Шаманського трохи від старого знайомого Онавахо.

я поставлю Вам дивне на перший погляд питання.. але Ви спробуйте дати відповідь.

кому Ви надаєте первагу в Світі Людей, чоловікам чи жінкам?

- я надаю перевагу жінкам перед чоловіками через те, що жінки володіють тою перевагою перед чоловіками, що вони....менш врівноважені, а значить більш складніше влаштовані, більш проникливі і набагато більш цинічні, вже не кажучи про тую таємничу перевагу, котру їм дало тисячолітнє рабство...


то питалися письменника-мадяра знаменитого. питалися про жінок.
всім чоловікам цікаво питатися про жінок. навіть коли чоловіки вже старі. та навіть коли жінки, про яких питаються теж вже старі.
всім цікаво. чоловіки такі в душі діти завжди.

жінки складніше влаштовані. саме перше і головне - вони влаштовані так, аби творити людей. вони реально ТВОРЦІ людей.
куди вже складніше?

я ніколи не соромився питатися. питатися - то чудова комунікація.
і коли в мене почалися зустрічі з Відьмами - я ані грамульки не соромився питатися. я засипав їх усіх і кожну окремо питаннями. самими провокативними часом. а часом - дибільними. уяви бракувало.
уяви собі ти, а навпроти тебе Відьма. справжня. вона може просто зара махнути рукою і світ спалахне барвами. гг.

- Жінка справді має в собі механізм котрий ставить її на один щабель з Творцем. вона, Жінка може творити людину. розумієш, Відьмачку? - і моя Відьма хитро блискала на мене очима... - Жінка теж Творець. В ній зароджується життя, з неї воно виходить і робить перший вдих і видих, вперше кричить світу...З неї виходить життя. І не одне. Все залежить від самої Жінки, від умов, від того чи біля неї достойний Чоловік знаходиться... але Жінка однозначно - Творець.

я не хотів сперечатися. зрештою, я не для цього до неї, до Відьми в гості приїхав і так далеко. але я мав щось сказати. вона зробила паузу. вона затихла і я мав щось сказати.
- але ви...народжуєте в муках. невже то справедливо? Творець створив перших людей зліпивши їх руками, він навіть не зіпрів, пробачте... а вам, жінкам, доводиться проходити крізь муки пекла, вас ріжуть, ви кричите, пробачте, плачете і то триває часом так довго шо страшне.. - втулив своє я.
Відьма засміялася, аж закинула голову, їй навіть не хотілося гамувати сміх.
- муки - то зовсім не обов"язковий атрибут при народженні нової людини для Жінки. повір мені, хлопче. я народила трьох..створила. - вона поправила сама себе.
- емммм... ну...
- Відьмачку, ти говориш шаблонами, до котрих тебе привчив Світ Людей, самі люди, книжки, котрі пишуть дурнуваті люди, кіно, що його знімають не менш дурнуваті і хворі на голову люди... ти говориш умовностями, котрі всх влаштовують..
- Ви так кажете, Оксано (вона просила мене звати її так - Оксаною, хоча представилась мені іншим Ім"ям та по-батькові. у Відьом свої правила)...невже все краще, що ми маємо від життя, краще чим можемо користуватися, послуговуватися і вчитися на ньому, а саме - Творчість людська, то продукт хворих на всю голову людей? мені...мені дивно таке від Вас чути..
- зупинися. - вона враз ляснула долонею по краю столу. дзенькнули ложечки в чайних чашках.
- ану скажи що ти зараз читаєш? - її очі вхопили всемоє нутро, здавалося. я не міг дихнути.
- ану скажи, яке ти останнє кіно дивився? швидко! бігом кажи!

- еееее... ммммм...
- а я тобі скажу, шо ти вже давненько НІЧОГО не читаєш і не дивишся фільмів.
- ну я...
- ...не можеш пригадати? - закінчила вона за мене моє речення і засміялася. я зітхнув. в грудях чомусь шалено калатало серце. - Відьмачку, тільки-но ти зустрічаєшся носа в носа з першим Чудом, справжнім, ні на що не схожим дійством, шо відбувається, проходить перед тобою, на твоїх очах, за твої участі, і коли ти при здоровому глузді до того ж, коли воно тобою роблене а чи ти просто йому випадково чи не дуже випадково, але свідок, в тобі щось сильно міняється... дуже сильно міняється. але головне не те, шо світ відтоді перед тобою інший. він стає іншим,міняється. то не головне. а саме головне, що в тебе з"являється свій магічний, чаклунський досвід. ДОСВІД, розумієш? жодна книжка тобі від нині не зможе дати більшого, жодне кіно тобі не продемонструє кращого... від моменту, коли ти став свідком чи спрвокував Чудо, відтоді ти станеш у кожній книжці шукати щось рівноцінне по силі і напрузі переживання - і не знаходитимеш, за дуууууже хіба рідкеньким виключенням. те саме з кінофільмами - від моменту коли ти побачиш справжнє, реальне Чудо - ти шукатимеш у фільмах щось схоже по насиченню, по заряду, по накалу - але...не знаходитимеш. за дуже рідким виключенням... ти зрозумієш шось дуже просте, але страшенно важливе у Світі Людей..правило. перше своє правило Світу Сили. ти вже над ним думаєш і то давно, я знаю... воно стосується...

- Оксано, вибачте!- мало не скрикнув я. - вибачте, шо перебиваю... простіть..але хочу спитати.. мушу...
- ну давай, питайся. - вона була спокійна, склала руки на коліна. усміхнулася.
- а Ви теж...через таке пройшли?
- так, звісно.
- і шо теж - перестали читати і в кіно ходити?
- я навіть подруг позбулася, змінила роботу і стала вести дуже відлюдькуватий спосіб життя.
- ого..
- я з розуму сходила.
- ой.
вона тиха така враз нахилила голову вбік і я побачив знову той блиск в очах, від котрого серце чомусь вже як по команді закалатало.
- я жартую, ти чого, Відьмачку? - і вона голосно засміялася.
- ні, після першого свого Чуда, я нічого не міняла в житті. поки не міняла. але так - книжки я майже перестала читати і в кіно майже перестала ходити. і менше стала з подругами бачитись. навіть хлопцям, що мене добивалися помахала ручкою.. бо щось змінилося в мені. у сприйманні того світу до якого я так звикла. та й сам світ змінився. і люди в ньому. і закони, по котрим ми тут в ньому живемо... я зайнялася практикою. за першим Чудом мені захтілося зробити-сотворити друге... мені не вдавалося ніяк. я злилася... але була вперта.. дуже вперта і воно мені знову вдалося. а потім ще і ще...потім був момент коли я зрозуміла, що треба таки робити щось із життям. бо я стала просто жахлива і невиносима. - Оксана. затихла на мить і пильно втупилась в мене.
- перше Чудо дає нам перше Правило Світу Сили. ти його знаєш? ти відчуваєш його? от скажи мені?
я не знав шо їй сказати.. я був у розпачі. сотні думок проносилися в моїй дурнуватій голові... шо вона в мене хоче? яке правило? Боже правий, про що вона.. соромно - ай...
- ти думав про нього, воно спливало перед очима написаним текстом, воно бриніло у вухах, воно з"являлося уві сні, тобі про нього казали випадкові люди, ти чув його звідкись чужим голосом по частинах, може навіть по радіо... ну, Правило! - і вона, Оксана, майже гнівно рикнула на мене!
що вона хоче? я не міг сформулювати жодного правила! я навіть хаос думок в голові не міг припинити,очі мої забігали по кімнаті, я почав сіпатися дивно, пальцями вхопився за край скатерті на столі.. - нууу! - майже крикнула до мене.
і тут щось наче клацнуло в мені. думки враз переляканими пташками порхнули хто куди і я почув у голові одну фразу. чітку, проказану тихим але впевненим голосом. не моїм голосом, холєра, але часу ані дивуватися ані лякатися не було. і я повторив.. я став повторювати за ним, за тим глосом навіть коли він ще не договорив фразу до кінця.. то було як у сомнамбулічному стані...я сказав:
- Людям зі мною не по путі. Вони всі гуртом йдуть не туди.

Відьма задоволено прикрила очі і кивнула.
я сидів трохи сторопілий і взагалі не ворушився.

- ох, чоловіки. - майже прошепотіла вона, але я почув.
- які ви, чоловіки. вам би всю ковдру на себе вічно натягнути. - засміялася аж голову закинула. у неї була така манера. але маю сказати - зуби вона мала чудові, білі і здорові. могла їх сміливо демонструвати, визнаю.
- так, перше Правило по Чуді звучить майже так як ти сказав. людям справді з нами не по путі. майже всім. за рідким виключенням. одразу по першому нашому Чуді у Відьмака чи Відьмачки з"являється оте Правило.. ми - самі. і маємо свій власний унікальний досвід, котрий ніяким місцем не в"яжеться зі звичайним людським досвідом... який би сміливий, відірваний від реальності він не був, наскільки би далеко не відносив тебе, читаючого чи просто сприймаючого той досвід митця. ти маєш в пам"яті справжнє диво, не пояснюване, неможливе абсолютно, нереальне, але...наживо тобою пережите... але...ти всього лиш людина... ти маєш пережиття, але не можеш нікому про нього розповісти. ти не можеш ніз ким тим своїм новим досвідом поділитися. тобі ніхто не повірить. - угу.. - подав я голос. мусів подати.
- і тому ми шукаємо одне одного? - спитав. - ми шукаємо собі подібних, просто...щоби поділитися пережитим?

- і так і ні... не лише щоби поділитися, не лише щоби поговорити... і ще... власне, не ми самі шукаємо одне одного, відьмаки та відьмачки.. хтось нам допомагає. так стається. і ти сам знаєш весь механізм. просто пригадай всю хронологію того всього що з тобою стається і ставалося до і одразу після того як ти пережив своє перше Чудо. просто пригадай.

- а ми, Оксано, ми... то і є оті одне одному "рідкі виключення"?
- так, малий мій Відьмачку. лише наші досвіди включають реальне поняття ЧУДА. поняття реальності Чуда. і можливість розуміти одне одного і ділитися власними унікальними досвідами. лише ми можемо підтримати одне одного у намаганні не злетіти з катушок, не здуріти... на перших порах, бо ми - всього лише люди. ми не можемо раптово змінити ВСЕ... наступного після самої незвичайної, неймовірної, неповторної і ні на що не схожої практики, ти прокидаєшся і поряд тебе сім"я, ти хочеш їсти, мусиш вийти з хати і йти на роботу аби заробити копійчину на їдло... а ще, ми просто мусимо бути з людьми. ми не можемо бути самі. ну ніяк.
перебувати поряд з тим, хто тебе розуміє - ото і є щастя. - Відьма засміялася. - така цитата гарна з фільму. пам"ятаєш - "щастя це коли тебе розуміють"?
я кивнув. всесоюзний Тіхонов-Штірліц у ролі вчителя.
- а хто ж нам допомагає зустріти одне одного, Оксано?
- ти скоро сам про все дізнаєшся, мій Відьмачку. не поспішай. воно, знання, скоро саме до тебе у двері ввалиться, його буде багато, повна хата. воно буде як така компанія здоровацька, шумна, криклива, на всі боки розумна і така ж прибацана на всі боки. як ти йому раду даси, тому знанню - і не знаю. - усміхнулася Відьма.

