Скифійське Інтермеццо.

Всі імена змінені. Часово-просторовий континуум зміщено, щоби заплутати ворога. А для своїх головне інше.

 

Микола. Його онук Іванко. Де б не їхав Микола завжди Іванко з ним на мопеді. Натискає на кнопочку запуску двигуна — це його сакральне дійство. Дід лише газує й керує.

Там за Дамбою через Сиваш найкоротший шлях до Армянська — зараз туди дороги немає, там стоять наші прикордонники, за кілька сот метрів по той бік кацапи, навколо “Мордору” - так місцеві називають фірташівський титановий комбінат.

Млявого рожевого вечора приїздить до нас на позицію з кавуном, динею, ще з пів мішка різних овочів та фруктів. З ним попереду на сидінні між ногами незмінно онук Іванко з яскраво синіми очима.

Сідаємо вечеряти, потім п’ємо чай. Микола починає згадувати як все починалося. Як було страшно й невизначено. Як не зрозуміло. Від телевізора не відходили ні на мить - шо ж там в Києві думають? Чи взагалі шось думають робити чи ні? Військових немає. Дамба стоїть відкрита. Розпач. Селяни знервовані. Зібралися посеред села на Віче. З Головою сільради вирішили самостійно перекрити Дамбу. Взяли камаза, крана, накидали старих бетонних кубів від коровників на того камаза, відвезли на Дамбу й у кілька стін перегородили її тими кількатонними кубами. Через Сиваш не переїдеш нічим, бо там навіки й залишишся — твань така, що лише потрап у неї вже не відпустить. Стали на чергування на Дамбі. Чоловіки мисливці зі зброєю вийшли, в кого зброї нема — з вилами. Так і чергували на Дамбі. І чоловіки, і жінки. Було дуже страшно дивитися як навколо Мордора їздять БТР-и, танки, ще якась техніка. Будь-якої миті очікували прориву на Дамбу...

Нарешті прибули наші. Село почало допомагати їм облаштовуватися. Приволокли житловий вагончик, провели електрику від села. Встановили графік постачання їжі, води. Голова сільради щодня приїздив на блокпости, говорив з людьми, швидко вирішували нагальні питання. В селі зітхнули з полегшенням: Київ не кинув їх на поталу кацапам.

У Києві почався нарешті якийсь рух. До прикордонників на Дамбу прибуло підкріплення. NN танкова бригада. Заклали під Дамбу тротил: лише крутни, натисни і Дамба злетить у повітря.

Потім танкістам надійшов наказ на переміщення, вони вмить знялися й кинулися на Схід. Дамба залишилася знову без захисту. Ну шо робити? Ми з кумом взяли побільше термосів з чаєм та кавою, хто що понадавав. Сіли ми з тою котушкою та дротами до тротилових закладок, намостили собі затишок і сидимо з кумом — а будь шо буде. Як підуть кацапи крутнемо, натиснемо а там буде як буде. Просиділи так два дні й дві ночі. Не знаю чи знали кацапи, що тут нікого немає чи ні, але звідти не підходило нікого. А могли ж підійти розвідники, і шо б ми з ними робили? Оцього боялися — дрг підійде, побачить, шо тут нікого, окрім нас і все ж! Кінець! Та Дамбу однак би знесли у повітря, хай хоч як, але техніку притримали б. На щастя на третій день прибули наші прикордонники, прийняли в нас Дамбу, довго не могли зрозуміти хто ми і шо тут робимо (сміється)... Ми з кумом зітхнули, здали їм все, подалися додому. Дві доби не спали. Опівночі грюкає хтось у двері — їхній майор, питає де ще 15 кілограмів тротилу. Не знаю. Здали вам все, шо мали. П’ятнадцять десь поділися, - каже. Крутнувся поїхав назад на Дамбу...

Вдосвіта скинувся, поїхав до них — чи знайшли той тротил чи ні. Все добре. Знайшли. Фух! А я переживав. Це ж не сіна навильник пропав (сміється). А вони ще й свого тротилу привезли, заклали ще більше. Мені аж від серця відлягло, бо ще оті 15 накинули би на нас із кумом, ніби ми хапонули, потім викручуйся...

Микола замовкає, сміється сам собі, сьорбає чаю. Думає, видно, про ті нервові дні й ночі, коли здавалося, що Київ кинув їх тут одних... Так. Київ. Тому що Київ завжди був центром Всесвіту для всіх українців, навіть Чумацький Шлях до того, як став Чумацьким, називався Шляхом на Київ.

Сонце скотилося нижче до західного небокраю, красиво підрожевило вітрила електровітрякам, що повільно мріють в рожевому призахідному мареві. Ніби казка навкруги. Здається зараз з-за них вискочать сармати на конях...

Ні не вискочать. Он димить Мордор. Микола продовжує, - років 15 тому, шось там на Мордорі гримнуло, тепер у затоці нічого не живе, навіть пташки тут не сідають. Ні бичка, ні камсинки — все вимерло, навіть мотиля не живе тут...

