір Кизін, можна уточнити в нього деталі, але те, що там не було висновків остаточних, це точно.

Але це, очевидно, були “тітушки”?

Я зараз візуально відтворити не зможу, бо все-таки пройшло багато часу. Важко було точно встановити, хто це: чи “тітушки” чи переодягнені в цивільне представники правоохоронних органів. Я навіть більше схиляюся до другої версії, тому що “тітушки” все-таки виглядають трошки по-іншому. Але точно це встановити я не тоді, ні зараз не можу, для цього існують правоохоронні органи.

На Вашу думку, чому нинішній владі так і не вдалося встановити убивць Небесної сотні? Що завадило вашому соратнику Олегу Махніцькому, який був керівник Генеральної прокуратури після Євромайдану, встановити вбивць, які коїли злочини під час Революції гідності?

З Махніцьким історія така. По-перше, для мене, наприклад, ніколи не було питанням у загальному плані, хто вбивця Небесної Сотні. У мене є очі, вуха, я добре бачив і чув і як очевидець, і по відео в інтернеті, що було 18 числа в Маріїнському парку, де я безпосередньо був і бачив, що “Беркут” робив, як він нападав на людей. І так само, як 20 лютого зранку на Інститутській “Беркут” розстрілював людей. Тобто для мене не було питання, прізвищ цих людей я не знав, але те, що то робив “Беркут” і тодішня влада – очевидно. І кому підпорядковується “Беркут”? Тобто теж очевидно, хто їм дає зброю, команди. Питання в тому, щоб встановити кожного і покарати. Не тільки виконавців, а й замовників, організаторів. Махніцький, який був тоді на посаді в.о. прокурора трохи більше трьох місяців, за цей час були відкриті кримінальні справи, за якими йшли розслідування. Як усі розумієте – в тих умовах ситуації, яка наближалася до анархії, в умовах, коли вся прокуратура – всі старі кадри, він там був фактично один не з цієї системи. В умовах, коли не було практично закону, він зробив, у принципі, в тому плані максимум, що міг зробити: відкрив справи, почалися розслідування. Садить у тюрму, як Ви розумієте, не прокурор, а суд, той самий, який не помінявся – ні тоді, на зараз, з часів Майдану. А потім треба було когось зробити цапом-відбувайлом. Заодно – замочити “Свободу”, І для цього була навіть після відставки Махніцького організована кампанія, що він винен в усьому. Тобто не Аваков, який весь цей час на посаді, ні чотири генеральних прокурори, які помінялися з тих часів, як Махніцький був, і вже були повноцінними прокурорами. А от він в усьому винен, він усе зіпсував тощо. Хоча показовий приклад, що той же Садовник, який командував ротою “Беркут”, яка розстрілювала на Інститутській, при Махніцькому його посадили, а при наступнику Махніцького його суд відпускає і він тікає в Росію. Тобто ключовий і організатор розстрілу, і свідок, який міг би розказати, хто йому давав вказівки тощо. А Махніцький – ми з ним політично розійшлися. Коли він став в.о. прокурора, він вийшов з партії, він не відновлював своє членство в партії, як пішов з посади. Він пішов радником до президента Порошенка. Тому після моменту, як він пішов з посади в.о. генпрокурора, ми не несемо за нього відповідальності.  

Після Революції гідності висуванці “Свободи” обійняли міністерські посади. Це – Андрій Мохник і Ігор Швайка. Одначе протрималися вони там недовго. Обох звинувачували у зловживаннях. Чому, на Вашу думку, “Свобода” так і не лишилася учасників нової парламентської коаліції? Чому вас витиснули звідти?