вона помовчала, а потім враз додала, наче пригадавши:
- і так, Відьмачку, Жінка то справжній і реальний Творець. єдиний і справжній... Бог, мій Відьмачку, то Жінка насправді. Бог - то Жінка. наш з тобою Бог - жіночого роду.
- і справжня Відьма ніколи не терпить мук, коли народжує. і в давні часи жінки не тепріли мук. в більшості випадків. - Відьма дивилася мені пильно в очі.
- все залежить від того чи достойний чоловік знаходиться поряд зжінкою під час її вагітності. і чи веде він її за руку до самих пологів...
- поясніть.
і вона пояснила.
а далі ми стали говоити за інше. і ще... того дня, ближче до сутінок, вона показала мені Чудо. своє, невеличке, але дивне-предивне. жіноче. таке Чудо ніколи би не сотворив чоловік.
а потім ми ще сиділи і пили чай.
вона була сама того дня вдома і постелила мені на веранді. попросила не їхати, сказала що я надто "розбалансований".
і дозволила ще питатися її. всього що захочу.
і я питався. в мене було тисяча питань...і ми проговорили майже до ранку. на веранді пахло сухими травами. вони висіли під стелею, на стінах і пахли так, шо в голові було як на лузі... а в грудях - тепло.
а потім я спав. солодко і довго. вона мене не будила аж до обіду.
потім погодувала і ми попрощалися.

я ще був у неї три рази.
їй було не просто зробити так, щоби залишитися самій і залишати мене на ніч.
бо дня щоби наговоритися нам ні разу не вистачало.

https://0navaho0.livejournal.com/265085.html

Крути.

29 січня 1918 року під станцією Крути зійшлися два світи, дві ідеї: світ незалежної європейської держави та агресивна навала московського імперіалізму під новітньою маскою большевизму. Та в кожних глобальних подіях є особистості, які в своєму протистоянні, навіть заочному, стають їх виразниками. Якби сьогодні знімати кіно про Крути – головними героями напевно стали би сотник Аверкій Гончаренко з українського боку та Йосиф Сталін з боку московсько-большевицьких агресорів: уродженець Чернігівщини, командир українських частин у бою під Крутами – новітніх спартанців, що власними тілами захистили Київ та відстояли честь Нації, та народний комісар у справах національностей в лєнінському Совнаркомі – куратор "українського напрямку" в уряді большевиків. Перший боровся за своє право на вільне життя у своїй, Богом даній, країні, другий – під виглядом "нового світового устрою", "всесвітньої пролетарської революції" ніс смерть і поневолення. Перший керував українськими військами особисто, другий – послав на Україну армію Муравйова та Антонова-Овсієнка. Перший бився власноруч – на боці другого були дивізії зайд і перевертнів з українськими прізвищами.

Агресія на Україну і героїчний чин крутянців сталися після ультиматуму, який у грудні 1917 року большевики висунули Центральній Раді. Під ультиматумом, окрім прізвищ Лєніна та Троцького, стояло і прізвище Сталіна. Він був куратором першого большевицького уряду в Україні, утвореного 26 грудня 1917 р. у Харкові переважно з чужинців під назвою "Народній Секретаріят", а після його самоліквідації – в грудні 1918 року поза межами України, в Курську, нашвидкуруч "змайстрував" новий симулякр уряду під назвою "Врємєнноє рабоче-крєстянскоє правітельство України". Його головою призначив спершу москаля з Києва Ґеорґія Пятакова, а згодом – болгарина Христіяна Раковського. Українців до влади не допускав...

В історії заочного протистояння Йосифа Сталіна та Аверкія Гончаренка було декілька епізодів, один із яких розгортається вже після смерті обох.

Аверкій Гончаренко цих змагів не програв. Зазнавав поразок у локальних боях. Але по смерті вийшов переможцем у глобальній битві за Свободу та Незалежність України.

29 січня 1918 року під Крутами завдяки умілому командуванню Аверкія Гончаренка українці відбили фронтальні атаки большевицької орди, завдавши їй великих втрат. Коли вороги, маючи кількаразову перевагу, не змогли знаскоку оволодіти позиціями українців, вони спробували оточити українське військо. Сотник Гончаренко дав наказ пробиватися до потяга, який стояв позаду за два кілометри від станції Крути. Це рішення досвідченого бойового старшини врятувало більшу частину української військової групи у бою під Крутами. У цей день Юнацький курінь втратив убитими 250 стрільців і 10 старшин. Студентська сотня втратила 30 стрільців, які, відступаючи, заблукали в темряві і пішли на освітлену станцію Крути, вже зайняту ворогом. Юнаків захопили в полон і наступного дня розстріляли, добиваючи багнетами.

Вранці 30 січня вояки Юнацького куреня та Студентської сотні повернулися потягом із Крут до станції Бровари, де зустрілися з командиром Слобідського Коша Симоном Петлюрою і за його наказом повели наступ на "Арсенал" у Києві. Відвага і стійкість молодих стрільців Юнацького куреня й Студентській сотні затримали наступ окупантів на Київ. Завдяки цьому Січові Стрільці під керівництвом Євгена Коновальця разом з іншими військовими частинами, вірними Центральній Раді, змогли придушити большевицьке повстання на заводі "Арсенал". Загалом кількаденна затримка ворога під Крутами дозволила українцям домогтися початку визнання з боку інших держав саме Української Народної Республіки, а не большевицької маріонеткової держави на території України.
Аверкій Гончаренко не змириться з невдачею Перших визвольних змагань. Тому вдруге він стане на прю проти Сталіна в розпал Другої світової війни. У віці 53 років із завзяттям заходиться організовувати українську мілітарну потугу – Першу Дивізію Української Національної Армії. Буде одним з її командирів. Пройде разом із побратимами увесь хресний шлях борні за Незалежну Україну проти ката Сталіна.

Сьогодні вони знову повернулися на Україну. Аверкій Гончаренко і його побратими стали частиною національного міфу про новітніх спартанців, вояків, що без роздуму готові "душу свою покласти за друзів своїх", символами незламності, спраги, боротьби і лету до Незалежності. Про них складено пісні, їхніми іменами називають вулиці міст і селищ як на заході, так і на сході України. Аверкій Гончаренко вкорінюється у пам'яті своїх земляків як народний герой.

Але що більше звіріють новітні сталіністи, то твердіше у свідомості народу вкорінюється розуміння, хто ж дійсно є нашими правдивими Героями.

Укорінюються в народній свідомості і переконання, що Нація мусить завжди бути готовою збройно захистити себе, мусить мати мілітарний Дух. І тоді Третя українська революція, революція соціальної та національної справедливості стане для українців переможною.

Олег Тягнибок.
(допис 2012)

Культурологічне

Урок японської культури від "Товариства Три крапки".
Пояснень не буде, сапієнсам сат. :)

Народ повстань і Голодомор 1932-33 років. Сталін боявся українців

Пам’ять про Голодомор увірвалася в простір українського національного самовідчуття тільки в роки перебудови. Зараз важко собі це уявити, але комуністичному режиму вдавалося роками приховувати від власних громадян – навіть від тих, хто втратив близьких у роки Голодомору, навіть від тих, хто сам пережив голод – розуміння запрограмованості масового вбивства. Завіса над сценою сталінських злочинів піднімалася повільно і неохоче. Про вбивства радянських громадян стали говорити тільки наприкінці кінця 50-х – на початку 60-х років минулого століття, після виступу першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на ХХ з’їзді партії. За зловісною іронією долі, серед реабілітованих партійних діячів виявилися прямі співучасники і організатори Голодомору – Косіор, Постишев, Чубар, Любченко. Дивовижним чином залишився в живих колишній формальний глава Радянської України, зловісний кат Григорій Петровський. І він в ті роки навіть отримав від комуністичної влади звання героя соціалістичної праці, став канонічним «старим більшовиком».

Із тим, що радянські силові структури за вказівкою Сталіна та інших бандитів із більшовицького керівництва влаштовували масові репресії проти людей, громадська думка погодилася. Той, хто намагається заперечувати факт цих репресій, в сучасному світі, виглядає маргіналом. Навіть адепти Сталіна не заперечують цих репресій, тільки говорять про їхню неминучість, намагаються виправдати свого кривавого кумира.

Про організованість Великого Голоду кажуть набагато менше, ніж про організованість Великого Терору. Голод у свідомості пересічного радянського обивателя асоціювався з наслідками громадянської війни і божевільної економічної політики більшовицького керівництва. Те, що його організовували спеціально, заради вбивства сотень тисяч людей, до сьогодні не є частиною свідомості. Тим важче повірити, що цей голод міг бути організований заради конкретної мети – знищення етнічних і соціальних груп, як це й відбулося під час Голодомору. Дивно, що одні й ті ж люди можуть знати про навмисне виселення сталінським режимом народів Кавказу або кримських татар – за національною ознакою! – однак не вірять, що політика більшовицького ЦК могла бути спрямована конкретно проти українців. І в цьому небажанні побачити і визнати очевидні факти – перша велика брехня у сприйнятті Голодомору.

Страх перед українським народом був головним мотивом

Але є ще одна велика брехня, мабуть, куди більш небезпечна, ніж перша. Тому що ця друга брехня стосується не російської чи комуністичної версії того, що відбувалося на українських землях у 30-і роки. Ця друга брехня пов’язана зі сприйняттям того, що відбувалося, самими українцями і навіть владою. Якщо запитати у звичайної людини, чому Сталін вирішив знищити українців, вона навряд чи скаже вам, що комуністичний вождь боявся їх. Говоритимуть про прагнення загнати селян у колгоспи, забезпечити міста хлібом, отримати зерно для продажу за кордон. Згадають про жорстоку логіку класової боротьби, яка запускала маховик більшовицьких репресій. У цьому сприйнятті мільйони українських селян, знищених Сталіним і його підлабузниками, виглядатимуть безневинними жертвами репресій, які не могли нічим загрожувати більшовизму – і були просто замучені своїми правителями.

Але це – аж ніяк не та правда, яка визначила Голодомор. Правда – це страх Сталіна. Саме цей страх перед українським народом був головним мотивом, який визначав дії диктатора.

Коли Сталін писав своїм соратникам, що «ми можемо втратити Україну», він зовсім не висловлював параноїдальні підозри. Давайте згадаємо про час, коли Сталін намагався аналізувати подальший розвиток подій. Лист Сталіна Кагановичу про можливість втрати України датований 11 серпня 1932 року. З нашої сучасної точки зору Сталін вже багато років керує Радянським Союзом. Але це далеко не так. Тільки у грудні 1930-го року йде у відставку з посади голови Раднаркому наступник Леніна Олексій Риков, якого замінив сталінський соратник В’ячеслав Молотов. Саме ця дата означає всевладдя Сталіна. Із 1931 року Сталін приступає до вибудовування власної імперії. На відміну від інших радянських керівників, він – фахівець із національного питання, перший нарком у справах національностей в радянському уряді. Він не може не пам’ятати, що більшовики встановили контроль над українськими землями тільки десятиліття назад, після кровопролитної війни. І це – не Громадянська війна, як в Росії. Це війна російської Червоної армії і її поплічників в Україні проти українців. Якщо використати сучасний політичний словник – це війна проти України за допомогою «ДНР». Тільки «ДНР» тоді перемогла.

Більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків

Сталін знає, що більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків. Що населення великих міст під час виборів в Установчі збори голосувало за різні політичні партії Російської імперії – але тільки не за більшовиків. А населення українського села підтримувало ті самі українські народні партії, які і проголосили Українську Народну Республіку. Ці люди, що складали електоральну основу відновлення Української держави, все ще живі і хочуть працювати на своїй землі. І, незважаючи на важкі втрати часів більшовицької окупації, вони не зламані.

