Поляки, поляки, поляки.

Поляки, поляки, поляки...

От цікаво, а чи знаєте Ви, що одним із перших зробили поляки у листопаді 1918 року, коли захопили Львів.

Ні, Ви не помилилися саме єврейський погром (!!!) і спалили кілька синагог (додам кілька фото). Саме тому у Першій польсько-українській війні багато єврейських військових входило до Галицької Армії. Був навіть окремий батальйон "Пробоєвий жидівський курінь".

А Чи знаєте Ви, що поляки у вищезгаданій війні окупували Східну Галичину, так саме окупували. І це слово йшло у більшості наказів тогочасних польських командирів. Яке вони мали на неї право? - та ніякого!

Утворена ЗУНР у 1918 році охоплювала близько 70 тис. кв. км. території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреї, 2% угорців, румунів та інші.) Тобто євреї могли претендувати на створення тут своєї країни, так само як поляки. Але ж, сорі 71% українці (!!!). То може то таки їхня земля, і їхня держава там мала бути? А тепер уявіть на хвильку, що зараз, саме зараз підари окупували ту територію де Ви живете. На землі заселили найкращих військових, котрі боролися з Вами, Вас називають бидлом, Вашу мову, традиції і культуру забороняють. А з дітей Ваших згущаються. Тьфу….і мені не хочеться навіть про таке думати, але так було у Східній Галичині у міжвоєнний період. А чи знаєте Ви, що антисемітизм у міжвоєнній Польщі сягав апогею. Купа мітингів й лозунгів та таке інше. Фото : Надпис (польською) на транспаранті - "День без жидів. Хочемо офіційного гетто.", Львів., залишу в цьому дописі. А чи знаєте Ви, як поляки хотіли знищити українців у міжвоєнний період? Так-так, саме знищити. І той самиq міністр МВС Броніслав Пєрацький був дотичний до плану остаточної асиміляції українців у Польщі. Ну от його ОУН і грохнула.

А окрім того поляки, у мирний час вводили війська в Східну Галичину. Для чого? Та бо українці не хотіли жити так. От їм і треба було привід, щоб провести Пацифікацію. Придумали нібито ОУН проводила "саботажну акцію", котрої ніколи не було. Ну може спалили 10-15 копиць сіна на всю Галичину і Волинь і на тому все. Але це роздули і ввели в Галичину війська, понищили все, що хоч трошки було українським і організували арешти близько 2 000 осіб, та понад 5 000 обшуків. Демократи, бляха...

А чи знаєте Ви як поляки викорінювали українську мову. Так, не Валуєв і Олександр ІІ (ці то звісно, але в ХІХ ст..), а поляки, і зокрема куратор Собінський. На Волині із 442 українських шкіл станом на 1923 рік, допоки Рада амбасадорів Антанти не віддала Східну Галичину і Волині Польщі, у 1927 році - було аж 2 (!!!) українські школи (картинку додам). А керував усім цим дійством куратор освіти Собінський. За це УВО, а зокрема Шухевич і Підгайний його грохнули. І добре зробили.

А чи знали Ви, що Польща 30-их років була ближча до нацистів і фашистів, ніж до західноєвропеської демократії?

Як думаєте, хто розділяв Чехословаччину після Мюнхенської угоди та Віденського арбітражу. Так, Третій Райх, Угорщина і бдмссс - Польща!!! Ще одна картинка, як думаєте, що робить фірер Третього Райху на якихось похоронах, де домовина накрита польським державним прапором. Ой, а це ж він і кєровнікі із Райху на заупокійній за Пілсудським. Аж невдобно... (картинку додам) Цікаво чого ж то вони на похорон до Євгена Коновальця не поїхали...Не було жодного. Може через події у Варшаві у 1934 році?

А чи знаєте Ви, хто допомагав Угорщині нападати на Карпатську Україну, коли вона була ще автономною у складі ЧСР. Чи хто допомогав розстрілювати карпатських січовиків, коли ті відходили перевалами в Карпати. БІНГО - поляки. І операція "Лом" була, і фотографії з перевалів є, і як з угорцями в засос цілуються також. Найцікавіше, що у 1939-му році вони вирішили зробити із себе "зайчиків" і "котиків". Так Польщу розділили два тирани - Гітлер і Сталін, і нічого хорошого від цього не було. Але, камон, хлопці і дівчата, та ви у міжвоєнній Європі не були найсвятішими, скоріше туди – ближче до чорного і дуже гарячого.

А потім була "Волинь" 1943-го. Хоча, ні. Стоп. Чому Волинь, і чому 1943-го? Адже почалася Друга польсько-українська війна не там і не тоді. І не в липні 1943-го, і не в Парослі на початку 1943-го. А на українських етнічних територіях, котрі зараз в складі Польщі у 1942-му. І почалась вона із нападів збройного польського підпілля на українських селян. А потім почалася кровопролитна війна, у котрій і українська сторона, і польська сторона здійснювала злочини!!! Дві сторони! Про українські злочини говорять всі. А тепер прочитайте фрагмент польського підпільника Стефана Демського (фото книжки додам): «Одного разу, йдучи через село з «Твардим» та «Луісом», увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з’ясувалося, що одна з них – українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, «Твардий» вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам’яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що «боїться задниці». Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал «Твардий». Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і «Луіс» зайняв його місце. Зрештою настала моя черга. Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре «Твардого», знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою – через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар’єрою та своїм «патріотизмом», щоб тоді вийти й заявити «Твардому» прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й «Твардий», тож про жодні накази мови не було. От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим… Вважав, що перша сходинка до героїзму – це бути твердим, як «Твардий». Дотримуючись цієї засади, не думав вцілому про порятунок дівчини.

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, «витираючи від поту» сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками. Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд «Твардого», з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. «Твардий», хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: «Ти, «Жбік», завжди маєш ідіотські ідеї».

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч «Твардий» подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з’являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Ратуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.» То як? Тільки українці – «людобуйци»?

Найцікавіше і найприкріше (з точки зору сьогодення) те, що українські і польські повстанці змогли у 1945 році здійснити спроби до об’єднання і перемир’я, мали навіть кілька спільних вдалих акцій проти совєтів. Їм всім було дуже непросто, вони мали ще дуже, дуже свіжі рани. Але таки зробили це.

Що ми маємо натомість сьогодні. Поляки далі позиціонують себе, як найбільшу жертву Другої світової війни. Особливо, коли заходить мова про українців, то вони зразу починають говорити про Волинь. Зараз там загострення, бо вибори на носі. Ну і де ж дістати таких бажаних політичних балів на рівному місці? Правильно, треба говорити про Волинь. От вони й свого добилися. Вчора міністр МЗС України заявив, що буде дозволена ексгумація жертв «Волинської трагедії». Ніхто вже й не пам’ятає, чому був накладений мораторій на неї. А я нагадаю. Бо поляки, із своїх націоналістичних переконань і у тому числі за російські гроші знищили понад 15 могил та пам’ятників українцям на території Польщі. (На деяких трафаретами писали – «Кати Волині і Донбасу» Нормально?) Вимога України по зняттю мораторію була одна – відновіть могили і пам’ятники.

А що думаєте, відновили? НІТ! Довбали Україну і таки додовбали. Одні (українські політики) прийняли безхребетне рішення. Інші, українські ідіоти й ідіоти дуже цим тішаться. Я за справедливість. Я написав те, що наболіло, бо до повномасштабного вторгнення мав час більше займатися цією темою. І написав, бо не міг не написати. Так, багато з тих, хто міг писати такі речі вже не з нами, а багато хто, коли я у цю хвилину таки маю пару хвилин написати ці рядки – їбошиться далі із підарами.

Висновків не буде майже. Єдине, читайте істориків, а не політичні заяви. То у них для заробляння балів все чорно-біле. Насправді все має відтінки
п.с. знаю, що маю дуже розумних, мудрих і хороших друзів і знайомих у Польщі, і знаю, що з ним завжди можна дійти консенсусу. От саме їх не хочеться ображати, бо говорю не про усіх поляків.

КОРОТКИЙ РИМСЬКИЙ МЕЧ

(На вічну пам’ять ІРИНИ ФАРІОН – Української Касандри)

Людський світ визначається вічною боротьбою двох протилежних стихій: героїчної і приземленої, антигероїчної. Залежно від сили й горіння історичного героїзму розвивається кожне національне суспільство. Кожночасне витворювання героїчних «хвиль» у певний період історії породжувало моральні й мілітарно-політичні злети народів. У такий спосіб людство здійснювало свої переможні кроки до творення нових цивілізаційних основ, до утвердження ідеалів національної свободи й елітарного порядку, до відкриття просторів для величних культурно-мистецьких здобутків.