Ви правильно підмітили, що всі ті так звані звинувачення, які були до “свободівців”, наприклад, на посадах міністрів, ні до чого не дійшли. Не те, що там до судових вироків – не дійшли навіть до оголошення підозр. А лише голослівні заяви в піар-простір. Стосовно, чому нас витискали. Це очевидно, ми для себе це чітко зрозуміли, коли, прийшовши після Майдану, опинилися в ситуації, коли перед нами було два шляхи: не йти у владу, лишатися в такій напівопозиції і заробляти політичні бали на тому, що відбувається. Ми розуміємо, що будь-яка влада, яка би прийшла після Революції, зіткнулася би з колосальними проблемами, і непопулярність дуже швидко почала б ставати ознакою цієї влади, але ми розуміли так само, що просто стояти і дивитися, як Україна тоне, як корабель, який іде на дно, ми не могли. І ми взяли на себе відповідальність, пішли у владу. В результаті ми одразу зіткнулися з тим, що ми опинилися у владі в певній ізоляції. Тобто все робилося для того, щоб нам зашкодити працювати, повісити всіх собак. Не дати нам реально щось змінити. Але навіть попри це доволі багато вдалося зробити. І коли ми вже вичерпали весь свій ліміт конструктивності, коли зрозуміли, що заради України нам треба десь промовчати, десь стерпіти якісь неприємні ситуації, коли зрозуміли, що ті люди, які стояли поруч з нами на сцені Майдану, вони роблять речі протилежні, які декларували на Майдані, то в липні 2014 року “Свобода” вийшла з коаліції. Я просто хотів би нагадати, що не нас витиснили. 

Підштовхнули до цього?

Просто ставили перед фактом, що ми мали бути молодшими партнерами. Але ми з цим не погодилися, вийшли з коаліції і наслідком цього стали вибори. Я скажу, якщо вертатися в ті часи, чи я шкодую, чи “Свобода” жалкує, вважаю, що ні. Це було необхідно для країни. Країна хотіла нового парламенту. Яким він став, це інше питання, але треба було парламент без більшості регіонів і комуністів, і це була обіцянка перед Майданом, що треба було оновити владу. Треба було йти на вибори, і ми на них пішли. 

Але був парламент без окремої партійної фракції “Свободи”? Тобто Ви боролися під час Революції Гідності проти регіоналів і комуністів, а в результаті ви в 2014 році як партія не потрапили до парламенту. 

Насправді сталося таке. “Свобода” за всімаекзит-полами пройшла в парламент, набрала 6,5 відсотка. Але, за офіційними даними, ЦВК нам недодали ці крихти. Ми переконані тоді були і зараз, що це була свідома позиція – не допустити “Свободу”. Це був певний консенсус всередині країни, між олігархічними силами і, на жаль, назовні – також. Бо нікому не була потрібна фракція націоналісті в у парламенті. Бо за ті два роки, які ми там були, всі зрозуміли, що з нами неможливо домовитися, нас неможливо зробити ручними і, найголовніше, що ми завжди будемо діяти в національних інтересах, а це не потрібно ні олігархам, ні закордонним силам. Їм потрібні слухняні виконавці їхньої волі. Наступний крок – величезна інформаційна кампанія в 2014-15 році на знищення.  Тобто мета була  - знищити “Свободу”, взагалі знищити націоналізм в Україні. Кампанія, яка велася місяцями. Якщо ми згадаємо – майже всі теми, які тоді проти нас використовувалися, виявилися абсолютним пшиком, фейком. Були забуті за кілька місяців після виборів, але тоді роль інформаційного шуму вони зіграли. Ми в 2014 році – згоден з Вами – так, ми боролися, у нас менше було думок про власні політичні вигоди, і це підтверджується тим фактом, що нам об’єктивно було невигідно йти в уряд. Нам би краще з точки зору рейтингу стати збоку. Навіть проголосувати за цей уряд, навіть не давати туди міністрів, а стояти збоку і спостерігати, коли вони спіткнуться. І другий варіант – якщо би за нами була влада. Ми би зубами, ногами, всім, що завгодно, чіплялися б за крісла в 2014 році. Зараз кажуть: “Ви і так би вийшли з коаліції, тому що тоді було зрозуміло, що Порошенко розпускає Раду”. Не так все просто було. Великою мірою саме позиція “Свободи”, яка сказала, що ми маємо-таки йти на вибори, зіграла. Що вибори таки були. Це дуже вагомий фактор. Погляньте на нинішню Верховну Раду, як усі чіпляються за свої крісла. В 2014 році, влітку, не дай Бог, щоб Україна знову таке пережила. Але ми тоді розуміли, що все одно нам треба. Тому що це була вимога Майдану, бо треба було цей парламент міняти. Ми побачили, що перший місяць після Майдану «регіонали» перелякалися і голосували за все, що завгодно. А потім вони отямилися, і все.  І парламент блокується, у нас фактично в тому парламенті не було проукраїнської більшості. 