Сталіна переконує в цьому серія селянських повстань, які стали відповіддю на політику колективізації. Пам’ять про ці повстання ретельно приховувалася режимом. Сама можливість повстання та перемоги над авторитаризмом є його найбільшою поразкою: не випадково гітлерівці зрівняли з землею концтабір Собібор, в якому ув’язнені здобули перемогу над есесівцями, а радянська влада потім роками ігнорувала успіх цього повстання. Зло не можна перемогти, владі не можна протистояти – ось логіка і сталінського, і гітлерівського режимів. Ось що вони захищають. Ось чому приховують правду.

Так, можливо ці повстання не можна назвати ретельно організованими, велика частина з них – стихія. Це протест проти політики колективізації і варварських «хлібозаготівель». Дивуватися цьому не доводиться, тому що організовані центри селянського опору були розгромлені після більшовицької окупації України ще на початку 20-х років. Але те, що навіть після такої страшної розправи в Україні залишалися тисячі людей, які були готові до опору режиму, не могло не налякати Сталіна. Голодомор – це його свідоме рішення щодо знищення українського села як політичної та цивілізаційної основи українського народу. Те, що атаці піддалося в першу чергу село – цілком природно. Публіцисти тих часів – нагадаю хоча б написану на початку ХХ сторіччя знамениту статтю майбутнього ідеолога сіонізму одесита Володимира Жаботинського – писали про непереможність українського мужика. Вони були впевнені, що мужик переживе всіх своїх гнобителів, всіх тих, хто зазіхає на самі основи його буття, на уклад України, на її цінності.

Сталін вирішив перемогти саме цього мужика. Він вирішив заморити його голодом. Знищити. Поки цей мужик був живий і готовий до боротьби – більшовицький диктатор не міг бути впевненим у своїй владі над Україною. І у тому, що його імперія утримається.

Сталіну не вдалося перемогти, але удар був дійсно страшний. Саме цей удар призвів до цивілізаційного шоку, який торкнувся мільйонів людей. До зникнення українського життя на довгі роки, а то й на десятиліття. До страху перед українським, перед власною історичною пам’яттю. Цей удар – одна з важливих складових політичної спадщини сучасної України. Те, що заважає країні рухатися вперед. Те, що до сьогодні дозволяє співіснувати двом ідентичностям в одній країні – ідентичності українській та ідентичності радянській. Причому остання – це саме ідентичність страху.

Це був удар по ворогу

Але при цьому потрібно розуміти, що удар, який був завданий Сталіним – це не удар по безневинним жертвам, які були готові змиритися з його канібальською політикою. Ні, це був удар по ворогу. Це був удар по людях, які були готові чинити опір – і були здатні до повстання. І я не сумніваюся, що чим більше історики будуть звертатися до епохи 20-30-х років, тим більше вони будуть знаходити прямі підтвердження цієї готовності до опору.

Українці споконвіку були народом повстань. Неприйняття зла, готовність до опору визначили сам розвиток української цивілізації як в Речі Посполитій, так і в Московському царстві і Російській імперії. Саме сприйняття українців як народу повстань стало головною темою у творчості Тараса Шевченка і визначило творче самовідчуття його читачів – тобто самого українського народу. І роки після краху Російської імперії – це безперервна хвиля повстань і готовність протистояти гнобителям, навіть коли цей гнобитель набагато сильніший.

Для Сталіна українці теж були народом повстань. Саме це він хотів знищити – їхню волю до повстання. Саме тому і стався Голодомор. Це було не тільки бажання відібрати хліб. Це було прагнення викрасти душу і волю. І, незважаючи на мільйони жертв, це якраз те, що не вдалося Сталіну і його наступникам. Хліб вони забрали, а ось душу і волю – не змогли.

Навіть після найстрашнішого випробування в своїй національній історії українці залишилися народом повстань. Події останніх десятиліть вітчизняної історії, обидва Майдани, вітчизняна війна проти російських окупантів свідчать про це з усією ясністю. Якби Сталін якимось дивом опинився б серед нас на Майдані 2013-2014 років, якби він побачив нащадків тих, кого він намагався заморити голодом – він би зрозумів, що безнадійно програв.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Про роль одного інтелігента, вихованого колонізаторами, в подальшій історії свого народу.

Французький поет-символіст Поль Верлен у 1890 р. продав 350 примірників своєї поетичної збірки, його колега Стефан Малларме у 1891 р.-- аж 325. Поважаю, безмежно.
FB Юрій Михальчишин©

--------------

Це висловлювання поваги свербить у голові весь вечір, пане Юрію.

Ну то треба розсвербіти його, виписавши його у простір.
Образи й сюжети обміркованих дописів у мене як завжди складнопідрядні, тому спершу вчитайтеся в Михальчишина, потім у моє архівне про Стівена, з котрим я працював у французькій конторі в 2011-2012.

А звідси - Стівенові спогади про свого дідуся. Він воював як підданий Корони у антигітлерівській коаліції. Живим повернувся додому. Повернувся геть іншим.

Стівену казав: французи говорять французькою, німці - німецькою, англійці - англійською. Чому я маю говорити англійською? Я ж Руніанкалі! Чи хто?

Так вони з племені Руніанкалі. І дід Стівена решту життя говорив виключно руніанкалі, хоча його англійська була чистою британською. Заплющи очі і чуєш чистого британця.
Стівен розповідав про письменників Африки, багато письменників пишуть колоніальними мовами, щоб бути продаваними, мати успіх.

Але у нас є один письменник, каже, котрий пише лише мовою свого народу Кікуйу, Нґуґі ва Тіонґо (Ngũgĩ wa Thiong'o). Він прекрасно знає англійську, французьку, італійську, вільно ними спілкуєтсья, але принципово пише лише своєю, а далі - справа перекладачів, котрі перекладають його на десятки мов...

Це була складнопідрядна преамбула.
Зараз коротка амбула.

Якби Джеймс Джойс написав свого Уліса ірландською, то зараз Ірландія з вельми великою ймовірністю вся би нею говорила без проблем. А якби він написав своїх Дублінців ірландською - то заради того, щоби їх прочитати в оригіналі, люди вчили би ірландську, і вся Ірландія вельми ймовірно була б монолінгвальною країною як Чехія з Польщею.

Зневажаю. Безмежно зневажаю Джойса.

Мистецтво і кордони.

Пєвіца ртом вєщяєт, шо хоче представляти Мордор на "Євробаченні-2017"

Цитати зі статті: "Эх, була би я років на десять молодшою. Була б щасливою виступити на конкурсі Євробачення в Україні. При цьому будучи українкою і представляти Росію для відродження тисячолітньої дружби" і "у мистецтва немає кордонів і ворожнечі, а тому не може бути агресивного протистояння."

Ну шо можна відповісти цій Тупій Шмоньці. Я не знаю, скільки ще можна. Звернімося до кацапського пєйсатєля Макса Краніхфельда. Візьму уривок з його книги "Чужое знамя", з котрого ми чітко бачимо як вони завжди до нас ставилися. До поняття "нас", я не включаю цю тупу хахаляцьку шмоньку Корольову.

Черт, опять Вика! Чертова память, ну неужели нельзя успокоиться за эти девяносто три дня и просто не вспоминать, не возвращать ежеминутно в исстрадавшийся мозг этот образ? Пушистое золото волос слегка колышется запутавшимся в них теплым, несущим сладкие цветочные запахи ветерком, внимательные серые глаза и нежный овал лица с бледной матовой кожей... Все хватит, прекрати этого не было на самом деле, нет сейчас и не будет больше никогда! Это был всего лишь обман! Сладкий, обворожительный, но обман! Причем одна из самых его гнусных и обезоруживающих разновидностей - самообман, когда жертва, сама напяливает на глаза розовые очки и всеми силами цепляется за них, отчаянно отбиваясь от всех попыток ее от этих цветных стекол освободить. Все, было и прошло! На самом деле такого в жизни не бывает, она просто лгала тебе с самого начала, иначе это невозможно объяснить. Иначе не захочется жить, если хоть на мгновенье допустить, что все было правдой, потому что тогда окажется, что ты потерял все, вообще все, что только есть в этой жизни, и сама жизнь станет пустой и ненужной. Поэтому соберись и скажи себе еще раз - ЭТО БЫЛ ВСЕГО ЛИШЬ ОБМАН, и радуйся, что ты вовремя соскочил, и забудь про разметавшиеся по простыне золотые волосы, про блестящие звездами в полумраке глаза и покорные нежные губы, шепчущие бессвязные ласковые слова. ЭТО БЫЛ ВСЕГО ЛИШЬ ОБМАН!!! Поэтому радуйся, что подвернулся этот контракт, радуйся, что работать выпало на другом конце земного шара и выкинь из головы все глупые предчувствия! Вспомни размалеванную дуру из хохляцкой селухи - Королеву, и пропой про себя вместе с ней прилипчивую спасительную мантру:

Все обман! И уже не важно,
Что случилось со мной однажды
В ночь, когда с неба падали конфетти.

Вот так, и сразу полегчало. Выкинь из памяти ее слова и последнюю встречу, выкинь из памяти ее саму. Ты же выкован из железа, у тебя нет и не может быть этих дурацких чувств, ты всегда был, есть и останешься образцом мужества, парнем из стали, волком, бегущим ночным лесом.

Технологічне...

Я шe naм’ятaю вiнчecтepи no 120 мeraбaйт. Цi бyʌи шe бpитaнcьκoro виpoбництвa. Taκ звaнa "бiʌa тexнiκa".

Я тoдi noчинaв дpecиpyвaти κoмnи. Я нe знaв, шo тaκe вiндoвiз, тa й дoci нe знaю й знaти нe xoчy, - noчинaв вiдpaзy з UNIX-iв, i в мeнe cκʌaвcя, тaκ би мoвити, юнiκcoвий мeнтaʌiтeт κoмn’ютepниκa.

Πepшoю мoєю ʌюбoв’ю бyʌa бepκʌiвcьκa onepaцiйнa cиcтeмa FreeBSD вepciï 2.2.1. Дyжe вдaʌa riʌκa бyʌa. Яxy тoдi ʌишe poзκpyчyвaʌиcя, Google ʌишe зapoджyвaвcя, i вcя nonyʌяpнicть нaʌeжaʌa Aʌьтaвicтi з Яxy, κoтpi тpивaʌий чac κopиcтyвaʌиcя oцiєю вeʌьми вдaʌoю вepciєю "фpi" 2.2.*...

Toдi нa poбoтi я npoвaдив цiκaвi дocʌiди з FreeBSD, Solaris-7 (тoдi "ciмκa" бyʌa cвiжaчoκ, вeʌьми npoдвинyтa; вмiʌa poбити вce тe, щo "вiʌьнi" onepaцiйκи "нaвчиʌиcя" poбити ʌишe poκiв зa 10; нy coʌapic бyʌo й nиʌяʌи з caмoro noчaтκy дʌя κepyвaння aтoмними cтaнцiями, κoнвeєpaми i т.n.)