Паралельно до цього в людстві постійно існували й існують процеси дегероїзації, зумовлені чисельною перевагою в кожному національному суспільстві людей меркантильно-приземленого типу, отих хаотичних соціяльних мас, за Ґюставом Лебоном, які керуються примітивними інстинктами, нездатні до шляхетних переживань, вічно перетворюють національне буття на метушню й безмежну битливість та податливість. І тоді починалися неухильні тенденції до морального та культурного занепаду народів.

Змагання між героїчною і приземленою стихіями становить суть історичного процесу. Від того, скільки сил до творення шляхетної свідомости знайде в собі кожне національне суспільство, залежить наскільки воно розвинеться в плані створення ідеальної держави, за Платоном, в якій будуть правити аристократи духу і чину, буде реалізовувати свої принципи й ідеали ота героїчна еліта, яка колись народила державу Перикла й Римську республіку, яка здійснювала воїнські подвиги Александра Великого чи Хрестових походів, яка породила етику европейського лицарства й готичні світовідчуття, що донині дихають до нас неймовірною естетикою середньовічних соборів.

Якщо символічно й сконцентровано узагальнити про героїчний чин народів, то він виражається в образі короткого римського меча. Саме історичні зусилля римлян у перші століття творення республіки (а вони двигтять в душах всіх европейців і творять кожного з них дотепер!) показали, що головними двигунами історії є ТВЕРДІСТЬ і ПРАВДИВІСТЬ (непорушність прийнятих законів – знамениті закони Дванадцяти таблиць V ст. до н. е.), ПАТРІОТИЗМ (культ величі Риму), ТРАДИЦІОНАЛІЗМ (культ предків) і ГЕРОЇКА (розуміння визначальної ролі армії і воїнського виховання молоді). Ці чотири кардинальні принципи Римської держави забезпечили їй у всі наступні кілька столітні перемоги й ту виражальність і творчу активність римського духу, на якій пізніше були збудовані Католицька Церква і правова система Заходу, европейські університети й готичні міста-твердині.

Короткий римський меч – це символ рішучости й відданости, дисципліни й суворости, з якими давні римляни утверджували свою віру в героїчні ідеали. Він чітко ділить світ на Правду і Неправду, на Совість і Несовісність, на Віру (в ідеали) і Безвір’я. Бо національний поступ можливий тільки тоді, коли карається всяке відступництво й профанаторство, коли відкидаються всі теорії угодовства й «покаянія глави в людях», як казав Тарас Шевченко, коли мілітарний чин і героїка ставляться найвище як ідеали боротьби за моральну твердість і лицарську світлість нації.

Ірина Фаріон, убита на вулиці Львова яко символ гордого і свободолюбного українства, була для нашої нації тим золотим нервом, пульсуючим нервом національної гідности й жертовности, породженим вічним духом европейського героїзму. Вона була правдивою «українською Касандрою», яка одна мала силу духу й відвагу казати нації правду про всі її промахи і поразки, про всіх її страхопудів і зрадників, про слабкість і хитливість її характеру.

Ця людина перетворила СЛОВО на найсильнішу зброю. Вона вірила в безсмертя свого чину, і тому не боялася смерти й ходила вулицями Львова без охорони, майже кожного дня отримуючи погрози від ворогів про розправу. Вона пройшла звитяжний шлях від скромного науковця-філолога до ідейного вождя мільйонів. І саме за це її вбили – зі страху перед її можливостями як володарки дум і настроїв мільйонів.

Вона була бездоганним філологом, мислителем, національним трибуном в одній особі. І це робило її чин неймовірно яскравим і героїчним. Людина зі знаннями академіка без звання академіка, чи не найкращий публіцист України без офіційної праці в журналістиці, визначний ідеолог українського націоналізму без якоїсь вагомої посади в політиці. І це робило її життя дивовижно наступальним і полум’яним!

Ще за життя її порівнювали то з Оленою Пчілкою (першою націоналісткою в Україні), то з Лесею Українкою (величною місіонеркою української ідеї), то з Оленою Телігою (ідеальною героїнею чину). Але вона прокладала свій оригінальних шлях, збудований на принципах філологізму (культу рідного слова) і національного волюнтаризму (проповіді національної героїки). У часи загального нігілізму й постмодерністської дурійки вона проповідувала високий ідеалізм, у часи суцільної компромісности – сувору безкомпромісність, у часи гнилого пацифізму – римську войовничість.

Як дослідник української мови вона зуміла перетворити доволі суху й пісну цирину науки на надзвичайно живі й емоційні переживання мільйонів (її книги розходилися багатотисячними накладами!). Вона розгорнула безкомпромісну боротьбу за чистоту й виразність української мови, щоб навчити доволі літепле українське суспільство «любити своє», дорожити духовою традицією, плекати живе відчуття історії, історії духу передусім. Кожна її нова книга ставала подією для всієї нації. Як то студія «Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір» (2001), яка вчила розуміти систему правил як форму національного самоствердження, чи то праця «Мова – краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – ХІХ ст.» (2007), яка малювала картину історичного визрівання української мови й прищеплювала любов до її самобутности, чи то книга «Мовна норма: знищення, пошук, віднова» (2009), яка в багатогранних вимірах давала розуміння важливости боротьби за чистоту і багатство рідної мови, чи то ґрунтовна монографія «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV – XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива» (2015), яка давала розріз давнього періоду становлення української мови в синтезі із національними боріннями українства в часи бездержавности. Ці наукові праці вже стали класикою української культури й ідейними етапами зростання сучасного українства. Їхні думи і концепти ще століттями будуть творити нових «твердих українців», переконаних патріотів і жертовників національної ідеї.

Вона завжди мала сміливість і відвагу йти проти течії, якщо так веліло серце й ідейні переконання. У час повального захоплення усім західним і тотальної англізації українського освітнього та інформаційного простору, англізації української мови вона підготувала разом із своїми посестрами Галиною Помилуйко та Анною Бодровською книгу «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті» (2023), яка стала закликом для притомного українства боротися до кінця за суверенність рідної мови.

Маючи неймовірний дар творчої активности, Ірина Фаріон безнастанно вигадувала нові й нові проєкти публічної боротьби за українську суверенність: видавала добірки плакатів на захист української мови («Мова – твого життя основа», «Мова – краса і сила», «Слово – меч духовний»), готувала ідеологічні збірники («Скарб нації», «Від книги – до мети»), провадила багатосерійні телепрограми («Велич особистости», «Ген українців»), готувала регулярні виступи на Ютуб-каналах «Iryna Farion» та «Студія Ірини Фаріон», вела в Ютубі проєкти «Курси з української мови», «ПротиАнглізм», «ПолітОгляд». Усі ці напрямки діяльности перетворили її на одну з найпопулярніших постатей України. Відтак її особистісні впливи перевищували впливи цілих партій та масових громадських організацій.

Ідеологічна студія Ірини Фаріон «Степан Бандера – практик, теоретик, містик національного руху» (2010) увиразнила цілу низку важливих світоглядних, моральних, історіософських проблем українського націоналізму, стала віхою в розвитку сучасної націоналістичної думки України. Вона показала нам факт того, як сучасниця зуміла передати етику й світогляд визначного націоналіста, що став символом цілої епохи. Авторка ніби вичарувала у цій книзі стиль і дух самого Дмитра Донцова – найбільшого пропагатора українського героїзму!

Втрата цієї яскравої особистости означає дуже багато. Як ідеолог Ірина Фаріон задавала високий рівень національної вимогливости до українства, вчила бути суворими й безкомпромісними до ворогів та профанаторів національного руху. Як політик вона сіяла зерна правдивого героїзму та волюнтаризму в українській нації і вихоплювала з народної маси своїми ідеями нових міцних патріотів та кидала їх у бій за націю. Як науковець вона гуртувала довкола себе нові й нові когорти бійців інтелектуального фронту, щоб збудувати мур ідейного опору довкола України.

Ірина Фаріон була для нації отим «коротким римським мечем», з яким народи постають і перемагають. Вона боролася тільки словом, яке ставало в її устах «твердою крицею» (Леся Українка). Вона завжди мала внутрішню силу духу піднятися після вдалих ударів з боку її ворогів або пристосуванської маси, яка двічі відмовилася голосувати за неї на парламентських виборах у її рідному Львові. Бачила ницість і примітивність юрби, але ніколи не зневірювалася. Завжди зоріла до високого й ідеального…

Вона впала в бою, як падають найвідважніші воїни. З «коротким римським мечем»-СЛОВОМ при собі.