 Попереду 2019-й рік – рік виборів наступного президента України і рік виборів нової Верховної Ради України. Але наступний рік буде важливим і для “Свободи”. У 2014 році – після Революції Гідності Ваша партія, попри вашу активну участь і у Євромайдані, і у створенні добробатів, не змогла подолати прохідний бар’єр до Ради. Скажіть, як за останні чотири роки змінилась партія “Свобода” і один із її лідерів – Андрій Іллєнко?

Ми не змінюємо кардинально гасла чи погляди, тому що ми – ідеологічна партія. На відміну від більшості партій, які взагалі створюються під конкретні вибори. Ми не змінюємо свою позицію в глобальних питаннях. Тому я не думаю, що щось кардинально інше, але акценти будуть поставлені. Я думаю, що всі побачили, що таке парламент без націоналістів. Мається на увазі без фракції націоналістів, і всі розуміють, що це питання не просто успіху чи не успіху “Свободи”, а питання національної безпеки України. Без націоналістів український парламент стає недієвим. По-друге, це антиолігархічна позиція. Тому що сьогодні, саме олігархічна система, яка, на жаль, те, про що ми говорили – ще до Помаранчевої революції, потім – після, потім – другий Майдан, після нього, не зазнала змін, залишилася на місці, і це те. Що тягне нас назад, що не дає розвиватися. У нас є наш антиолігархічний пакет законів, я думаю, це будуть ті основні тези, з якими ми будемо йти на вибори.

У вас є пакет законів, який презентував уже Олег Тягнибок та Ваші соратники по блоку – не знаю, блок чи не блок буде.

Ми на сьогодні говоримо про об’єднання зусиль націоналістів, про тих, хто підписав національний маніфест.

Але, очевидно, цей пакет уже буде розглядати наступний парламент, тому що в нинішньому парламенті люфту для розгляду цього законопроекту нема. Принаймні скільки зараз “свободівців” у Раді?

П’ятеро.

Це недостатньо.

Ми це розуміємо, але все-таки не будемо сидіти, склавши руки. Будемо вимагати ще в цьому парламенті на прийнятті якихось законів. Але я з Вами згоден, що на прийняття всього пакету можна сподіватися лише в новому парламенті.

 Свого часу, у 2014 році, активно тиражувалася версія про те, що втрата Україною Криму та Донбасу була спровокована “свободівцями”. Мовляв, жителі цих регіонів просто були залякані заявами і погрозами з боку вашої партії. Ви відчуваєте вину за собою?

Ні, абсолютно, бо це маніпулювання. Війну почала Росія, вона готувала цю агресію багато років. Про це вже навіть говорить відкрито Путін, який ще в 2014 році не говорив це відкрито. Зараз він говорить прямо, що той же Крим готувався задовго до подій 2014 року. Подивіться їхні медальки “За взятие Крыма”, “За возвращение Крыма”, там починається з 20 лютого 2014 року. Тобто ще ніякий Закон про мову, який був скасований 23-го, ще не був скасований. Найцікавіше полягає в тому, що цей закон узагалі-то скасовувала Верховна Рада, а не “Свобода”. Бо “Свобода” мала всього 37 голосів, а щоб скасувати, треба 226. По-друге, цей проект про скасування був взагалі не за авторства «свободівця», а взагалі він був за авторства В’ячеслава Кириленка, який тоді був у “Батьківщині”, а зараз є віце-прем’єром. По-третє, він не був скасований по факту. Рішення Верховної Ради було, але тодішній голова Верховної Ради Турчинов не підписав це рішення. 

