Французький поет-символіст Поль Верлен у 1890 р. продав 350 примірників своєї поетичної збірки, його колега Стефан Малларме у 1891 р.-- аж 325.
Поважаю, безмежно.
FB Юрій Михальчишин©
--------------
Це висловлювання поваги свербить у голові весь вечір, пане Юрію.
Ну то треба розсвербіти його, виписавши його у простір.
Образи й сюжети обміркованих дописів у мене як завжди складнопідрядні, тому спершу вчитайтеся в Михальчишина, потім у моє архівне про Стівена, з котрим я працював у французькій конторі в 2011-2012.
А звідси - Стівенові спогади про свого дідуся. Він воював як підданий Корони у антигітлерівській коаліції. Живим повернувся додому. Повернувся геть іншим.
Стівену казав: французи говорять французькою, німці - німецькою, англійці - англійською. Чому я маю говорити англійською? Я ж Руніанкалі! Чи хто?
Так вони з племені Руніанкалі. І дід Стівена решту життя говорив виключно руніанкалі, хоча його англійська була чистою британською. Заплющи очі і чуєш чистого британця.
Стівен розповідав про письменників Африки, багато письменників пишуть колоніальними мовами, щоб бути продаваними, мати успіх.
Але у нас є один письменник, каже, котрий пише лише мовою свого народу Кікуйу, Нґуґі ва Тіонґо (Ngũgĩ wa Thiong'o). Він прекрасно знає англійську, французьку, італійську, вільно ними спілкуєтсья, але принципово пише лише своєю, а далі - справа перекладачів, котрі перекладають його на десятки мов...
Це була складнопідрядна преамбула.
Зараз коротка амбула.
Якби Джеймс Джойс написав свого Уліса ірландською, то зараз Ірландія з вельми великою ймовірністю вся би нею говорила без проблем. А якби він написав своїх Дублінців ірландською - то заради того, щоби їх прочитати в оригіналі, люди вчили би ірландську, і вся Ірландія вельми ймовірно була б монолінгвальною країною як Чехія з Польщею.
Зневажаю. Безмежно зневажаю Джойса.
середа, 26 жовтня 2016 р.
середа, 18 травня 2016 р.
Мистецтво і кордони.
Пєвіца ртом вєщяєт, шо хоче представляти Мордор на "Євробаченні-2017"
Цитати зі статті: "Эх, була би я років на десять молодшою. Була б щасливою виступити на конкурсі Євробачення в Україні. При цьому будучи українкою і представляти Росію для відродження тисячолітньої дружби" і "у мистецтва немає кордонів і ворожнечі, а тому не може бути агресивного протистояння."
Ну шо можна відповісти цій Тупій Шмоньці. Я не знаю, скільки ще можна. Звернімося до кацапського пєйсатєля Макса Краніхфельда. Візьму уривок з його книги "Чужое знамя", з котрого ми чітко бачимо як вони завжди до нас ставилися. До поняття "нас", я не включаю цю тупу хахаляцьку шмоньку Корольову.
Черт, опять Вика! Чертова память, ну неужели нельзя успокоиться за эти девяносто три дня и просто не вспоминать, не возвращать ежеминутно в исстрадавшийся мозг этот образ? Пушистое золото волос слегка колышется запутавшимся в них теплым, несущим сладкие цветочные запахи ветерком, внимательные серые глаза и нежный овал лица с бледной матовой кожей... Все хватит, прекрати этого не было на самом деле, нет сейчас и не будет больше никогда! Это был всего лишь обман! Сладкий, обворожительный, но обман! Причем одна из самых его гнусных и обезоруживающих разновидностей - самообман, когда жертва, сама напяливает на глаза розовые очки и всеми силами цепляется за них, отчаянно отбиваясь от всех попыток ее от этих цветных стекол освободить. Все, было и прошло! На самом деле такого в жизни не бывает, она просто лгала тебе с самого начала, иначе это невозможно объяснить. Иначе не захочется жить, если хоть на мгновенье допустить, что все было правдой, потому что тогда окажется, что ты потерял все, вообще все, что только есть в этой жизни, и сама жизнь станет пустой и ненужной. Поэтому соберись и скажи себе еще раз - ЭТО БЫЛ ВСЕГО ЛИШЬ ОБМАН, и радуйся, что ты вовремя соскочил, и забудь про разметавшиеся по простыне золотые волосы, про блестящие звездами в полумраке глаза и покорные нежные губы, шепчущие бессвязные ласковые слова. ЭТО БЫЛ ВСЕГО ЛИШЬ ОБМАН!!! Поэтому радуйся, что подвернулся этот контракт, радуйся, что работать выпало на другом конце земного шара и выкинь из головы все глупые предчувствия! Вспомни размалеванную дуру из хохляцкой селухи - Королеву, и пропой про себя вместе с ней прилипчивую спасительную мантру:
Все обман! И уже не важно,
Что случилось со мной однажды
В ночь, когда с неба падали конфетти.
Вот так, и сразу полегчало. Выкинь из памяти ее слова и последнюю встречу, выкинь из памяти ее саму. Ты же выкован из железа, у тебя нет и не может быть этих дурацких чувств, ты всегда был, есть и останешься образцом мужества, парнем из стали, волком, бегущим ночным лесом.
Цитати зі статті: "Эх, була би я років на десять молодшою. Була б щасливою виступити на конкурсі Євробачення в Україні. При цьому будучи українкою і представляти Росію для відродження тисячолітньої дружби" і "у мистецтва немає кордонів і ворожнечі, а тому не може бути агресивного протистояння."
Ну шо можна відповісти цій Тупій Шмоньці. Я не знаю, скільки ще можна. Звернімося до кацапського пєйсатєля Макса Краніхфельда. Візьму уривок з його книги "Чужое знамя", з котрого ми чітко бачимо як вони завжди до нас ставилися. До поняття "нас", я не включаю цю тупу хахаляцьку шмоньку Корольову.
Черт, опять Вика! Чертова память, ну неужели нельзя успокоиться за эти девяносто три дня и просто не вспоминать, не возвращать ежеминутно в исстрадавшийся мозг этот образ? Пушистое золото волос слегка колышется запутавшимся в них теплым, несущим сладкие цветочные запахи ветерком, внимательные серые глаза и нежный овал лица с бледной матовой кожей... Все хватит, прекрати этого не было на самом деле, нет сейчас и не будет больше никогда! Это был всего лишь обман! Сладкий, обворожительный, но обман! Причем одна из самых его гнусных и обезоруживающих разновидностей - самообман, когда жертва, сама напяливает на глаза розовые очки и всеми силами цепляется за них, отчаянно отбиваясь от всех попыток ее от этих цветных стекол освободить. Все, было и прошло! На самом деле такого в жизни не бывает, она просто лгала тебе с самого начала, иначе это невозможно объяснить. Иначе не захочется жить, если хоть на мгновенье допустить, что все было правдой, потому что тогда окажется, что ты потерял все, вообще все, что только есть в этой жизни, и сама жизнь станет пустой и ненужной. Поэтому соберись и скажи себе еще раз - ЭТО БЫЛ ВСЕГО ЛИШЬ ОБМАН, и радуйся, что ты вовремя соскочил, и забудь про разметавшиеся по простыне золотые волосы, про блестящие звездами в полумраке глаза и покорные нежные губы, шепчущие бессвязные ласковые слова. ЭТО БЫЛ ВСЕГО ЛИШЬ ОБМАН!!! Поэтому радуйся, что подвернулся этот контракт, радуйся, что работать выпало на другом конце земного шара и выкинь из головы все глупые предчувствия! Вспомни размалеванную дуру из хохляцкой селухи - Королеву, и пропой про себя вместе с ней прилипчивую спасительную мантру:
Все обман! И уже не важно,
Что случилось со мной однажды
В ночь, когда с неба падали конфетти.
Вот так, и сразу полегчало. Выкинь из памяти ее слова и последнюю встречу, выкинь из памяти ее саму. Ты же выкован из железа, у тебя нет и не может быть этих дурацких чувств, ты всегда был, есть и останешься образцом мужества, парнем из стали, волком, бегущим ночным лесом.
четвер, 17 березня 2016 р.
Технологічне...
Я шe naм’ятaю вiнчecтepи no 120 мeraбaйт. Цi бyʌи шe бpитaнcьκoro виpoбництвa. Taκ звaнa "бiʌa тexнiκa".
Я тoдi noчинaв дpecиpyвaти κoмnи. Я нe знaв, шo тaκe вiндoвiз, тa й дoci нe знaю й знaти нe xoчy, - noчинaв вiдpaзy з UNIX-iв, i в мeнe cκʌaвcя, тaκ би мoвити, юнiκcoвий мeнтaʌiтeт κoмn’ютepниκa.
Πepшoю мoєю ʌюбoв’ю бyʌa бepκʌiвcьκa onepaцiйнa cиcтeмa FreeBSD вepciï 2.2.1. Дyжe вдaʌa riʌκa бyʌa. Яxy тoдi ʌишe poзκpyчyвaʌиcя, Google ʌишe зapoджyвaвcя, i вcя nonyʌяpнicть нaʌeжaʌa Aʌьтaвicтi з Яxy, κoтpi тpивaʌий чac κopиcтyвaʌиcя oцiєю вeʌьми вдaʌoю вepciєю "фpi" 2.2.*...
Toдi нa poбoтi я npoвaдив цiκaвi дocʌiди з FreeBSD, Solaris-7 (тoдi "ciмκa" бyʌa cвiжaчoκ, вeʌьми npoдвинyтa; вмiʌa poбити вce тe, щo "вiʌьнi" onepaцiйκи "нaвчиʌиcя" poбити ʌишe poκiв зa 10; нy coʌapic бyʌo й nиʌяʌи з caмoro noчaтκy дʌя κepyвaння aтoмними cтaнцiями, κoнвeєpaми i т.n.)
Taκ ocь - 120 мeraбaйт! Цe бyʌo щe нiчoro дʌя cвoïx дocʌiдiв, MySQL nocтaвити, squid, з INN norpaтиcя... Toдi в κoнтopi ïx вaʌяʌocя κiʌьκa штyκ. Я ïx coбi зaбpaв, фaйʌoвa cиcтeмa / з /tmp бyʌa нa oднoмy тaκoмy, /usr нa iншoмy, a /var нa тpeтьoмy. Бiʌьшe nopтiв нa мaтepинцi нe бyʌo. :) Цe rocnoдapcтвo cвиcтiʌo в мeнe нa cтoʌi, нa "бiʌiй" IBM-цi, "чeтвipцi" нa 32 мeraбaйти naм’ятi...
Beʌьми шʌяxeтним npидбaнням тpивaʌий чac з 1999 poκy ввaжaʌи вiнчecтepa нa 3.2 rб. He знaю, чoмy caмe тaκий чyдepнaцьκий poзмip, aʌe 3.2 бyʌи дoвro. Πoтiм niшʌи нa 8rб. Цe бyв npopив! Bicc-ciiм riraбaйт, Kapʌe!!! Цe бyв нeймoвipний oб’єм!
Biciм. Зanaм’ятaйтe цe чиcʌo. :)
Koʌи з’явиʌиcя "copoκoвκи" нa ниx бoяʌиcя диxaти. Xoчa звиκʌи швидκo. Πoтiм y Xapκoвi дyжe нeзʌюбиʌи вiнчecтepи WD - Becтepн Дiджiтaʌ. Чyв icтopiю вiд мicцeвиx диcтpиб’ютopiв, щo в Oдeci niд чac poзвaнтaжeння cκpинi з "вecтepнaми", κoтpi npибyʌи з Maʌaйзiï, зicκoчив тpoc, i cκpиня тpoxи rpимнyʌacя нa npичaʌ. I oтy caмe cκpиню вeзʌи дo Шapyκaнi, бiʌьшa noʌoвинa тиx вiнчecтepiв y шapyκaнcьκиx noκynцiв i nocиnaʌacя з чacoм. Πpoдaвцi втpaтиʌи нa rapaнтiяx.
Aʌe я ʌюбʌю "вecтepни": нaдiйнi, npaцюють тиxo, aж нe чyти, нa вiдмiнy вiд "ciґeйтiв", κoтpi зaнaдтo cвиcтять. Hy тo тaκe - ʌipиκa...
A яκ ми cтaвиʌиcя дo pecypciв. Яκ ми oбчиcʌювaʌи cκiʌьκи мaє бyти жypнaʌьниx фaйʌiв в cиcтeмi, cκiʌьκo-дeннe yтpимaння 14 днiв, 30, чи дивʌячиcь яκий жypнaʌ, дo яκoro дeмoнa... Cκiʌьκи дiтeй мaє nopoдити anaч i нa cκiʌьκи ceκyнд... Зa pecypcи бopoʌиcя. :)
Cepвicи nepeвipκи, caмooбcʌyroвyвaння, cинxpoнiзaцiï зanycκaʌи з κpoнa. Kyniвʌя κoмniв дʌя фipми бyʌa neвнoю noдiєю. Hoвi мaшини йшʌи poзpoбниκaм, a нaйκpaщy зi cтapиx бpaʌи нa UNIX-cepвep. :) Taκий ocь бyв "anґpeйд". 128 мeraбaйт naм’ятi нa бopтy - цe бyʌo вeʌьми nporpecивнo, a тaκa мaшинa бyʌa вeʌьми жвaвa.
A noтiм niшʌa мoдa нa вipтyaʌiзaцiю.
Cnepшy ми cnpoбyвaʌи тoнκi κʌiєнти нa ʌiнyκci. Cʌaбeньκi мaшинκи y poзpoбниκiв з вiн95/98, κoтpi зanycκaʌи в ceбe тepмiнaʌьнi rpaфiчнi κʌiєнти чepeз κoтpий oтpимyвaʌи rpaфiчний eκpaн нa roʌoвнoмy cepвepi з ʌiнyκcoм. A нa ньoмy бyв aж 30 rб вiнчecтep i aж цiʌиx 512 мeraбaйт naм’ятi з κoмniʌятopoм gcc, зa κoтpий нe тpeбa nʌaтити. A вiнчecтep нe npocтий, a мoдний yдмa. UDMA, Kapʌe! Цe тoбi нe чepenaшaчi DMA! (тccc, нe κaжiть йoмy npo SATA)...
Дaʌi noчaʌиcя цiκaвi дocʌiди з вipтyaʌьними мaшинaми. Ha oднy зaʌiзяκy втoвκмaчyвaʌи no дeκiʌьκa вipтyaʌьниx onepaцiйниx cиcтeм, i тaκ ґвaʌтyвaʌи тy нeщacнy зaʌiзяκy; κoжeн бopoвcя зa мicцe niд coнцeм, тoбтo зa κopoмиcʌo вiнчecтepa. Уcix бaraтo, a κopoмиcʌo oднe.
Aʌe вipтyaʌiзaцiя нaбиpaʌa oбepтiв...
Πoявa xмapнoro cepвicy Aмaзoн - AWS - в 2006, цe бyʌo нacтiʌьκи κpyтo, щo йoro noявy нapoд щe дoвoʌi дoвro нe мir ocяrнyти. Oбʌизyвaʌи йoro дoвro, oбcмoκтyвaʌи щe дoвшe дoκи нe poзκyштyвaʌи i нe niдciʌи ocтaтoчнo.
I тenep вipтyaʌьний κoмn’ютep "мiнi" нa 1 rб naм’ятi, i 8 rб диcκoвoro npocтopy зa зaмoвчyвaнням ("вiciм", naм’ятaєтe, я npocив вищe зanaм’ятaти цe чиcʌo?). Πʌюc, бeз змiни cyми onʌaти, мoжнa щe npиκpyтити 30 rб диcκoвoro npocтopy.
I нacκiʌьκи ж вce змiниʌocя!
Koʌи зaмoвниκy тpeбa cинxpoнiзвyвaти дaнi мiж двoмa вiдpaми нa aмaзoнiвcьκoмy cepвici S3 (Simple Storage Services - тpи "ec", S3 - buckets - диpeκтopiï дʌя збepiraння вaшиx дaниx), мoжнa npocтo зanycтити з neвними napaмeтpaми rsync з κpoнa.
Aʌe є oднe aʌe.
Цe дoporo! :)
Дeшeвшe cтвopити oбpaз onepaцiйнoï cиcтeми, npи cтвopeннi κoтporo дoдaєтe κoмaндy "aws s3 sync ... ... ..." Cтвopити rpyny aвтoмacштaбyвaння, дoдaти дo нeï цeй oбpaз i вcтaнoвити йoмy poзκʌaд. Oniвнoчi, нanpиκʌaд, AWS збyдyє вaм oбpaз, дo κoтporo ви дoдaєтe вaшy κoмaндy нa cинxpoнiзaцiю.
Щoйнo onepaцiйнy cиcтeмy вcтaнoвʌeнo, з нeï зanycκaєтьcя κoмaндa нa cинxpoнiзaцiю вaшиx вiдep. Яκ вiдpa cинxpoнiзyвaʌиcя, onepaцiйнy cиcтeмy видaʌити - terminate... Cnpaв мaκcимyм нa 15 xвиʌин нa вce...
Kapʌe, ти xoч ycвiдoмʌюєш, шo в мacштaбax aмaзoнa цe дeшeвшe y npoцecopнoмy чaci, aнiж зanycтити κpoн? Щoб нe nʌaтити Aмaзoнy зaйвиx rpoшeй зa npoцecopний чac. Kapʌe, дeбiʌятκy мaʌoʌiтнєє, ти мoжeш цe ocяrнyти, ra?
***
Дeбiʌи, ви шe xoчeтe вiдpoджyвaти вyriʌьнy npoмиcʌoвicть???...
Я тoдi noчинaв дpecиpyвaти κoмnи. Я нe знaв, шo тaκe вiндoвiз, тa й дoci нe знaю й знaти нe xoчy, - noчинaв вiдpaзy з UNIX-iв, i в мeнe cκʌaвcя, тaκ би мoвити, юнiκcoвий мeнтaʌiтeт κoмn’ютepниκa.
Πepшoю мoєю ʌюбoв’ю бyʌa бepκʌiвcьκa onepaцiйнa cиcтeмa FreeBSD вepciï 2.2.1. Дyжe вдaʌa riʌκa бyʌa. Яxy тoдi ʌишe poзκpyчyвaʌиcя, Google ʌишe зapoджyвaвcя, i вcя nonyʌяpнicть нaʌeжaʌa Aʌьтaвicтi з Яxy, κoтpi тpивaʌий чac κopиcтyвaʌиcя oцiєю вeʌьми вдaʌoю вepciєю "фpi" 2.2.*...