Філолог над філологами, трибун над трибунами, лектор над лекторами!

Прощавай, Українська Касандро! Да святиться ім’я твоє!

ОЛЕГ БАГАН,
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова,
Заслужений працівник освіти України
(«РІДНИЙ КРАЙ», №32 ВІД 6-ГО СЕРПНЯ 2024 Р.)

Іван Франко у Станиславові. "Локальна історія".

Івано Франківськ. Січень, Лютий, кінець Лютого – вже сонячна Весна, і Природа поспішає жити. До цього часу мене вже достатньо заштопали нарешті, шоби я міг прогулятися перед випискою. І я собі намалював маршрут здебільшого заснований на подарованій книжці; колеги з моєї компанії мене відвідували, привезли мені книгу із серії “Локальна історія” – “Станиславів”, звідки я помалу вичитував невідому і не стандартну історію Івано Франківська, і ото з неї й малював собі екскурсійний маршрут на майбутнє.

Івано Франківськ неймовірно миле місто! Боги! А які жіночі типажі навколо! Від них мені черепок зривало так лише у Варшаві, - слов’янські жіночі обличчя кругом, куди головою не крутни… банкет естетизму для очей. А особливо було болісно, як прилітаєш з Варшави до Харкова, виходиш з аеропорту в місто до транспорту, - і все. Навколо кожна друга оці… рруссскіє бабьі (типу Свєтлічной)…

--- Третій розділ “Франко, кохання та Станиславів”.
До Івана Яковича маю якусь особливу увагу. Рідкісний Майстер Слова. Назвав би його одним з головних будівничих класичної української літератури (як в американців Марк Твен). Тому цей розділ вичитував декілька разів. І потім ще й пройшовся описаними місцями… Хочу поділитися уривками й фотографіями.

--- “Станиславів” ---

На формування образу Франка істотно вплинуло змагання між українцями та поляками. В останніх був дуже сильний культ Міцкевича, Словацького, писалися їхні героїчні біографії, і своєрідною відповіддю українців було написання таких самих героїчних біографій Шевченка чи Франка. Це знищувало, замовчувало нормальні людські риси письменника.

* * *

Ще більше до формування сетереотипного образу Івана Франка докладалася радянська влада. З нього ліпили щось на зразок марксиста чи великого революціонера-демократа, який майже був схожий на Леніна, тільки от народився не в тій частині світу та був українцем.

* * *

Усі сучасники згадували, що Франко був душею кожного товариства. Франко не любив пити горілку, але зате полюбляв червоне вино. Він вважав, щось таке, як добре вино зрідка – то не є зле. Був невибагливим, але мав дуже добрий смак. Це виявлялося у дуже багато чому. Навіть в одязі, попри нестачу коштів. Мало є українських чи неукраїнських поетів, які були такими простими у поведінці і, скажемо, доступності. Франка можна порівняти з Шевченком, бо Шевченко був теж такий. Франко ніколи не твердив за свого життя, що він великий. Навпаки, він пробував себе по-своєму применшити.

* * *

Перше знайомство зі Станиславовом було не дуже радісним. У червні 1880 р. молодого поета, арештованого за пропагування соціялістичних поглядів, під конвоєм поліцейського доправили до міста після тримісячного ув’язнення у Коломийській тюрмі.

* * *

Вдруге Станиславів поет відвідав восени 1883 р. За словами одних, з метою збору матеріалів для редакції однієї з львівських газет, за словами інших - для цього могли бути інші причини. Зокрема відомий дослідник життя і творчості Франка Іван Горак з цього приводу пише: “Між 10 і 26 вересня 1883 року Фванко був у Станиславі. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилася загадкою. У Франка на руках закордонний паспорт. Що ж було такого поспішного, що змусило його їхати у Станіслав? Робота над історією літератури? Станіслав не був тим містом, звідки він міг би щось почерпнути.” В листі Михайлові Павлику молодий поет лише повідомляє: “Я ненадовго надіюсь на пару годин заїхати до вас до Коломиї, бо буду в Станіславі, де маю виписувати різні старі папери і документи.” Саме тоді в біографії Івана Франка вперше виринає прізвище Дзвонковська. У Станиславові мешкала полька Юзефа Дзвонковська, за офіційною версією, друге кохання Івана Франка. З дівчиною поет познайомився восени 1883 року, коли завітав у гості до свого університетського товариша Владислава Дзвонковського, брата Юзефи. Це була молода дівчина, розумна. Франко їй присв’ятив ряд своїх творів. Зокрема віршів “Гей рибачко чорноока”, “Рік минув, як ми зустрілись”, “Не схиляй своє личко рум’яне”, “Осторога”, “Н.Н.”, “Тричі мені являлася любов”, “Апострофа”, “Перспектива”, “До Юзі Д.”, “Газеля”, “Я забув” і повість “Не спитавши броду”. “Більш, ніж меч і огонь, і стріла, і коса. Небезпечне оружжя жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита.”, - писав Іван Франко. Сам Франко не приховував: “Значний вплив на моє життя, а значить також, на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”.
З розмов станіславських друзів Франка виходить, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була прикрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна і добра.

* * *

На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка “польськості” швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одиним словом. Франко покохав її. Мало того, він вирішує, шо після Ольги Рошкевич Юзефа – саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного: витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій. А також була серед тих жінок, які дійсно мали на нього найбільший вплив у сенсі не тільки особистих контаків, а й на те, що Франкові мислилося в творчості. Особливого шарму Дзвонковській надавало те, що вона, скажемо, була цілковитим антиподом Франка. Він був завжди жвавий, душею всякого товариства, він був веселий, натомість Дзвонковська була недоступна, навіть, як казали про неї – холодна. Це був як вогонь і вода, а в таких стосунках кохання дуже часто таки спалахує.

* * *

Згідно з етикетом, далі Іван Франко пише листа до матері Юзефи Антоніни Дзвонковської з проханням “о руку і серце” її доньки. Відповідь не забарилася: “Прикро мені відповідати на ваш лист негативно. Відомо пану, що саме положення моєї дочки противиться тому. Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що здається щастям, при ближчому розгляді не є ним… Прийміть від усіх нас сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська.”. На той час ще міцні були суспільні бар’єри та станова нерівність, бо Дзвонковські хоч і збіднілі, але були шляхтичами. Батько Юзефи Владислав був учасником польського повстання 1863-1864 рр. та отримав дозвіл на проживання в Станиславові. Франки, родичі по татові, належали нібито до сільської аристократії – вони були вільні селяни. Запис про одруження Якова Франка та Марії Кульчицької: соціальний статус нареченої названо “шляхтянка”, а про Якова Франка не написано нічого. Існує ще один, незаперечний доказ його неселянського походження. По смерті батька (1865) і матері (1874) круглий сирота Іван Франко як здібний учень отримав доволі високу стипендію з фонду Ґловінського, яку надавали дітям здрібнілої шляхти, і вона ніколи не дісталася би Франкові, якби він був селянином. Пізніше Франко написав, що Юзефа не пішла за нього заміж через свою хворобу – сухоти (туберкульоз), який тоді не виліковувався. Померла Юзефа Дзвонковська 5 Травня 1892 р., не доживши й до 30-ти років. Про неї автор залишив рядки:

Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”
І мовчки щезла там, де вічно темно.