Taκ ocь - 120 мeraбaйт! Цe бyʌo щe нiчoro дʌя cвoïx дocʌiдiв, MySQL nocтaвити, squid, з INN norpaтиcя... Toдi в κoнтopi ïx вaʌяʌocя κiʌьκa штyκ. Я ïx coбi зaбpaв, фaйʌoвa cиcтeмa / з /tmp бyʌa нa oднoмy тaκoмy, /usr нa iншoмy, a /var нa тpeтьoмy. Бiʌьшe nopтiв нa мaтepинцi нe бyʌo. :) Цe rocnoдapcтвo cвиcтiʌo в мeнe нa cтoʌi, нa "бiʌiй" IBM-цi, "чeтвipцi" нa 32 мeraбaйти naм’ятi...

Beʌьми шʌяxeтним npидбaнням тpивaʌий чac з 1999 poκy ввaжaʌи вiнчecтepa нa 3.2 rб. He знaю, чoмy caмe тaκий чyдepнaцьκий poзмip, aʌe 3.2 бyʌи дoвro. Πoтiм niшʌи нa 8rб. Цe бyв npopив! Bicc-ciiм riraбaйт, Kapʌe!!! Цe бyв нeймoвipний oб’єм!

Biciм. Зanaм’ятaйтe цe чиcʌo. :)

Koʌи з’явиʌиcя "copoκoвκи" нa ниx бoяʌиcя диxaти. Xoчa звиκʌи швидκo. Πoтiм y Xapκoвi дyжe нeзʌюбиʌи вiнчecтepи WD - Becтepн Дiджiтaʌ. Чyв icтopiю вiд мicцeвиx диcтpиб’ютopiв, щo в Oдeci niд чac poзвaнтaжeння cκpинi з "вecтepнaми", κoтpi npибyʌи з Maʌaйзiï, зicκoчив тpoc, i cκpиня тpoxи rpимнyʌacя нa npичaʌ. I oтy caмe cκpиню вeзʌи дo Шapyκaнi, бiʌьшa noʌoвинa тиx вiнчecтepiв y шapyκaнcьκиx noκynцiв i nocиnaʌacя з чacoм. Πpoдaвцi втpaтиʌи нa rapaнтiяx.
Aʌe я ʌюбʌю "вecтepни": нaдiйнi, npaцюють тиxo, aж нe чyти, нa вiдмiнy вiд "ciґeйтiв", κoтpi зaнaдтo cвиcтять. Hy тo тaκe - ʌipиκa...

A яκ ми cтaвиʌиcя дo pecypciв. Яκ ми oбчиcʌювaʌи cκiʌьκи мaє бyти жypнaʌьниx фaйʌiв в cиcтeмi, cκiʌьκo-дeннe yтpимaння 14 днiв, 30, чи дивʌячиcь яκий жypнaʌ, дo яκoro дeмoнa... Cκiʌьκи дiтeй мaє nopoдити anaч i нa cκiʌьκи ceκyнд... Зa pecypcи бopoʌиcя. :)

Cepвicи nepeвipκи, caмooбcʌyroвyвaння, cинxpoнiзaцiï зanycκaʌи з κpoнa. Kyniвʌя κoмniв дʌя фipми бyʌa neвнoю noдiєю. Hoвi мaшини йшʌи poзpoбниκaм, a нaйκpaщy зi cтapиx бpaʌи нa UNIX-cepвep. :) Taκий ocь бyв "anґpeйд". 128 мeraбaйт naм’ятi нa бopтy - цe бyʌo вeʌьми nporpecивнo, a тaκa мaшинa бyʌa вeʌьми жвaвa.

A noтiм niшʌa мoдa нa вipтyaʌiзaцiю.

Cnepшy ми cnpoбyвaʌи тoнκi κʌiєнти нa ʌiнyκci. Cʌaбeньκi мaшинκи y poзpoбниκiв з вiн95/98, κoтpi зanycκaʌи в ceбe тepмiнaʌьнi rpaфiчнi κʌiєнти чepeз κoтpий oтpимyвaʌи rpaфiчний eκpaн нa roʌoвнoмy cepвepi з ʌiнyκcoм. A нa ньoмy бyв aж 30 rб вiнчecтep i aж цiʌиx 512 мeraбaйт naм’ятi з κoмniʌятopoм gcc, зa κoтpий нe тpeбa nʌaтити. A вiнчecтep нe npocтий, a мoдний yдмa. UDMA, Kapʌe! Цe тoбi нe чepenaшaчi DMA! (тccc, нe κaжiть йoмy npo SATA)...

Дaʌi noчaʌиcя цiκaвi дocʌiди з вipтyaʌьними мaшинaми. Ha oднy зaʌiзяκy втoвκмaчyвaʌи no дeκiʌьκa вipтyaʌьниx onepaцiйниx cиcтeм, i тaκ ґвaʌтyвaʌи тy нeщacнy зaʌiзяκy; κoжeн бopoвcя зa мicцe niд coнцeм, тoбтo зa κopoмиcʌo вiнчecтepa. Уcix бaraтo, a κopoмиcʌo oднe.

Aʌe вipтyaʌiзaцiя нaбиpaʌa oбepтiв...

Πoявa xмapнoro cepвicy Aмaзoн - AWS - в 2006, цe бyʌo нacтiʌьκи κpyтo, щo йoro noявy нapoд щe дoвoʌi дoвro нe мir ocяrнyти. Oбʌизyвaʌи йoro дoвro, oбcмoκтyвaʌи щe дoвшe дoκи нe poзκyштyвaʌи i нe niдciʌи ocтaтoчнo.

I тenep вipтyaʌьний κoмn’ютep "мiнi" нa 1 rб naм’ятi, i 8 rб диcκoвoro npocтopy зa зaмoвчyвaнням ("вiciм", naм’ятaєтe, я npocив вищe зanaм’ятaти цe чиcʌo?). Πʌюc, бeз змiни cyми onʌaти, мoжнa щe npиκpyтити 30 rб диcκoвoro npocтopy.

I нacκiʌьκи ж вce змiниʌocя!

Koʌи зaмoвниκy тpeбa cинxpoнiзвyвaти дaнi мiж двoмa вiдpaми нa aмaзoнiвcьκoмy cepвici S3 (Simple Storage Services - тpи "ec", S3 - buckets - диpeκтopiï дʌя збepiraння вaшиx дaниx), мoжнa npocтo зanycтити з neвними napaмeтpaми rsync з κpoнa.

Aʌe є oднe aʌe.

Цe дoporo! :)

Дeшeвшe cтвopити oбpaз onepaцiйнoï cиcтeми, npи cтвopeннi κoтporo дoдaєтe κoмaндy "aws s3 sync ... ... ..." Cтвopити rpyny aвтoмacштaбyвaння, дoдaти дo нeï цeй oбpaз i вcтaнoвити йoмy poзκʌaд. Oniвнoчi, нanpиκʌaд, AWS збyдyє вaм oбpaз, дo κoтporo ви дoдaєтe вaшy κoмaндy нa cинxpoнiзaцiю.
Щoйнo onepaцiйнy cиcтeмy вcтaнoвʌeнo, з нeï зanycκaєтьcя κoмaндa нa cинxpoнiзaцiю вaшиx вiдep. Яκ вiдpa cинxpoнiзyвaʌиcя, onepaцiйнy cиcтeмy видaʌити - terminate... Cnpaв мaκcимyм нa 15 xвиʌин нa вce...

Kapʌe, ти xoч ycвiдoмʌюєш, шo в мacштaбax aмaзoнa цe дeшeвшe y npoцecopнoмy чaci, aнiж зanycтити κpoн? Щoб нe nʌaтити Aмaзoнy зaйвиx rpoшeй зa npoцecopний чac. Kapʌe, дeбiʌятκy мaʌoʌiтнєє, ти мoжeш цe ocяrнyти, ra?

***

Дeбiʌи, ви шe xoчeтe вiдpoджyвaти вyriʌьнy npoмиcʌoвicть???...

ПЛАНУВАННЯ НА ВІКИ ВПЕРЕД. 1399.

ПЛАНУВАННЯ НА ВІКИ ВПЕРЕД
1399

Коли нині зводять нову будівлю, будівельники та планувальники навряд чи думають, як вона зможе пережити найближче (що вже говорити про віддалене) майбутнє, але свого часу будівлі прораховували й заглядали наперед, щоб споруди стояли вічно. Яскравим прикладом цьому може слугувати історія зведення знаного Вестмінстер Хол, чиї будівничі підійшли до роботи з небуденною ідеєю, аби впевнитися, що він стоятиме віки.

Нижні частини стін Вестмінстер Холу, котрі випадковому спостерігачеві нині видаються частиною Вестмінстерського Палацу Ґеорга, насправді стоять незмінно відколи цю велетенську споруду розпочали зводити невдовзі по завоюванні Норманами 1066 року. Згадку про найперші роботи датовано кінцем XI ст., і те, що ми бачимо сьогодні — це будівля, котру нарешті завершили 1399 року.

У холі є один з найбільших архітектурних скарбів Пізнього Середньовіччя — широкий складно переплетений величний підтрямовий дах. Як і будь-яка старожитна будівля Вестмінстер Хол інколи мав потреби в полагодженні: частини стін перебудували чи полагодили разом із вікнами в попередніх сторіччях, дах також поновлювали то тут, то там, коли вже давні колоди попрогнивали, і в 1980-х уже треба було заміняти певні ділянки, пошкоджені бомбою.

Останні істотні реставраційні роботи провели 1913, коли треба було оновити кілька опорних колод. Але це завдало раді реставраційних робіт неабиякого болю голови. Англійські діброви вже давно повирубували, й офіційні особи просто не могли знайти жодної ділянки з дубами достатньо великими, щоб забезпечити належний рід деревини. Дуби були, але їм, імовірно, було дві чи три сотні років, а отже, вони просто не були достатньо великого розміру. Що ж робити?

Тоді комусь у голову спала блискуча думка — перевірити, де брали ті первинні колоди. З’ясувалось, що наприкінці ХIV ст. їх привезли до Вестмінстеру з маєтку поблизу Ведхерсту у Сасексі. Тоді — близько п’яти сотень років тому — маєток належав родині Кортхорпів. Безпосередній нащадок лінії роду Кортхорпів 1913 року був Членом Парламенту від містечка Рай, із П’яти Портів на південному узбережжі.

Коли з ним розпочали перемови Сер Джордж Кортхорп вразив усіх такою історією, пояснивши, що, коли ті перші дерева було зрізано й продано королю в ХIV ст., його пращури далекоглядно подумали про час, коли колоди потребуватимуть полагодження чи оновлення, тож вони й посадили нову дібровку саме для цього. Ті дерева на 1913 рік — доросли свого віку, а отже, їх належним чином було зрізано й використано для полагодження величного даху Вестмінстер Холу.

Взято з оригіналу тут.

Водолазькі Пагорби. :)

Попрацював два дні в селі на своєму 97 окрузі.
Ближче, де я живу там і реклами не треба, вже всі в курсі. Але, не знають, шо таке "Свобода". Плутають з Ляшком. Кажуть, - ого, Ляшко молодець, отак їм!
- Ні, це не Ляшко, це Тягнибок.
- Ой, та ну, такий войовничий, дуже радикальний.
- То, коли Ляшко, то можна й радикальний, а коли Тягнибок, то не можна бути таким радикальним, бо занадто радикальний? :)
- Ну я тебе поважаю, але ну Тягнибок - ну дуже радикально. Хоч би урночку одну тут поставили.
- Тітко Віро, вас можна купити урночкою? Отак просто? Ну не стидно? А мене більше цікавить екологія нашого краю, ось видовбали новий кар’єр, а старий не засипали, вода з колодязів вниз пішла, а треба б старе плесо засипати, тоді вода повернеться.
Чую думки в голові скриплять у правильному напряму. Добиваю.
- А урночки, лавочки на зупинці - ми цим не займаємося. Напишіть заяву до селищної ради про благоустрій і подивитеся як вони відкручуватимуться. До чого тут ми? У нас плани вищі - навчити вас керувати Державою.