В результаті Конституційний суд скасував це рішення. 

Тільки Конституційний суд пару місяців тому, навіть менше. Про це і мова, що на цьому будується вся аргументація проти “Свободи”: от “Свобода” винна. А сто років тому також “Свобода” була винна, що Росія напала на Україну? Що більшовики  пішли на Україну? А коли суздальський князь Андрій Боголюбський напав на Київ у 12 столітті, це також, напевне, “Свобода” спровокувала? “Свобода” все спровокувала. Це, звичайно, гумор, але сумний гумор. Тому що для когось це досі неочевидно. Досі дехто вважає, що прийняття чи неприйняття якогось закону у Верховній Раді могло вплинути на позицію Путіна по вводу військ в Україну, яке готувалося дуже давно.

Нинішній президент України Петро Порошенко говорить, що він - президент миру, а не війни. Ви вірите, що і Донбас, і Крим можна буде повернути під контроль України винятково політико-дипломатичним шляхом?

Безумовно, не може бути якогось простого вирішення цього питання. Ми розуміємо, що маємо справу з дуже сильним, підступним і хитрим ворогом. Але якщо ми говоримо про те, що ми маємо дійсно перемогти, то іншого виходу у нас нема. Ми як нація маємо вижити, маємо розуміти, що це боротьба не за Крим і не за Донбас, це боротьба за всю Україну. Тому що Путіна не цікавить Крим і Донбас сам по собі, його цікавить політично підкорити Україну і фактично знищити. Тому що коли він каже, що українці й росіяни – це один народ, це означає, що українців як народу не має існувати, що вони просто мають влитися в російський народ. Це мрія Путіна. Тому ми розуміємо, що ця війна для нас є війною за виживання. І вона має декілька шляхів. По-перше, це зміцнення нашої обороноздатності й готовності в потрібний, слушний, оптимальний момент повернути тимчасово окуповані території. Коли цей момент буде, який буде оптимальний момент – я не пророк, не можу цього сказати. Але ми маємо бути до цього готові. По-третє, з власної волі окупанти звідти не підуть, це зрозуміло. По-друге, це посилення міжнародних санкцій і взагалі міжнародної коаліції проти Росії.  До речі, в цьому плані ми бачимо зараз суттєві зрушення – після подій у Британії, спробою отруєння, застосування хімічної зброї. Це і події в Сирії, тобто ми бачимо, що міжнародна коаліція проти Росії сьогодні реально вже існує. І цей факт показує те, що відбувається реально з російською економікою тощо. І, безумовно, це знищення московської п’ятої колони в самій Україні, на підконтрольній Україні території. Тому що поки ми не вичистимо свій тил від ворожої агентури, яка сьогодні процвітає в парламенті, в політиці, в медіа, ми ніколи не отримаємо перемоги на фронті. 

Запитаю Вас про те, чим Ви пишаєтеся в своїй політичній діяльності? Що Ви вважаєте своєю головною заслугою?

З одного боку, нехай краще про це скажуть інші, не люблю себе хвалити. По-друге, сподіваюся на те, що найбільше перемога – попереду.

Ваш рідний брат – Пилип Іллєнко нині очолює Держкіно. Як часто доводиться ставати Вам на захист старшого брата у владних коридорах?

У владних кабінетах – ніяк, можу допомогти просто братньою порадою, розмовою. Якимось адміністративним впливом – ні, у мене і нема такого впливу, не прагнув і мати.