Toдi нa poбoтi я npoвaдив цiκaвi дocʌiди з FreeBSD, Solaris-7 (тoдi "ciмκa" бyʌa cвiжaчoκ, вeʌьми npoдвинyтa; вмiʌa poбити вce тe, щo "вiʌьнi" onepaцiйκи "нaвчиʌиcя" poбити ʌишe poκiв зa 10; нy coʌapic бyʌo й nиʌяʌи з caмoro noчaтκy дʌя κepyвaння aтoмними cтaнцiями, κoнвeєpaми i т.n.)
Taκ ocь - 120 мeraбaйт! Цe бyʌo щe нiчoro дʌя cвoïx дocʌiдiв, MySQL nocтaвити, squid, з INN norpaтиcя... Toдi в κoнтopi ïx вaʌяʌocя κiʌьκa штyκ. Я ïx coбi зaбpaв, фaйʌoвa cиcтeмa / з /tmp бyʌa нa oднoмy тaκoмy, /usr нa iншoмy, a /var нa тpeтьoмy. Бiʌьшe nopтiв нa мaтepинцi нe бyʌo. :) Цe rocnoдapcтвo cвиcтiʌo в мeнe нa cтoʌi, нa "бiʌiй" IBM-цi, "чeтвipцi" нa 32 мeraбaйти naм’ятi...
Beʌьми шʌяxeтним npидбaнням тpивaʌий чac з 1999 poκy ввaжaʌи вiнчecтepa нa 3.2 rб. He знaю, чoмy caмe тaκий чyдepнaцьκий poзмip, aʌe 3.2 бyʌи дoвro. Πoтiм niшʌи нa 8rб. Цe бyв npopив! Bicc-ciiм riraбaйт, Kapʌe!!! Цe бyв нeймoвipний oб’єм!
Biciм. Зanaм’ятaйтe цe чиcʌo. :)
Koʌи з’явиʌиcя "copoκoвκи" нa ниx бoяʌиcя диxaти. Xoчa звиκʌи швидκo. Πoтiм y Xapκoвi дyжe нeзʌюбиʌи вiнчecтepи WD - Becтepн Дiджiтaʌ. Чyв icтopiю вiд мicцeвиx диcтpиб’ютopiв, щo в Oдeci niд чac poзвaнтaжeння cκpинi з "вecтepнaми", κoтpi npибyʌи з Maʌaйзiï, зicκoчив тpoc, i cκpиня тpoxи rpимнyʌacя нa npичaʌ. I oтy caмe cκpиню вeзʌи дo Шapyκaнi, бiʌьшa noʌoвинa тиx вiнчecтepiв y шapyκaнcьκиx noκynцiв i nocиnaʌacя з чacoм. Πpoдaвцi втpaтиʌи нa rapaнтiяx.
Aʌe я ʌюбʌю "вecтepни": нaдiйнi, npaцюють тиxo, aж нe чyти, нa вiдмiнy вiд "ciґeйтiв", κoтpi зaнaдтo cвиcтять. Hy тo тaκe - ʌipиκa...
A яκ ми cтaвиʌиcя дo pecypciв. Яκ ми oбчиcʌювaʌи cκiʌьκи мaє бyти жypнaʌьниx фaйʌiв в cиcтeмi, cκiʌьκo-дeннe yтpимaння 14 днiв, 30, чи дивʌячиcь яκий жypнaʌ, дo яκoro дeмoнa... Cκiʌьκи дiтeй мaє nopoдити anaч i нa cκiʌьκи ceκyнд... Зa pecypcи бopoʌиcя. :)
Cepвicи nepeвipκи, caмooбcʌyroвyвaння, cинxpoнiзaцiï зanycκaʌи з κpoнa. Kyniвʌя κoмniв дʌя фipми бyʌa neвнoю noдiєю. Hoвi мaшини йшʌи poзpoбниκaм, a нaйκpaщy зi cтapиx бpaʌи нa UNIX-cepвep. :) Taκий ocь бyв "anґpeйд". 128 мeraбaйт naм’ятi нa бopтy - цe бyʌo вeʌьми nporpecивнo, a тaκa мaшинa бyʌa вeʌьми жвaвa.
A noтiм niшʌa мoдa нa вipтyaʌiзaцiю.
Cnepшy ми cnpoбyвaʌи тoнκi κʌiєнти нa ʌiнyκci. Cʌaбeньκi мaшинκи y poзpoбниκiв з вiн95/98, κoтpi зanycκaʌи в ceбe тepмiнaʌьнi rpaфiчнi κʌiєнти чepeз κoтpий oтpимyвaʌи rpaфiчний eκpaн нa roʌoвнoмy cepвepi з ʌiнyκcoм. A нa ньoмy бyв aж 30 rб вiнчecтep i aж цiʌиx 512 мeraбaйт naм’ятi з κoмniʌятopoм gcc, зa κoтpий нe тpeбa nʌaтити. A вiнчecтep нe npocтий, a мoдний yдмa. UDMA, Kapʌe! Цe тoбi нe чepenaшaчi DMA! (тccc, нe κaжiть йoмy npo SATA)...
Дaʌi noчaʌиcя цiκaвi дocʌiди з вipтyaʌьними мaшинaми. Ha oднy зaʌiзяκy втoвκмaчyвaʌи no дeκiʌьκa вipтyaʌьниx onepaцiйниx cиcтeм, i тaκ ґвaʌтyвaʌи тy нeщacнy зaʌiзяκy; κoжeн бopoвcя зa мicцe niд coнцeм, тoбтo зa κopoмиcʌo вiнчecтepa. Уcix бaraтo, a κopoмиcʌo oднe.
Aʌe вipтyaʌiзaцiя нaбиpaʌa oбepтiв...
Πoявa xмapнoro cepвicy Aмaзoн - AWS - в 2006, цe бyʌo нacтiʌьκи κpyтo, щo йoro noявy нapoд щe дoвoʌi дoвro нe мir ocяrнyти. Oбʌизyвaʌи йoro дoвro, oбcмoκтyвaʌи щe дoвшe дoκи нe poзκyштyвaʌи i нe niдciʌи ocтaтoчнo.
I тenep вipтyaʌьний κoмn’ютep "мiнi" нa 1 rб naм’ятi, i 8 rб диcκoвoro npocтopy зa зaмoвчyвaнням ("вiciм", naм’ятaєтe, я npocив вищe зanaм’ятaти цe чиcʌo?). Πʌюc, бeз змiни cyми onʌaти, мoжнa щe npиκpyтити 30 rб диcκoвoro npocтopy.
I нacκiʌьκи ж вce змiниʌocя!
Koʌи зaмoвниκy тpeбa cинxpoнiзвyвaти дaнi мiж двoмa вiдpaми нa aмaзoнiвcьκoмy cepвici S3 (Simple Storage Services - тpи "ec", S3 - buckets - диpeκтopiï дʌя збepiraння вaшиx дaниx), мoжнa npocтo зanycтити з neвними napaмeтpaми rsync з κpoнa.
Aʌe є oднe aʌe.
Цe дoporo! :)
Дeшeвшe cтвopити oбpaз onepaцiйнoï cиcтeми, npи cтвopeннi κoтporo дoдaєтe κoмaндy "aws s3 sync ... ... ..." Cтвopити rpyny aвтoмacштaбyвaння, дoдaти дo нeï цeй oбpaз i вcтaнoвити йoмy poзκʌaд. Oniвнoчi, нanpиκʌaд, AWS збyдyє вaм oбpaз, дo κoтporo ви дoдaєтe вaшy κoмaндy нa cинxpoнiзaцiю.
Щoйнo onepaцiйнy cиcтeмy вcтaнoвʌeнo, з нeï зanycκaєтьcя κoмaндa нa cинxpoнiзaцiю вaшиx вiдep. Яκ вiдpa cинxpoнiзyвaʌиcя, onepaцiйнy cиcтeмy видaʌити - terminate... Cnpaв мaκcимyм нa 15 xвиʌин нa вce...
Kapʌe, ти xoч ycвiдoмʌюєш, шo в мacштaбax aмaзoнa цe дeшeвшe y npoцecopнoмy чaci, aнiж зanycтити κpoн? Щoб нe nʌaтити Aмaзoнy зaйвиx rpoшeй зa npoцecopний чac. Kapʌe, дeбiʌятκy мaʌoʌiтнєє, ти мoжeш цe ocяrнyти, ra?
***
Дeбiʌи, ви шe xoчeтe вiдpoджyвaти вyriʌьнy npoмиcʌoвicть???...
четвер, 29 жовтня 2015 р.
ПЛАНУВАННЯ НА ВІКИ ВПЕРЕД. 1399.
1399
Коли нині зводять нову будівлю, будівельники та планувальники навряд чи думають, як вона зможе пережити найближче (що вже говорити про віддалене) майбутнє, але свого часу будівлі прораховували й заглядали наперед, щоб споруди стояли вічно. Яскравим прикладом цьому може слугувати історія зведення знаного Вестмінстер Хол, чиї будівничі підійшли до роботи з небуденною ідеєю, аби впевнитися, що він стоятиме віки.
Нижні частини стін Вестмінстер Холу, котрі випадковому спостерігачеві нині видаються частиною Вестмінстерського Палацу Ґеорга, насправді стоять незмінно відколи цю велетенську споруду розпочали зводити невдовзі по завоюванні Норманами 1066 року. Згадку про найперші роботи датовано кінцем XI ст., і те, що ми бачимо сьогодні — це будівля, котру нарешті завершили 1399 року.
У холі є один з найбільших архітектурних скарбів Пізнього Середньовіччя — широкий складно переплетений величний підтрямовий дах. Як і будь-яка старожитна будівля Вестмінстер Хол інколи мав потреби в полагодженні: частини стін перебудували чи полагодили разом із вікнами в попередніх сторіччях, дах також поновлювали то тут, то там, коли вже давні колоди попрогнивали, і в 1980-х уже треба було заміняти певні ділянки, пошкоджені бомбою.
Останні істотні реставраційні роботи провели 1913, коли треба було оновити кілька опорних колод. Але це завдало раді реставраційних робіт неабиякого болю голови. Англійські діброви вже давно повирубували, й офіційні особи просто не могли знайти жодної ділянки з дубами достатньо великими, щоб забезпечити належний рід деревини. Дуби були, але їм, імовірно, було дві чи три сотні років, а отже, вони просто не були достатньо великого розміру. Що ж робити?
Тоді комусь у голову спала блискуча думка — перевірити, де брали ті первинні колоди. З’ясувалось, що наприкінці ХIV ст. їх привезли до Вестмінстеру з маєтку поблизу Ведхерсту у Сасексі. Тоді — близько п’яти сотень років тому — маєток належав родині Кортхорпів. Безпосередній нащадок лінії роду Кортхорпів 1913 року був Членом Парламенту від містечка Рай, із П’яти Портів на південному узбережжі.
Коли з ним розпочали перемови Сер Джордж Кортхорп вразив усіх такою історією, пояснивши, що, коли ті перші дерева було зрізано й продано королю в ХIV ст., його пращури далекоглядно подумали про час, коли колоди потребуватимуть полагодження чи оновлення, тож вони й посадили нову дібровку саме для цього. Ті дерева на 1913 рік — доросли свого віку, а отже, їх належним чином було зрізано й використано для полагодження величного даху Вестмінстер Холу.
Взято з оригіналу тут.
четвер, 22 жовтня 2015 р.
Водолазькі Пагорби. :)
Попрацював два дні в селі на своєму 97 окрузі.
Ближче, де я живу там і реклами не треба, вже всі в курсі. Але, не знають, шо таке "Свобода". Плутають з Ляшком. Кажуть, - ого, Ляшко молодець, отак їм!
- Ні, це не Ляшко, це Тягнибок.
- Ой, та ну, такий войовничий, дуже радикальний.
- То, коли Ляшко, то можна й радикальний, а коли Тягнибок, то не можна бути таким радикальним, бо занадто радикальний? :)
- Ну я тебе поважаю, але ну Тягнибок - ну дуже радикально. Хоч би урночку одну тут поставили.
- Тітко Віро, вас можна купити урночкою? Отак просто? Ну не стидно? А мене більше цікавить екологія нашого краю, ось видовбали новий кар’єр, а старий не засипали, вода з колодязів вниз пішла, а треба б старе плесо засипати, тоді вода повернеться.
Чую думки в голові скриплять у правильному напряму. Добиваю.
- А урночки, лавочки на зупинці - ми цим не займаємося. Напишіть заяву до селищної ради про благоустрій і подивитеся як вони відкручуватимуться. До чого тут ми? У нас плани вищі - навчити вас керувати Державою.
Оце один з найцікавіших випадків. В основному, - о, знаємо таких! Ви круті! "НайНЕцікавіший" випадок - О! а я виписую "Свободу". Ну тут навіть і балакати ні про шо, людина й так в курсі всього, руки потисли і поїхав далі... :)
А у вас у місті є вулиця Чумацький Шлях? В нашому є. До неї їхав веломашиною на першому ряду, на першій передачі, з десятка два метрів ішов пішки, штовхаючи веломашину перед собою - отак круто як до неба. :) А потім краєвид з Чумацького Шляху на Нову Водолагу - Адал Агу - Господаря Чистих Вод.
Здираючись по тих пагорбах, сам собі засміявся, - "Водолазькі Пагорби", на зразок "Київських Пагорбів". :)
Оце на самому кінці вулиці, де минуло моє дитинство, - вулиці 8 Березня :) Там дві акації, Дві Сестрички, точно такі ж, як і 37 років тому, коли мені було лише 5. Я аж навмисне до них поїхав, щоб зробити знімок.
Як там не весні гарно! Все зелено й пахне травами, ми туди з Танею - моєю подругою дитинства (котра навчила мене зав’язувати шнурки, і я й досі їх зав’язую так по-дівчачому), бігали до тих акацій гратися... Далі попетляв битий шлях до Просяного, котрим я ходив до баби з дідом. Дві Сестрички пройшли, значить почалося Просяне. :)
Дуже прикро, шо є придурки, які випалюють траву. Добре, шо задощило.
Ближче, де я живу там і реклами не треба, вже всі в курсі. Але, не знають, шо таке "Свобода". Плутають з Ляшком. Кажуть, - ого, Ляшко молодець, отак їм!
- Ні, це не Ляшко, це Тягнибок.
- Ой, та ну, такий войовничий, дуже радикальний.
- То, коли Ляшко, то можна й радикальний, а коли Тягнибок, то не можна бути таким радикальним, бо занадто радикальний? :)
- Ну я тебе поважаю, але ну Тягнибок - ну дуже радикально. Хоч би урночку одну тут поставили.
- Тітко Віро, вас можна купити урночкою? Отак просто? Ну не стидно? А мене більше цікавить екологія нашого краю, ось видовбали новий кар’єр, а старий не засипали, вода з колодязів вниз пішла, а треба б старе плесо засипати, тоді вода повернеться.
Чую думки в голові скриплять у правильному напряму. Добиваю.
- А урночки, лавочки на зупинці - ми цим не займаємося. Напишіть заяву до селищної ради про благоустрій і подивитеся як вони відкручуватимуться. До чого тут ми? У нас плани вищі - навчити вас керувати Державою.
Оце один з найцікавіших випадків. В основному, - о, знаємо таких! Ви круті! "НайНЕцікавіший" випадок - О! а я виписую "Свободу". Ну тут навіть і балакати ні про шо, людина й так в курсі всього, руки потисли і поїхав далі... :)
А у вас у місті є вулиця Чумацький Шлях? В нашому є. До неї їхав веломашиною на першому ряду, на першій передачі, з десятка два метрів ішов пішки, штовхаючи веломашину перед собою - отак круто як до неба. :) А потім краєвид з Чумацького Шляху на Нову Водолагу - Адал Агу - Господаря Чистих Вод.
Здираючись по тих пагорбах, сам собі засміявся, - "Водолазькі Пагорби", на зразок "Київських Пагорбів". :)
Оце на самому кінці вулиці, де минуло моє дитинство, - вулиці 8 Березня :) Там дві акації, Дві Сестрички, точно такі ж, як і 37 років тому, коли мені було лише 5. Я аж навмисне до них поїхав, щоб зробити знімок.
Як там не весні гарно! Все зелено й пахне травами, ми туди з Танею - моєю подругою дитинства (котра навчила мене зав’язувати шнурки, і я й досі їх зав’язую так по-дівчачому), бігали до тих акацій гратися... Далі попетляв битий шлях до Просяного, котрим я ходив до баби з дідом. Дві Сестрички пройшли, значить почалося Просяне. :)
Дуже прикро, шо є придурки, які випалюють траву. Добре, шо задощило.
середа, 7 жовтня 2015 р.
Шкіромий.
Це шедевр перекладацької творчості.
Шкіромий
Авт. переклад з рос. Олександра Тарасенко (псевд. Бабайчик), серпень 1993
Простирадло - утікало
І білизна - хай їй грець
І матрасик, мов карасик
Від мене забрався геть.
Я за мапу - мапа в шафу,
Я за пензлик - той нишком
І сховався під ліжком.
Я хочу поїсти сало,
Відрізаю шмат чималий,
Але кляті ті шмати
Від мене - під три чорти.
Що за жарти недолугі,
І чому всі речі вщерть
Заюрмились, схаменулись
І сягнули шкереберть?
Чобітки за рушниками,
Рушники за мотузками,
Мотузки за чобітками,
Все батьківське надбання
Шаленіє, скаженіє
І тікає навмання?
Раптом просто із горища
Клишоногий, наче рак
Шкутильгає водомийщик
І до мене мовить так:
Ти гидкеє, ти бруднеє.
Неохайне поросятко
Ти брудніш за сміттєзбірник
У люстерко подивись!
У тебе вапно на оці
У тебе гівно на боці,
У тебе такі капиці,
Що іздерлись ногавиці!
Навіть, навіть ногавиці
Від тебе забрались геть!
Дуже рано на світанку
Миють личко каченята
Й пташенята
І шпачки, і пацючки.
Ти єдиний не помився
І бруднечею лишився
То ж забрались від бруднечі
І панчохи, й чобітки.
Я - шановний водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий!
