Поляки, поляки, поляки.

Поляки, поляки, поляки...

От цікаво, а чи знаєте Ви, що одним із перших зробили поляки у листопаді 1918 року, коли захопили Львів.

Ні, Ви не помилилися саме єврейський погром (!!!) і спалили кілька синагог (додам кілька фото). Саме тому у Першій польсько-українській війні багато єврейських військових входило до Галицької Армії. Був навіть окремий батальйон "Пробоєвий жидівський курінь".

А Чи знаєте Ви, що поляки у вищезгаданій війні окупували Східну Галичину, так саме окупували. І це слово йшло у більшості наказів тогочасних польських командирів. Яке вони мали на неї право? - та ніякого!

Утворена ЗУНР у 1918 році охоплювала близько 70 тис. кв. км. території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреї, 2% угорців, румунів та інші.) Тобто євреї могли претендувати на створення тут своєї країни, так само як поляки. Але ж, сорі 71% українці (!!!). То може то таки їхня земля, і їхня держава там мала бути? А тепер уявіть на хвильку, що зараз, саме зараз підари окупували ту територію де Ви живете. На землі заселили найкращих військових, котрі боролися з Вами, Вас називають бидлом, Вашу мову, традиції і культуру забороняють. А з дітей Ваших згущаються. Тьфу….і мені не хочеться навіть про таке думати, але так було у Східній Галичині у міжвоєнний період. А чи знаєте Ви, що антисемітизм у міжвоєнній Польщі сягав апогею. Купа мітингів й лозунгів та таке інше. Фото : Надпис (польською) на транспаранті - "День без жидів. Хочемо офіційного гетто.", Львів., залишу в цьому дописі. А чи знаєте Ви, як поляки хотіли знищити українців у міжвоєнний період? Так-так, саме знищити. І той самиq міністр МВС Броніслав Пєрацький був дотичний до плану остаточної асиміляції українців у Польщі. Ну от його ОУН і грохнула.

А окрім того поляки, у мирний час вводили війська в Східну Галичину. Для чого? Та бо українці не хотіли жити так. От їм і треба було привід, щоб провести Пацифікацію. Придумали нібито ОУН проводила "саботажну акцію", котрої ніколи не було. Ну може спалили 10-15 копиць сіна на всю Галичину і Волинь і на тому все. Але це роздули і ввели в Галичину війська, понищили все, що хоч трошки було українським і організували арешти близько 2 000 осіб, та понад 5 000 обшуків. Демократи, бляха...

А чи знаєте Ви як поляки викорінювали українську мову. Так, не Валуєв і Олександр ІІ (ці то звісно, але в ХІХ ст..), а поляки, і зокрема куратор Собінський. На Волині із 442 українських шкіл станом на 1923 рік, допоки Рада амбасадорів Антанти не віддала Східну Галичину і Волині Польщі, у 1927 році - було аж 2 (!!!) українські школи (картинку додам). А керував усім цим дійством куратор освіти Собінський. За це УВО, а зокрема Шухевич і Підгайний його грохнули. І добре зробили.

А чи знали Ви, що Польща 30-их років була ближча до нацистів і фашистів, ніж до західноєвропеської демократії?

Як думаєте, хто розділяв Чехословаччину після Мюнхенської угоди та Віденського арбітражу. Так, Третій Райх, Угорщина і бдмссс - Польща!!! Ще одна картинка, як думаєте, що робить фірер Третього Райху на якихось похоронах, де домовина накрита польським державним прапором. Ой, а це ж він і кєровнікі із Райху на заупокійній за Пілсудським. Аж невдобно... (картинку додам) Цікаво чого ж то вони на похорон до Євгена Коновальця не поїхали...Не було жодного. Може через події у Варшаві у 1934 році?

А чи знаєте Ви, хто допомагав Угорщині нападати на Карпатську Україну, коли вона була ще автономною у складі ЧСР. Чи хто допомогав розстрілювати карпатських січовиків, коли ті відходили перевалами в Карпати. БІНГО - поляки. І операція "Лом" була, і фотографії з перевалів є, і як з угорцями в засос цілуються також. Найцікавіше, що у 1939-му році вони вирішили зробити із себе "зайчиків" і "котиків". Так Польщу розділили два тирани - Гітлер і Сталін, і нічого хорошого від цього не було. Але, камон, хлопці і дівчата, та ви у міжвоєнній Європі не були найсвятішими, скоріше туди – ближче до чорного і дуже гарячого.