Поховано Юзефу Дзвонковську на давньому християнському цвинтарі в Станиславові (сучасний Меморіальний Сквер на вул. Незалежності, за драмтеатром). Довгий час краєзнавці не знали, де вона була похована, і лише у 1965 р. Володимиру Полєку, багатолітньому працівникові Наукової бібліотеки, а згодом професору Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вдалося віднайти могилу Юзефи. На тому місці стояли дві великі плити з пісковика. Під однією був похований батько Юзефи Владислав, під другою похована вона разом з матір’ю Антоніною та сестрою Марією. На початку 1980-х рр. при знесенні старого цвинтаря і нібито перетворенні його на меморіальний сквер краєзнавцям вдалося вборонити дев’ять могил визначних людей. Могили Юзефи Дзвонковської вберегти не вдалось. “Да кто она для Франко? Какая-то любовніца”, явив свою “поінформованість” у відповіді на питання Михайла Головатого тодішній перший секретар міському партії Ярослав Федорчук. Відстояти могилу Двонковських тоді не вдалося, але місце її розташування зафіксували на фотографіях, і лише в Незалежній Україні відновили надмогильний пам’ятник. Щоправда він на декілька метрів не збігається з точним місцем, як встановлено пізніше, пам’ятник мав бути трохи ближче до вулиці Степана Бандери

До нас не дійшло жодного портрета чи фотографії Юзефи Дзвонковської. Однак збереглася картина М. Ройзнера “Дівчина з маком у волоссі”. Було встановлено, що автор портрета невідомої дівчини особисто знав Юзефу Дзвонковську. Мальовано той портрет було в Косові, коли там були і Ройзнер і Дзвонковська, яка хотіла скласти іспит на тамтешній пошті на маніпулянтку, тобто працівницю пошти. Риси обличчя дівчини з портрета дуже збігаються з рисами обличчя, описаної Іваном Франком. Коли привезли хворого Івана Франка додому в останні дні його життя, а це був Березень 1916 р. у кімнатах було холодно, Франко лежав у своїй спальні і весь час хотів проникнути у власний кабінет, який не опалювався, тому люди, які були біля нього, опісля зауважували, що Іван Франко сумно стояв у дверях, постійно дивився на стіну з картиною М. Розйнера “Дівчина з маком у волоссі”, виникали різні опісля підозри і пояснення, чому було велике зацікавлення Івана Франка саме цією стіною. Зрозуміла річ, у центрі уваги поета був портрет його коханої Юзефи...

--- “Станиславів” ---

Така от невідома історія про Івана Франка.
Пішов я до Меморіального скверу, походив навколо, шукаючи могилу Юзефи Дзвонковської, постояв коло екскурсії молодших школярів, котрим захоплена вчителька розповідала про народжену в Харкові Марію Крушельницьку, коло гробниці Крушельницьким, у місті, куди їх занесло у пошуках порятунку від совєтів-млів… Вчителька закінчила розповідь, діти почали розсіюватися сквером, запитав її чи не знає вона де могила Дзвонковських. Не знала. Повела своїх школярів далі…

Ну якшо у бік вулиці Степана Бандери, то значить піду алейкою правіше, подумав. І так – там знайшовся надгробок Юзі, її сестри і Матері. Тепер він був не просто каменем для мене, а надгробком жінки, яка справила такий величезний вплив на нашого Франка...

Ще весь день ходив Івано Франківськом. Дійшов до Дем’янового лазу, де русссскіє убивали людей у найдикіші способи... Але вас цим вже не здивувати.

Мемуари про те, як я брав участь у піратській озвучці українською.

Заголовок таки достойний тої дійсності, в котрій опинилася Україна. Де ж іще після 20-25 років після відновлення Незалежності може виникнути таке явище як піратська озвучка і навіть дубляж українською мовою?

Почну свої мемуари з... 1995 року, коли я з четвертого разу (впертий виявився) вступив до нашого Харківського Університету на факультет іноземних мов.

Мови мене приваблювали не так сильно як авіація та космонавтика, але достатньо, щоби зв'язатися з їхнім вивченням. Тому почав самотужки готуватися з нуля, щойно вирвався з совєцької армії в 91 році.

Варто мимохідь згадати одногрупницю москальку, на ім'я Ліля Малишева, котрій забракло чи то зв'язків, чи то грошей на мгу. Батькам дешевше було купити квартирку в Харкові десь на "Горизонті" та сплатити п'ятирічний пансіон, аніж щемитися в той мгу.

Навіщо я її згадав? Перший місяць занять, - то було знайомство та класифікація хто є хто. Мені вистачило пару разів поспілкуватися з цією Малишевою, щоби дати собі найсуворішу настанову - ніколи не віддавати своєї енергії на благо імперії. Не працювати на імперію, не перекласти жодного слова, ні фрази для видань імперії чи імперським язиком.

Слово "імперія" тут не комплімент, навіть попри те, шо воно завжди звучить компліментом для москалів.

Ліля - була (певен і зараз є) махровою імперасткою.  Така собі дюймовочка, кілограмів 40, і то якшо вдягнути в куфайку й добре намочити. Постійно мила голову шампунем з підфарбовуванням у рудий колір. Взувалася у потворне взуття, носками завжди схожими на сраку самки таргана, котра ось-ось відкладатиме яйця. Імперського мислення в голові мала на десяток дугіних. Типова уродженка тої квазі-імперії.

Тому мені вистачило пари бесід, шоби сказати собі: або перекладатимеш українською, або займешся чимось іншим (потім таки й зайнявся ІТ, закнічивши ХНУ в 2000).

В 2009 році, познайомився через ЖЖ з Олександром, котрий і порекомендував мене до студії перекладу та озвучки телесеріалів UATeam. Вона потім перейменовувалася 100 разів, - то "Омікрон" то ще якось... Перекладали ми серіали "Доктор Хаус", "Межа", потім пропонували зайти в команду перекладу "І мертві підуть", я не захотів. Не вставляла мені та тематика...

До того ж я постійно пропонував команді перекладати фільми, котрі ще не було перекладено. Вони вперто відмовлялися. Пояснювали тим, що можна залетіти за ліцензіями. В той час, як серіали чомусь озвучували. Там не такі ліцензії?

Все ж переклад декількох фільмів я зробив собі в шухлядку й постійно стукався в різні двері. Перший такий фільм переклав з подачі друга Геника "Майкл Коллінз". То було чисте натхення.

Ніхто не хотів братися за його озвучку, жодні з акторів.

Байбако TV, то була підарасня з Харкова, котра сиділа на двох стільцях, озвучуючи більше для кацапів, аніж для України. Ей, чуваки, як вам зараз? Совість не жметь? Чи ви її з собою не носите?

Малі мої доньки підростали, вдома був комп, з котрого можна було показувати фільми, але так мене марудило від того, що українською ні фільмів, ні мультиків. Купити на ДВД? Та яке там! Перший ДВД з українською озвучкою був "Карлсон" де Карлсона озвучував Олег Скрипка, а Малюка - Ані Лорак. Чудова гра голосів. Перекупили в нас Ані Лорак. Шкода, шо вона виявилася така не стійка. А так - чорта з два можна було шось купити. Залишалися лише торенти, або озвучка в кінотеатрах, дякувати за котру маємо Віктору Ющенко. Він протиснув це питання - не знаю якою шаленою ціною. А в 2009 з'явився у нас торент hurtom.com, він же ж toloka.to.

Нарешті я почав показувати доньками мультики і фільми нормальною мовою. Але їх тоді й там було мало. Тому почав сам перекладати ті, котрі хотів їм показати. На щастя з японськими аніме було простіше, до них уваги було мізер, менше навіть, аніж до серіалів. На Толоці познайомився з одним хлопцем і дівчиною, котрі в два голоси озвучували аніме, запропонував їм у подарунок свої переклади, вони погодилися.

Так першим був переклад "Навсікайя з Долини Вітрів" під перекладацьким псевдом "Leben" :)

Не те, шоби я добре знаю аж так японську, але багато цікавився. По чесному підстраховувався англійськими субтитрами, знайомився з ентузіастами з Японії на форумах і в них уточнював точність значень. Після "Навсікаї" той хлопчина з дівчиною чомусь застопорилися, більше не захотіли співпрацювати. Дивно, подумав я. Все ж добре було.

Яким я був наївним. 

А потім з'явився Google+ - перспективна альтернатива сраному фейкбуку, і ми ринулися туди. Там я познайомився з Рамзесом. Виявляється, Рамзес займався перекладами і озвучкою серіалів доволі серйозно. І випадково я натрапив на його посилання на чергову серію телесеріалу "Світляк" ("Firefly"). Ви знаєте про цей серіал з фінальної серії "Місія Сіреніті". Я трохи покритикував ту серію, а саме там де був уривок з блатною говіркою, її переклали по-кацапськи. Рамзес запропонував відповісти за свою критику покращенням. Я переклав той шматочок, скористався словником лебійської мови кобзарів, а де бракуало лексики взяв у Івана Котляревського з "Енеїди", з "макаронічної мови". Зайшло добре, і так ми з Рамзесиком здибалися. У нього ще була актриса, Оксана, в голос котрої я був просто закоханий - широченний діапазон, від підлітків до старих бабуль і проституток. Це талант!

Кажу йому, - завершуємо серіал, і беремося за мою шухлядку. Ок? Він подумав, зважив, - Ок!

Отже, так я долучився до "Товариства Три Крапки" штатним перекладачем-волонтером під перекладацьким псведом Іван Криниця.