Ледве гепну я ногою,
І покличу козаків,
Водомийники юрбою
Всі візьмуть напоготів.
Закатують, відшматують
Неохайних дітлахів.
І прочуханку жорстоку
Запровадять над тобою
У Матвіївську затоку
Вмить занурять з головою!
Замантулив в мідний таз,
Заволав "Кара - барас!"
Тої ж миті мило, мило
Зась! - в волосся - мити зілля
Гілля, рілля і бадилля
Підбадьорює:
"Мию, мию сажотруса
Пильно, щільно,
Часто, густо!
Буде, буде сажотрус
Чистий, мов різдвяний гусь"
Тут мочало причвалало
І мерщій малечу мить
Ось вовтузить мов шибало
І волає, і ганьбить.
Від збентежених мочалок
Я мерщій, немов від палок
А вони чимдуж загалом
Нижнім Валом, Верхнім Валом.
Я до Бабиного Яру
Навпростець я повз кошару,
А вони - через мури,
Як підступнії щури.
Тут назустріч мій коханий
Мій улюблений кацап,
Він з Альошею і Ванєй
Прямував, неначе цап
І мочалку, наче галку
Він щелепами цап-цап!
А за тим ногами він затупцював
І руками він мене відлупцював
"Уходи-ка ты домой!" він мовляв
"Да лицо свое умой!" він мовляв
"А не то как налечу!" він мовляв
"Растопчу и проглочу" він мовляв
Я по вулицях борснувся підтупцем
Втік до водомийника кінець кінцем
Милом мивсь, циберком грюкав,
Як ударник п'ятиріччя.
І багнюку, і гівнюку
Відокремив від обличчя.
Тої ж миті капелюх
Сів на мене проміж вух
А за ним цукерок купа:
"З'їж мене, малеча любо!"
А за ними сала шмат:
"Поласуй мене, мій брат!"
Ось і зошит повернувся,
Ось і коник без візка,
І абетка з Інглиш мовой
Станцювали гопака.
Шанобливий водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий
Закружляв мене у танку
І, кохаючись, мовляв:
"Ти тепер мені приязний,
Ти тепер мені люб'язний
То ж нарешті ти, бруднеча,
Шкіромия вшанував!"
Треба, треба, треба митись
Вдень і ввечері - то ж ба!
Неохайним сажотрусам
Ой ганьба, ганьба, ганьба!
Хай живе рушниченько пухкенький
І мило духмяне, мов ненька,
І кістковий гребінь,
І голярський камінь!
То ж мийся, підмийся, голись!
Пірнай, виринай, не барись!
У лазні, ставку, на болоті,
В Гнилим Тикичу, що в Кам. Броді
В Криму і в Карпатах
Усюди й завжди
Вкраїні хвала - і воді!
Шкіромий
Авт. переклад з рос. Олександра Тарасенко (псевд. Бабайчик), серпень 1993
Простирадло - утікало
І білизна - хай їй грець
І матрасик, мов карасик
Від мене забрався геть.
Я за мапу - мапа в шафу,
Я за пензлик - той нишком
І сховався під ліжком.
Я хочу поїсти сало,
Відрізаю шмат чималий,
Але кляті ті шмати
Від мене - під три чорти.
Що за жарти недолугі,
І чому всі речі вщерть
Заюрмились, схаменулись
І сягнули шкереберть?
Чобітки за рушниками,
Рушники за мотузками,
Мотузки за чобітками,
Все батьківське надбання
Шаленіє, скаженіє
І тікає навмання?
Раптом просто із горища
Клишоногий, наче рак
Шкутильгає водомийщик
І до мене мовить так:
Ти гидкеє, ти бруднеє.
Неохайне поросятко
Ти брудніш за сміттєзбірник
У люстерко подивись!
У тебе вапно на оці
У тебе гівно на боці,
У тебе такі капиці,
Що іздерлись ногавиці!
Навіть, навіть ногавиці
Від тебе забрались геть!
Дуже рано на світанку
Миють личко каченята
Й пташенята
І шпачки, і пацючки.
Ти єдиний не помився
І бруднечею лишився
То ж забрались від бруднечі
І панчохи, й чобітки.
Я - шановний водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий!
Ледве гепну я ногою,
І покличу козаків,
Водомийники юрбою
Всі візьмуть напоготів.
Закатують, відшматують
Неохайних дітлахів.
І прочуханку жорстоку
Запровадять над тобою
У Матвіївську затоку
Вмить занурять з головою!
Замантулив в мідний таз,
Заволав "Кара - барас!"
Тої ж миті мило, мило
Зась! - в волосся - мити зілля
Гілля, рілля і бадилля
Підбадьорює:
"Мию, мию сажотруса
Пильно, щільно,
Часто, густо!
Буде, буде сажотрус
Чистий, мов різдвяний гусь"
Тут мочало причвалало
І мерщій малечу мить
Ось вовтузить мов шибало
І волає, і ганьбить.
Від збентежених мочалок
Я мерщій, немов від палок
А вони чимдуж загалом
Нижнім Валом, Верхнім Валом.
Я до Бабиного Яру
Навпростець я повз кошару,
А вони - через мури,
Як підступнії щури.
Тут назустріч мій коханий
Мій улюблений кацап,
Він з Альошею і Ванєй
Прямував, неначе цап
І мочалку, наче галку
Він щелепами цап-цап!
А за тим ногами він затупцював
І руками він мене відлупцював
"Уходи-ка ты домой!" він мовляв
"Да лицо свое умой!" він мовляв
"А не то как налечу!" він мовляв
"Растопчу и проглочу" він мовляв
Я по вулицях борснувся підтупцем
Втік до водомийника кінець кінцем
Милом мивсь, циберком грюкав,
Як ударник п'ятиріччя.
І багнюку, і гівнюку
Відокремив від обличчя.
Тої ж миті капелюх
Сів на мене проміж вух
А за ним цукерок купа:
"З'їж мене, малеча любо!"
А за ними сала шмат:
"Поласуй мене, мій брат!"
Ось і зошит повернувся,
Ось і коник без візка,
І абетка з Інглиш мовой
Станцювали гопака.
Шанобливий водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий
Закружляв мене у танку
І, кохаючись, мовляв:
"Ти тепер мені приязний,
Ти тепер мені люб'язний
То ж нарешті ти, бруднеча,
Шкіромия вшанував!"
Треба, треба, треба митись
Вдень і ввечері - то ж ба!
Неохайним сажотрусам
Ой ганьба, ганьба, ганьба!
Хай живе рушниченько пухкенький
І мило духмяне, мов ненька,
І кістковий гребінь,
І голярський камінь!
То ж мийся, підмийся, голись!
Пірнай, виринай, не барись!
У лазні, ставку, на болоті,
В Гнилим Тикичу, що в Кам. Броді
В Криму і в Карпатах
Усюди й завжди
Вкраїні хвала - і воді!
вівторок, 29 вересня 2015 р.
Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала. Лекція.
Традиційно у День знань - 1 вересня у Національному університеті “Київо-Могилянська академія” вступну лекцію читають люди зі світовим ім’ям. Цього року перед студентами і викладачами вузу виступила Ліна Костенко.
Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,- в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.
Але спершу уточнимо термінологію, щоб уникнути смислових аберацій.
В наш складний час, в нашій проблематично незалежній державі, де так поляризувалися пріоритети, впадає в очі, наприклад, амбівалентність поняття гуманітарний. Для одних - це комплекс гуманітарних дисциплін, адже humanitas - це категорія культури, освіти, духовності. Для інших слово гуманітарний асоціюється перш за все з гуманітарною допомогою. Як на мене, це вельми прикрий термінологічний збіг, що часом призводить до непорозумінь, коли, замість вироблення концепції гуманітарної політики в її кардинальних аспектах, все зводиться до розмови про черговий гуманітарний вантаж або про екологічно чисті макарони.
Думаю, що у країнах Європи, де є сильна традиція Гуманізму, чіткіше розмежовані ці поняття: гуманітарний і гуманістичний, людський і людяний, у нас же в означенні гуманітарних наук і гуманітарної ж допомоги ця різниця стерлася. Але треба мати на увазі цей нюанс.
Аура. У словниках радянського періоду, енциклопедичних, філософських, навіть іншомовних,- а ці словники осіли на стелажах, і люди досі користуються ними,- аура однозначно інтерпретується як термін медицинський, з області симптоматики деяких тяжких недуг, як специфічний стан, що передує нападові хвороби. Це, очевидно, від нелюбові до окультних наук, де аурою вважається невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. Ауру вивчали ще у 20-х роках, за допомогою світлофільтрів, тоді ж у Лондоні вийшла книжка Вальтера Кільнера “Аура людини”. А в 60-х була навіть чутка, що ауру почали досліджувати американські вчені, але коли виявилося, що над головами деяких політиків аура вельми темна й плямиста, досліди було припинено, а їхні результати засекречено. Доводилося бачити й фотознімок дружини Реріха, на якому її голова оточена загадковим світінням,- але не беруся сказати, чи то справді була аура, чи щось із області фотоефектів. У кожному разі такі езотеричні поняття, як аура чи, скажімо, біополе, були протипоказані матеріалізмові, про що й свідчить звужено оказіональне визначення аури у вищезгаданих словниках.
Однак існує етимологія слова, досить звернутися до латини,- аура має там до десятка значень, і всі вони зв’язані з вітерцем, повівом, або золотом, відтінками золотого. Відоме Горацієве “aurea mediocritas” - золота середина, чи епітет Персея “auri gena” - “золоторожденний”, тобто син Данаї від Юпітера, який навідав її у вигляді золотого дощу.
Зрештою, aureolus, ореол,- це вже прямий прародич аури, хоч у дорозі від давньої латини до наших днів вона приростала ще й іншими смислами, як це часто буває. До прикладу, камікадзе означає божественний вітер, згодом так почали називати японських льотчиків-смертників. Але, якщо вдуматись, то якийсь невловимий зв’язок між цими поняттями є, бо лише порив божественного вітру може кинути людину на такий відчайдушний крок. Cловом, як існує, безперечно, якесь біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч неозброєним оком її й не видно.
Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано,- українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.
Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям.
І ще одне, вже не з області термінології. Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці,- які це у нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж, Лопе де Веґа, Кальдерон, Сервантес, Ґойя, музей Прадо, Федеріко Ґарсіа Лорка.
Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це ж теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Ґреко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Гемінґвей пише “Фієсту”.
Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Ґете, Шіллера, Геґеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Ґете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки,- все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.
Та ж Росія з її вічними смутами, з напівбезумними царями й генсеками, з її темним, забитим народом,- “где народ, там и стон”, “Россия, нищая Россия”, “Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма”, “вольному сердцу пошто твоя тьма?” Одначе ж не тьма визначає у світі її гуманітарну ауру. Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали у Нижній Новгород,- саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.
Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. “Ім’я Конфуція,- писав він,- більш відоме й шановане у Європі, ніж ім’я будь-якого з китайських імператорів”. Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.
Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колумбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія - це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція - це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія - це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а її художники і поети.
А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують - Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?
Таким чином, скоригувавши термінологію і некомфортним питанням поставивши себе в гуманітарний контекст світу, ми можемо цим закінчити вступ, дотримуючи композиційних настанов одного з ректорів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей, який вважав, що кожне казання має складатися з трьох частин: екзордіуму, нарації та конклюзії. Отже, перейдемо від екзордіуму, тобто вступу, до нарації, тобто викладу самої проблеми. І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.
Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.
В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, - і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.
У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.
Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу “націоналісти”, “сепаратисти”, “зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.
Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.
Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.
Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції - це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.
Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.
Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно. Тим більше, якщо це робиться з простодушною “точністю до навпаки”, за принципом - не “Россия родина слонов”, а ми - батьківщина індиків.
Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.
Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат - націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.
Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура - це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.
Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію,- все одно, в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу “старший брат” чи “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший.
Саме по собі імперське самозахоплення - явище досить відворотне для навколишнього світу, типологія його сумновідома, але воно живить амбіції затурканих громадян, воно для них рятівний пас, який не дає їм втонути у своєму ж болоті. “Россия обречена на величие” - це та аксіома, яка в їхній ментальності чомусь цілком уживається з іншою загальновідомою формулою: “Нация рабов, сверху донизу все рабы”. Колись не надто пристойний поет Барков у приступі самодержавної патетики написав: “Россия, встань и оживляйся!”, згодом цей конструктивний заклик трансформувався в “Россия, встань и возвышайся!”, і фігурує нині на всіх націонал-патріотичних радіннях. Згодьтеся, що такий градус самозвеличення привабливіший, ніж постійні заклики підвестися з колін, які вже зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто нас підніме з колін?” - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов’язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з’явилося обнадійливе повідомлення: “Піднімаємося з колін”. Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь,- вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?
Складається враження, що частина комплектуючих нашої оптики взята за інерцією звідти, з колишньої метрополії. І це не дивно, бо понад триста років возз’єднання, навіть не приєднання, а за принциповим постулатом Росії - возз’єднання, тобто всепроникаючої дифузії,- не могли не дати своїх наслідків. Той же патетичний заклик: “Россия, встань и возвышайся!”,- передбачає, між іншим, теж вставання з якоїсь непрезентабельної позиції. А що вже казати про грізну інвективу нового російського прем’єр-міністра, яка недавно прогриміла в російській пресі: “Россия может встать с колен и как следует огреть”. Різниця лише в тому, що Україна нікого не збирається “огреть”, і одним із своїх найбільших досягнень вважає спокій і злагоду, що панує в нашому суспільстві. Однак патріоти запевняють, що нація спить. Це у нас другий лейтмотив незалежності.
Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: “Сон, непритомність чи летаргія?” І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у XVIII столітті цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій. Більше того, він зауважив, що у таких країнах “летаргія приймається за спокій”. Чи не про те ж саме у Зерова: “Де розум і чуття - все спить в анабіозі”? Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально. Так недовго дійти й до аури в інтерпретації радянських словників.
Ще один лейтмотив - рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії.
А яку історію можна читати без брому? І взагалі, навіщо читати історію з бромом? Історія діло давнє, вона вже минула. Дивіться трансляції засідань нашого парламенту, тут і бром не допоможе.
Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Коли королева Марія Католицька, так і названа Кривавою, страчувала протестантів? Коли у часи Шекспіра “кров з ешафотів бризкала на сцену”? Недарма ж у спектаклі грузинського режисера Стуруа “Річард III” герої ходять по сцені у плащах, підтіпаних кров’ю.
Чи історія Франції, з її Варфоломіївською ніччю, з кривавим термідором? Чи давній Рим з його гладіаторами, з його цирком, де леви на арені роздирали християн? Чи, може, історія Німеччини дає взірці ідилічного розвитку нації? Чи, може, в Італії Данте не був вигнанцем, а Торквато Тассо не збожеволів? Чи Росія не закатрупила мільйони людей у лихоманці своїх перманентних експансій? А колоніальна політика Іспанії чи Португалії? А за один рік в Толедо три тисячі процесів проти “єретиків”? А тридцятилітня війна у Європі, вона ж тільки щойно закінчилась, коли почалася наша національно-визвольна під проводом Богдана Хмельницького. Європа лежала в руїнах, собаки вили на попелищах.
Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножити.
Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів - підводитися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т. п. просто вже катастрофічний. Що це, психоз нав’язливих станів, постколоніальний синдром чи просто елементарна неосвіченість?
У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них, їхні постаті відсутні у головному дзеркалі нації, зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції, типу “національна ідея не спрацювала”, “так історично склалося”, “наш народ не готовий”, “друга державна мова” і т. п. Враження таке, що того дзеркала взагалі нема. На його місці нуль. Дірка, заткана павутиною. Навіть не дефект головного дзеркала, а його відсутність.
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою,- це вже лейтмотив з вищих ешелонів влади,- мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, й лихоліття, і скульптуру Мікеланджело чернь скидала на брук. Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді. Візьміть “Всемирную историю”, видання Каспарі, 1903 р. С.-Петербург. Там є розділ, який буквально так і називається: “Экономический упадок и культурное возвышение Испании”. Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші. Іспанія тих часів була вкрай розорена. Там теж були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією. Двір купався в розкошах, держава загрузала в боргах. Всі ті ґранди і кабальєро були як наші депутати. “Поля заростали бур’янами”, - цитую, - “Так стала гинути Іспанія”. І при цьому був “розквіт духовного життя”, “мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку”, в країні створювалися численні поетичні академії. Сервантес і сучасник його із сусідньої Португалії Камоенс, учасники якихось тодішніх “гарячих точок”, один втратив руку, а другий - око, обидва бідували, не мали від урядів ніяких пільг, одначе один написав “Дон Кіхота”, а другий - свої “Лузіади”, які є по сей день окрасою португальської літератури.
Або та ж Росія, “нищая” і “немытая”, у поетів якої була “бледная, в крови, кнутом иссеченная Муза”,- а яку поезію дала та Муза, так і не дочекавшись сприятливішого для себе періоду. І Золотий вік у неї був, і Срібний. І саме в найтяжчі періоди історії, під невсипущим оком цензури, в катаклізмах початку століття, то розстріляна, то репресована, то приречена на еміграцію.
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це - злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала.
Але чому люди їм вірять, чому не завдають собі клопоту подумати, чому знову й знову дають ошукати себе? Я назвала б це - адаптованим розумом. У Ніцше є поняття - розум ув’язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув’язнений. Бо ув’язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та “летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу”, як писав Гельвецій.
З тієї ж опери й заклинання, наприклад, про те, що обираючи мера, чи президента, чи депутатів, ти вибираєш свою долю. Що головне - єдність, без уточнення кого і з ким. Що там десь, ген за кордоном, у нас “багатовекторна зовнішня політика”. То якби ж і внутрішня мала хоч який переконливий вектор.
Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. В рекламах з використанням світових шедеврів, у назвах крамниць і фірм. Рибки Матісса, що плавають. Джоконда, що підморгує. Модільянівська жінка, що ще більше витягує шию. Взуттєва фірма називається “Дон Кіхот”, магазин сантехніки - “Кармен”. Комп’ютерний вірус, і той “Мікеланджело”. Втім, цей останній прийшов із Заходу.
Органічна необхідність у культурі атрофується.
Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, що давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?
Явище вимагає терміна, і воно його одержало. Справді, “так історично склалося”. Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.
В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гумані-тарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури.
Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нешеретована продукція. А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви - це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієнтованих інтелігентів.