А потім була "Волинь" 1943-го. Хоча, ні. Стоп. Чому Волинь, і чому 1943-го? Адже почалася Друга польсько-українська війна не там і не тоді. І не в липні 1943-го, і не в Парослі на початку 1943-го. А на українських етнічних територіях, котрі зараз в складі Польщі у 1942-му. І почалась вона із нападів збройного польського підпілля на українських селян. А потім почалася кровопролитна війна, у котрій і українська сторона, і польська сторона здійснювала злочини!!! Дві сторони! Про українські злочини говорять всі. А тепер прочитайте фрагмент польського підпільника Стефана Демського (фото книжки додам): «Одного разу, йдучи через село з «Твардим» та «Луісом», увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з’ясувалося, що одна з них – українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, «Твардий» вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам’яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що «боїться задниці». Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал «Твардий». Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і «Луіс» зайняв його місце. Зрештою настала моя черга. Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре «Твардого», знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою – через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар’єрою та своїм «патріотизмом», щоб тоді вийти й заявити «Твардому» прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й «Твардий», тож про жодні накази мови не було. От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим… Вважав, що перша сходинка до героїзму – це бути твердим, як «Твардий». Дотримуючись цієї засади, не думав вцілому про порятунок дівчини.

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, «витираючи від поту» сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками. Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд «Твардого», з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. «Твардий», хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: «Ти, «Жбік», завжди маєш ідіотські ідеї».

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч «Твардий» подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з’являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Ратуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.» То як? Тільки українці – «людобуйци»?

Найцікавіше і найприкріше (з точки зору сьогодення) те, що українські і польські повстанці змогли у 1945 році здійснити спроби до об’єднання і перемир’я, мали навіть кілька спільних вдалих акцій проти совєтів. Їм всім було дуже непросто, вони мали ще дуже, дуже свіжі рани. Але таки зробили це.

Що ми маємо натомість сьогодні. Поляки далі позиціонують себе, як найбільшу жертву Другої світової війни. Особливо, коли заходить мова про українців, то вони зразу починають говорити про Волинь. Зараз там загострення, бо вибори на носі. Ну і де ж дістати таких бажаних політичних балів на рівному місці? Правильно, треба говорити про Волинь. От вони й свого добилися. Вчора міністр МЗС України заявив, що буде дозволена ексгумація жертв «Волинської трагедії». Ніхто вже й не пам’ятає, чому був накладений мораторій на неї. А я нагадаю. Бо поляки, із своїх націоналістичних переконань і у тому числі за російські гроші знищили понад 15 могил та пам’ятників українцям на території Польщі. (На деяких трафаретами писали – «Кати Волині і Донбасу» Нормально?) Вимога України по зняттю мораторію була одна – відновіть могили і пам’ятники.

А що думаєте, відновили? НІТ! Довбали Україну і таки додовбали. Одні (українські політики) прийняли безхребетне рішення. Інші, українські ідіоти й ідіоти дуже цим тішаться. Я за справедливість. Я написав те, що наболіло, бо до повномасштабного вторгнення мав час більше займатися цією темою. І написав, бо не міг не написати. Так, багато з тих, хто міг писати такі речі вже не з нами, а багато хто, коли я у цю хвилину таки маю пару хвилин написати ці рядки – їбошиться далі із підарами.

Висновків не буде майже. Єдине, читайте істориків, а не політичні заяви. То у них для заробляння балів все чорно-біле. Насправді все має відтінки
п.с. знаю, що маю дуже розумних, мудрих і хороших друзів і знайомих у Польщі, і знаю, що з ним завжди можна дійти консенсусу. От саме їх не хочеться ображати, бо говорю не про усіх поляків.

КОРОТКИЙ РИМСЬКИЙ МЕЧ

(На вічну пам’ять ІРИНИ ФАРІОН – Української Касандри)

Людський світ визначається вічною боротьбою двох протилежних стихій: героїчної і приземленої, антигероїчної. Залежно від сили й горіння історичного героїзму розвивається кожне національне суспільство. Кожночасне витворювання героїчних «хвиль» у певний період історії породжувало моральні й мілітарно-політичні злети народів. У такий спосіб людство здійснювало свої переможні кроки до творення нових цивілізаційних основ, до утвердження ідеалів національної свободи й елітарного порядку, до відкриття просторів для величних культурно-мистецьких здобутків.