Так, все за безплатно. Навіть свої гроші платили голосовим акторам. Заклик скинутися грошима на "Гуртомі" завжди дорівнював нулю...

Доробили ми серіал "Світляк" і пішли штампувати фільми з анімешками, публікуючи їх на  Гуртомі.

Наробили ми всього - не знаю, - мабуть з пів сотні найменувань. Навіть одного разу прибігли до нас діти зі сльозами на очах, кажуть канал QTV не доробили три серії мультсеріалу "Хот Вілз", доробіть, ну будь лаааска. Довелося зробити їм ті три серії, вони аж верещали від захоплення!

Після цього трапилося шось дивне. Всі наші торенти раптом пішли вниз, а потім і зовсім в архіви. Тобто роздчачі  з мого компа працюють, як і роздачі з інших компів, але вони штучно обнулені і засунуті в статус "заархівовано".

Водночас набігли в коментарі під кожною роздачею аніме Хаяо Міядзякі "знавці" японської мови, і почали критикувати кожне слово і кожну фразу. Навіть до літери "я" приколупалися в прізвищі Міядзякі. :)

На цій роздачі не повний перелік робіт "Товариства Три Крапки"  Треба залогінится, щоби побачити роздачі.

Нечутливий / Numb (2007) DVDRip
Cни Джіро Про Суші / 二郎は鮨の夢を見る / Jirou wa sushi-no yume o miru / Jiro Dreams Of Sushi (2011) BDRip-AVC
Витівки до зелених чортиків / Micmacs à tire-larigot (2009) BDRip
Імаджинерум - Уявосвіт / Imaginaerum (2012) BDRip Ukr/Eng | Sub/Ukr
Адзумі / あずみ / Azumi (2003) DVDRip
Наввипередки з Меверіком / Chasing Mavericks (2012) BDRip Ukr/Eng
Скотт Пілігрим проти Світу / Scott Pilgrim vs. the World (2010) BDRip
Ноктурна / Nocturna (2007) DVDRip Ukr/Eng
Відьмина експрес-пошта / 魔女の宅急便 Majo-no Takkyuubin (1989) BDRip 1280 х 690
Покійник / Deadman (1995) DVDRip
Дитячі ігри / Jeux d'enfants (2007) DVDrip Ukr/Fr
Відьмина експрес-пошта / の Majo-no Takkyuubin (1989) BDRip 856x480
Таємниця абатства Келс / The Secret of Kells (2009) DVDRip
Fallout: Ядерна Перерва серіал / Fallout: Nuka Break The Series (2011) SiteRip 1080p
Сінтел / Sintel (2010) BDRip 720p
Легенда про Чорний Фрегат / Tales of the Black Freighter (2009) BDRip Ukr/Eng | Sub Eng
Легенда про Кістяного дракона / Legend of the BoneKnapper (2010) BDRip
Нащадки / Descendants (2008) BDRip Ukr/Eng
Вітрина DC: Джона Гекс / DC Showcase - Jonah Hex (2010) BDRip-AVC
Гало 4: Уперед до світанку (Епізод 1,2,3) / Halo 4: Forward Unto Dawn (Episode 1,2,3) 2012
Світляк (Сезон 1) / Firefly (Season 1) (2002-2003) BDRip Ukr/Eng
Колізей: Римська Арена Смерті / Colosseum: Rome's Arena of Death (2003) DVDRip
Майкл Коллінз / Michael Collins (1996) DVDRip
Вони живуть / They Live (1988) HDTVRip 720p-mini
Остання Мімзі / The Last Mimzy (2007) DVDRip
Небесний замок Лапута / のラピュタ Tenkū no Shiro Rapyuta / Laputa: The Castle in the Sky (1986) HDTVRip
Особливі (Сезон 1) / Push Girls (Season 1) (2012) HDTVRip
Один гігантський стрибок / 1 Giant Leap (2002) DVDRip
Один гігантський стрибок 2: А як же я? / One Giant Leap 2: What About Me? (2008) DVDRip
Щоденники вампіра (Сезон 3) / The Vampire Diaries (Season 3) (2011-2012) HDTVRip Ukr/Eng | Sub Ukr

Все ж мене не полишало почуття, шо нас тихо ненавидять. Студія UATeams перейменувалася в Омікрон і почали збирати на Гуртомі гроші на озвучку, - і гроші їм почали скидати масово. Омікрон почали штампувати щотижня по фільму. Навіть озвучили два моїх переклади "Майкла Коллінза" та "Небесний замок Лапута" - хоча ми вже їх було зробили у "Трьох Крапках". Видно в них завалялися мої переклади, вони їх витягли зі столу та й пустили в хід.

Потім наші переклади почали перевикладати на торенті, типу в кращій якості картинки. А насправді ні: перевикладали роздачі з нашимми краденими перекладами. То канал "Новий", то "СТС". Як я знав, шо то наші переклади? Та дуже просто: я вставляв у переклади маркери, відомі лише мені й Рамзесу. Ці маркери палили їхній перефраз. Типу взяти наші тексти і перефразувати. Ну будь який дурачок впорається, але маркери перекочуваали всі як один у крадені "переклади".

Типовий приклад маркеру. Фільм "Наввипередки з Меверіком". Іде текст в оригіналі. "Мис Меверік, дев'ята тринадцять ранку", я пишу в перекладі "Мис Меверік, дев'ята тридцять ранку".

Ну треба ж бути абсолютно конченим довойобом, шоби не почути в оригіналі thirteen, замість thirty. Але для того, щоби почути, - треба ж слухати оригінал і перекладати з оригіналу. :)

Потім до Рамзеса почали звертатися різні організатори місцевих показів фільмів з проханням дати дозвіл на показ дітям аніме чи дитячий фільмів, шо ми було наозвучували. Звісно - ми ніколи не були проти. Лише раді були, шо діти бачитимуть фільми в гарному перекладі від душі.

Організатори жодного разу не намалювали на афіші логотип "Три Крапки" Трієчка в кружечку. І завжди обривали показ фільму до того, як прозвучить звуковий підпис "Перекладено і озвучено Товариством Три Крапки".

Ми з Рамзесом не могли зрозуміти  в чому справа. Дуже довго не могли зрозуміти. Прокололися ті самі підараси Байбако ТіВі. Зв'язалися зі мною з пропозицією перекладати на них, бо "Три Крапки" в немилості. В чиїй немилості? Мудак в чаті зрозумів, шо ляпнув зайве й зник.

Маленьке дослідження показало нам, шо Гуртом існує не на пожертви громадян, а фінансується єврейчиком Раднянським. Знаєте єврейчика Раднянського? Почитайте вікі про нього. Чувак не любить, коли хтось працює незалежно від нього. От він і насадив на свій гачок UATeam, вона ж Омікрон, вони ж Патлаті, вони ж ХДРєзка, і т.д... і тримає на голодному пайку, за шо вони мають відпрацювати також і на озвучці кацапським язьіком. Бо інакше вилетите на вулицю.

Потім з'явився портал https://uaserials.pro/ під егідою того ж Гуртом, котрий під егідою того ж Раднянського. Потім з'явився "конкурент" цього портала https://uakino.club/  - та ж сама схема, шо веде до Раднянського. На цих порталах ви не побачите жодного перекладу товариства "Три Крапки", якшо є той фільм, над котрим ми працювали, - то обов'язково з вкраденим в нас перекладом, бо маркери свою я впізнаю і через 100 років...

Нам казали, шо ми не професіонали. А ви чули озвучку серіалу "Експансія"? Гвена і Маслінки. Убогішого перекладу і дилетантськішої гри голосів годі шукати. Але вони є.

Такий от негласний бойкот "Товариства Три Крапки.

В чотирнадцятому році, я витратив два місяці на неможливе - на переклад французького фільму "Витівки до зелених чортиків". Здав переклад Рамзесу і вже за два дні був у Десні. Сказав Ігорю, - коли повернуся, хочу подивитися цей фільм в українській озвучці, а не в підарській, котра не передає смислів взагалі!

До речі, кацапські пєрєводи, я називав підарськими ще за два десятиліття до того, як ви почали кацапів називати підарами півтора роки тому. На мене дивилися за це відверто вороже.

Цей фільм був нашим мега успіхом. Взагалі не соромно навіть самому передивитися. Я як той Соломон, підбирав усі правильні слова і шукав відповідники. Цей фільм знятий всуціль на приказках і прислів'ях. Довелося докупляти ще словників, і дуже допоміг французько-англійський словник ідіом та детальний великий французько-український словник видавництва "Перун".