Безперечно, такий телескоп без дефектів всього лиш за вісім років державності створити важко. Це дуже складна система дзеркал. Але ж, принаймні, можна було б уже мати хоч якийсь проект. А то ще за радянських часів як була поставлена оптика на примітив, так вона і залишилась.
Та ще такий тепер час настав, що кожен може пускати зайчики зі свого балкона. Кожен може дивитися в перевернутий бінокль. Кожен може все розглядати крізь свою призму. Закомплексована феміністка, зиркнувши на себе у своє дамське дзеркальце, може заявити: “Літератури у нас нема”. Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово “жид”. Державний діяч колгоспного типу може привселюдно з трибуни ностальгувати за колискою братніх народів.
Ще один контрапункт незалежності: нав’язлива ідея, завезена нам амбітними аутсайдерами західної науки, - десакралізація. І не кого іншого, а неодмінно Шевченка. Вже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом.
Для демократії в цьому її пост-тоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці. Ну, невже ж таки найактуальнішим завданням інтелектуалів було ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка? Причому, діапазон цих борінь вражаючий. Одні - за десакралізацію, інші - за канонізацію. Головного дзеркала і тут нема.
Ще наші класики не повернуті Україні в нормальній цивілізованій оптиці, ще текстологічно не відновлені їхні твори, покалічені то царською, то радянською цензурою, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій,- а вже взялися руйнувати.
Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців пророк.
А поляки у своєму головному дзеркалі бачать Krypte wieszczуv і два надгробки: Міцкевич і Словацький. Wieszcz, між іншим, це по-польськи пророк. І не просто пророк, а великий поет-пророк.
Колись партійні ідеологи розбивали вітраж Шевченка. Тепер теж шваброю дістають.
Не уявляю, щоб інші народи припустились чогось подібного. Згадайте, як експонують свою літературу грузини. Ті ж давні греки забороняли рабам співати на слова своїх поетів. Брюс Лі, американський актор китайського походження, в жодній зі своїх ролей не допускав приниження китайської культури.
А тут як не порнографічний шабаш, то етнографічні гопакедії.
Це вже навіть не викривлена система дзеркал, це - зловісна кімната сміху. Є там і “хохли”, і запроданці, і мазепинці, і націоналісти.
У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики.
Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало - це погана прикмета. Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але, принаймні, тьма тараканська розсіється.
Після віків такого “возз’єднання” довго ще нам доведеться вдаватись до сумних зіставлень. Але все це проблеми минулих аспірацій.
А сьогодні, зверніть увагу: Ростропович, приїхавши в Росію з симфонічним оркестром, каже: “Ми будемо грати російську музику, щоб показати, який великий російський народ”.
І поки тут наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів, Росія, мов та цариця з пушкінської казки, все заглядає у дзеркальце, все його питає: “Я ль на свете всех милее, всех румяней и белее?” У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань,- “зарплатні не дають”, а Хрещатик вимощують. А Росія реставрує свій Петергоф, відновлює бурштинову кімнату. Правда, при цьому вона торохтить кістками убієнної царської сім’ї і бомбить Грозний, що їй аури не додає.
Ми навіть 800-ліття Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста,- де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце,- не відзначили і забули.
А в Нижньому Новгороді, наприклад, збираються святкувати “1000-летие русской ложки”. Хоч тоді там не тільки російської ложки, а й самих росіян ще не було, була мордва і булгари. Нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що Анна Ярославна, королева Франції,- київська княжна, то десь у Ярославлі, у глибині Росії, реставрують якийсь будинок під готель “Анна Франс”, відкривають пам’ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його “первым русским князем-реформатором”. А українська делегація за його спиною тільки знічено усміхається.
В часи чергової смути монах Філофєй сидів у якомусь псковському монастирі і шив Москві на виріст теорію “третього Риму”. І хоч він себе називав: “невежа в премудрости”, але добре тямив, що робить. Замість того, щоб писати, що Москва у мокві сидить, і московити великими гідностями не позначені, він ставив Москві її державницьку оптику. І вона таки добре її побільшувала ось уже стільки століть. Потім митрополит Макарій писав не яку, а “царственну книгу”. І виникала генеалогічна легенда про походження московської царської династії від “Августа-кесаря”, звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира.
І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики - як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде “московська схема світової історії”, як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема.
А де наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава.
Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була Книга, культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя. В епоху Відродження навіть данину з переможених брали книгами.
Ось тут, може, і є печальна розгадка, чому Гердер писав: “Слов’янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії”. Це не так. Історія була, історія гідна великих народів. Але вона не віддзеркалена у всесвітньо відомих анналах. На те склалось багато причин, серед них і візантійська відрубність культури серед латиномовних культур. Але також очевидно й те, що шаблями наші предки володіли краще, ніж пером. Бо якщо Данія має в початках своєї історії такого Саксона Граматика, що написав “Діяння данців”, то відтак є і данці, і їхні діяння, духовно не привласнені ніким. Історик Йордан описав діяння готів. Готів немає, а діяння є.
В початках сотворіння світу було Слово. В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово. Але якщо вже так сталося, якщо предки не виявили таких комунікативних інтенцій і не залишили свого потужного дзеркала, то, принаймні, треба поглянути в чуже неупереджене. Французький історик Шерер, наприклад, писав про українців так: “Ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом: «Перемогти або загинути!»” Цілком інший образ нації. Де ж тут стояння на колінах, де хронічний сон, де три гетьмани з двох українців? Це, повторюю, так бачив українців француз.
Але він же й писав: “Ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків чи римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків”. Так і сталося. Чому? Знову ж таки, питання оптики і того головного дзеркала, яке чомусь не фокусує правди.
Взагалі ж у дзеркалі світових опіній “національні фізіоґномії”, як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об’єктивно, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку.
Кант у своїй “Антропології з прагматичної точки зору” зробив побіжну характеристику різних народів. У іспанців він констатує “національну гордість” і свідомість власної гідності, у німців - “темперамент холодної розсудливості і витримки”. Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування, а італійці - художнім смаком. Про вірменів пише з великою симпатією, як про народ розумний і працелюбний. Сучасні греки здаються йому підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Що ж до Росії, то він сказав про неї досить ухильно,- “Росія іще не те, що потрібно для певного поняття про природні задатки, готові до розвитку”.
Англійців і французів Кант становчо називає двома “найцивілізованішими народами на землі” і, крім природних властивостей, відзначає їхній “розвиток за допомогою мови”. Англійській мові він вже тоді передрікав роль найбільш комунікативної ділової мови. Неважко помітити, що історія з часів Канта не раз підтверджувала слушність його спостережень.
Українці, зрозуміло, в цих кантівських викладках не присутні. Україна була у складі іншої держави, і як складова, попри всю її національну самобутність, самостійно для світу не існувала. Лише в окремі періоди до неї пробуджувався інтерес. В період козацьких воєн, скажімо, коли вона з’явилася як новий формотворчий елемент історії. Згодом привернула до себе увагу німецьких романтиків, коли вони відкрили для себе поетику цієї слов’янської стихії. А також у період визвольних змагань за свою державу в 20-ті роки. Та ось тепер, коли вона може постати на повен зріст.
Тож чи не час навести такий кантівський об’єктив на цю націю,- невже там відіб’ється та її фізіоґномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш,- фізіоґномія народу “без пуття, без чести, без поваги”?
Тоді все правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький - великий полководець, але не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного народу.
Якщо ж це не так, то годі вже добивати цей народ.
Ось він і настав, цей найвищий час, повернути йому його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності.
Натомість сталося непрощенне,- вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас спрямовані на демонтаж України.
Сказав Монтеск’є - спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. У нас надто багато поганих громадян. Важко збудувати державу, в якій навіть деякі члени парламенту не хочуть приймати присягу на вірність їй, у передбаченні солодкої перспективи бути знову рабами.
Такі речі треба припиняти відразу, таких депутатів треба позбавляти мандата. Ану ж у Франції, Англії чи у США - щось подібне дозволили б собі члени парламенту? Головне дзеркало їх спопелило б. У нас же панує млява толерантність, яка видається за демократію. Україну більше знають у світі через її спортсменів і корупціонерів, ніж через те, що є її суттю.
Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а, отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець XX століття, початок тисячоліття,- нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й не стабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше,- в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко.” Наче про нас.
То, може, ставити питання про гуманітарну ауру України ще не слід, може, це передчасно і навіть по-своєму некоректно? Україна ще перебуває в іншій системі координат. Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія.
Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку,- сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії.
Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома.
Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.
Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися.
І тут я повинна перейти, згідно з Йоаникієм Ґалятовським, до конклюзії, тобто до заключної частини.
То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала?
Згадайте чарівну казку Андерсена “Снігова королева”. Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. “Це дзеркало,- цитую,- мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим”.
Оце він і є - дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта,- цитую далі,- “всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними”. Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок.
“І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало”. Вони літали скрізь по світу, і якщо потрапляли комусь в око, то “людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце... і серце перетворювалося на маленьку крижинку”. “А по світу літало ще багато таких скалочок”...
Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapienti sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою.
На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце. Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.
Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам.
Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.
Ось у чому “Ключ розуміння”, як сказав би Йоаникій Ґалятовський.
Оригінал статті
Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,- в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.
Але спершу уточнимо термінологію, щоб уникнути смислових аберацій.
В наш складний час, в нашій проблематично незалежній державі, де так поляризувалися пріоритети, впадає в очі, наприклад, амбівалентність поняття гуманітарний. Для одних - це комплекс гуманітарних дисциплін, адже humanitas - це категорія культури, освіти, духовності. Для інших слово гуманітарний асоціюється перш за все з гуманітарною допомогою. Як на мене, це вельми прикрий термінологічний збіг, що часом призводить до непорозумінь, коли, замість вироблення концепції гуманітарної політики в її кардинальних аспектах, все зводиться до розмови про черговий гуманітарний вантаж або про екологічно чисті макарони.
Думаю, що у країнах Європи, де є сильна традиція Гуманізму, чіткіше розмежовані ці поняття: гуманітарний і гуманістичний, людський і людяний, у нас же в означенні гуманітарних наук і гуманітарної ж допомоги ця різниця стерлася. Але треба мати на увазі цей нюанс.
Аура. У словниках радянського періоду, енциклопедичних, філософських, навіть іншомовних,- а ці словники осіли на стелажах, і люди досі користуються ними,- аура однозначно інтерпретується як термін медицинський, з області симптоматики деяких тяжких недуг, як специфічний стан, що передує нападові хвороби. Це, очевидно, від нелюбові до окультних наук, де аурою вважається невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. Ауру вивчали ще у 20-х роках, за допомогою світлофільтрів, тоді ж у Лондоні вийшла книжка Вальтера Кільнера “Аура людини”. А в 60-х була навіть чутка, що ауру почали досліджувати американські вчені, але коли виявилося, що над головами деяких політиків аура вельми темна й плямиста, досліди було припинено, а їхні результати засекречено. Доводилося бачити й фотознімок дружини Реріха, на якому її голова оточена загадковим світінням,- але не беруся сказати, чи то справді була аура, чи щось із області фотоефектів. У кожному разі такі езотеричні поняття, як аура чи, скажімо, біополе, були протипоказані матеріалізмові, про що й свідчить звужено оказіональне визначення аури у вищезгаданих словниках.
Однак існує етимологія слова, досить звернутися до латини,- аура має там до десятка значень, і всі вони зв’язані з вітерцем, повівом, або золотом, відтінками золотого. Відоме Горацієве “aurea mediocritas” - золота середина, чи епітет Персея “auri gena” - “золоторожденний”, тобто син Данаї від Юпітера, який навідав її у вигляді золотого дощу.
Зрештою, aureolus, ореол,- це вже прямий прародич аури, хоч у дорозі від давньої латини до наших днів вона приростала ще й іншими смислами, як це часто буває. До прикладу, камікадзе означає божественний вітер, згодом так почали називати японських льотчиків-смертників. Але, якщо вдуматись, то якийсь невловимий зв’язок між цими поняттями є, бо лише порив божественного вітру може кинути людину на такий відчайдушний крок. Cловом, як існує, безперечно, якесь біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч неозброєним оком її й не видно.
Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано,- українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.
Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям.
І ще одне, вже не з області термінології. Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці,- які це у нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж, Лопе де Веґа, Кальдерон, Сервантес, Ґойя, музей Прадо, Федеріко Ґарсіа Лорка.
Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це ж теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Ґреко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Гемінґвей пише “Фієсту”.
Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Ґете, Шіллера, Геґеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Ґете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки,- все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.
Та ж Росія з її вічними смутами, з напівбезумними царями й генсеками, з її темним, забитим народом,- “где народ, там и стон”, “Россия, нищая Россия”, “Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма”, “вольному сердцу пошто твоя тьма?” Одначе ж не тьма визначає у світі її гуманітарну ауру. Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали у Нижній Новгород,- саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.
Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. “Ім’я Конфуція,- писав він,- більш відоме й шановане у Європі, ніж ім’я будь-якого з китайських імператорів”. Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.
Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колумбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія - це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція - це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія - це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а її художники і поети.
А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують - Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?
Таким чином, скоригувавши термінологію і некомфортним питанням поставивши себе в гуманітарний контекст світу, ми можемо цим закінчити вступ, дотримуючи композиційних настанов одного з ректорів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей, який вважав, що кожне казання має складатися з трьох частин: екзордіуму, нарації та конклюзії. Отже, перейдемо від екзордіуму, тобто вступу, до нарації, тобто викладу самої проблеми. І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.
Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.
В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, - і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.
У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.
Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу “націоналісти”, “сепаратисти”, “зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.
Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.
Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.
Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції - це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.
Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.
Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно. Тим більше, якщо це робиться з простодушною “точністю до навпаки”, за принципом - не “Россия родина слонов”, а ми - батьківщина індиків.
Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.
Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат - націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.
Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура - це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.
Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію,- все одно, в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу “старший брат” чи “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший.
Саме по собі імперське самозахоплення - явище досить відворотне для навколишнього світу, типологія його сумновідома, але воно живить амбіції затурканих громадян, воно для них рятівний пас, який не дає їм втонути у своєму ж болоті. “Россия обречена на величие” - це та аксіома, яка в їхній ментальності чомусь цілком уживається з іншою загальновідомою формулою: “Нация рабов, сверху донизу все рабы”. Колись не надто пристойний поет Барков у приступі самодержавної патетики написав: “Россия, встань и оживляйся!”, згодом цей конструктивний заклик трансформувався в “Россия, встань и возвышайся!”, і фігурує нині на всіх націонал-патріотичних радіннях. Згодьтеся, що такий градус самозвеличення привабливіший, ніж постійні заклики підвестися з колін, які вже зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто нас підніме з колін?” - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов’язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з’явилося обнадійливе повідомлення: “Піднімаємося з колін”. Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь,- вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?
Складається враження, що частина комплектуючих нашої оптики взята за інерцією звідти, з колишньої метрополії. І це не дивно, бо понад триста років возз’єднання, навіть не приєднання, а за принциповим постулатом Росії - возз’єднання, тобто всепроникаючої дифузії,- не могли не дати своїх наслідків. Той же патетичний заклик: “Россия, встань и возвышайся!”,- передбачає, між іншим, теж вставання з якоїсь непрезентабельної позиції. А що вже казати про грізну інвективу нового російського прем’єр-міністра, яка недавно прогриміла в російській пресі: “Россия может встать с колен и как следует огреть”. Різниця лише в тому, що Україна нікого не збирається “огреть”, і одним із своїх найбільших досягнень вважає спокій і злагоду, що панує в нашому суспільстві. Однак патріоти запевняють, що нація спить. Це у нас другий лейтмотив незалежності.
Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: “Сон, непритомність чи летаргія?” І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у XVIII столітті цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій. Більше того, він зауважив, що у таких країнах “летаргія приймається за спокій”. Чи не про те ж саме у Зерова: “Де розум і чуття - все спить в анабіозі”? Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально. Так недовго дійти й до аури в інтерпретації радянських словників.
Ще один лейтмотив - рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії.
А яку історію можна читати без брому? І взагалі, навіщо читати історію з бромом? Історія діло давнє, вона вже минула. Дивіться трансляції засідань нашого парламенту, тут і бром не допоможе.
Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Коли королева Марія Католицька, так і названа Кривавою, страчувала протестантів? Коли у часи Шекспіра “кров з ешафотів бризкала на сцену”? Недарма ж у спектаклі грузинського режисера Стуруа “Річард III” герої ходять по сцені у плащах, підтіпаних кров’ю.
Чи історія Франції, з її Варфоломіївською ніччю, з кривавим термідором? Чи давній Рим з його гладіаторами, з його цирком, де леви на арені роздирали християн? Чи, може, історія Німеччини дає взірці ідилічного розвитку нації? Чи, може, в Італії Данте не був вигнанцем, а Торквато Тассо не збожеволів? Чи Росія не закатрупила мільйони людей у лихоманці своїх перманентних експансій? А колоніальна політика Іспанії чи Португалії? А за один рік в Толедо три тисячі процесів проти “єретиків”? А тридцятилітня війна у Європі, вона ж тільки щойно закінчилась, коли почалася наша національно-визвольна під проводом Богдана Хмельницького. Європа лежала в руїнах, собаки вили на попелищах.
Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножити.
Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів - підводитися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т. п. просто вже катастрофічний. Що це, психоз нав’язливих станів, постколоніальний синдром чи просто елементарна неосвіченість?
У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них, їхні постаті відсутні у головному дзеркалі нації, зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції, типу “національна ідея не спрацювала”, “так історично склалося”, “наш народ не готовий”, “друга державна мова” і т. п. Враження таке, що того дзеркала взагалі нема. На його місці нуль. Дірка, заткана павутиною. Навіть не дефект головного дзеркала, а його відсутність.
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою,- це вже лейтмотив з вищих ешелонів влади,- мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, й лихоліття, і скульптуру Мікеланджело чернь скидала на брук. Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді. Візьміть “Всемирную историю”, видання Каспарі, 1903 р. С.-Петербург. Там є розділ, який буквально так і називається: “Экономический упадок и культурное возвышение Испании”. Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші. Іспанія тих часів була вкрай розорена. Там теж були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією. Двір купався в розкошах, держава загрузала в боргах. Всі ті ґранди і кабальєро були як наші депутати. “Поля заростали бур’янами”, - цитую, - “Так стала гинути Іспанія”. І при цьому був “розквіт духовного життя”, “мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку”, в країні створювалися численні поетичні академії. Сервантес і сучасник його із сусідньої Португалії Камоенс, учасники якихось тодішніх “гарячих точок”, один втратив руку, а другий - око, обидва бідували, не мали від урядів ніяких пільг, одначе один написав “Дон Кіхота”, а другий - свої “Лузіади”, які є по сей день окрасою португальської літератури.