Паралельно до цього в людстві постійно існували й існують процеси дегероїзації, зумовлені чисельною перевагою в кожному національному суспільстві людей меркантильно-приземленого типу, отих хаотичних соціяльних мас, за Ґюставом Лебоном, які керуються примітивними інстинктами, нездатні до шляхетних переживань, вічно перетворюють національне буття на метушню й безмежну битливість та податливість. І тоді починалися неухильні тенденції до морального та культурного занепаду народів.

Змагання між героїчною і приземленою стихіями становить суть історичного процесу. Від того, скільки сил до творення шляхетної свідомости знайде в собі кожне національне суспільство, залежить наскільки воно розвинеться в плані створення ідеальної держави, за Платоном, в якій будуть правити аристократи духу і чину, буде реалізовувати свої принципи й ідеали ота героїчна еліта, яка колись народила державу Перикла й Римську республіку, яка здійснювала воїнські подвиги Александра Великого чи Хрестових походів, яка породила етику европейського лицарства й готичні світовідчуття, що донині дихають до нас неймовірною естетикою середньовічних соборів.

Якщо символічно й сконцентровано узагальнити про героїчний чин народів, то він виражається в образі короткого римського меча. Саме історичні зусилля римлян у перші століття творення республіки (а вони двигтять в душах всіх европейців і творять кожного з них дотепер!) показали, що головними двигунами історії є ТВЕРДІСТЬ і ПРАВДИВІСТЬ (непорушність прийнятих законів – знамениті закони Дванадцяти таблиць V ст. до н. е.), ПАТРІОТИЗМ (культ величі Риму), ТРАДИЦІОНАЛІЗМ (культ предків) і ГЕРОЇКА (розуміння визначальної ролі армії і воїнського виховання молоді). Ці чотири кардинальні принципи Римської держави забезпечили їй у всі наступні кілька столітні перемоги й ту виражальність і творчу активність римського духу, на якій пізніше були збудовані Католицька Церква і правова система Заходу, европейські університети й готичні міста-твердині.

Короткий римський меч – це символ рішучости й відданости, дисципліни й суворости, з якими давні римляни утверджували свою віру в героїчні ідеали. Він чітко ділить світ на Правду і Неправду, на Совість і Несовісність, на Віру (в ідеали) і Безвір’я. Бо національний поступ можливий тільки тоді, коли карається всяке відступництво й профанаторство, коли відкидаються всі теорії угодовства й «покаянія глави в людях», як казав Тарас Шевченко, коли мілітарний чин і героїка ставляться найвище як ідеали боротьби за моральну твердість і лицарську світлість нації.

Ірина Фаріон, убита на вулиці Львова яко символ гордого і свободолюбного українства, була для нашої нації тим золотим нервом, пульсуючим нервом національної гідности й жертовности, породженим вічним духом европейського героїзму. Вона була правдивою «українською Касандрою», яка одна мала силу духу й відвагу казати нації правду про всі її промахи і поразки, про всіх її страхопудів і зрадників, про слабкість і хитливість її характеру.

Ця людина перетворила СЛОВО на найсильнішу зброю. Вона вірила в безсмертя свого чину, і тому не боялася смерти й ходила вулицями Львова без охорони, майже кожного дня отримуючи погрози від ворогів про розправу. Вона пройшла звитяжний шлях від скромного науковця-філолога до ідейного вождя мільйонів. І саме за це її вбили – зі страху перед її можливостями як володарки дум і настроїв мільйонів.

Вона була бездоганним філологом, мислителем, національним трибуном в одній особі. І це робило її чин неймовірно яскравим і героїчним. Людина зі знаннями академіка без звання академіка, чи не найкращий публіцист України без офіційної праці в журналістиці, визначний ідеолог українського націоналізму без якоїсь вагомої посади в політиці. І це робило її життя дивовижно наступальним і полум’яним!

Ще за життя її порівнювали то з Оленою Пчілкою (першою націоналісткою в Україні), то з Лесею Українкою (величною місіонеркою української ідеї), то з Оленою Телігою (ідеальною героїнею чину). Але вона прокладала свій оригінальних шлях, збудований на принципах філологізму (культу рідного слова) і національного волюнтаризму (проповіді національної героїки). У часи загального нігілізму й постмодерністської дурійки вона проповідувала високий ідеалізм, у часи суцільної компромісности – сувору безкомпромісність, у часи гнилого пацифізму – римську войовничість.