А в кума там брат за Армянськом, в нього своя ферма. Він фермерує. Рис вирощував, каже, всі поля кацапи перетоптали танками, води немає, поля закам’яніли, канали порозсихалися, плити повивалювало. А він тоді минулої весни взяв 150 тисяч гривень кредиту на добрива, на посівну, а тут ці підараси увірвалися, всі поля йому перетоптали, капоніри видовбали, ракетні установки, танки, бтри,.. навіть собак перестріляли, щоб сигнальні розтяжки їм не зривали. Вже ввечері люди й з хатів бояться виходити. Він за голову хапається - шо ж робити? А жінка йому, - ми ж тепер росія! - Дура ти! Яка росія?! Ти бачиш, шо вони наробили?! Жити ми за шо будемо!?.. Як житимемо?!...



Малий Іванко нудиться, смикає діда, - дідо, поїхали вже. - Зараз поїдемо, ось поїдемо. Підожди.

Тут один приїжджає, каже купи в мене машину. Вісім тисяч гривень. - Давай, кажу, купую. Тільки ти мені її привези до двору. Я тобі ще й доплачу чотири тисячі. Микола сміється, - знайшов, - каже, - пальцем робленого, ніби я не знаю, шо він з Криму тою машиною відтепер нікуди не виїде. Хто розумніший був, той не побіг перереєстровувати номери, а тепер он на Материк вільно по їдло їздить, а ті переробили номери, тепер їх і на Кубань не випускають. Малому ось до першого класу йти. Донька каже, вези його додому, в Армянськ. Кажу, - а як я його повезу, коли на нього документів немає. Кажу їй хай тут в школу йде. Та й він сам не хоче туди. Каже, хочу тут в школу ходити, у баби з дідом...

Наливаємо ще чаю. А тепер он точка пропуску. Наші лише документи на хвіри перевіряють, пломби оглянули — паняй далі. А кацапи в себе все загородили решітками. Весь вантаж оглядають. Вимагають, щоб у хвірі був прохід посередині. Якщо проходу немає — все вивантажуй на землю. Оглянули — завантажуй назад. На одну машину як мінімум годину, а якшо вивантажувати-завантажувати отак, - то пів дня згаяно. Тут, ще весною такі колони стояли на 12 — 15 кілометрів. По три тижні чекали своєї черги. Не можу їх зрозуміти, чи нікуди товар відвезти чи шо. Дебіли якісь. Ніякої самоповаги. Вже би обрубали так обрубали. Як з каналами. Відразу пересипали камінням, бетоном залили — все. Говійте...



Ці дальнобійники до нас в село в магазин заїжджали. Відчепить хвіру і до міста на заправку, потім до нас в магазин. Розповідали як там за Армянськом їх вже ждуть кубанці зі своїми хвірами. Перекидають все з машини на машину і гайда туди через Керч. А там на Кубані, шоб пообідати треба від 350 гривень на наші гроші, просто пообідати! От вони й бісяться. Який там Крим! Перегородити все давно було треба, й не думати! Як і з каналами. Шо вони там в Києві ще думають?!..

Дідо, поїхали вже. Ну поїхали, - погоджується дід. Сідають на мопеда, ми прощаємося, тиснемо руки, Іванко натискає на кнопочку, заводить двигуна. Їдуть...

Василь. Тракторцем тричі на тиждень возить усім нам на блокпости питну воду в діжках, разом з ним син Сашко. Василь — такий типовий працівник Її Величності Скитії, запилений, світлий, життєрадісний, душевний, з м’якою як південне підсоння українською неквапною вимовою. За ними незмінно бігає чорний собака. Циган. Супровід. :) Минулого року ще у Березні, коли лише все починалося, він прибився цуценятком до прикордонників, ті його вигодували, а потім як змінилися, їм на зміну прибули інші, вони ображали Цигана й він прибився до Василя з Сашком. Так з ним й бігає; прив’язь не визнає. Котів страшенно не любить, в селі жодного кота не пропустить. До військових ставиться обережно — спершу ретельно перевіряє. :)

Взяли воду, завантажили порожні діжки. Погомоніли за погоду, за воду, за врожаї, надої, закупівельні ціни на молоко, за шо там в Києві... Василь з Сашком поїхали додому вправлятися по господарству. Циган побіг слідом...

Хлопці-пастухи, ще на старезних батьківських веломашинах. Корови пасуться прямо коло нашої позиції. Тут протікає канальчик, тому соковитої трави по коліно.

Славко-Вусик кличе хлопців до нас обідати. Вони соромляться. Ми наполягаємо. Хлопці наїдаються борщу, тепер можна й додому не їхати. :) Наступного дня приходить якийсь дядько з мішком. Пів мішка огірків, помідорів, кабачків, золотої солодющої кукурудзи, яблук. Виявилося це батько, одного з тих хлопців-пастухів. Скинув мішок, подякував і пішов назад.

Ввечері знову приїхали Микола з онуком. Привезли риболовецькі причандали: гачки, волосінь, тягарці, поплавці... Завтра насмикаємо з канальчика карасиків, буде уха....

Дві корови з теличкою заночували коло нашого блокпосту. Зручно примостилися неподалік від намету. Ще вдосвіта прибігла молодичка з села, - чи не бачили моїх корів? Ми сміємося, - та онде лежать ремиґають... Побачили свою хазяйку, повставали знехотя, поплелися слідом...

Вдалині — понад вітрилами велетів-вітряків, затонулих в туманах, котрих лише краї вітрил, обертаючись, зблискують кінчиками над рожевими пасмами туманів, виринаючи-пірнаючи — спалахнув край сонця...