Оце один з найцікавіших випадків. В основному, - о, знаємо таких! Ви круті! "НайНЕцікавіший" випадок - О! а я виписую "Свободу". Ну тут навіть і балакати ні про шо, людина й так в курсі всього, руки потисли і поїхав далі... :)

А у вас у місті є вулиця Чумацький Шлях? В нашому є. До неї їхав веломашиною на першому ряду, на першій передачі, з десятка два метрів ішов пішки, штовхаючи веломашину перед собою - отак круто як до неба. :) А потім краєвид з Чумацького Шляху на Нову Водолагу - Адал Агу - Господаря Чистих Вод.
Здираючись по тих пагорбах, сам собі засміявся, - "Водолазькі Пагорби", на зразок "Київських Пагорбів". :)

Оце на самому кінці вулиці, де минуло моє дитинство, - вулиці 8 Березня :) Там дві акації, Дві Сестрички, точно такі ж, як і 37 років тому, коли мені було лише 5. Я аж навмисне до них поїхав, щоб зробити знімок.
Як там не весні гарно! Все зелено й пахне травами, ми туди з Танею - моєю подругою дитинства (котра навчила мене зав’язувати шнурки, і я й досі їх зав’язую так по-дівчачому), бігали до тих акацій гратися... Далі попетляв битий шлях до Просяного, котрим я ходив до баби з дідом. Дві Сестрички пройшли, значить почалося Просяне. :)
Дуже прикро, шо є придурки, які випалюють траву. Добре, шо задощило.

Шкіромий.

Це шедевр перекладацької творчості.



Шкіромий

Авт. переклад з рос. Олександра Тарасенко (псевд. Бабайчик), серпень 1993

Простирадло - утікало
І білизна - хай їй грець
І матрасик, мов карасик
Від мене забрався геть.

Я за мапу - мапа в шафу,
Я за пензлик - той нишком
І сховався під ліжком.

Я хочу поїсти сало,
Відрізаю шмат чималий,
Але кляті ті шмати
Від мене - під три чорти.

Що за жарти недолугі,
І чому всі речі вщерть
Заюрмились, схаменулись
І сягнули шкереберть?

Чобітки за рушниками,
Рушники за мотузками,
Мотузки за чобітками,
Все батьківське надбання
Шаленіє, скаженіє
І тікає навмання?

Раптом просто із горища
Клишоногий, наче рак
Шкутильгає водомийщик
І до мене мовить так:

Ти гидкеє, ти бруднеє.
Неохайне поросятко
Ти брудніш за сміттєзбірник
У люстерко подивись!

У тебе вапно на оці
У тебе гівно на боці,
У тебе такі капиці,
Що іздерлись ногавиці!

Навіть, навіть ногавиці
Від тебе забрались геть!

Дуже рано на світанку
Миють личко каченята
Й пташенята
І шпачки, і пацючки.

Ти єдиний не помився
І бруднечею лишився
То ж забрались від бруднечі
І панчохи, й чобітки.

Я - шановний водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий!

Ледве гепну я ногою,
І покличу козаків,
Водомийники юрбою
Всі візьмуть напоготів.
Закатують, відшматують
Неохайних дітлахів.

І прочуханку жорстоку
Запровадять над тобою
У Матвіївську затоку
Вмить занурять з головою!

Замантулив в мідний таз,
Заволав "Кара - барас!"

Тої ж миті мило, мило
Зась! - в волосся - мити зілля
Гілля, рілля і бадилля
Підбадьорює:

"Мию, мию сажотруса
Пильно, щільно,
Часто, густо!
Буде, буде сажотрус
Чистий, мов різдвяний гусь"

Тут мочало причвалало
І мерщій малечу мить
Ось вовтузить мов шибало
І волає, і ганьбить.

Від збентежених мочалок
Я мерщій, немов від палок
А вони чимдуж загалом
Нижнім Валом, Верхнім Валом.

Я до Бабиного Яру
Навпростець я повз кошару,
А вони - через мури,
Як підступнії щури.

Тут назустріч мій коханий
Мій улюблений кацап,
Він з Альошею і Ванєй
Прямував, неначе цап
І мочалку, наче галку
Він щелепами цап-цап!

А за тим ногами він затупцював
І руками він мене відлупцював
"Уходи-ка ты домой!" він мовляв
"Да лицо свое умой!" він мовляв
"А не то как налечу!" він мовляв
"Растопчу и проглочу" він мовляв

Я по вулицях борснувся підтупцем
Втік до водомийника кінець кінцем
Милом мивсь, циберком грюкав,
Як ударник п'ятиріччя.
І багнюку, і гівнюку
Відокремив від обличчя.

Тої ж миті капелюх
Сів на мене проміж вух
А за ним цукерок купа:
"З'їж мене, малеча любо!"
А за ними сала шмат:
"Поласуй мене, мій брат!"

Ось і зошит повернувся,
Ось і коник без візка,
І абетка з Інглиш мовой
Станцювали гопака.
Шанобливий водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий

Закружляв мене у танку
І, кохаючись, мовляв:

"Ти тепер мені приязний,
Ти тепер мені люб'язний
То ж нарешті ти, бруднеча,
Шкіромия вшанував!"

Треба, треба, треба митись
Вдень і ввечері - то ж ба!
Неохайним сажотрусам
Ой ганьба, ганьба, ганьба!

Хай живе рушниченько пухкенький
І мило духмяне, мов ненька,
І кістковий гребінь,
І голярський камінь!

То ж мийся, підмийся, голись!
Пірнай, виринай, не барись!
У лазні, ставку, на болоті,
В Гнилим Тикичу, що в Кам. Броді

В Криму і в Карпатах
Усюди й завжди
Вкраїні хвала - і воді!

Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала. Лекція.

Традиційно у День знань - 1 вересня у Національному університеті “Київо-Могилянська академія” вступну лекцію читають люди зі світовим ім’ям. Цього року перед студентами і викладачами вузу виступила Ліна Костенко.



Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,- в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.

Але спершу уточнимо термінологію, щоб уникнути смислових аберацій.

В наш складний час, в нашій проблематично незалежній державі, де так поляризувалися пріоритети, впадає в очі, наприклад, амбівалентність поняття гуманітарний. Для одних - це комплекс гуманітарних дисциплін, адже humanitas - це категорія культури, освіти, духовності. Для інших слово гуманітарний асоціюється перш за все з гуманітарною допомогою. Як на мене, це вельми прикрий термінологічний збіг, що часом призводить до непорозумінь, коли, замість вироблення концепції гуманітарної політики в її кардинальних аспектах, все зводиться до розмови про черговий гуманітарний вантаж або про екологічно чисті макарони.

Думаю, що у країнах Європи, де є сильна традиція Гуманізму, чіткіше розмежовані ці поняття: гуманітарний і гуманістичний, людський і людяний, у нас же в означенні гуманітарних наук і гуманітарної ж допомоги ця різниця стерлася. Але треба мати на увазі цей нюанс.

Аура. У словниках радянського періоду, енциклопедичних, філософських, навіть іншомовних,- а ці словники осіли на стелажах, і люди досі користуються ними,- аура однозначно інтерпретується як термін медицинський, з області симптоматики деяких тяжких недуг, як специфічний стан, що передує нападові хвороби. Це, очевидно, від нелюбові до окультних наук, де аурою вважається невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. Ауру вивчали ще у 20-х роках, за допомогою світлофільтрів, тоді ж у Лондоні вийшла книжка Вальтера Кільнера “Аура людини”. А в 60-х була навіть чутка, що ауру почали досліджувати американські вчені, але коли виявилося, що над головами деяких політиків аура вельми темна й плямиста, досліди було припинено, а їхні результати засекречено. Доводилося бачити й фотознімок дружини Реріха, на якому її голова оточена загадковим світінням,- але не беруся сказати, чи то справді була аура, чи щось із області фотоефектів. У кожному разі такі езотеричні поняття, як аура чи, скажімо, біополе, були протипоказані матеріалізмові, про що й свідчить звужено оказіональне визначення аури у вищезгаданих словниках.

Однак існує етимологія слова, досить звернутися до латини,- аура має там до десятка значень, і всі вони зв’язані з вітерцем, повівом, або золотом, відтінками золотого. Відоме Горацієве “aurea mediocritas” - золота середина, чи епітет Персея “auri gena” - “золоторожденний”, тобто син Данаї від Юпітера, який навідав її у вигляді золотого дощу.

Зрештою, aureolus, ореол,- це вже прямий прародич аури, хоч у дорозі від давньої латини до наших днів вона приростала ще й іншими смислами, як це часто буває. До прикладу, камікадзе означає божественний вітер, згодом так почали називати японських льотчиків-смертників. Але, якщо вдуматись, то якийсь невловимий зв’язок між цими поняттями є, бо лише порив божественного вітру може кинути людину на такий відчайдушний крок. Cловом, як існує, безперечно, якесь біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч неозброєним оком її й не видно.


Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано,- українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.

Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям.

І ще одне, вже не з області термінології. Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці,- які це у нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж, Лопе де Веґа, Кальдерон, Сервантес, Ґойя, музей Прадо, Федеріко Ґарсіа Лорка.

Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це ж теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Ґреко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Гемінґвей пише “Фієсту”.

Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Ґете, Шіллера, Геґеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Ґете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки,- все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.

Та ж Росія з її вічними смутами, з напівбезумними царями й генсеками, з її темним, забитим народом,- “где народ, там и стон”, “Россия, нищая Россия”, “Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма”, “вольному сердцу пошто твоя тьма?” Одначе ж не тьма визначає у світі її гуманітарну ауру. Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали у Нижній Новгород,- саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.

Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. “Ім’я Конфуція,- писав він,- більш відоме й шановане у Європі, ніж ім’я будь-якого з китайських імператорів”. Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.

Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колумбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія - це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція - це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія - це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а її художники і поети.


А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують - Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?

Таким чином, скоригувавши термінологію і некомфортним питанням поставивши себе в гуманітарний контекст світу, ми можемо цим закінчити вступ, дотримуючи композиційних настанов одного з ректорів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей, який вважав, що кожне казання має складатися з трьох частин: екзордіуму, нарації та конклюзії. Отже, перейдемо від екзордіуму, тобто вступу, до нарації, тобто викладу самої проблеми. І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.

Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.

В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, - і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.

У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.

Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу “націоналісти”, “сепаратисти”, “зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.

Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.

Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.

Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції - це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.


Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.

Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно. Тим більше, якщо це робиться з простодушною “точністю до навпаки”, за принципом - не “Россия родина слонов”, а ми - батьківщина індиків.

Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат - націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.

Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура - це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.

Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію,- все одно, в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу “старший брат” чи “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший.