Або та ж Росія, “нищая” і “немытая”, у поетів якої була “бледная, в крови, кнутом иссеченная Муза”,- а яку поезію дала та Муза, так і не дочекавшись сприятливішого для себе періоду. І Золотий вік у неї був, і Срібний. І саме в найтяжчі періоди історії, під невсипущим оком цензури, в катаклізмах початку століття, то розстріляна, то репресована, то приречена на еміграцію.
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це - злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала.
Але чому люди їм вірять, чому не завдають собі клопоту подумати, чому знову й знову дають ошукати себе? Я назвала б це - адаптованим розумом. У Ніцше є поняття - розум ув’язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув’язнений. Бо ув’язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та “летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу”, як писав Гельвецій.
З тієї ж опери й заклинання, наприклад, про те, що обираючи мера, чи президента, чи депутатів, ти вибираєш свою долю. Що головне - єдність, без уточнення кого і з ким. Що там десь, ген за кордоном, у нас “багатовекторна зовнішня політика”. То якби ж і внутрішня мала хоч який переконливий вектор.
Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. В рекламах з використанням світових шедеврів, у назвах крамниць і фірм. Рибки Матісса, що плавають. Джоконда, що підморгує. Модільянівська жінка, що ще більше витягує шию. Взуттєва фірма називається “Дон Кіхот”, магазин сантехніки - “Кармен”. Комп’ютерний вірус, і той “Мікеланджело”. Втім, цей останній прийшов із Заходу.
Органічна необхідність у культурі атрофується.
Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, що давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?
Явище вимагає терміна, і воно його одержало. Справді, “так історично склалося”. Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.
В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гумані-тарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури.
Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нешеретована продукція. А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви - це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієнтованих інтелігентів.
Безперечно, такий телескоп без дефектів всього лиш за вісім років державності створити важко. Це дуже складна система дзеркал. Але ж, принаймні, можна було б уже мати хоч якийсь проект. А то ще за радянських часів як була поставлена оптика на примітив, так вона і залишилась.
Та ще такий тепер час настав, що кожен може пускати зайчики зі свого балкона. Кожен може дивитися в перевернутий бінокль. Кожен може все розглядати крізь свою призму. Закомплексована феміністка, зиркнувши на себе у своє дамське дзеркальце, може заявити: “Літератури у нас нема”. Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово “жид”. Державний діяч колгоспного типу може привселюдно з трибуни ностальгувати за колискою братніх народів.
Ще один контрапункт незалежності: нав’язлива ідея, завезена нам амбітними аутсайдерами західної науки, - десакралізація. І не кого іншого, а неодмінно Шевченка. Вже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом.
Для демократії в цьому її пост-тоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці. Ну, невже ж таки найактуальнішим завданням інтелектуалів було ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка? Причому, діапазон цих борінь вражаючий. Одні - за десакралізацію, інші - за канонізацію. Головного дзеркала і тут нема.
Ще наші класики не повернуті Україні в нормальній цивілізованій оптиці, ще текстологічно не відновлені їхні твори, покалічені то царською, то радянською цензурою, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій,- а вже взялися руйнувати.
Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців пророк.
А поляки у своєму головному дзеркалі бачать Krypte wieszczуv і два надгробки: Міцкевич і Словацький. Wieszcz, між іншим, це по-польськи пророк. І не просто пророк, а великий поет-пророк.
Колись партійні ідеологи розбивали вітраж Шевченка. Тепер теж шваброю дістають.
Не уявляю, щоб інші народи припустились чогось подібного. Згадайте, як експонують свою літературу грузини. Ті ж давні греки забороняли рабам співати на слова своїх поетів. Брюс Лі, американський актор китайського походження, в жодній зі своїх ролей не допускав приниження китайської культури.
А тут як не порнографічний шабаш, то етнографічні гопакедії.
Це вже навіть не викривлена система дзеркал, це - зловісна кімната сміху. Є там і “хохли”, і запроданці, і мазепинці, і націоналісти.
У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики.
Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало - це погана прикмета. Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але, принаймні, тьма тараканська розсіється.
Після віків такого “возз’єднання” довго ще нам доведеться вдаватись до сумних зіставлень. Але все це проблеми минулих аспірацій.
А сьогодні, зверніть увагу: Ростропович, приїхавши в Росію з симфонічним оркестром, каже: “Ми будемо грати російську музику, щоб показати, який великий російський народ”.
І поки тут наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів, Росія, мов та цариця з пушкінської казки, все заглядає у дзеркальце, все його питає: “Я ль на свете всех милее, всех румяней и белее?” У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань,- “зарплатні не дають”, а Хрещатик вимощують. А Росія реставрує свій Петергоф, відновлює бурштинову кімнату. Правда, при цьому вона торохтить кістками убієнної царської сім’ї і бомбить Грозний, що їй аури не додає.
Ми навіть 800-ліття Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста,- де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце,- не відзначили і забули.
А в Нижньому Новгороді, наприклад, збираються святкувати “1000-летие русской ложки”. Хоч тоді там не тільки російської ложки, а й самих росіян ще не було, була мордва і булгари. Нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що Анна Ярославна, королева Франції,- київська княжна, то десь у Ярославлі, у глибині Росії, реставрують якийсь будинок під готель “Анна Франс”, відкривають пам’ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його “первым русским князем-реформатором”. А українська делегація за його спиною тільки знічено усміхається.
В часи чергової смути монах Філофєй сидів у якомусь псковському монастирі і шив Москві на виріст теорію “третього Риму”. І хоч він себе називав: “невежа в премудрости”, але добре тямив, що робить. Замість того, щоб писати, що Москва у мокві сидить, і московити великими гідностями не позначені, він ставив Москві її державницьку оптику. І вона таки добре її побільшувала ось уже стільки століть. Потім митрополит Макарій писав не яку, а “царственну книгу”. І виникала генеалогічна легенда про походження московської царської династії від “Августа-кесаря”, звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира.
І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики - як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде “московська схема світової історії”, як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема.
А де наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава.
Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була Книга, культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя. В епоху Відродження навіть данину з переможених брали книгами.
Ось тут, може, і є печальна розгадка, чому Гердер писав: “Слов’янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії”. Це не так. Історія була, історія гідна великих народів. Але вона не віддзеркалена у всесвітньо відомих анналах. На те склалось багато причин, серед них і візантійська відрубність культури серед латиномовних культур. Але також очевидно й те, що шаблями наші предки володіли краще, ніж пером. Бо якщо Данія має в початках своєї історії такого Саксона Граматика, що написав “Діяння данців”, то відтак є і данці, і їхні діяння, духовно не привласнені ніким. Історик Йордан описав діяння готів. Готів немає, а діяння є.
В початках сотворіння світу було Слово. В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово. Але якщо вже так сталося, якщо предки не виявили таких комунікативних інтенцій і не залишили свого потужного дзеркала, то, принаймні, треба поглянути в чуже неупереджене. Французький історик Шерер, наприклад, писав про українців так: “Ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом: «Перемогти або загинути!»” Цілком інший образ нації. Де ж тут стояння на колінах, де хронічний сон, де три гетьмани з двох українців? Це, повторюю, так бачив українців француз.
Але він же й писав: “Ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків чи римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків”. Так і сталося. Чому? Знову ж таки, питання оптики і того головного дзеркала, яке чомусь не фокусує правди.
Взагалі ж у дзеркалі світових опіній “національні фізіоґномії”, як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об’єктивно, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку.
Кант у своїй “Антропології з прагматичної точки зору” зробив побіжну характеристику різних народів. У іспанців він констатує “національну гордість” і свідомість власної гідності, у німців - “темперамент холодної розсудливості і витримки”. Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування, а італійці - художнім смаком. Про вірменів пише з великою симпатією, як про народ розумний і працелюбний. Сучасні греки здаються йому підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Що ж до Росії, то він сказав про неї досить ухильно,- “Росія іще не те, що потрібно для певного поняття про природні задатки, готові до розвитку”.
Англійців і французів Кант становчо називає двома “найцивілізованішими народами на землі” і, крім природних властивостей, відзначає їхній “розвиток за допомогою мови”. Англійській мові він вже тоді передрікав роль найбільш комунікативної ділової мови. Неважко помітити, що історія з часів Канта не раз підтверджувала слушність його спостережень.
Українці, зрозуміло, в цих кантівських викладках не присутні. Україна була у складі іншої держави, і як складова, попри всю її національну самобутність, самостійно для світу не існувала. Лише в окремі періоди до неї пробуджувався інтерес. В період козацьких воєн, скажімо, коли вона з’явилася як новий формотворчий елемент історії. Згодом привернула до себе увагу німецьких романтиків, коли вони відкрили для себе поетику цієї слов’янської стихії. А також у період визвольних змагань за свою державу в 20-ті роки. Та ось тепер, коли вона може постати на повен зріст.
Тож чи не час навести такий кантівський об’єктив на цю націю,- невже там відіб’ється та її фізіоґномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш,- фізіоґномія народу “без пуття, без чести, без поваги”?
Тоді все правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький - великий полководець, але не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного народу.
Якщо ж це не так, то годі вже добивати цей народ.
Ось він і настав, цей найвищий час, повернути йому його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності.
Натомість сталося непрощенне,- вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас спрямовані на демонтаж України.
Сказав Монтеск’є - спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. У нас надто багато поганих громадян. Важко збудувати державу, в якій навіть деякі члени парламенту не хочуть приймати присягу на вірність їй, у передбаченні солодкої перспективи бути знову рабами.
Такі речі треба припиняти відразу, таких депутатів треба позбавляти мандата. Ану ж у Франції, Англії чи у США - щось подібне дозволили б собі члени парламенту? Головне дзеркало їх спопелило б. У нас же панує млява толерантність, яка видається за демократію. Україну більше знають у світі через її спортсменів і корупціонерів, ніж через те, що є її суттю.
Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а, отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець XX століття, початок тисячоліття,- нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й не стабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше,- в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко.” Наче про нас.
То, може, ставити питання про гуманітарну ауру України ще не слід, може, це передчасно і навіть по-своєму некоректно? Україна ще перебуває в іншій системі координат. Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія.
Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку,- сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії.
Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома.
Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.
Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися.
І тут я повинна перейти, згідно з Йоаникієм Ґалятовським, до конклюзії, тобто до заключної частини.
То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала?
Згадайте чарівну казку Андерсена “Снігова королева”. Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. “Це дзеркало,- цитую,- мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим”.
Оце він і є - дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта,- цитую далі,- “всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними”. Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок.
“І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало”. Вони літали скрізь по світу, і якщо потрапляли комусь в око, то “людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце... і серце перетворювалося на маленьку крижинку”. “А по світу літало ще багато таких скалочок”...
Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapienti sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою.
На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце. Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.
Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам.
Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.
Ось у чому “Ключ розуміння”, як сказав би Йоаникій Ґалятовський.
Оригінал статті
неділя, 20 вересня 2015 р.
Скифійське Інтермеццо.
Всі імена змінені. Часово-просторовий континуум зміщено, щоби заплутати ворога. А для своїх головне інше.
Микола. Його онук Іванко. Де б не їхав Микола завжди Іванко з ним на мопеді. Натискає на кнопочку запуску двигуна — це його сакральне дійство. Дід лише газує й керує.
Там за Дамбою через Сиваш найкоротший шлях до Армянська — зараз туди дороги немає, там стоять наші прикордонники, за кілька сот метрів по той бік кацапи, навколо “Мордору” - так місцеві називають фірташівський титановий комбінат.
Млявого рожевого вечора приїздить до нас на позицію з кавуном, динею, ще з пів мішка різних овочів та фруктів. З ним попереду на сидінні між ногами незмінно онук Іванко з яскраво синіми очима.
Сідаємо вечеряти, потім п’ємо чай. Микола починає згадувати як все починалося. Як було страшно й невизначено. Як не зрозуміло. Від телевізора не відходили ні на мить - шо ж там в Києві думають? Чи взагалі шось думають робити чи ні? Військових немає. Дамба стоїть відкрита. Розпач. Селяни знервовані. Зібралися посеред села на Віче. З Головою сільради вирішили самостійно перекрити Дамбу. Взяли камаза, крана, накидали старих бетонних кубів від коровників на того камаза, відвезли на Дамбу й у кілька стін перегородили її тими кількатонними кубами. Через Сиваш не переїдеш нічим, бо там навіки й залишишся — твань така, що лише потрап у неї вже не відпустить. Стали на чергування на Дамбі. Чоловіки мисливці зі зброєю вийшли, в кого зброї нема — з вилами. Так і чергували на Дамбі. І чоловіки, і жінки. Було дуже страшно дивитися як навколо Мордора їздять БТР-и, танки, ще якась техніка. Будь-якої миті очікували прориву на Дамбу...
Нарешті прибули наші. Село почало допомагати їм облаштовуватися. Приволокли житловий вагончик, провели електрику від села. Встановили графік постачання їжі, води. Голова сільради щодня приїздив на блокпости, говорив з людьми, швидко вирішували нагальні питання. В селі зітхнули з полегшенням: Київ не кинув їх на поталу кацапам.
У Києві почався нарешті якийсь рух. До прикордонників на Дамбу прибуло підкріплення. NN танкова бригада. Заклали під Дамбу тротил: лише крутни, натисни і Дамба злетить у повітря.
Потім танкістам надійшов наказ на переміщення, вони вмить знялися й кинулися на Схід. Дамба залишилася знову без захисту. Ну шо робити? Ми з кумом взяли побільше термосів з чаєм та кавою, хто що понадавав. Сіли ми з тою котушкою та дротами до тротилових закладок, намостили собі затишок і сидимо з кумом — а будь шо буде. Як підуть кацапи крутнемо, натиснемо а там буде як буде. Просиділи так два дні й дві ночі. Не знаю чи знали кацапи, що тут нікого немає чи ні, але звідти не підходило нікого. А могли ж підійти розвідники, і шо б ми з ними робили? Оцього боялися — дрг підійде, побачить, шо тут нікого, окрім нас і все ж! Кінець! Та Дамбу однак би знесли у повітря, хай хоч як, але техніку притримали б. На щастя на третій день прибули наші прикордонники, прийняли в нас Дамбу, довго не могли зрозуміти хто ми і шо тут робимо (сміється)... Ми з кумом зітхнули, здали їм все, подалися додому. Дві доби не спали. Опівночі грюкає хтось у двері — їхній майор, питає де ще 15 кілограмів тротилу. Не знаю. Здали вам все, шо мали. П’ятнадцять десь поділися, - каже. Крутнувся поїхав назад на Дамбу...
Вдосвіта скинувся, поїхав до них — чи знайшли той тротил чи ні. Все добре. Знайшли. Фух! А я переживав. Це ж не сіна навильник пропав (сміється). А вони ще й свого тротилу привезли, заклали ще більше. Мені аж від серця відлягло, бо ще оті 15 накинули би на нас із кумом, ніби ми хапонули, потім викручуйся...
Микола замовкає, сміється сам собі, сьорбає чаю. Думає, видно, про ті нервові дні й ночі, коли здавалося, що Київ кинув їх тут одних... Так. Київ. Тому що Київ завжди був центром Всесвіту для всіх українців, навіть Чумацький Шлях до того, як став Чумацьким, називався Шляхом на Київ.
Сонце скотилося нижче до західного небокраю, красиво підрожевило вітрила електровітрякам, що повільно мріють в рожевому призахідному мареві. Ніби казка навкруги. Здається зараз з-за них вискочать сармати на конях...
Ні не вискочать. Он димить Мордор. Микола продовжує, - років 15 тому, шось там на Мордорі гримнуло, тепер у затоці нічого не живе, навіть пташки тут не сідають. Ні бичка, ні камсинки — все вимерло, навіть мотиля не живе тут...
А в кума там брат за Армянськом, в нього своя ферма. Він фермерує. Рис вирощував, каже, всі поля кацапи перетоптали танками, води немає, поля закам’яніли, канали порозсихалися, плити повивалювало. А він тоді минулої весни взяв 150 тисяч гривень кредиту на добрива, на посівну, а тут ці підараси увірвалися, всі поля йому перетоптали, капоніри видовбали, ракетні установки, танки, бтри,.. навіть собак перестріляли, щоб сигнальні розтяжки їм не зривали. Вже ввечері люди й з хатів бояться виходити. Він за голову хапається - шо ж робити? А жінка йому, - ми ж тепер росія! - Дура ти! Яка росія?! Ти бачиш, шо вони наробили?! Жити ми за шо будемо!?.. Як житимемо?!...
Малий Іванко нудиться, смикає діда, - дідо, поїхали вже. - Зараз поїдемо, ось поїдемо. Підожди.
Тут один приїжджає, каже купи в мене машину. Вісім тисяч гривень. - Давай, кажу, купую. Тільки ти мені її привези до двору. Я тобі ще й доплачу чотири тисячі. Микола сміється, - знайшов, - каже, - пальцем робленого, ніби я не знаю, шо він з Криму тою машиною відтепер нікуди не виїде. Хто розумніший був, той не побіг перереєстровувати номери, а тепер он на Материк вільно по їдло їздить, а ті переробили номери, тепер їх і на Кубань не випускають. Малому ось до першого класу йти. Донька каже, вези його додому, в Армянськ. Кажу, - а як я його повезу, коли на нього документів немає. Кажу їй хай тут в школу йде. Та й він сам не хоче туди. Каже, хочу тут в школу ходити, у баби з дідом...
Наливаємо ще чаю. А тепер он точка пропуску. Наші лише документи на хвіри перевіряють, пломби оглянули — паняй далі. А кацапи в себе все загородили решітками. Весь вантаж оглядають. Вимагають, щоб у хвірі був прохід посередині. Якщо проходу немає — все вивантажуй на землю. Оглянули — завантажуй назад. На одну машину як мінімум годину, а якшо вивантажувати-завантажувати отак, - то пів дня згаяно. Тут, ще весною такі колони стояли на 12 — 15 кілометрів. По три тижні чекали своєї черги. Не можу їх зрозуміти, чи нікуди товар відвезти чи шо. Дебіли якісь. Ніякої самоповаги. Вже би обрубали так обрубали. Як з каналами. Відразу пересипали камінням, бетоном залили — все. Говійте...