Ми з Ігорем Рамзесом пишаємося цією роботою. Це наша гордість.

Переклад довго не вдавалося вкрасти, але потім ТЕТ з СТСом - котрі фінансуються тим же жидком Раднянським, вкрали, але такий складний текст просто так не перефразуєш, то вони й не дуже старалися. Лише на відверто ДУЖЕ важких та очевидних місцях переставляли місцями слова й наголоси.

Підараси!

"Витівки" то була наша таки остання робота, і ми закрили наш проєкт. На жаль...

Пам'ятаєте, нещодавно був конкурс, хто озвучуватиме фільми українською для Нетфлікса? Хто виграв пам'ятаєте? Так-так, одні з тих уатімзів, в них назв з пів десятка, - але там всі одні й ті ж морди. І фінансуються тим же жидком Раднянсьим.

Тепер ми підходимо безпосередньо до суті. До цього скандалу із законом про необов'язковість дублювання фільмів українською для українських кінотеатрів.

Моя теорія, котра межує з упевненістю, - діла у жидка Раднянського пішли вже зовсім хріново. Навіть підарасам типу Малухи, котрий на наймокрішому лайні утримає балансування, стало западло начитувати тексти кацапам. Навіть за дві миски рису...

• - Любить зомбоящик, рівняється на московські зомбоящики, порівнює себе з ними.
• - Чому він переходить на московську коли каже: "Я ящик не смотрю, я на нем работаю"? Він когось цитує? Не порівнювати себе з дикторами інших каналів - це не правильна позиція. Чому? І тоді чому ця "не правильна позиція" має право на існування, за його логікою? хоча яка логіка після N-го виходу з запою... І яке відношення має "смотреть ящик" до "замовників з-за кордону" і "політики каналу"... це тупо набір фраз.
• - "Є замовники, вибачайте, з-за кордону" - в теперішньому часі, потім каже що аж "три роки тому", і підкреслює що "до війни" (ми ж не вкурсі, що вони й сьогодні гнуть спину на країну агрессора, нє). І це його вибачайте це типу "вибачайте", але нам пофігу, у нас тут малєнькій бізнєс.
• - "Наш співвітчизник" єврейчик Раднянський... ага втямив.
• - "Володіє їхнім СТС і засновник наших 1+1"...
• - "Він замовляє (звучить наче курвів до сауни) наших акторів, ми працюємо "російською мовою" - знову теперішній час, все ще замовляє...
• - Запрошують наших для передачі "животний смех" - ноу комент, це пік кар'єри, далі тільки діда мороза на утрєнніках в школах Ханти-Мансійска грати.
• - Каже: "я так для жарту кажу, знову варіант..." (підкреслити "для жарту кажу" і якийсь там "знову варіант", варіант чого? гешефта?). "Це ж іноземна мова, ми хочемо ну хоча б не російську платню, а хоча б подвійну. І вони на це пішли". Дві миски рису цьому Малусі, який на колінах просить, для жарту, подвійну ставку.
• Я читав відгуки московських працівників Тб, вони кажуть що це не така вже і прибуткова справа. бо таких голодних ротів там багато і повторювати одні й ті ж голоси ніхто не хоче. Отже кацапські диктори самі як вареники в маслі не плавають, виходить наших беруть на передачі типу "животний смєх" платять нічого, а потім піднімають вдвічі, що навіть за мірками напівголих дикторів-московитів дріб'язок.
• Одним словом хитрий лис, іуда і брехло, яке не бреше коли вживає якісь прості частини речення, а вкупі одне суцільне ковзання по лайну. По морді видно особливо на 37-39 секунді, одним реченням, його ота балаканина то - тиха хода підараса. Стільки насрати ляпів за 1 хвилину, це треба вміти.

А хто фінансував 95 квартал? Ну звісно жидок Раднянський! А ви й не знали? Не кажіть, шо не знали! :D Бо я на вас буду довго хохотать.

І жидок Раднянський дає замовлення своїм зеленим підарасікам і підарасочкам, протягувати оцей закон, бо тоді вся озвучка на нетфлікс піде через нього. І такі підараси як Малуха, байбако тіві, уатімз, омікрон та інший легіон хдрєзок будуть протікати лише через руки жидка Раднянського. А скаже жидок Раднянський кацапською озвучити, озвучать кацапською. Ну кинуть кістку і вам, посполиті, якийсь крадений "піратский" переклад зроблений душею й серцем від якихось там умовних "Трьох Крапок"...

І поки я два дні сидів у бані в цього жидка Цукерберга, читав ваші гнівні протести, жодного разу не побачив глибшого аналізу - кому треба? Кому вигідно? Війна іде за існування України як такої взагалі! А вони про український дубляж запеклися? А вони запереживали, шоби ви покращили знання англійської!

Та я взагалі - ПРОТИ викладання англійської мови в молодшій та середній школі. Лише в старшій школі і то факультативно, коли старший школяр визначиться з подальшим шляхом і вивчатиме іноземну з поглибленням термінології обраного шляху. Хоче дитина на мехмат - математичну термінологію. Хоче у політех - технічну термінологію більше, і так далі.

В молодшій і середній школі лише одна мова.  Українська.

А ви повірили, шо з вас хочуть зробити крутих спікерів? :D Та ні! У вас просто хочуть забрати останнє! І жидок Раднянський серйозно взявся очолити цей процес. А вся ця зелена і шоколадна підарасня з ним заодне. Оксени Лісові, Армовіри перші і арморвіри другі...

ПІД ЗНАКОМ УКРАЇНОФОБІЇ

№ 44 (143) 2-8 листопада 2005 року

«Украинцы являются трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получив­шей неожиданную свобо­ду и воздыхающей за без­заботными и в меру сыты­ми деньками рабства... Их, конечно, трудно назвать великой нацией».

Ця люта брехня про героїчну й велику україн­ську націю (до речі, першонацію світу — з коріння Мізинської культури) на­лежить нинішньому дер­жавному діячу, екс-голові СБУ, екс-народному депу­тату України Олександру Турчинову. Цитату взято з його претензійної та єзуїт­ської статті «Аутодафе», що друкувалася понад два роки тому в газеті «Вечер­ние Вести» № 141 від 19 — 25 вересня 2003 року. Не дивно, що вона викли­кала обурення всієї україн­ської громади. Адже на­родний депутат України паплюжить українську на­цію — велику націю Свя­тослава Хороброго і Яро­слава Мудрого, Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки і Марії Заньковецької, Миколи Міхновського і Степана Бандери, Вячеслава Чорновола і Василя Стуса.

Тішить ця стаття чорні серця великодержавних шовіністів: «Сматрітє, какіє ані украінци... Пара прєвратіть Украіну в рус­скую губернію...» Потирає долоні й опозиція: ось кого поставив було Ющен­ко головою СБУ — украї­нофоба, україноненависника!

Навіщо написано цю фальшивку? Можливо, Турчинов перейнявся си­нівським болем за Украї­ну і намагався у такий спосіб розворушити при­спану національну гідність українців, відкинувши «труслівость» і «воздиха-нія» за минулим? Адже так робив Максим Горький, коли називав московитів «нацией разбойников, во­ров и забулдыг». Однак «великий буревісник» пи­сав про це з болем, а Турчинов — із зоологічною ненавистю до українців. Він вдається навіть до гру­бої фальсифікації історії України, намагаючись при­низити українство, дискре­дитувати національну ідею, спаплюжити українську націю.

Так, у розділі «Эконо­мический парадокс» читає­мо: «... В 2002 г. ВВП по отношению к 1990 г. со­ставил 49,4%». І далі безперервні цифри — до­каз падіння в Україні ви­робництва товарів. І ні сло­ва про причини. То ж на­гадаємо Турчинову, з чого почався обвал в економіці: зі скасування у жовтні 1990 року тодішнім пре­м'єром Фокіним (за підтримки Леоніда Крав­чука) КОНТРОЛЮ З ФОН­ДУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ. І це тоді, коли державна власність становила 97%, а приватна — 3%. Поет Дмитро Павличко — цілко­витий профан в економіці,

— тоді, аби похизуватися, кричав з трибуни: «Треба дати свободу директо­рам!» Що ж, дали. І стали отримувати директори по п'ять зарплат...