Саме по собі імперське самозахоплення - явище досить відворотне для навколишнього світу, типологія його сумновідома, але воно живить амбіції затурканих громадян, воно для них рятівний пас, який не дає їм втонути у своєму ж болоті. “Россия обречена на величие” - це та аксіома, яка в їхній ментальності чомусь цілком уживається з іншою загальновідомою формулою: “Нация рабов, сверху донизу все рабы”. Колись не надто пристойний поет Барков у приступі самодержавної патетики написав: “Россия, встань и оживляйся!”, згодом цей конструктивний заклик трансформувався в “Россия, встань и возвышайся!”, і фігурує нині на всіх націонал-патріотичних радіннях. Згодьтеся, що такий градус самозвеличення привабливіший, ніж постійні заклики підвестися з колін, які вже зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто нас підніме з колін?” - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов’язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з’явилося обнадійливе повідомлення: “Піднімаємося з колін”. Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь,- вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?

Складається враження, що частина комплектуючих нашої оптики взята за інерцією звідти, з колишньої метрополії. І це не дивно, бо понад триста років возз’єднання, навіть не приєднання, а за принциповим постулатом Росії - возз’єднання, тобто всепроникаючої дифузії,- не могли не дати своїх наслідків. Той же патетичний заклик: “Россия, встань и возвышайся!”,- передбачає, між іншим, теж вставання з якоїсь непрезентабельної позиції. А що вже казати про грізну інвективу нового російського прем’єр-міністра, яка недавно прогриміла в російській пресі: “Россия может встать с колен и как следует огреть”. Різниця лише в тому, що Україна нікого не збирається “огреть”, і одним із своїх найбільших досягнень вважає спокій і злагоду, що панує в нашому суспільстві. Однак патріоти запевняють, що нація спить. Це у нас другий лейтмотив незалежності.

Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: “Сон, непритомність чи летаргія?” І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у XVIII столітті цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій. Більше того, він зауважив, що у таких країнах “летаргія приймається за спокій”. Чи не про те ж саме у Зерова: “Де розум і чуття - все спить в анабіозі”? Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально. Так недовго дійти й до аури в інтерпретації радянських словників.


Ще один лейтмотив - рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії.

А яку історію можна читати без брому? І взагалі, навіщо читати історію з бромом? Історія діло давнє, вона вже минула. Дивіться трансляції засідань нашого парламенту, тут і бром не допоможе.

Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Коли королева Марія Католицька, так і названа Кривавою, страчувала протестантів? Коли у часи Шекспіра “кров з ешафотів бризкала на сцену”? Недарма ж у спектаклі грузинського режисера Стуруа “Річард III” герої ходять по сцені у плащах, підтіпаних кров’ю.

Чи історія Франції, з її Варфоломіївською ніччю, з кривавим термідором? Чи давній Рим з його гладіаторами, з його цирком, де леви на арені роздирали християн? Чи, може, історія Німеччини дає взірці ідилічного розвитку нації? Чи, може, в Італії Данте не був вигнанцем, а Торквато Тассо не збожеволів? Чи Росія не закатрупила мільйони людей у лихоманці своїх перманентних експансій? А колоніальна політика Іспанії чи Португалії? А за один рік в Толедо три тисячі процесів проти “єретиків”? А тридцятилітня війна у Європі, вона ж тільки щойно закінчилась, коли почалася наша національно-визвольна під проводом Богдана Хмельницького. Європа лежала в руїнах, собаки вили на попелищах.

Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножити.

Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів - підводитися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т. п. просто вже катастрофічний. Що це, психоз нав’язливих станів, постколоніальний синдром чи просто елементарна неосвіченість?

У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них, їхні постаті відсутні у головному дзеркалі нації, зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції, типу “національна ідея не спрацювала”, “так історично склалося”, “наш народ не готовий”, “друга державна мова” і т. п. Враження таке, що того дзеркала взагалі нема. На його місці нуль. Дірка, заткана павутиною. Навіть не дефект головного дзеркала, а його відсутність.


Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою,- це вже лейтмотив з вищих ешелонів влади,- мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, й лихоліття, і скульптуру Мікеланджело чернь скидала на брук. Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді. Візьміть “Всемирную историю”, видання Каспарі, 1903 р. С.-Петербург. Там є розділ, який буквально так і називається: “Экономический упадок и культурное возвышение Испании”. Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші. Іспанія тих часів була вкрай розорена. Там теж були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією. Двір купався в розкошах, держава загрузала в боргах. Всі ті ґранди і кабальєро були як наші депутати. “Поля заростали бур’янами”, - цитую, - “Так стала гинути Іспанія”. І при цьому був “розквіт духовного життя”, “мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку”, в країні створювалися численні поетичні академії. Сервантес і сучасник його із сусідньої Португалії Камоенс, учасники якихось тодішніх “гарячих точок”, один втратив руку, а другий - око, обидва бідували, не мали від урядів ніяких пільг, одначе один написав “Дон Кіхота”, а другий - свої “Лузіади”, які є по сей день окрасою португальської літератури.

Або та ж Росія, “нищая” і “немытая”, у поетів якої була “бледная, в крови, кнутом иссеченная Муза”,- а яку поезію дала та Муза, так і не дочекавшись сприятливішого для себе періоду. І Золотий вік у неї був, і Срібний. І саме в найтяжчі періоди історії, під невсипущим оком цензури, в катаклізмах початку століття, то розстріляна, то репресована, то приречена на еміграцію.

Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це - злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала.

Але чому люди їм вірять, чому не завдають собі клопоту подумати, чому знову й знову дають ошукати себе? Я назвала б це - адаптованим розумом. У Ніцше є поняття - розум ув’язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув’язнений. Бо ув’язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та “летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу”, як писав Гельвецій.

З тієї ж опери й заклинання, наприклад, про те, що обираючи мера, чи президента, чи депутатів, ти вибираєш свою долю. Що головне - єдність, без уточнення кого і з ким. Що там десь, ген за кордоном, у нас “багатовекторна зовнішня політика”. То якби ж і внутрішня мала хоч який переконливий вектор.


Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. В рекламах з використанням світових шедеврів, у назвах крамниць і фірм. Рибки Матісса, що плавають. Джоконда, що підморгує. Модільянівська жінка, що ще більше витягує шию. Взуттєва фірма називається “Дон Кіхот”, магазин сантехніки - “Кармен”. Комп’ютерний вірус, і той “Мікеланджело”. Втім, цей останній прийшов із Заходу.

Органічна необхідність у культурі атрофується.

Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, що давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?

Явище вимагає терміна, і воно його одержало. Справді, “так історично склалося”. Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гумані-тарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури.

Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нешеретована продукція. А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви - це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієнтованих інтелігентів.

Безперечно, такий телескоп без дефектів всього лиш за вісім років державності створити важко. Це дуже складна система дзеркал. Але ж, принаймні, можна було б уже мати хоч якийсь проект. А то ще за радянських часів як була поставлена оптика на примітив, так вона і залишилась.


Та ще такий тепер час настав, що кожен може пускати зайчики зі свого балкона. Кожен може дивитися в перевернутий бінокль. Кожен може все розглядати крізь свою призму. Закомплексована феміністка, зиркнувши на себе у своє дамське дзеркальце, може заявити: “Літератури у нас нема”. Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово “жид”. Державний діяч колгоспного типу може привселюдно з трибуни ностальгувати за колискою братніх народів.

Ще один контрапункт незалежності: нав’язлива ідея, завезена нам амбітними аутсайдерами західної науки, - десакралізація. І не кого іншого, а неодмінно Шевченка. Вже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом.

Для демократії в цьому її пост-тоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці. Ну, невже ж таки найактуальнішим завданням інтелектуалів було ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка? Причому, діапазон цих борінь вражаючий. Одні - за десакралізацію, інші - за канонізацію. Головного дзеркала і тут нема.

Ще наші класики не повернуті Україні в нормальній цивілізованій оптиці, ще текстологічно не відновлені їхні твори, покалічені то царською, то радянською цензурою, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій,- а вже взялися руйнувати.

Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців пророк.

А поляки у своєму головному дзеркалі бачать Krypte wieszczуv і два надгробки: Міцкевич і Словацький. Wieszcz, між іншим, це по-польськи пророк. І не просто пророк, а великий поет-пророк.

Колись партійні ідеологи розбивали вітраж Шевченка. Тепер теж шваброю дістають.

Не уявляю, щоб інші народи припустились чогось подібного. Згадайте, як експонують свою літературу грузини. Ті ж давні греки забороняли рабам співати на слова своїх поетів. Брюс Лі, американський актор китайського походження, в жодній зі своїх ролей не допускав приниження китайської культури.

А тут як не порнографічний шабаш, то етнографічні гопакедії.

Це вже навіть не викривлена система дзеркал, це - зловісна кімната сміху. Є там і “хохли”, і запроданці, і мазепинці, і націоналісти.


У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики.

Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало - це погана прикмета. Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але, принаймні, тьма тараканська розсіється.

Після віків такого “возз’єднання” довго ще нам доведеться вдаватись до сумних зіставлень. Але все це проблеми минулих аспірацій.

А сьогодні, зверніть увагу: Ростропович, приїхавши в Росію з симфонічним оркестром, каже: “Ми будемо грати російську музику, щоб показати, який великий російський народ”.

І поки тут наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів, Росія, мов та цариця з пушкінської казки, все заглядає у дзеркальце, все його питає: “Я ль на свете всех милее, всех румяней и белее?” У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань,- “зарплатні не дають”, а Хрещатик вимощують. А Росія реставрує свій Петергоф, відновлює бурштинову кімнату. Правда, при цьому вона торохтить кістками убієнної царської сім’ї і бомбить Грозний, що їй аури не додає.

Ми навіть 800-ліття Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста,- де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце,- не відзначили і забули.

А в Нижньому Новгороді, наприклад, збираються святкувати “1000-летие русской ложки”. Хоч тоді там не тільки російської ложки, а й самих росіян ще не було, була мордва і булгари. Нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що Анна Ярославна, королева Франції,- київська княжна, то десь у Ярославлі, у глибині Росії, реставрують якийсь будинок під готель “Анна Франс”, відкривають пам’ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його “первым русским князем-реформатором”. А українська делегація за його спиною тільки знічено усміхається.

В часи чергової смути монах Філофєй сидів у якомусь псковському монастирі і шив Москві на виріст теорію “третього Риму”. І хоч він себе називав: “невежа в премудрости”, але добре тямив, що робить. Замість того, щоб писати, що Москва у мокві сидить, і московити великими гідностями не позначені, він ставив Москві її державницьку оптику. І вона таки добре її побільшувала ось уже стільки століть. Потім митрополит Макарій писав не яку, а “царственну книгу”. І виникала генеалогічна легенда про походження московської царської династії від “Августа-кесаря”, звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира.

І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики - як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде “московська схема світової історії”, як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема.

А де наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава.


Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була Книга, культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя. В епоху Відродження навіть данину з переможених брали книгами.

Ось тут, може, і є печальна розгадка, чому Гердер писав: “Слов’янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії”. Це не так. Історія була, історія гідна великих народів. Але вона не віддзеркалена у всесвітньо відомих анналах. На те склалось багато причин, серед них і візантійська відрубність культури серед латиномовних культур. Але також очевидно й те, що шаблями наші предки володіли краще, ніж пером. Бо якщо Данія має в початках своєї історії такого Саксона Граматика, що написав “Діяння данців”, то відтак є і данці, і їхні діяння, духовно не привласнені ніким. Історик Йордан описав діяння готів. Готів немає, а діяння є.

В початках сотворіння світу було Слово. В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово. Але якщо вже так сталося, якщо предки не виявили таких комунікативних інтенцій і не залишили свого потужного дзеркала, то, принаймні, треба поглянути в чуже неупереджене. Французький історик Шерер, наприклад, писав про українців так: “Ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом: «Перемогти або загинути!»” Цілком інший образ нації. Де ж тут стояння на колінах, де хронічний сон, де три гетьмани з двох українців? Це, повторюю, так бачив українців француз.