Ці дальнобійники до нас в село в магазин заїжджали. Відчепить хвіру і до міста на заправку, потім до нас в магазин. Розповідали як там за Армянськом їх вже ждуть кубанці зі своїми хвірами. Перекидають все з машини на машину і гайда туди через Керч. А там на Кубані, шоб пообідати треба від 350 гривень на наші гроші, просто пообідати! От вони й бісяться. Який там Крим! Перегородити все давно було треба, й не думати! Як і з каналами. Шо вони там в Києві ще думають?!..
Дідо, поїхали вже. Ну поїхали, - погоджується дід. Сідають на мопеда, ми прощаємося, тиснемо руки, Іванко натискає на кнопочку, заводить двигуна. Їдуть...
Василь. Тракторцем тричі на тиждень возить усім нам на блокпости питну воду в діжках, разом з ним син Сашко. Василь — такий типовий працівник Її Величності Скитії, запилений, світлий, життєрадісний, душевний, з м’якою як південне підсоння українською неквапною вимовою. За ними незмінно бігає чорний собака. Циган. Супровід. :) Минулого року ще у Березні, коли лише все починалося, він прибився цуценятком до прикордонників, ті його вигодували, а потім як змінилися, їм на зміну прибули інші, вони ображали Цигана й він прибився до Василя з Сашком. Так з ним й бігає; прив’язь не визнає. Котів страшенно не любить, в селі жодного кота не пропустить. До військових ставиться обережно — спершу ретельно перевіряє. :)
Взяли воду, завантажили порожні діжки. Погомоніли за погоду, за воду, за врожаї, надої, закупівельні ціни на молоко, за шо там в Києві... Василь з Сашком поїхали додому вправлятися по господарству. Циган побіг слідом...
Хлопці-пастухи, ще на старезних батьківських веломашинах. Корови пасуться прямо коло нашої позиції. Тут протікає канальчик, тому соковитої трави по коліно.
Славко-Вусик кличе хлопців до нас обідати. Вони соромляться. Ми наполягаємо. Хлопці наїдаються борщу, тепер можна й додому не їхати. :) Наступного дня приходить якийсь дядько з мішком. Пів мішка огірків, помідорів, кабачків, золотої солодющої кукурудзи, яблук. Виявилося це батько, одного з тих хлопців-пастухів. Скинув мішок, подякував і пішов назад.
Ввечері знову приїхали Микола з онуком. Привезли риболовецькі причандали: гачки, волосінь, тягарці, поплавці... Завтра насмикаємо з канальчика карасиків, буде уха....
Дві корови з теличкою заночували коло нашого блокпосту. Зручно примостилися неподалік від намету. Ще вдосвіта прибігла молодичка з села, - чи не бачили моїх корів? Ми сміємося, - та онде лежать ремиґають... Побачили свою хазяйку, повставали знехотя, поплелися слідом...
Вдалині — понад вітрилами велетів-вітряків, затонулих в туманах, котрих лише краї вітрил, обертаючись, зблискують кінчиками над рожевими пасмами туманів, виринаючи-пірнаючи — спалахнув край сонця...
Микола. Його онук Іванко. Де б не їхав Микола завжди Іванко з ним на мопеді. Натискає на кнопочку запуску двигуна — це його сакральне дійство. Дід лише газує й керує.
Там за Дамбою через Сиваш найкоротший шлях до Армянська — зараз туди дороги немає, там стоять наші прикордонники, за кілька сот метрів по той бік кацапи, навколо “Мордору” - так місцеві називають фірташівський титановий комбінат.
Млявого рожевого вечора приїздить до нас на позицію з кавуном, динею, ще з пів мішка різних овочів та фруктів. З ним попереду на сидінні між ногами незмінно онук Іванко з яскраво синіми очима.
Сідаємо вечеряти, потім п’ємо чай. Микола починає згадувати як все починалося. Як було страшно й невизначено. Як не зрозуміло. Від телевізора не відходили ні на мить - шо ж там в Києві думають? Чи взагалі шось думають робити чи ні? Військових немає. Дамба стоїть відкрита. Розпач. Селяни знервовані. Зібралися посеред села на Віче. З Головою сільради вирішили самостійно перекрити Дамбу. Взяли камаза, крана, накидали старих бетонних кубів від коровників на того камаза, відвезли на Дамбу й у кілька стін перегородили її тими кількатонними кубами. Через Сиваш не переїдеш нічим, бо там навіки й залишишся — твань така, що лише потрап у неї вже не відпустить. Стали на чергування на Дамбі. Чоловіки мисливці зі зброєю вийшли, в кого зброї нема — з вилами. Так і чергували на Дамбі. І чоловіки, і жінки. Було дуже страшно дивитися як навколо Мордора їздять БТР-и, танки, ще якась техніка. Будь-якої миті очікували прориву на Дамбу...
Нарешті прибули наші. Село почало допомагати їм облаштовуватися. Приволокли житловий вагончик, провели електрику від села. Встановили графік постачання їжі, води. Голова сільради щодня приїздив на блокпости, говорив з людьми, швидко вирішували нагальні питання. В селі зітхнули з полегшенням: Київ не кинув їх на поталу кацапам.
У Києві почався нарешті якийсь рух. До прикордонників на Дамбу прибуло підкріплення. NN танкова бригада. Заклали під Дамбу тротил: лише крутни, натисни і Дамба злетить у повітря.
Потім танкістам надійшов наказ на переміщення, вони вмить знялися й кинулися на Схід. Дамба залишилася знову без захисту. Ну шо робити? Ми з кумом взяли побільше термосів з чаєм та кавою, хто що понадавав. Сіли ми з тою котушкою та дротами до тротилових закладок, намостили собі затишок і сидимо з кумом — а будь шо буде. Як підуть кацапи крутнемо, натиснемо а там буде як буде. Просиділи так два дні й дві ночі. Не знаю чи знали кацапи, що тут нікого немає чи ні, але звідти не підходило нікого. А могли ж підійти розвідники, і шо б ми з ними робили? Оцього боялися — дрг підійде, побачить, шо тут нікого, окрім нас і все ж! Кінець! Та Дамбу однак би знесли у повітря, хай хоч як, але техніку притримали б. На щастя на третій день прибули наші прикордонники, прийняли в нас Дамбу, довго не могли зрозуміти хто ми і шо тут робимо (сміється)... Ми з кумом зітхнули, здали їм все, подалися додому. Дві доби не спали. Опівночі грюкає хтось у двері — їхній майор, питає де ще 15 кілограмів тротилу. Не знаю. Здали вам все, шо мали. П’ятнадцять десь поділися, - каже. Крутнувся поїхав назад на Дамбу...
Вдосвіта скинувся, поїхав до них — чи знайшли той тротил чи ні. Все добре. Знайшли. Фух! А я переживав. Це ж не сіна навильник пропав (сміється). А вони ще й свого тротилу привезли, заклали ще більше. Мені аж від серця відлягло, бо ще оті 15 накинули би на нас із кумом, ніби ми хапонули, потім викручуйся...
Микола замовкає, сміється сам собі, сьорбає чаю. Думає, видно, про ті нервові дні й ночі, коли здавалося, що Київ кинув їх тут одних... Так. Київ. Тому що Київ завжди був центром Всесвіту для всіх українців, навіть Чумацький Шлях до того, як став Чумацьким, називався Шляхом на Київ.
Сонце скотилося нижче до західного небокраю, красиво підрожевило вітрила електровітрякам, що повільно мріють в рожевому призахідному мареві. Ніби казка навкруги. Здається зараз з-за них вискочать сармати на конях...
Ні не вискочать. Он димить Мордор. Микола продовжує, - років 15 тому, шось там на Мордорі гримнуло, тепер у затоці нічого не живе, навіть пташки тут не сідають. Ні бичка, ні камсинки — все вимерло, навіть мотиля не живе тут...
А в кума там брат за Армянськом, в нього своя ферма. Він фермерує. Рис вирощував, каже, всі поля кацапи перетоптали танками, води немає, поля закам’яніли, канали порозсихалися, плити повивалювало. А він тоді минулої весни взяв 150 тисяч гривень кредиту на добрива, на посівну, а тут ці підараси увірвалися, всі поля йому перетоптали, капоніри видовбали, ракетні установки, танки, бтри,.. навіть собак перестріляли, щоб сигнальні розтяжки їм не зривали. Вже ввечері люди й з хатів бояться виходити. Він за голову хапається - шо ж робити? А жінка йому, - ми ж тепер росія! - Дура ти! Яка росія?! Ти бачиш, шо вони наробили?! Жити ми за шо будемо!?.. Як житимемо?!...
Малий Іванко нудиться, смикає діда, - дідо, поїхали вже. - Зараз поїдемо, ось поїдемо. Підожди.
Тут один приїжджає, каже купи в мене машину. Вісім тисяч гривень. - Давай, кажу, купую. Тільки ти мені її привези до двору. Я тобі ще й доплачу чотири тисячі. Микола сміється, - знайшов, - каже, - пальцем робленого, ніби я не знаю, шо він з Криму тою машиною відтепер нікуди не виїде. Хто розумніший був, той не побіг перереєстровувати номери, а тепер он на Материк вільно по їдло їздить, а ті переробили номери, тепер їх і на Кубань не випускають. Малому ось до першого класу йти. Донька каже, вези його додому, в Армянськ. Кажу, - а як я його повезу, коли на нього документів немає. Кажу їй хай тут в школу йде. Та й він сам не хоче туди. Каже, хочу тут в школу ходити, у баби з дідом...
Наливаємо ще чаю. А тепер он точка пропуску. Наші лише документи на хвіри перевіряють, пломби оглянули — паняй далі. А кацапи в себе все загородили решітками. Весь вантаж оглядають. Вимагають, щоб у хвірі був прохід посередині. Якщо проходу немає — все вивантажуй на землю. Оглянули — завантажуй назад. На одну машину як мінімум годину, а якшо вивантажувати-завантажувати отак, - то пів дня згаяно. Тут, ще весною такі колони стояли на 12 — 15 кілометрів. По три тижні чекали своєї черги. Не можу їх зрозуміти, чи нікуди товар відвезти чи шо. Дебіли якісь. Ніякої самоповаги. Вже би обрубали так обрубали. Як з каналами. Відразу пересипали камінням, бетоном залили — все. Говійте...
Ці дальнобійники до нас в село в магазин заїжджали. Відчепить хвіру і до міста на заправку, потім до нас в магазин. Розповідали як там за Армянськом їх вже ждуть кубанці зі своїми хвірами. Перекидають все з машини на машину і гайда туди через Керч. А там на Кубані, шоб пообідати треба від 350 гривень на наші гроші, просто пообідати! От вони й бісяться. Який там Крим! Перегородити все давно було треба, й не думати! Як і з каналами. Шо вони там в Києві ще думають?!..
Дідо, поїхали вже. Ну поїхали, - погоджується дід. Сідають на мопеда, ми прощаємося, тиснемо руки, Іванко натискає на кнопочку, заводить двигуна. Їдуть...
Василь. Тракторцем тричі на тиждень возить усім нам на блокпости питну воду в діжках, разом з ним син Сашко. Василь — такий типовий працівник Її Величності Скитії, запилений, світлий, життєрадісний, душевний, з м’якою як південне підсоння українською неквапною вимовою. За ними незмінно бігає чорний собака. Циган. Супровід. :) Минулого року ще у Березні, коли лише все починалося, він прибився цуценятком до прикордонників, ті його вигодували, а потім як змінилися, їм на зміну прибули інші, вони ображали Цигана й він прибився до Василя з Сашком. Так з ним й бігає; прив’язь не визнає. Котів страшенно не любить, в селі жодного кота не пропустить. До військових ставиться обережно — спершу ретельно перевіряє. :)
Взяли воду, завантажили порожні діжки. Погомоніли за погоду, за воду, за врожаї, надої, закупівельні ціни на молоко, за шо там в Києві... Василь з Сашком поїхали додому вправлятися по господарству. Циган побіг слідом...
Хлопці-пастухи, ще на старезних батьківських веломашинах. Корови пасуться прямо коло нашої позиції. Тут протікає канальчик, тому соковитої трави по коліно.
Славко-Вусик кличе хлопців до нас обідати. Вони соромляться. Ми наполягаємо. Хлопці наїдаються борщу, тепер можна й додому не їхати. :) Наступного дня приходить якийсь дядько з мішком. Пів мішка огірків, помідорів, кабачків, золотої солодющої кукурудзи, яблук. Виявилося це батько, одного з тих хлопців-пастухів. Скинув мішок, подякував і пішов назад.
Ввечері знову приїхали Микола з онуком. Привезли риболовецькі причандали: гачки, волосінь, тягарці, поплавці... Завтра насмикаємо з канальчика карасиків, буде уха....
Дві корови з теличкою заночували коло нашого блокпосту. Зручно примостилися неподалік від намету. Ще вдосвіта прибігла молодичка з села, - чи не бачили моїх корів? Ми сміємося, - та онде лежать ремиґають... Побачили свою хазяйку, повставали знехотя, поплелися слідом...
Вдалині — понад вітрилами велетів-вітряків, затонулих в туманах, котрих лише краї вітрил, обертаючись, зблискують кінчиками над рожевими пасмами туманів, виринаючи-пірнаючи — спалахнув край сонця...
середа, 5 березня 2014 р.
Кабульский оазис
Кабульский оазис
Д. Д. Букинич (1922)
В стихах, посвященных Кабулу в официальной “Географии Афганистана”, изданой в Кабуле, говорится: “И тогда с неба принесли комок земли и с него вырос Кабул. Ангелы, увидев Кабул, сказали: здесь лучше, чем на небе”, а в других стихах еще более восторженно: “Каждая пядь земли Кабула дороже, чем весь мир”. В приведенных выдержках заключается глубокий смысл. И действительно, весь Кабульский оазис создан искуственно из земли: каждая пядь земли для земледельца Кабулистана дороже всего мира. Под Кабулом можно видеть, сколько труда приходится вложить земледельцу, чтобы ввести в культуру каждую пядь земли. Чтобы создать пахотный слой на одной десятине голого речного галечника всего лишь в 15 — 20 см мощностью, требуется перевезти пожалуй не менее 3000 м3 земли.
Пологие склоны гор только в немногих местах покрыты маломощными наносами лёссовидного характера. По большой же части они представляют собой совершенно каменистые плато, которые нужно еще наращивать. Поэтому у Кабула так и дорожат всяким земляным материалом. Постоянно можно наблюдать, как люди копошатся у разрушеных построек или древних развалин, развозя найденую землю на отдаленные поля. Даже из-под каменистых осыпей кирками выдалбливают тонкие землистые прослойки, лишь бы добыть субстрат для растения. Ни один шурф, сделанный нами на полях под Кабулом с нанесенной человеком почвой, не шел глубже одного метра, что говорит о сравнительной недавности культуры.
Афганские очерки.
По Л. Е. Роднину (1947)
...Всего 20-25 лет назад путешествовать по Афганистану было очень трудно. Многие недели и месяцы нужны были, чтобы объехать страну. Надо было иметь свой карван верблюдов и лошадей, которые несли бы запас продовольствия, палатки, одежду...
...Сейчас времена настали другие. По всему Афганистану — этой стране гор — можно свободно проехать на автомобиле. Появились хорошие дороги, через реки переброшены мосты, установлены бензиновые колонки, и на ночь не надо разбивать палатку и выставлять часовых: во многих местах построены гостиницы, где путешественик находит отдых, и пищу, и покой.
...Тяжел труд земледельца в Афганистане. Одной земли еще мало, чтобы поля кормили человка. Нужна вода. К воде приходится таскать землю. Но с водой еще надо управиться. Нужно бурную горную речку отвести в сторону, дать ей слабый уклон, сделать множество мелких арыков, распределить влагу по полям. Тысячелетия человеческого труда понадобилось, чтобы каждый участок голых скал, к которому можно подвести воду, превратить в поле, в сад. Лишь по долинам узкими лентами вытянулись поля и сады — оазисы в пустынных горах. Только ничтожная часть земли, всего около 1.5%, освоена в Афганистане.
...Если выехать из Кабула ранним утром, то еще задолго до захода солнца машина придет в Бамиан. Прошел всего один день, а кажется, что каким-то чудом мы перенеслись на 1000 лет назад.
Высокий красноватый обрыв реки весь пробуравлен черными дырами. Это пещеры. Целый пещерный город. Там люди живут и сейчас. Мы очень хотели посмотреть такую пещеру внутри. Но нам сказали, что это “хуб-нист” (нехорошо). Афганцы не любят, чтобы в их дома заходили чужеверцы, а самое главное, нельзя входить в помещение, где есть женщины. Наконец, нашлось одно жилище, где хозяев не было дома. Нам разрешили войти туда. В проходе пришлось согнуться.
После яркого солнца — мрак. В середине пещеры — очаг. Дым уходит через вход. Стены покрыты вековым нагаром. В углу — ямы с провизией, в полу — глиняный сосуд для воды, на земле — кованый котел (казан) для варки пищи, груда жалкой одежды, постели. В другой пещере — рядом несколько коз, тощая корова. На выступе обрыва лежат кучи соломы — корм скоту.
Между пещерами в глубоких нишах стоят огромные изваяния Будды. Их три — большое, поменьше и маленькое. Маленький Будда 6 м, большой — 36 м. Они высечены прямо в обрыве. Им более 2000 лет. Их создали жившие здесь племена, исповедовавшие буддизм. Позднее завоеватели-магометане хотели уничтожить изваяния колоссов, но целиком разрушить не смогли и только испортили их лица.
По тесным ходам, устроеным в обрыве, в темное, оступаясь по стоптаным ступенькам, натыкаясь на повороты стен, мы пробрались наверх, на голову большого Будды. На голове изваяния — ее поперечник равен 6 м — могут свободно разместиться человек двадцать.
С головы Будды видна долина Бамиана, поля, деревья, кишлаки. За нею вдалеке — снежные вершины Кохи-Баба высотой свыше 4000 м (Бамиан расположен на высоте около 2500 м). здесь по ночам холодно даже летом.