У Вас є голос при голосуванні за бюджет.

Ми не голосували за бюджет усі ці роки, так що цим також ніяк не може допомогти.

Якою є ідеальна Україна у розумінні Андрія Іллєнка? Якою Україна має бути?

Соборна, самостійна, національна та соціально справедлива. Яка є водночас сучасною і в хорошому сенсі цього слова європейською. Приналежною до європейської цивілізації. Але водночас є глибинно самобутньою. Такою, яка би відображала всю тисячолітню історію нашого народу. Я думаю, що така Україна буде і такою вона буде дуже скоро.

Як думаєте, коли така Україна настане? Скільки часу потрібно, щоб таку Україну створити?

Я думаю, якщо в Україні буде справжня національна еліта, справжня патріотична влада, то 10-15 років буде цілком достатньо для того, щоб ми жили в тій країні, яку ми можемо з гордістю передати своїм нащадкам.

А що заважає створити цю політичну еліту?

Багато причин. По-перше, це геноцид, який ми пережили в 20 столітті. Це систематичне – кілька разіва – винищення еліти в Україні, яке відбувалося і в 20 столітті, і раніше, це постколоніальний синдром, якого ми ще до кінця не позбулися. Ну і це олігархічна система, яка великою мірою стала наслідком цього всього, що я сказав. Але я переконаний, що вже визрівають ті соціальні, політичні сили, те тло, на якому ця Україна виникне. І це вже буде факт, з яким усі будуть рахуватися. 

Коли Ви говорите про ті сили, які визрівають, Ви маєте на увазі “Правий сектор”, “Національний корпус”, “Свобода” - вона вже давно в українській політиці. Можливо, ще якісь є політичні сили, про які ми публічно не знаємо, але вони можуть долучитися до Вас?

Ми відкриті до діалогу з усіма державницькими силами, вважаємо, що треба саме політичну, стратегічну співпрацю будувати на основі ідеології. Тому що не побудоване не на основі ідеології – це все побудовано на піску, воно недовговічне. Тільки на основі ідеології, як ми зараз із іншими націоналістами підписали національний маніфест, маємо з ними співпрацю. А якщо ми говоримо про, скажімо, сили українські, але не націоналістичні, але загалом, з якими ми можемо знайти якісь точки порозуміння, то це – щодо конкретних питань, з якими у нас може бути спільна точка зору або якась тактична ситуація, де ми можемо з ними мати спільну мову. Але загалом, наголошую. Нам потрібно розвивати саме ідеологічний напрям, на основі якого нам треба будувати політику. Бо сьогодні Україна потребує ідеологічних сил в парламенті. Сьогодні Україна вже стомилася від цього тусування, цієї засмальцьованої колоди тих самих політиків, які вже 20 років мінімум правлять Україною, чи й більше, і людей. Які вже поміняли по десять партій, і ці партії безликі, які одна від одної нічим не відрізняються. Нам потрібні чіткі ідеологічні сили в парламенті, перш за все націоналісти, які будуть людьми, для яких національні, державні інтереси будуть понад особисті. Тоді у нас будуть зміни в Україні. 

І насамкінець ще одне запитання. Ви впевнені, що Україна вже остаточно прощається з Росією?

Україна уже остаточно попрощалася. Але є ще дуже багато сил і в самій Україні, на жаль, і за її межами, які хотіли би знову Україну перетворити на колонію, на провінцію російської імперії. І ми розуміємо, що легкою ця боротьба не буде. Але я згоден в одному: точка неповернення перейдена, Україна відновлюється. Тобто ми вертаємося до того, ким ми є. Тобто це не просто конструювання чогось, а повернення до себе, до своєї справжньої історії, ідентичності, мови, державності. Це й процес уже незворотній, хоча попереду боротьба ще дуже серйозна.

http://rudenko.kiev.ua/interview/andrii-illienko-a-sto-rokiv