Але він же й писав: “Ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків чи римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків”. Так і сталося. Чому? Знову ж таки, питання оптики і того головного дзеркала, яке чомусь не фокусує правди.

Взагалі ж у дзеркалі світових опіній “національні фізіоґномії”, як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об’єктивно, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку.

Кант у своїй “Антропології з прагматичної точки зору” зробив побіжну характеристику різних народів. У іспанців він констатує “національну гордість” і свідомість власної гідності, у німців - “темперамент холодної розсудливості і витримки”. Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування, а італійці - художнім смаком. Про вірменів пише з великою симпатією, як про народ розумний і працелюбний. Сучасні греки здаються йому підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Що ж до Росії, то він сказав про неї досить ухильно,- “Росія іще не те, що потрібно для певного поняття про природні задатки, готові до розвитку”.

Англійців і французів Кант становчо називає двома “найцивілізованішими народами на землі” і, крім природних властивостей, відзначає їхній “розвиток за допомогою мови”. Англійській мові він вже тоді передрікав роль найбільш комунікативної ділової мови. Неважко помітити, що історія з часів Канта не раз підтверджувала слушність його спостережень.

Українці, зрозуміло, в цих кантівських викладках не присутні. Україна була у складі іншої держави, і як складова, попри всю її національну самобутність, самостійно для світу не існувала. Лише в окремі періоди до неї пробуджувався інтерес. В період козацьких воєн, скажімо, коли вона з’явилася як новий формотворчий елемент історії. Згодом привернула до себе увагу німецьких романтиків, коли вони відкрили для себе поетику цієї слов’янської стихії. А також у період визвольних змагань за свою державу в 20-ті роки. Та ось тепер, коли вона може постати на повен зріст.

Тож чи не час навести такий кантівський об’єктив на цю націю,- невже там відіб’ється та її фізіоґномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш,- фізіоґномія народу “без пуття, без чести, без поваги”?

Тоді все правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький - великий полководець, але не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного народу.

Якщо ж це не так, то годі вже добивати цей народ.


Ось він і настав, цей найвищий час, повернути йому його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності.

Натомість сталося непрощенне,- вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас спрямовані на демонтаж України.

Сказав Монтеск’є - спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. У нас надто багато поганих громадян. Важко збудувати державу, в якій навіть деякі члени парламенту не хочуть приймати присягу на вірність їй, у передбаченні солодкої перспективи бути знову рабами.

Такі речі треба припиняти відразу, таких депутатів треба позбавляти мандата. Ану ж у Франції, Англії чи у США - щось подібне дозволили б собі члени парламенту? Головне дзеркало їх спопелило б. У нас же панує млява толерантність, яка видається за демократію. Україну більше знають у світі через її спортсменів і корупціонерів, ніж через те, що є її суттю.

Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а, отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець XX століття, початок тисячоліття,- нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й не стабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше,- в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко.” Наче про нас.

То, може, ставити питання про гуманітарну ауру України ще не слід, може, це передчасно і навіть по-своєму некоректно? Україна ще перебуває в іншій системі координат. Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія.


Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку,- сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії.

Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома.

Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.

Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися.

І тут я повинна перейти, згідно з Йоаникієм Ґалятовським, до конклюзії, тобто до заключної частини.

То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала?


Згадайте чарівну казку Андерсена “Снігова королева”. Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. “Це дзеркало,- цитую,- мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим”.

Оце він і є - дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта,- цитую далі,- “всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними”. Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок.

“І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало”. Вони літали скрізь по світу, і якщо потрапляли комусь в око, то “людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце... і серце перетворювалося на маленьку крижинку”. “А по світу літало ще багато таких скалочок”...

Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapienti sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою.

На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце. Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.


Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам.

Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.

Ось у чому “Ключ розуміння”, як сказав би Йоаникій Ґалятовський.


Оригінал статті

Скифійське Інтермеццо.

Всі імена змінені. Часово-просторовий континуум зміщено, щоби заплутати ворога. А для своїх головне інше.

 

Микола. Його онук Іванко. Де б не їхав Микола завжди Іванко з ним на мопеді. Натискає на кнопочку запуску двигуна — це його сакральне дійство. Дід лише газує й керує.

Там за Дамбою через Сиваш найкоротший шлях до Армянська — зараз туди дороги немає, там стоять наші прикордонники, за кілька сот метрів по той бік кацапи, навколо “Мордору” - так місцеві називають фірташівський титановий комбінат.

Млявого рожевого вечора приїздить до нас на позицію з кавуном, динею, ще з пів мішка різних овочів та фруктів. З ним попереду на сидінні між ногами незмінно онук Іванко з яскраво синіми очима.

Сідаємо вечеряти, потім п’ємо чай. Микола починає згадувати як все починалося. Як було страшно й невизначено. Як не зрозуміло. Від телевізора не відходили ні на мить - шо ж там в Києві думають? Чи взагалі шось думають робити чи ні? Військових немає. Дамба стоїть відкрита. Розпач. Селяни знервовані. Зібралися посеред села на Віче. З Головою сільради вирішили самостійно перекрити Дамбу. Взяли камаза, крана, накидали старих бетонних кубів від коровників на того камаза, відвезли на Дамбу й у кілька стін перегородили її тими кількатонними кубами. Через Сиваш не переїдеш нічим, бо там навіки й залишишся — твань така, що лише потрап у неї вже не відпустить. Стали на чергування на Дамбі. Чоловіки мисливці зі зброєю вийшли, в кого зброї нема — з вилами. Так і чергували на Дамбі. І чоловіки, і жінки. Було дуже страшно дивитися як навколо Мордора їздять БТР-и, танки, ще якась техніка. Будь-якої миті очікували прориву на Дамбу...

Нарешті прибули наші. Село почало допомагати їм облаштовуватися. Приволокли житловий вагончик, провели електрику від села. Встановили графік постачання їжі, води. Голова сільради щодня приїздив на блокпости, говорив з людьми, швидко вирішували нагальні питання. В селі зітхнули з полегшенням: Київ не кинув їх на поталу кацапам.

У Києві почався нарешті якийсь рух. До прикордонників на Дамбу прибуло підкріплення. NN танкова бригада. Заклали під Дамбу тротил: лише крутни, натисни і Дамба злетить у повітря.

Потім танкістам надійшов наказ на переміщення, вони вмить знялися й кинулися на Схід. Дамба залишилася знову без захисту. Ну шо робити? Ми з кумом взяли побільше термосів з чаєм та кавою, хто що понадавав. Сіли ми з тою котушкою та дротами до тротилових закладок, намостили собі затишок і сидимо з кумом — а будь шо буде. Як підуть кацапи крутнемо, натиснемо а там буде як буде. Просиділи так два дні й дві ночі. Не знаю чи знали кацапи, що тут нікого немає чи ні, але звідти не підходило нікого. А могли ж підійти розвідники, і шо б ми з ними робили? Оцього боялися — дрг підійде, побачить, шо тут нікого, окрім нас і все ж! Кінець! Та Дамбу однак би знесли у повітря, хай хоч як, але техніку притримали б. На щастя на третій день прибули наші прикордонники, прийняли в нас Дамбу, довго не могли зрозуміти хто ми і шо тут робимо (сміється)... Ми з кумом зітхнули, здали їм все, подалися додому. Дві доби не спали. Опівночі грюкає хтось у двері — їхній майор, питає де ще 15 кілограмів тротилу. Не знаю. Здали вам все, шо мали. П’ятнадцять десь поділися, - каже. Крутнувся поїхав назад на Дамбу...

Вдосвіта скинувся, поїхав до них — чи знайшли той тротил чи ні. Все добре. Знайшли. Фух! А я переживав. Це ж не сіна навильник пропав (сміється). А вони ще й свого тротилу привезли, заклали ще більше. Мені аж від серця відлягло, бо ще оті 15 накинули би на нас із кумом, ніби ми хапонули, потім викручуйся...

Микола замовкає, сміється сам собі, сьорбає чаю. Думає, видно, про ті нервові дні й ночі, коли здавалося, що Київ кинув їх тут одних... Так. Київ. Тому що Київ завжди був центром Всесвіту для всіх українців, навіть Чумацький Шлях до того, як став Чумацьким, називався Шляхом на Київ.

Сонце скотилося нижче до західного небокраю, красиво підрожевило вітрила електровітрякам, що повільно мріють в рожевому призахідному мареві. Ніби казка навкруги. Здається зараз з-за них вискочать сармати на конях...

Ні не вискочать. Он димить Мордор. Микола продовжує, - років 15 тому, шось там на Мордорі гримнуло, тепер у затоці нічого не живе, навіть пташки тут не сідають. Ні бичка, ні камсинки — все вимерло, навіть мотиля не живе тут...

А в кума там брат за Армянськом, в нього своя ферма. Він фермерує. Рис вирощував, каже, всі поля кацапи перетоптали танками, води немає, поля закам’яніли, канали порозсихалися, плити повивалювало. А він тоді минулої весни взяв 150 тисяч гривень кредиту на добрива, на посівну, а тут ці підараси увірвалися, всі поля йому перетоптали, капоніри видовбали, ракетні установки, танки, бтри,.. навіть собак перестріляли, щоб сигнальні розтяжки їм не зривали. Вже ввечері люди й з хатів бояться виходити. Він за голову хапається - шо ж робити? А жінка йому, - ми ж тепер росія! - Дура ти! Яка росія?! Ти бачиш, шо вони наробили?! Жити ми за шо будемо!?.. Як житимемо?!...



Малий Іванко нудиться, смикає діда, - дідо, поїхали вже. - Зараз поїдемо, ось поїдемо. Підожди.

Тут один приїжджає, каже купи в мене машину. Вісім тисяч гривень. - Давай, кажу, купую. Тільки ти мені її привези до двору. Я тобі ще й доплачу чотири тисячі. Микола сміється, - знайшов, - каже, - пальцем робленого, ніби я не знаю, шо він з Криму тою машиною відтепер нікуди не виїде. Хто розумніший був, той не побіг перереєстровувати номери, а тепер он на Материк вільно по їдло їздить, а ті переробили номери, тепер їх і на Кубань не випускають. Малому ось до першого класу йти. Донька каже, вези його додому, в Армянськ. Кажу, - а як я його повезу, коли на нього документів немає. Кажу їй хай тут в школу йде. Та й він сам не хоче туди. Каже, хочу тут в школу ходити, у баби з дідом...

Наливаємо ще чаю. А тепер он точка пропуску. Наші лише документи на хвіри перевіряють, пломби оглянули — паняй далі. А кацапи в себе все загородили решітками. Весь вантаж оглядають. Вимагають, щоб у хвірі був прохід посередині. Якщо проходу немає — все вивантажуй на землю. Оглянули — завантажуй назад. На одну машину як мінімум годину, а якшо вивантажувати-завантажувати отак, - то пів дня згаяно. Тут, ще весною такі колони стояли на 12 — 15 кілометрів. По три тижні чекали своєї черги. Не можу їх зрозуміти, чи нікуди товар відвезти чи шо. Дебіли якісь. Ніякої самоповаги. Вже би обрубали так обрубали. Як з каналами. Відразу пересипали камінням, бетоном залили — все. Говійте...