Як дослідник української мови вона зуміла перетворити доволі суху й пісну цирину науки на надзвичайно живі й емоційні переживання мільйонів (її книги розходилися багатотисячними накладами!). Вона розгорнула безкомпромісну боротьбу за чистоту й виразність української мови, щоб навчити доволі літепле українське суспільство «любити своє», дорожити духовою традицією, плекати живе відчуття історії, історії духу передусім. Кожна її нова книга ставала подією для всієї нації. Як то студія «Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір» (2001), яка вчила розуміти систему правил як форму національного самоствердження, чи то праця «Мова – краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – ХІХ ст.» (2007), яка малювала картину історичного визрівання української мови й прищеплювала любов до її самобутности, чи то книга «Мовна норма: знищення, пошук, віднова» (2009), яка в багатогранних вимірах давала розуміння важливости боротьби за чистоту і багатство рідної мови, чи то ґрунтовна монографія «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV – XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива» (2015), яка давала розріз давнього періоду становлення української мови в синтезі із національними боріннями українства в часи бездержавности. Ці наукові праці вже стали класикою української культури й ідейними етапами зростання сучасного українства. Їхні думи і концепти ще століттями будуть творити нових «твердих українців», переконаних патріотів і жертовників національної ідеї.

Вона завжди мала сміливість і відвагу йти проти течії, якщо так веліло серце й ідейні переконання. У час повального захоплення усім західним і тотальної англізації українського освітнього та інформаційного простору, англізації української мови вона підготувала разом із своїми посестрами Галиною Помилуйко та Анною Бодровською книгу «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті» (2023), яка стала закликом для притомного українства боротися до кінця за суверенність рідної мови.

Маючи неймовірний дар творчої активности, Ірина Фаріон безнастанно вигадувала нові й нові проєкти публічної боротьби за українську суверенність: видавала добірки плакатів на захист української мови («Мова – твого життя основа», «Мова – краса і сила», «Слово – меч духовний»), готувала ідеологічні збірники («Скарб нації», «Від книги – до мети»), провадила багатосерійні телепрограми («Велич особистости», «Ген українців»), готувала регулярні виступи на Ютуб-каналах «Iryna Farion» та «Студія Ірини Фаріон», вела в Ютубі проєкти «Курси з української мови», «ПротиАнглізм», «ПолітОгляд». Усі ці напрямки діяльности перетворили її на одну з найпопулярніших постатей України. Відтак її особистісні впливи перевищували впливи цілих партій та масових громадських організацій.

Ідеологічна студія Ірини Фаріон «Степан Бандера – практик, теоретик, містик національного руху» (2010) увиразнила цілу низку важливих світоглядних, моральних, історіософських проблем українського націоналізму, стала віхою в розвитку сучасної націоналістичної думки України. Вона показала нам факт того, як сучасниця зуміла передати етику й світогляд визначного націоналіста, що став символом цілої епохи. Авторка ніби вичарувала у цій книзі стиль і дух самого Дмитра Донцова – найбільшого пропагатора українського героїзму!

Втрата цієї яскравої особистости означає дуже багато. Як ідеолог Ірина Фаріон задавала високий рівень національної вимогливости до українства, вчила бути суворими й безкомпромісними до ворогів та профанаторів національного руху. Як політик вона сіяла зерна правдивого героїзму та волюнтаризму в українській нації і вихоплювала з народної маси своїми ідеями нових міцних патріотів та кидала їх у бій за націю. Як науковець вона гуртувала довкола себе нові й нові когорти бійців інтелектуального фронту, щоб збудувати мур ідейного опору довкола України.

Ірина Фаріон була для нації отим «коротким римським мечем», з яким народи постають і перемагають. Вона боролася тільки словом, яке ставало в її устах «твердою крицею» (Леся Українка). Вона завжди мала внутрішню силу духу піднятися після вдалих ударів з боку її ворогів або пристосуванської маси, яка двічі відмовилася голосувати за неї на парламентських виборах у її рідному Львові. Бачила ницість і примітивність юрби, але ніколи не зневірювалася. Завжди зоріла до високого й ідеального…

Вона впала в бою, як падають найвідважніші воїни. З «коротким римським мечем»-СЛОВОМ при собі.

Філолог над філологами, трибун над трибунами, лектор над лекторами!

Прощавай, Українська Касандро! Да святиться ім’я твоє!

ОЛЕГ БАГАН,
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова,
Заслужений працівник освіти України
(«РІДНИЙ КРАЙ», №32 ВІД 6-ГО СЕРПНЯ 2024 Р.)