Мы едем вниз вдоль реки Бамиан. Постепенно горы снижаются, меньше скал, появляются пологие склоны, горы начинают отходить все дальше от реки, течение ее становится спокойнее. На склонах большие массивы пашен, пасется скот. Уже нет скрежета щебня под шинами колес, за машиной курится облачко лёссовой пыли.
К вечеру попадеш как будто совсем в другую страну: большие ровные пространства; сплошь распаханы и заселены широкие долины; мягкие очертания окружающих холмов. На них богарные посевы и отары овец. Зубчатые вершины хребтов далеко.
Мы приехали в Кундуз — центр афганского хлопководства. Хлопчатник здесь хороший: он высеян из семян, закупленых в Советском Союзе, и мы не нашли на нем опасных вредителей. А для нас это очень важно, так как Северный Афганистан граничит с Советским Союзом и близко к границе у нас огромные массивы хлопчатника.
Под руководством советских инженеров в Кундузе построен большой хлопкоочистительный завод, где обрабатывают хлопковое волокно, а семена по конвееру передают на маслобойку, откуда масло идет для варки мыла. Хлопок прессуют в большие кипы и продают главным образом в Индию.
...Воды мало. Ее проводят на поля кяризами: под землей роют траншеи. Через небольшие промежутки устроены колодцы, в них спускаются, чтобы очищать подземный канал. Холмики выброшеной земли и камня цепочкой тянутся по едва приметной покатости щебнистой пустыни; по ним уже издали можно увидеть, что здесь проходит кяриз. Вода в реках бывает только весной и быстро сбегает вниз. Реки мелеют, течение прерывается, вода осолоняется, становится негодной для питья и растений. На десятки, сотни километров тянутся безлюдные пустыни. Щебень, галька, песок, полынь, колючий астрагал, ветер, и ничего больше. Только маленькими островками у предгорий, где легче “поймать” воду из рек, приютились оазисы.
Большой оазис Кандагар на реке Аргандаб — район древней культуры. Поля, бахчи, виноградники, сады. В садах особенно много гранатов. Есть такие большие, что не обхватишь ладонями; два стакана алого сока выдавишь из такого граната. Это лучшие в мире гранаты.
...В песчаной пустыне Регистана живут кочевники. Они проводят в пустыне только зиму и раннюю весну, когда там есть трава и вода, а на все знойное лето уходят на север, через горы, проходя поперек всю страну. На севере они нанимаются батрачить: пашут землю, сеют, пасут скот. Когда же там наступает зима, кочевники уходят “домой”, обратно на юг. “Дом” их и зимой и летом — шатер из самотканной черной шерсти. Два-три месяца надо, чтобы пройти на ишаках или верблюдах с юга на север или с севера на юг. Как многие сотни лет назад, тысячи кочевников идут по дорогам и тропам Афганистана. А тут же по горным дорогам мчатся новейшие автомобили, завезенные в страну в последние годы. По 500 — 600 км в день пробегают они: утром — в Кандагаре, а к вечеру — в Кабуле.
Так переплетаются ХХ век и средневековье. То же в быту. До сих пор религиозные обычаи в Афганистане соблюдаются по всем предписаниям Мухаммеда.
И вот правоверный купец или чиновник, сняв европейский костюм и, облачившись в халат и чалму, сперва совершает “на сон грядущий” намаз (молитву), а потом включает радиоприемник и ловит Кабул, Бомбей или Калькутту, откуда передают последние новости о Европе и Америке.
ХРЕСТОМАТИЯ по физической географии.
ЗАРУБЕЖНАЯ АЗИЯ. Пособие для учителей.
Гвоздецкий Н. А. И др.
“Просвещение”, 1974.
понеділок, 18 листопада 2013 р.
Рей Бредбері. "І вдарив грім".
Рей Бредбері.
І ВДАРИВ ГРІМ.
Перекладено за
виданням “Ray Bradbury Stories Volume 1. 2007.”
Альтернативний
перекладацький проект.
Переклад: Іван
Криниця.
Вивіска на стіні,
здавалося, тремтіла ніби під плівкою
проточної теплої води. Екельс кліпнув
очима, і в цій миттєвій темноті, після
пильного погляду, вивіска неначе
спалахнула:
ЗАО “САФАРІ В
ЧАСІ”.
САФАРІ У БУДЬ-ЯКИЙ
РІК В МИНУЛОМУ.
ВИ НАЗИВАЄТЕ
ТВАРИНУ.
МИ ДОПРАВЛЯЄМО
ВАС ТУДИ.
ВИ СТРІЛЯЄТЕ.
Тепле мокротиння
скупчилося в горлі Екельса, він проковтнув
і з зусиллям проштовхнув його донизу.
М’язи навколо губ розтяглися в посмішку,
коли він простягнув руку з чеком на
десять тисяч доларів і махнув ним перед
чоловіком, який сидів за письмовим
столиком.
- Чи ваше Сафарі
гарантує, що я повернуся живим?
- Ми нічого не
гарантуємо, - відповів представник, -
окрім динозаврів. Він обернувся. - Ось
пан Тревіс. Ваш Провідник по Сафарі в
Минулому. Він розповість у що й де
стріляти. Якщо він скаже не стріляти,
значить не стріляти. Порушення правил
тягне за собою суворе покарання у вигляді
штрафу на десять тисяч доларів, а також
можливий позов збоку Уряду після вашого
повернення.
Екельс кинув погляд
на величезне приміщення, на скупчення
і плутанину дротів та сталевих корпусів,
на сяйво, що мерехтіло то помаранчевим,
то серебристим, то блакитним. Чутно було
звук наче від велетенського вогнища, в
якому палав увесь Час, всі роки, пергаменти
з літочисленнями, години, навалені купою
та охоплені полум’ям.
Один дотик руки,
і це прекрасне палахкотіння, в одну
мить, розвернеться в зворотний бік.
Екельс пригадав слова з рекламної
листівки: “З головешок та попелу, з
пороху та вугілля, ніби золоті саламандри,
роки минулі, роки незрілі вмить постануть;
троянд солодких духом сповниться
повітря, сіде волосся стане смолянисто-чорним,
зморшки згладяться; усі і все майне
назад, щоб сіяти життя, втекти від смерті,
полинути до самих витоків, до сходу
сонця на західному небі - і заходу на
сході славному, Місяць спадатиме проти
звичаю; усі і все сховається одне в одне
як у Китайському пуделку, - у капелюхи
кролики; усі і все поверне до смерті
молодої, смерті роду, смерті незрілої,
до часу за початком. Одним лиш дотиком
руки, найлегшим дотиком руки.”
- Дідько клятий, -
прошепотів собі Екельс. На його обличчі
відбивалося світло від Машини. - Це ж
справжня Машина Часу. Він похитав
головою. - Це змушує замислитися. Якби
вчорашні вибори пішли не так, то я б тут
зараз тікав від їхніх результатів.
Дякувати Богу - Кейт виграв. З нього
вийде добрий Президент Сполучених
Штатів.
- Так, - погодився
чоловік за письмовим столиком. - Нам
пощастило. Якби пройшов Дойчер, то ми б
мали найгіршу з диктатур. Завжди існує
хтось, хто проти всього - войовничий
антихрист, анти-гуманний та
анти-інтелектуальний. До нас дзвонили,
ну знаєте, перепитувати жартома але не
жартували. Питали якщо Дойчер стане
Президентом, то вони б воліли переміститися
жити у 1492. Звісно, ми не займаємося такою
справою як супровід Втікачістів. Наша
справа - Сафарі. Хай там як, а Кейт тепер
Президент. І наразі всі ваші клопоти -
це...
- Вполювати свого
динозавра, - закінчив Екельс замість
чоловіка.
- Тиранозавр Рекс,
Громоящір - найбридкіше створіння в
історії. Підпишіть ось цю відмову. Коли
з вами щось станеться, ми не нестимемо
за вас відповідальності. Ті динозаври
- голодні.
Екельс спалахнув.
- Намагаєтеся мене залякати!
- Щиро кажучи, так.
Ми не хочемо, аби туди потрапляли такі,
хто впадає в паніку з першим же пострілом.
Минулого року загинули шестеро Провідників
Сафарі та більше десятка мисливців.
Наша робота полягає в забезпеченні
якнайсильнішого збудження, якого завжди
прагне справжній мисливець. Мандрівка
на шістдесят мільйонів років у минуле,
щоб ви поклали собі до торбинки таку
чортячу гру усіх Часів. Ваш чек досі
тут. Порвіть його.
Пан Екельс довгий
час дивився на чек. Пальці тремтіли.
- Хай щастить, -
обізвався чоловік з-за письмового
столику. - Пане Тревіс, він весь ваш.
Взявши зброю, вони
попрямували через залу до Машини, до
серебристого металу та ревучого світла.
Спершу день, потім
ніч, потім день, потім ніч, потім
день-ніч-день-ніч-день. Тиждень, місяць,
рік, десятиріччя. Н.Е. 2055.
Н.Е. 2019. 1999! 1957!
Нічого! Машина - ревіла.
Люди одягли кисневі
шоломи і перевірили внутрішній зв’язок.
Екельса похитувало
в м’якому сидінні, обличчя його зблідло,
щелепи звело. Руки дрижали. Він подивився
на них - вони міцно стискали його нову
гвинтівку. В Машині були ще четверо
чоловіків. Провідник Сафарі Тревіс,
його помічник Лесперанс, і ще двоє
мисливців Біллінгз і Крамер. Вони сиділи,
дивлячись одне на одного, а навколо них
палахкотіли роки.
- Хіба цією зброєю
можна звалити динозавра? - Почув свої
слова Екельс.
- Якщо правильно
вцілити, - відповів Тревіс через шоломне
радіо. - Деякі динозаври мають по два
мозки - один в голові, а інший далеко
внизу у спинному стовбурі. Від таких ми
тримаємося подалі. Вони - занадто непевна
удача. Першими двома пострілами бийте
в очі якщо зможете, засліпіть їх, а тоді
вже цільте в мозок.
Машина вила. Час
біг назад суцільною плівкою. Сонця
втікали, слідом за ними втікали десять
мільйонів Місяців. - Господи багословенний,
- озвався Екельс. - Та будь-який мисливець,
що будь-коли жив, нам би сьогодні
позаздрив. У порівнянні з цим - Африка
здається Ілінойсом.
Машина уповільнювалася;
вищання перейшло в муркотіння. Зупинка.
Сонце завмерло
посеред неба.
Туман, що оповивав
Машину розвіявся, і ось - вони в далекому
минулому, у дійсно дуже далекому; троє
мисливців та двоє Провідників Сафарі,
а на колінах кожного - гвинтівка з
блакитного металу.
- Христос ще не
народився, - почав Тревіс. - Мойсей ще не
сходив на Гору, щоб говорити з Богом.
Піраміди - в землі, чекають доки їх
вирубають з каменю та зведуть. Пам’ятайте
про це. Олександр, Кесар, Наполеон, Гітлер
- нікого з них не існує.
Чоловіки кивнули
головами.
Там, - пан Тревіс
вказав пальцем, - джунглі за шістдесят
мільйонів, дві тисячі, п’ятдесят п’ять
років до Президента Кейта.
Він вказав на
металеву стежку, що різко прокреслювала
шлях вглиб зеленої дикої гущавини, понад
болотними випарами, поміж велетенських
папоротей та пальм
.
- А це, - сказав він,
- Стежка, прокладена компанією Сафарі
в Часі для вашого користування. Вона
плаває за п’ятнадцять сантиметрів від
землі. Навряд чи вона зачіпає більше
однієї бадилинки, квітки чи дерева.
Виготовлена вона з антигравітаційного
металу. Її завдання - жодним чином не
допустити, аби ви доторкнутился до цього
Світу Минулого. Залишайтеся на Стежці.
Не сходьте з неї. Повторюю. Не сходьте
з неї. За будь-яких обставин! Якщо ви
впадете, вас буде покарано. І не стріляйте
в тварин, в яких не стріляємо ми, гаразд?
- Чому, - запитав
Екельс?
Вони сиділи посеред
первісної дикої незайманости. Звіддалік
з вітром долунали пташині крики, чутно
було запах смоли, стародавнього солоного
моря, вологої трави. Пахли квіти кольору
крови.
- Ми не хочемо
змінювати майбутнє. Ми не належимо до
цього Світу Минулого. Уряд не схвалює
нашого перебування тут, тому ми даємо
чималі хабарі, аби зберегти за собою
право на надання послуг. Машина Часу -
це з біса тендітна справа. Не відаючи,
ми могли б знищити якусь важливу тварину,
невеличку птаху, плотвинку, навіть якусь
квітку і таким чином обірвати важливий
зв’язок у становленні видів.
- Не вельми зрозуміло,
- озвався Екельс.
- Ну гаразд, -
продовжив Тревіс, - скажімо ми випадково
придавили тут одну мишу. Це означає, що
разом з нею загинули всі її майбутні
родини, правильно?
- Правильно.
- І всі родини родин
тих родин однієї тієї миші! Наступивши
раз, ви стираєте першу, потім дестяток,
потім тисячу, мільйон, мільярд мишей,
які б, можливо, існували!
- Ну, вони мертві,
- відповів Екельс. - І що з того?
- Що з того? Тихо
пирхнув Тревіс?. - Ну а як щодо лисиць,
яким ті миші необхідні для виживання?
Через нестачу десятка мишей помирає
лициця. Через нестачу десятка лисиць -
голодує лев. Найрізноманітніші комахи,
стервятники, безкінечні мільярди
життєвих форм, яким потрібен лев, кинуто
у хаос та руїну. Зрештою все докипає ось
до чого: п’ятдесятьма дев’ятьма
мільйнами років по тому, печерна людина,
одна з десятка на всій планеті, аби
прогодуватися, виходить на полювання
на вепра або на шаблезубого тигра. Але
ви, друже, розтоптали усіх тигрів у тій
місцевості. Просто розчавивши одну
єдину мишку. І печерна людина голодує.
І ця печерна людина, будь ласка зауважте,
не просто якась проста смертна істота
- ні! Вона - цілий майбутній народ. З її
утроби вийшло б десять синів. А з їхніх
утроб - ще сто синів, і так далі й далі
до цивілізації. Знищить одну цю людину
і ви знищите цілу расу, народ, всю історію
життя. Це можна порівняти зі знищенням
кількох Адамових онуків. Наступивши
одного разу на мишу, ви можете спричинити
землетрус, наслідки якого, через глиб
Часу до самих підоснов, похитнули б
Землю та долі багатьох. Зі смертю тієї
самої однієї печерної людини, мільярд
інших досі ненароджених буде задушено
прямо в лоні. Вірогідно Рим ніколи не
постане на Семи Пагорбах. Вірогідно
Європа - назавжди темний ліс. І лише Азія
вилискує здоров’ям та рясніє людьми.
Наступіть на мишу і ви розтрощите
Піраміди. Наступіть на мишу і ви залишите
слід через усю Вічність подібний до
Великого Каньйону. Королева Єлизавета,
можливо, ніколи не народиться; Вошингтон,
можливо, не перетне Делавер, і взагалі
Сполучених Штатів, можливо, й зовсім не
буде. Отже будьте обережними. Залишайтеся
на Стежці. Ніколи з неї не сходьте!
- Зрозуміло, -
відповів Екельс. - То нам навіть дотик
до трави не зійде з рук?
- Правильно. Знищення
певних рослин, може обернутися відлунням
у безкінечності. Одна незначна помилка
тут відповідно помножиться на шістдесят
мільйонів років. Звісно, ми припускаємо,
що наша теорія хибна. Можливо, нам не
під силу змінювати Час. Або зміни будуть
ледь вловимі. Мертва миша спричинить
комашине зміщення рівноваги зараз, а
далі - це вже неспіврозмірність популяції,
ще далі - бідний врожай, занепад, масовий
голод, і зрештою - зміна суспільного
характеру на широчезних просторах. Або
щось іще невловиміше, щось подібне.
Можливо, ледь чутний подих, шепіт,
волосинка, пилок в повітрі, така зовсім
зовсім незначна зміна, - на яку не
придивись ви уважніше, - то й не помітили
б. Хто знає? Хто напевно може сказати,
що знає? Ми не знаємо. Ми гадаємо. Але
доки не дізнаємося напевно, чи наша
вовтузня у Часі може спричинити в Історії
гучний рев чи тихе шелестіння, доти ми
поводимося з біса дуже обережно. Цю
Машину, цю Стежку, ваш одяг і тіла було,
як вам відомо, знезаражено перед початком
подорожі. Ми одягли ці кисневі шоломи,
щоб не напустити наших бактерій в
невідому первісну атмосферу.
- А як ви знаєте в
яку тварину стріляти?
- Ми позначаємо їх
червоною фарбою, - відповів Тревіс. -
Сьогодні, перед початком нашої подорожі,
ми відрядили сюди Машиною Лесперанса.
Він прибув до певної історичної доби і
прослідкував за певними тваринами.
- Вивчаючи їх?
- Саме так, - відповів
Лесперанс. - Я прослідкував все їхнє
існування, записуючи, хто з них прожив
найдовше, а хто не довго. Які з них часто
парувалися, які не часто. Життя коротке.
Коли я знаходжу тварину, убиту падінням
дерева або засмоктану драговинням, я
точно зазначаю час, хвилину й секунду.
Потім стріляю кольоровим зарядом, який
залишає слід на боці тварини. Не
прогледимо. Після того я налаштовую час
прибуття в Минуле таким чином, щоб ми
зустрілися з Потворою не далі як за дві
хвилини до її дійсної, у будь-якому разі,
неминучої загибелі. Так ми полюємо на
тварин без майбутнього, які вже ніколи
не паруватимуться. Бачите які ми обережні?
- Але ж якщо ви вже
відвідували цей ранок у Часі, - сказав
Екельс, - ви мали б наткнутися на нас, на
наше Сафарі! Як воно пройшло? Успішно?
Чи всі з нас повернулися... живими?
Тревіс з Лесперансом
перезирнулися.
- Це було б
протиріччям, - відповів Лесперанс. - Час
не допускає таких зворотів як зустріч
із самим собою. Коли виникають такі
загрози, Час відступає на крок. Ніби
літак, що потрапляє до повітряної ями.