Чому ж Турчинов боїться назвати перших державних злочинців не­залежної України — Фокі-на і Кравчука? Чому свою боязнь перекладає на ук­раїнський народ? Навіщо запитує: «Куда девалась наша мощь? Где наши ре­сурсы? Где наши капита­лы?» У Росії, пане Турчи­нов, — у тій, яку ви так бої­теся образити... Тож на­гадаймо: Кравчуки — фокіни запобігливо й задарма віддали Росії тактичну — суто оборонну! — ядерну зброю (вартістю 10 млрд доларів США). Це 2 200 ракет, збудованих в Україні за кошти українського на­роду. Віддали Чорномор­ський військовий флот, збудований на корабель­нях Миколаєва, Херсона, Керчі... Під час розподілу майна СРСР нам належа­ло 18% союзного флоту. Увесь Чорноморський флот, що становив 10% загальносоюзного (а це 80 млрд доларів), Кравчук віддав Росії. Хіба це не державна зрада?

Далі. Закордонні паси­ви. Нам належало їх на 26 млрд доларів. Віддали Росії. Віддали також військове спорядження на 44 млрд доларів. Зреш­тою, Кравчук власноруч відписав Москві всі зао­щадження українських громадян — понад 90 млрд карбованців. І досі Росія їх не повернула.

А торговий флот, сотні кораблів, за допомогою яких Україна озолотилася б? А озолотилися кишені Кравчука... Чи протестував проти цього Турчинов? Щось не видно було його протесту ні на мітингах, ні на пікетуваннях, ні на шпальтах газет.

Друге. Особливо га­небні закиди Турчинова українському народові про те, що він не чинив опору більшовицькому геноциду. Ось як, втра­тивши совість, пише про це автор пасквіля:

«...Миллионы украин­цев систематически унич­тожались почти без сопро­тивления, наследство раз­граблялось относительно небольшими, хорошо организованными группа­ми поработителей. При этом численность способ­ного оказывать активное сопротивление украинско­го населения обычно пре­вышала врага в сотни раз. То есть тысяча врагов уничтожала сто тысяч ук­раинцев, десять тысяч уничтожали миллион...»

Усе це позаісторична хвороблива маячня украї­нофоба: ЖОДНОГО ПРИ­КЛАДУ З ІСТОРІЇ АВТОР НЕ НАВОДИТЬ І НЕ МОЖЕ НАВЕСТИ... Бо все було навпаки: українці одвічно малими силами перемага­ли ВЕЛИКІ СИЛИ. Скажі­мо, давньоукраїнські пол­ководці — скити Скопасис та Ідантирс зі 150-тисячним військом лише за місяць (!) перемогли 700-тисячну армію Дарія І. А Богдан Хмельницький з 25 тисячами козаків пе­реміг 100-тисячне поль­сько-татарське військо в січні 1655 року під час Дрижипільської битви. Са­гайдачний з 42-тисячним військом здолав 400 тисяч турецьких вояків під Хоти­ном. Далі: взимку 1946 року під Коломиєю рій (!) хоробрих бандерівців зни­щив полк окупаційних со-вєтських військ... Можна ще наводити сотні при­кладів героїчного опору українців своїм нападни­кам, але справа не в не­вігластві автора пасквіля (хоча він профан в історії), а в його СЛІПІЙ НЕНАВИСТІ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРО­ДУ. Тому він втрачає будь-яку мораль, КОЛИ КОМЕН­ТУЄ НАЙСТРАШНІШЕ ЯВИ­ЩЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА — ГОЛОДОМОР 33-го: «... Если вспомнить голодо­мор, то численность кучки палачей и вовсе несопо­ставима с числом их жертв, подыхавших по-скотски тупо и молча, даже не пы­таясь защитить себя и своих детей в судорогах от го­лода...»

«...Подыхавших по-скотски и молча». Це так про більш як 10-мільйонний народ, опухлих від го­лоду дітей, жінок, старих... Ось вона чорна душа україноненависника: замість співчуття — презирство до безневинних і беззахисних жертв голодомору...

Я й зараз пам'ятаю, як ходили від хати до хати в селі Масляниківці під Єлисаветградом (нині — Кіро­воград) озброєні гвинтів­ками (зі штиками!) та ре­вольверами так звані ак­тивісти в пошуках останніх пригорщ зерна, останніх картоплин... Мого діда Плачинду Максима Митро-фановича — колгоспного сторожа (розкуркуленого), який пішов до Єлисаветграда добувати для мене, свого онука, шматочок ма­кухи (про хліб не йшло­ся), у міському парку пе­рестріли нелюди, вбили серед білого дня, розчле­нували і на міському ба­зарі продавали те люд­ське м'ясо, на чому їх і спіймала міліція... Ой, як страшно згадувати вимер­ле село, скімлення дітей, які не хліба просили, а лише ПОЛИЗАТИ МИСКУ, ДЕ КОЛИСЬ БУВ БОРЩ. Потім і того скімлення не стало чути, бо... в гарбу «переселилися»... Щоран­ку котилася вона, запряже­на парою волів, під хрип­кий голос воловика: «ВИНО-О-ОСЬ!» Уже не було кому виносити по­мерлих, тож дід-воловик самотужки витягував тру­пи і кидав їх до гарби... Ось так, пане Турчинов... А ви... «подыхавших по-скотски тупо и молча». Так — «молча», бо не було сил у людей... Однак то не «скоти» тихо вмирали, як ви зболили висловитися, а ЛЮДИ! УКРАЇНЦІ!

Про який опір ви гово­рите? Тоді ви мали б до­рікати 30-тисячній вер­вечці євреїв, яких восени 1941 року повели німці до Бабиного Яру. Насправді ОПІР БУВ! І досить силь­ний.

Згадаймо, з чого поча­лася совєтська влада: з безперервних ЗБРОЙНИХ повстань українських се­лян. Назвімо бодай кілька безстрашних командирів-отаманів, аби Турчинов знав, який опір чинили повстанці грабіжницькій, антинародній, антиук­раїнській радянській владі:

Данило ТЕРПИЛО (ота­ман ЗЕЛЕНИЙ) — органі­затор повстанської Дні­провської дивізії (чотири полки);

головний отаман Хер­сонщини і Таврії Матвій ГРИГОР'ЄВ;

Андрій ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО, отаман Катеринославщини;

подільський отаман Яків ОРЕЛ-ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ;

мотовилівський отаман БУРЛАКА (Овсій ГОНЧАР);

вереміївські отамани Панас КЕЛЕБЕРДА та Іван САВЧЕНКО-НАГІРНИЙ;

переяславський ота­ман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА);

степова дивізія Костя БЛАКИТНОГО (ПЕСТУШКА);

Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, отаман Звенигородщини та Холодного Яру;

отаман Чорного Лісу Денис ГУПАЛО;

отаман Мліївської гай­дамацької Січі Трохим ГО­ЛИЙ;

отаман Поділля Яків ШЕПЕЛЬ...

І ще десятки інших по­встанських загонів та їхніх отаманів.

Так, усі українські по­встанські загони 20-х років минулого століття було розгромлено, тисячі й тисячі селян-повстанців загинули героїчною смер­тю за вільну, незалежну Україну. Не помічати їх в історії, як це робить Тур­чинов, непорядно.

Отже, совєтська влада перемогла. Та страх перед українським селом у Ста­ліна та його поплічників зостався. Вони зробили все, аби задушити голо­дом українське село, його волелюбність, національну самобутність...

Спочатку за планом Сталіна — Кагановича зни­щили хазяйновитих селян, так званих куркулів. Зни­щили як клас. Тоді на­сильно вивезли до Сибі­ру та в інші віддалені ре­гіони тих заможних селян, які могли збройне захис­тити українське село...

Оббрехавши та спа­плюживши українців, Тур­чинов робить свій наклеп­ницький висновок: «Да, нас, конечно, трудно на­звать великой нацией. Да и само гордое слово «на­ция» по плечу ли нам?..»

І це йдеться про ПЕРШОНАЦІЮ СВІТУ, яка ста­ла матір'ю всіх індоєвро­пейських націй і мов. Це підтверджують авторитетні вчені всього світу. Так, у відомій світові праці анг­лійських дослідників-мо-вознавців Роберта Макрама, Вільяма Крена та Роберта Макнійла «The stopy of English» вміщено карту, що свідчить: і англійська, і всі індоєвропейські мови походять з-над Середньо­го Дніпра. Отже, давньо­українська мова є прама­тір'ю всіх індоєвропейсь­ких мов. Під картою Дніпра — підпис: «The home of the Indo-Europeas». Тобто Дніпро — «індоєвропейсь­ка прабатьківщина».