Ці дальнобійники до нас в село в магазин заїжджали. Відчепить хвіру і до міста на заправку, потім до нас в магазин. Розповідали як там за Армянськом їх вже ждуть кубанці зі своїми хвірами. Перекидають все з машини на машину і гайда туди через Керч. А там на Кубані, шоб пообідати треба від 350 гривень на наші гроші, просто пообідати! От вони й бісяться. Який там Крим! Перегородити все давно було треба, й не думати! Як і з каналами. Шо вони там в Києві ще думають?!..

Дідо, поїхали вже. Ну поїхали, - погоджується дід. Сідають на мопеда, ми прощаємося, тиснемо руки, Іванко натискає на кнопочку, заводить двигуна. Їдуть...

Василь. Тракторцем тричі на тиждень возить усім нам на блокпости питну воду в діжках, разом з ним син Сашко. Василь — такий типовий працівник Її Величності Скитії, запилений, світлий, життєрадісний, душевний, з м’якою як південне підсоння українською неквапною вимовою. За ними незмінно бігає чорний собака. Циган. Супровід. :) Минулого року ще у Березні, коли лише все починалося, він прибився цуценятком до прикордонників, ті його вигодували, а потім як змінилися, їм на зміну прибули інші, вони ображали Цигана й він прибився до Василя з Сашком. Так з ним й бігає; прив’язь не визнає. Котів страшенно не любить, в селі жодного кота не пропустить. До військових ставиться обережно — спершу ретельно перевіряє. :)

Взяли воду, завантажили порожні діжки. Погомоніли за погоду, за воду, за врожаї, надої, закупівельні ціни на молоко, за шо там в Києві... Василь з Сашком поїхали додому вправлятися по господарству. Циган побіг слідом...

Хлопці-пастухи, ще на старезних батьківських веломашинах. Корови пасуться прямо коло нашої позиції. Тут протікає канальчик, тому соковитої трави по коліно.

Славко-Вусик кличе хлопців до нас обідати. Вони соромляться. Ми наполягаємо. Хлопці наїдаються борщу, тепер можна й додому не їхати. :) Наступного дня приходить якийсь дядько з мішком. Пів мішка огірків, помідорів, кабачків, золотої солодющої кукурудзи, яблук. Виявилося це батько, одного з тих хлопців-пастухів. Скинув мішок, подякував і пішов назад.

Ввечері знову приїхали Микола з онуком. Привезли риболовецькі причандали: гачки, волосінь, тягарці, поплавці... Завтра насмикаємо з канальчика карасиків, буде уха....

Дві корови з теличкою заночували коло нашого блокпосту. Зручно примостилися неподалік від намету. Ще вдосвіта прибігла молодичка з села, - чи не бачили моїх корів? Ми сміємося, - та онде лежать ремиґають... Побачили свою хазяйку, повставали знехотя, поплелися слідом...

Вдалині — понад вітрилами велетів-вітряків, затонулих в туманах, котрих лише краї вітрил, обертаючись, зблискують кінчиками над рожевими пасмами туманів, виринаючи-пірнаючи — спалахнув край сонця...

Кабульский оазис

Кабульский оазис

Д. Д. Букинич (1922)

В стихах, посвященных Кабулу в официальной “Географии Афганистана”, изданой в Кабуле, говорится: “И тогда с неба принесли комок земли и с него вырос Кабул. Ангелы, увидев Кабул, сказали: здесь лучше, чем на небе”, а в других стихах еще более восторженно: “Каждая пядь земли Кабула дороже, чем весь мир”. В приведенных выдержках заключается глубокий смысл. И действительно, весь Кабульский оазис создан искуственно из земли: каждая пядь земли для земледельца Кабулистана дороже всего мира. Под Кабулом можно видеть, сколько труда приходится вложить земледельцу, чтобы ввести в культуру каждую пядь земли. Чтобы создать пахотный слой на одной десятине голого речного галечника всего лишь в 15 — 20 см мощностью, требуется перевезти пожалуй не менее 3000 м3 земли.

Пологие склоны гор только в немногих местах покрыты маломощными наносами лёссовидного характера. По большой же части они представляют собой совершенно каменистые плато, которые нужно еще наращивать. Поэтому у Кабула так и дорожат всяким земляным материалом. Постоянно можно наблюдать, как люди копошатся у разрушеных построек или древних развалин, развозя найденую землю на отдаленные поля. Даже из-под каменистых осыпей кирками выдалбливают тонкие землистые прослойки, лишь бы добыть субстрат для растения. Ни один шурф, сделанный нами на полях под Кабулом с нанесенной человеком почвой, не шел глубже одного метра, что говорит о сравнительной недавности культуры.

Афганские очерки.

По Л. Е. Роднину (1947)

...Всего 20-25 лет назад путешествовать по Афганистану было очень трудно. Многие недели и месяцы нужны были, чтобы объехать страну. Надо было иметь свой карван верблюдов и лошадей, которые несли бы запас продовольствия, палатки, одежду...

...Сейчас времена настали другие. По всему Афганистану — этой стране гор — можно свободно проехать на автомобиле. Появились хорошие дороги, через реки переброшены мосты, установлены бензиновые колонки, и на ночь не надо разбивать палатку и выставлять  часовых: во многих местах построены гостиницы, где путешественик находит отдых, и пищу, и покой.

...Тяжел труд земледельца в Афганистане. Одной земли еще мало, чтобы поля кормили человка. Нужна вода. К воде приходится таскать землю. Но с водой еще надо управиться. Нужно бурную горную речку отвести в сторону, дать ей слабый уклон, сделать множество мелких арыков, распределить влагу по полям. Тысячелетия человеческого труда понадобилось, чтобы каждый участок голых скал, к которому можно подвести воду, превратить в поле, в сад. Лишь по долинам узкими лентами вытянулись поля и сады — оазисы в пустынных горах. Только ничтожная часть земли, всего около 1.5%, освоена в Афганистане.

...Если выехать из Кабула ранним утром, то еще задолго до захода солнца машина придет в Бамиан. Прошел всего один день, а кажется, что каким-то чудом мы перенеслись на 1000 лет назад.

Высокий красноватый обрыв реки весь пробуравлен черными дырами. Это пещеры. Целый пещерный город. Там люди живут и сейчас. Мы очень хотели посмотреть такую пещеру внутри. Но нам сказали, что это “хуб-нист” (нехорошо). Афганцы не любят, чтобы в их дома заходили чужеверцы, а самое главное, нельзя входить в помещение, где есть женщины. Наконец, нашлось одно жилище, где хозяев не было дома. Нам разрешили войти туда. В проходе пришлось согнуться.

После яркого солнца — мрак. В середине пещеры — очаг. Дым уходит через вход. Стены покрыты вековым нагаром. В углу — ямы с провизией, в полу — глиняный сосуд для воды, на земле — кованый котел (казан) для варки пищи, груда жалкой одежды, постели. В другой пещере — рядом несколько коз, тощая корова. На выступе обрыва лежат кучи соломы — корм скоту.

Между пещерами в глубоких нишах стоят огромные изваяния Будды. Их три — большое, поменьше и маленькое. Маленький Будда 6 м, большой — 36 м. Они высечены прямо в обрыве. Им более 2000 лет. Их создали жившие здесь племена, исповедовавшие буддизм. Позднее завоеватели-магометане хотели уничтожить изваяния колоссов, но целиком разрушить не смогли и только испортили их лица.

По тесным ходам, устроеным в обрыве, в темное, оступаясь по стоптаным ступенькам, натыкаясь на повороты стен, мы пробрались наверх, на голову большого Будды. На голове изваяния — ее поперечник равен 6 м — могут свободно разместиться человек двадцать.

С головы Будды видна долина Бамиана, поля, деревья, кишлаки. За нею вдалеке — снежные вершины Кохи-Баба высотой свыше 4000 м (Бамиан расположен на высоте около 2500 м). здесь по ночам холодно даже летом.

Мы едем вниз вдоль реки Бамиан. Постепенно горы снижаются, меньше скал, появляются пологие склоны, горы начинают отходить все дальше от реки, течение ее становится спокойнее. На склонах большие массивы пашен, пасется скот. Уже нет скрежета щебня под шинами колес, за машиной курится облачко лёссовой пыли.

К вечеру попадеш как будто совсем в другую страну: большие ровные пространства; сплошь распаханы и заселены широкие долины; мягкие очертания окружающих холмов. На них богарные посевы и отары овец. Зубчатые вершины хребтов далеко.

Мы приехали в Кундуз — центр афганского хлопководства. Хлопчатник здесь хороший: он высеян из семян, закупленых в Советском Союзе, и мы не нашли на нем опасных вредителей. А для нас это очень важно, так как Северный Афганистан граничит с Советским Союзом и близко к границе у нас огромные массивы хлопчатника.

Под руководством советских инженеров в Кундузе построен большой хлопкоочистительный завод, где обрабатывают хлопковое волокно, а семена по конвееру передают на маслобойку, откуда масло идет для варки мыла. Хлопок прессуют в большие кипы и продают главным образом в Индию.

...Воды мало. Ее проводят на поля кяризами: под землей роют траншеи. Через небольшие промежутки устроены колодцы, в них спускаются, чтобы очищать подземный канал. Холмики выброшеной земли и камня цепочкой тянутся по едва приметной покатости щебнистой пустыни; по ним уже издали можно увидеть, что здесь проходит кяриз. Вода в реках бывает только весной и быстро сбегает вниз. Реки мелеют, течение прерывается, вода осолоняется, становится негодной для питья и растений. На десятки, сотни километров тянутся безлюдные пустыни. Щебень, галька, песок, полынь, колючий астрагал, ветер, и ничего больше. Только маленькими островками у предгорий, где легче “поймать” воду из рек, приютились оазисы.

Большой оазис Кандагар на реке Аргандаб — район древней культуры. Поля, бахчи, виноградники, сады. В садах особенно много гранатов. Есть такие большие, что не обхватишь ладонями; два стакана алого сока выдавишь из такого граната. Это лучшие в мире гранаты.

...В песчаной пустыне Регистана живут кочевники. Они проводят в пустыне только зиму и раннюю весну, когда там есть трава и вода, а на все знойное лето уходят на север, через горы, проходя поперек всю страну. На севере они нанимаются батрачить: пашут землю, сеют, пасут скот. Когда же там наступает зима, кочевники уходят “домой”, обратно на юг. “Дом” их и зимой и летом — шатер из самотканной черной шерсти. Два-три месяца надо, чтобы пройти на ишаках или верблюдах с юга на север или с севера на юг. Как многие сотни лет назад, тысячи кочевников идут по дорогам и тропам Афганистана. А тут же по горным дорогам мчатся новейшие автомобили, завезенные в страну в последние годы. По 500 — 600 км в день пробегают они: утром — в Кандагаре, а к вечеру — в Кабуле.

Так переплетаются ХХ век и средневековье. То же в быту. До сих пор религиозные обычаи в Афганистане соблюдаются по всем предписаниям Мухаммеда.

И вот правоверный купец или чиновник, сняв европейский костюм и, облачившись в халат и чалму, сперва совершает “на сон грядущий” намаз (молитву), а потом включает радиоприемник и ловит Кабул, Бомбей или Калькутту, откуда передают последние новости о Европе и Америке.

ХРЕСТОМАТИЯ по физической географии.

ЗАРУБЕЖНАЯ АЗИЯ. Пособие для учителей.

Гвоздецкий Н. А. И др.

“Просвещение”, 1974.