Ви відчули як Машина стрибнула перед
нашою зупинкою? Це було наше відбуття
назад до Майбутнього. Ми нічого не
бачили. Не існує способу сказати чи був
наш вихід успішним, чи ми зустріли нашу
Потвору, або чи всі ми - також і ви, пане
Екельс - вибралися звідси живими.
Екельс блідо
посміхнувся.
- Годі балачок, -
скомандував Тревіс. - Всім встати!
Всі були готові
вийти з Машини.
Джунглі вгору,
джунглі вшир, джунглі - весь світ навіки
і віки. Звуки схожі на музику, звуки, що
нагадували літаючу ташу наповнювали
небо. То ширяли птеродактилі з порожнистими
сірими крильми; велетенські кажани з
марення або нічної гарячки. Екельс,
утримуючи рівновагу на Стежці, жартома
націлював на них гвинтівку.
- Ану припиніть!
Вигукнув Тревіс. - Трясця йому! Навіть
заради розваги не націлюйте її! Якщо
трапиться, що вона вистрілить...
Екельс почервонів.
- Де наш Тиранозавр?
Лесперанс подивився
на годинник. - Прямо попереду. Ми перетнемо
його слід за шістдесят секунд. Шукайте
червону пляму. Заради Бога, не стріляйте
без команди. Залишайтеся на Стежці.
Залишайтеся на Стежці!
Під вранішнім
вітерцем вони рушили далі.
- Дивно, - промимрив
Екельс. - Перед нами шістдесят мільйонів
років, День Виборів закінчився. Кейт -
Президент. Всі святкують. Ми тут - блукаємо
посеред мільйонів років, а їх там навіть
не існує. Все те, що нас непокоїло
місяцями, все наше життя - ще навіть не
народилося, навіть думати про те нікому.
- Всім зняти
запобіжники! - наказав Тревіс. - Ви
стріляєте першим, Екельсе. Другим -
Біллінгз. Третім - Крамер.
- Я полював на
тигра, вепра, зубра, слона, але ж, Господи,
- отакої! - промовив Екельс. - Я тремчу як
мала дитина.
- Ага, - видихнув
Тревіс.
Всі зупинилися.
Тревіс підняв
руку. - Перед нами, - прошепотів він. - В
тумані. Ось він. Ось Його Королівська
Величність.
Гущавина джунглів
була сповнена щебетанням, шелестінням,
мурмотінням та зітханнями.
Раптом все стихло
ніби зачинилися двері.
Тиша.
І вдарив грім.
З туману, за сотню
метрів від них, виступив Тиранозавр
Рекс.
- Господи Ісусе, -
прошепотів Екельс.
- Тсс!
Тиранозавр
наближався, широко ступаючи величезними,
пружними ногами. Він здіймався на десяток
метрів над половиною дерев, величний
лихий бог, перебираючи своїми тендітними,
як руки годинникаря, лапками коло самої
своєї сальної рептилієвої грудної
клітини. Кожна нога - поршень: півтони
білої кістки, густо переплетеної товстими
мотузками м’язів, обтягнутих лискучою
рінякуватою шкірою схожою на кольчугу
страшного воїна. Кожна гомілка - тонна
м’яса, кістки та сталевої сіті. З
величезної грудної клітини, що рухалася
від дихання, звисали тендітні ручки з
пазурями, якими він міг би підхопити й
обмацати людей як іграшки, його зміїна
шия вигиналася. А сама голова, тонна
вирізьбленого каменю, легко злітала
вгору до самого неба. Він роззявив пащу,
виставивши частокіл зубів, схожих на
кинджали. Очі вертілися - струсеві яйця,
- позбавлені будь-якого виразу окрім
голоду. Паща стулилася в смертельному
вишкірі. Він побіг. Його тазові кістки
трощили обабіч дерева й кущі, пазурясті
лапи виривали сиру землю, залишаючи
сліди півметрової глибини там, де він
ступав всією своєю вагою. Він біг ніби
ковзав - легкими балетними рухами, навіть
занадто врівноваженими та гармонійними
для своїх десяти тонн. Він легко вибіг
на освітлену сонцем місцину, красиві
рептилієві руки перебирали пальцями
повітря.
- Господи мій! -
Губи Екельса затремтіли. - Та він міг би
й до Місяця дістати!
- Тсс! - Сердито
шарпнувся Тревіс. - Він нас іще не побачив.
- Та його неможливо
вбити, - тихо промовив, наче виніс вирок
Екельс. Ніби заперечень не могло й бути.
Він розглянув свідчення, і тепер це було
його добре виваженим судженням. Гвинтівка
в його руках здалася йому пістолетиком
для пістонів. - Ми були дурнями, що
прилетіли сюди. Це неможливо.
- Замовкніть, -
засичав Тревіс.
- Жахіття.
- Повертайте назад,
- скомандував Тревіс. - Ідіть тихо до
Машини. Ми повернемо вам половину вашої
оплати.
- Я гадки не мав,
що воно таке здорове, - відповів Екельс.
- Я не розрахував, і все. А зараз я хочу
геть звідси.
- Він нас бачить.
- У нього на грудині
червона пляма!
Громоящір
випростався. Його броньоване тіло
вилискувало тисячею зелених бляшок. З
бляшок, вкритих кіркою слизу, ішла пара.
В слизові вошкалася дрібна комашня, від
чого все його тіло ніби тремтіло та
ходило хвилями, навіть коли Потвора не
рухалася. Звір видихнув. Сморід сирої
плоті полетів на незайманий ліс.
- Заберіть мене
звідси, - обізвався Екельс. - Такого ще
ніколи не було. Я завжди був певен, що
залишуся живим. Я мав добрих провідників,
добрі сафарі та гарантовану безпеку.
Цього разу я не розрахував. Я зустрівся
з рівнею собі, і я це визнаю. Для мене це
занадто, щоб на таке приставати.
- Не біжіть, -
скомандував Лесперанс. Спокійно
повертайтеся. Заховайтеся в Машині.
- Так. - Екельс,
здавалося, занімів. Він поглянув собі
на ноги, ніби наказуючи їм рухатися і
прохрипів щось безпорадне.
- Екельсе!
Кліпаючи очима,
він прочовгав кілька незграбних кроків.
- Не туди!
З першим же рухом
Екельса, Потвора з жахливим виском
кинулася вперед. За чотири секунди вона
подолала сотню метрів. Мисливці рвучко
скинули вгору зброю й відкрили вогонь.
Їх накрило цілою хуртовиною смороду,
слизу та древньої крові, що вилетіла з
пащі тварини. Потвора заревіла, зуби
зблиснули на сонці.
Не озираючись,
Екельс сліпо дійшов до краю Стежки,
гвинтівка гойдалася на передпліччі.
Він зійшов зі Стежки і пішов далі, навіть
не помітивши цього, в глиб джунглів.
Вгрузаючи в зелений мох, ноги самі кудись
його несли, а сам він почувався самотнім
і геть відірваним від подій, що розгорталися
позаду.
Знову гримнули
гвинтівки. Їхній звук загубився у вереску
та громоподібному гарчанні ящіра.
Величезний хвіст рептилії як важіль
злітав то вгору, то метляв в усі боки.
Дерева вибухали хмарами листя та друзок
від стовбурів. Потвора шарпала своїми
тендітними ручками, намагаючись дістати
ними до людей, щоб розірвати їх на шматки,
почавити їх як ягоди, запхати їх собі в
зуби і далі в горлянку, що досі верещала.
Її очі розміром з брилу були на одному
рівні з мисливцями і вони бачили в тих
очах власне відображення. Вони вистрілили
в ті металеві повіки і в блискучо-чорну
райдужну оболонку.
Неначе кам’яний
ідол, неначе гірська лавина Тиранозавр
упав. Ревучи, він хапався за дерева,
тягнув їх за собою. Він понівечив та
розірвав металеву Стежку. Люди кинулися
від нього назад. Тіло вдарилося об землю,
десять тонн холодної кам’яної плоті.
Гвинтівки вистрілили. Потвора шмагнула
своїм броньованим хвостом, клацнула
зміїними щелепами і завмерла. Фонтан
крові пирснув з її горла. Десь усередині
лопнув міхур з рідиною. Мисливців облило
бридким струменем. Вони стояли, вилискуючи
від червоної крові.
Грім вщух.
В джунглях запала
тиша. Зелена тиша після лавини. Після
нічного жаху - світанок.
Біллінгз з Крамером
сиділи посеред Стежки й блювали. Тревіс
з Лесперансем стояли з гвинтівками, з
яких ішов дим, і безупину лаялися.
Екельс тим часом
вже відшукав дорогу назад до Стежки і
заліз до Машини Часу, і тепер лежав у
ній долілиць і тремтів.
Зайшов Тревіс,
кинув поглядом на Екельса, дістав шмат
бавовняної марлі з металевої скриньки
і повернувся до інших, які досі сиділи
на Стежці.
- Повитирайтеся.
Вони повитирали
кров зі своїх шоломів. Тепер і вони
почали лаятися. Потвора лежала пагорбом
суцільної плоті. В ній ще чулися зітхання
та мимрення, неначе помирали найвіддаленіші
її куточки. Органи відмовляли. Востаннє
текли життєві соки. Від порожнини до
міхура, далі до селезінки - все відключалося
і навіки завмирало. Здавалося, ніби
стоїш коло розбитого паровоза, або
парової машини під час її вихолодження,
коли всі її клапани відкрито, засувки
повністю піднято. Кістки тріщали:
багатотонна вага її власної плоті,
втративши рівновагу і ставши вагою
мертвою, зламала затиснуті під нею
тендітні передні лапки. М’ясо дрижало
й осідало.
Ще один хрускіт.
Велетенська гілляка над ними, не
витримавши болотних наростів, тріснула
і впала на мертву тварину і розтрощилася,
остаточно завершивши справу.
- Ось, - Лесперанс,
звірився з годинником. - Саме вчасно. Це
величезне дерево за розкладом і мало
впасти й убити тварину. - Він поглянув
на мисливців. - Ви хочете зробити трофейні
світлини?
- Що?
- Не можна брати
трофей з собою назад до Майбутнього.
Туша має залишатися тут, де вона і мала
бути після загибелі, щоб комахи, птахи
та бактерії могли мати з неї поживу, як
їм і належить. Рівновага всюди. Туша
залишається. Але ми можемо зробити
знімок, на якому ви поряд зі здобиччю.
- Двоє мисливців
спробували зібратися з думками, але
здалися і захитали головами.
Вони дали себе
довести металевою Стежкою до Машини,
втомлено всілися у м’які крісла і вже
звідти уважно розглядали убиту Потвору.
Неживий пагорб, на якому вже знайшли
собі роботу дивні рептилієподібні
птахи, золотисті комахи, що роїлися на
латах, з яких ішов пар.
З підлоги Машини
Часу почулося якесь шарудіння, від якого
вони заціпеніли. Там сидів Екельс і
дрижав.
- Вибачте, - нарешті
спромігся він.
- Піднімайтеся, -
вигукнув Тревіс.
Екельс піднявся.
- Виходьте на
Стежку. Ви, один, - сказав Тревіс. Він
націлив на Екельса гвинтівку. - Ви не
повертаєтеся назад Машиною Часу. Ми
залишаємо вас тут!
Лесперанс схопив
Тревіса за руку, - Зачекай...
- Не втручайся! -
Тревіс скинув його руку зі своєї. - Цей
курвин син нас замалим не повбивав. Але
це ще не все. Дідько, ні! Його черевики!
Поглянь на них! Він втік зі стежки.
Господи мій, нам кінець! Бог його зна
який штраф доведеться сплатити! Десятки
тисяч доларів страховки! Ми гарантували,
що ніхто не зійде зі Стежки, а він зійшов.
От же ж клятий дурень! Я маю звітувати
Урядові. А вони можуть відкликати дозвіл
на подорожі. Одному Богу відомо, що він
зробив з Часом та Історією!
- Заспокойся. Ну
вступив він у багнюку і все.
- Звідки нам знати?
- Вигукнув Тревіс. - Ми нічого не знаємо.
Все це клята таємниця для нас! Геть
звідси, Екельсе!
Екельс незграбно
перебирав сорочку. - Я заплачу скільки
завгодно. Сто тисяч доларів!
Тревіс уважно
подивився на чекову книжку Екельса і
сплюнув. Геть звідси. Потвора лежить
коло Стежки. Встромите руки по лікті їй
до пащі, тоді зможете повернутися з
нами.
- Це не має сенсу!
- Потвора - мертва,
ти боягузливий виродку. Кулі! Кулі не
можна залишати тут. Вони не належать до
Минулого; вони можуть на щось вплинути.
Ось вам мій ніж. Виколупуйте!
Джунглі знову
жили, заповнені тим самим тремтінням
та перегуком птахів. Екельс повільно
обернувся, щоб роздивитися ту первинну
купу тліну, той пагорб страху й нічної
мари. Постоявши деякий час він, ніби
сновида, почовгав Стежкою геть.
За п’ять хвилин
він, хитаючись, повернувся. Руки по лікті
просякнуті червоним. Він простягнув їх
перед собою. В кожній було по кілька
сталевих куль. Потім Екельс упав і
непорушно лежав де впав.
- Не треба було
його до цього примушувати, - зазначив
Лесперанс.
- Невже? Зарано ще
казати. - Тревіс поштурхав непорушне
тіло. - Житиме. Наступного разу вже не
приставатиме на такі мисливські ігри.
Гаразд. - Втомленим порухом великого
пальця він вказав Лесперансу вирушати.
- Натискай. Повертаймося додому.
1492. 1776. 1812.
Мандрівники
повитирали руки та обличчя, перевдягли
сорочки й штани, що взялися коржем від
бруду. Екельс нарешті опритомнів і сидів
мовчки. Тревіс прискіпливо дивився на
нього, не відриваючись, цілих десять
хвилин.
- Не дивіться на
мене так, - не витримав Екельс. - Я нічого
не зробив!
- Та хто зна?
- Я просто зійшов
зі Стежки і все. Невеличка грудка багна
на черевиках. Чого ви від мене хочете?
Щоб я впав на коліна й молився?
- Молитва, можливо,
вам знадобиться. Попереджаю вас, Екельсе,
я ще можу вас убити. Моя гвинтівка
напоготові.
- Я не винен. Я
нічого не зробив!
1999. 2000. 2055.
Машина зупинилася.
- Виходьте, - наказав
Тревіс.
Кімната була там
же, де вони її залишили, але не саме така,
якою вони її залишили. Той же чоловік
сидів за письмовим столиком, але не саме
той чоловік сидів за письмовим столиком.
Тревіс озирнувся
навкруги. - Все гаразд? - Різко запитав
він.
- Чудово! З
поверненням!
Однак Тревіс був
напружений. Здавалося, він вдивляється
в самі атоми повітря навколо, на те, як
проникає сонце через єдине вікно під
стелею.
- Гаразд, Екельсе,
виходьте. І більше ніколи сюди не
приходьте.
Екельс не рухався.
- Ви чули мене, -
повторив Тревіс. - Чого витріщилися?
Екельс стояв,
нюхаючи повітря. У повітрі було щось
таке, якийсь хемічний наліт, невловимий,
настільки незначний, що лише ледь-ледь
помітний підсвідомий крик почуттів
попереджав про його наявність. Кольори:
білий, сірий, блакитний, помаранчевий
- на стіні, на меблях, в небі за вікном
були... були... А ще було якесь відчуття.
Тілом пробігла судома. Затремтіли руки.
Він стояв і всіма порами тіла всотував
цю дивну відмінність. Ніби десь хтось
видавав той тонкий свист, чутний лише
собаці. Його ж тіло відповідало тишею.
Поза цією кімнатою, поза цими стінами,
поза цим чоловіком, котрий був не зовсім
тим самим чоловіком, що сидів за письмовим
столиком, і письмовий столик був не
зовсім тим самим... - лежав цілий світ
вулиць і людей. Яким зараз був цей світ,
ніхто не міг сказати. Екельс міг відчувати
їхні рухи, десь там за стіною, майже як
безліч шахових фігурок, розвіяних
суховієм...
Але найперше, що
відразу впадало в очі була та сама
вивіска на стіні контори, та сама вивіска,
яку він сьогодні вже було читав, коли
вперше сюди зайшов.
Якимось чином
вивіска змінилася:
ЗАО “СЕФАРІ В
ЧАСЄ”.
СЕФАРІ У БУДЬ-ЙАКИЙ
РІКЬ В МИНУЛОМУ.
ВИ НАЗИВАЙЕТЕ
ТВАРИННУ.
МИ ДОПРАВЛЯЙЕМО
ВАС ТУДА.
ВИ СТРІЛЯЙЕТЕ.
Екельс відчув, що
падає в крісло. Незграбними пальцями
він почав відшкрібати багнюку від
черевиків. Тремтячими руками він підняв
грудку. - Ні, не може бути. Тільки не така
маленька річ. Ні!
У грудці багнюки,
виблискуючи зеленим, золотавим та
чорним, закарбувався метелик. Дуже
красивий, і... дуже мертвий.
- Лише не така
дрібниця! Лише не метелик! - волав Екельс.
Метелик упав на
підлогу; вишукана істота, маленька
істота, що змогла зрушити терези і збити
лінію малих доміно, потім великих доміно,
а за ними - велетенських доміно - і так
далі крізь роки й крізь Час. Екельсові
думки кружляли вихором. Метелик не міг
настільки змінити стан речей. Убивство
одного метелика не могло бути таким
важливим! Хіба ні?
Лице його було
холодним. Губи тремтіли, питаючи: “Хто...
хто переміг вчора на Президентських
виборах?”
Чоловік за столиком
засміявся. - Жартуєте? Вам і самому це
до біса добре відомо. Звісно ж Дойчер!
Хто ж іще? Не той же недолугий квач Кейт.
Зараз ми маємо залізну людину, вольову
людину, заради Бога! - Представник змовк.
- Що трапилось?
Екельс застогнав.
Він упав на коліна. Тремтячими пальцями
він відшкрібав золотого метелика. - Хіба
не можна, - благав він до всього світу,
до себе, до представника, до Машини, -
хіба не можна відвезти його назад, хіба
не можна його якось повернути до життя.
Хіба не можна почати все спочатку? Хіба
не...
Він не рухався.
Заплющивши очі, він чекав і тремтів. Він
чув, як гучно на всю кімнату дихає Тревіс,
чув, як Тревіс скидає гвинтівку, знімає
її з запобіжника й націлює на нього.
І вдарив грім.
Підписатися на:
Дописи (Atom)