Зрештою, це підтвер­джують археологічні дані. Так, на початку XX століття відомий український вчений-археолог Федір Вовк вперше у світі розкопав предмет національної самоідентифікації: браслет з кістки мамонта з меандровим орнаментом, що сим­волізував безкінечність буття. Цей орнамент до­нині майстрині Прикарпат­тя тчуть на українських рушниках... Знайдено й жіночі статуетки, що свідчать про культ жінки-матері в давніх українців. Згодом археолог Бібіков віднайшов у глибоких ша­рах Мізинської культури перші музичні інструмен­ти. Отже, існував палео­літичний музичний ан­самбль.

З духовності починала­ся українська нація. З ду­ховності починалася людська цивілізація...

Далі — Трипільська культура (VI — III тисячоліт­тя до н.е.) — винайдення колеса, приручення коня, утворення першої держа­ви в світі — Оратти (Арат-ти) — країни орачів. Орна­менти на глиняному посуді V тисячоліття до н.е. — мотиви Землі, Сонця, Неба — адекватні розписи на космацьких писанках на­ших днів.

Українська нація про­йшла семитисячолітній шлях свого розвитку через такі державні утворення (змінюючи назви, але не змінюючи своєї менталь­ності): Оратта (золота доба давньої України!), Кіммерія, Скитія, Амазонія (держава українських дівчат-косачок, які перебу­вали в опозиції до патрі­архату), Сарматія — дав­ньоукраїнська наддержава від Уралу до Лаби (Ельби) — шість століть мирного життя 92-х давньоукраїн­ських племен. І далі: Пе-лазгія, Троада, Венедія, Етрурія, Лебедія, Роксоланія, Антія-Оратанія, Україна-Русь, козацька Україна...

За цей період лише на теренах Східної Європи та Азії щезли сотні націо­нальних мов, а отже — сотні народів, племен (обри, печеніги, половці, хозари та ін.), а українська нація, як і її мова, зберег­лася. І її можна назвати Великою, хоч би що там казали українофоби.

І ще Турчинов закидає, що українці отримали «неожиданную свободу», ніби манну з небес. Ні, в тій свободі безсмертний подвиг народних по­встанців, зокрема бан­дерівців, мельниківців, во­яків УПА, самопожертва геніального Василя СТУСА, боротьба гельсинської гру­пи, трагічна загибель Вале­рія Марченка, страждання в'язнів мордовських та­борів, діяння незабутньо­го Чорновола...

Усіх їх «не помітив» Тур­чинов. Таке «не помітити» міг лише недруг незалеж­ної України. Зате статтю він обрамив сценами інквізиції.

Звідки в Турчинові ця зневага до українців? Адже українофобство тут на грані абсурду. Це не що інше, як пасквіль, брех­ня, образа... Бездока­зовість, тенденційність, цинізм, безвідпові­дальність.

«НРАВСТВЕННОСТЬ ЧУЖДА УКРАИНСКОЙ ЭЛИТЕ...»

Отакої! Кого ж зарахо­вує Турчинов до еліти? Продажних чиновників? Зажерливих олігархів?

Як тут не згадати Олександра Довженка, який повстав проти більшовицького визначен­ня «гнила інтелігенція». Гнилим і вічно смердючим, казав Довженко, було міщанство. А українська інтелігенція завжди була і є взірцем високої духов­ності, чесності, порядності й жертовності в ім'я української національної ідеї. Саме українську інте­лігенцію в першу чергу знищували більшовики та інші окупанти. Як слушно зауважив Юрій Яновський, «українська інтелігенція... вона нагадує мені траву: тільки-но вона підросте, як її косять».

Тож свистіла імперська коса над головами україн­ських інтелігентів упро­довж віків і всієї совєтської влади. Нині український народ може пишатися своєю інтелігенцією-елітою, яка, не пркладаючи рук, працює в ім'я утвер­дження української дер­жавності й незалежності.

«СУЩЕСТВОВАЛ И СУЩЕСТВУЕТ ЛИ КА­КОЙ-ЛИБО ПУТЬ ПРОТИ­ВОСТОЯНИЯ БЕСПРЕ­ДЕЛЬНОМУ ГРАБЕЖУ, НАСИЛИЮ И МАССО­ВОМУ УНИЧТОЖЕ­НИЮ...»

«Поза увагою Турчино­ва» залишилися організа­ція Левком Лук'яненком підпільної партії в 60-ті, за яку його було засуджено до розстрілу, діяльність гельсінських груп, шалена війна багатотисячного КДБ проти цієї нечисленної когорти хоробрих.

«Способны ли мы, ук­раинцы, в принципе стать великой нацией...»

Великою вона стала, пане Турчинов, ще 7000 років тому, коли вперше в світі винайшла колесо і плуг, приручила коня, спекла першу хлібину і створила хліборобську цивілізацію. А ще — ство­рила духовні цінності світового рівня, про що, зокрема, засвідчує вистав­ка Трипільської культури в Софії Київській.

Великою її зробили скити на чолі з Ідантирсом, Скопасисом та Антеєм, capмати, анти та їхній цар Бож, Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий і Анна Ярославна, Володимир Мономах, Байда Вишневецький, Петро Сагайдач­ний, Богдан Хмельницький, козак Кульчицький, який Відень врятував; Іван Сірко, який з двома тисячами ко­заків узяв Дюнкерк; Гри­горій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Юрій Кондра­тюк, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Сергій Корольов, Олек­сандр Довженко, Микола Куліш, Лесь Курбас, воїни УПА, космонавт Павло По­пович, Ліна Костенко, Ва­силь Стус, Василь Симо-ненко, Андрей Шептицький, митрополит Іларіон.

«НАШИ ПРЕДКИ НЕ СТАЛИ ЩИТОМ ЕВРОПЫ»

Під такими глумливими словами охоче підписався б О.Бузина, автор сумно­звісного пасквіля «Вурдулак Тарас Шевченко». Ра­димо панові Турчинову прочитати історичну по­вість Івана Франка «Захар Беркут» про те, як маленька Тухля зупинила монголо-татарську навалу.

«Украина, где твои до­стойные мужи? — фальши­во вигукує Турчинов. — Кто станет за тебя в пер­вую очередь?»

Мільйони учасників Помаранчевої революції дали гідну відповідь на це запитання.

«Как нам восстановить потерянную мораль, как вернуть себе достоин­ство?»

Тільки через вихован­ня національної гідності українців. З цього треба починати, як бачимо, на­самперед самому Турчи­нову.

«Это нельзя сделать в одночасье. Это нельзя сделать на завтра... Даже за год...»

Можна! Є таке поняття, як прозріння, яке виникає в силу певних обставин миттєво.

...Турчинов закликає звернутися до Бога. І це той, хто писав про жертв Голодомору, як про «...по­дыхавших по-скотски тупо и молча». Це слова від Сатани. Турчинову самому ще потрібно пройти шлях від Сатани до Бога, до Божої заповіді «возлюби ближнього свого...» І до України.

Статтю Олександра Турчинова «Аутодафе» су­проводжують гнітючі епі­зоди з історії середньовіч­ної інквізиції. Чи це не натяк на те, що українцям нічого очікувати, крім ауто­дафе? Чи не мріє автор горезвісної статті про модернізоване й «демократи­зоване» аутодафе для на­ціональне свідомих ук­раїнців?! Будьмо пильні.

Сергій ПЛАЧИНДА

Повернення до дітей.

Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно дивлячись на майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив... Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі століть пішла літнім південним степом у засвіти...” Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.

У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки, серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости! По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но... Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника. Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.

З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами… Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.

Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.

- Петре, ти віриш своїм очам?
- Ні, Андрію.
- Схожа на тітку Уляну…
- Як дві краплі води.
- А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...
- Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.
- Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…
- Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”

Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови. Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті. В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”

Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати, відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…

Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто. Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу. До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:

- Скільки потрібно коштів для його впорядкування?
- Так він же новий!
- Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?
- Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?
- Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.

Після чиновників на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.

- Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.
- Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.
- Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?
- Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку. Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…

Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.

До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“. Ними керував піп середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були й мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, Олена - дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника... Але, зустрівшись очима з Жінкою на постаменті, Іван з Оленою раптом знітилися, засоромилися, облишили попа, підійшли ближче, роздивилися вже впритул і присоромлено пішли геть...

Крутилася карусель. Життя міста вирувало. Біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.

Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна Мама з Батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.

Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом вдарили у дзвони, скликаючи на вечірню парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до Жінки з сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… До постаменту підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Всі боялися повернення старого пам’ятника.

На постаменті стояла Жінка, котра прийшла отямити до пам'яті своїх дітей…