Парадокс Абіліна.

Є граблі, на які можна наступати практично щодня. У психологічній літературі ці граблі отримали назву «Парадокс Абіліна»

Абілін - це місто в штаті Техас. Він фігурує в назві завдяки реальній історії, яка трапилася з психологом Джеррі Харві. У спекотний літній вечір він і його сім'я нудьгували на ганку. І тут тесть запропонував:

- А чи не з'їздити нам в Абілін?

Абілін далеко, але кожен з присутніх погодився. Вони довго їхали по спеці до Абіліна, потім назад. Машина була без кондиціонера, тому вони перенесли чотири години суцільних мук. Після поїздки хтось сказав:

- Даремно ми туди поїхали!

І тут же всі заявили, що вони були проти цієї поїздки, але погодилися тільки тому, що думали, ніби інші її хочуть.

Харві писав:
«Ми, чотири досить розумних людини, з доброї волі тільки що проїхали 170 кілометрів по сумній пустелі з температурою, як у печі, і в густій ​​хмарі пилу, щоб поїсти несмачної їжі в Абілінській забігайлівці, хоча насправді ніхто не хотів їхати».

Тобто люди добровільно погодилися на те, щоб зробити собі гірше, думаючи при цьому, що комусь від цього буде краще. Ви думаєте, це випадковість? АБІЛІНСЬКІ ГРАБЛІ

- У резюме ви вказали, що часто брешете, це правда?

- Ні.

Статистика показує, що на абілінські граблі люди наступають постійно. Здавалося б, в бізнесі всі люди серйозні і повинні відстоювати свою позицію.

Професор Джеймс Вестфаль провів цікаве дослідження. Він провів опитування, в якому брали участь директори акціонерних компаній. З'ясувалося, що більшість опитаних не висловлюються проти політики компанії, бо вважають, що інші цю політику підтримують!

Тобто всі проти, але голосують «за». В результаті група розумних людей дружно приймає безглузді рішення.

Одним з трагічних наслідків парадоксу Абіліна вважається катастрофа американського шатла "Челенджер" в 1986 році. При розслідуванні причин катастрофи з'ясувалося, що керівники НАСА ухвалили дуже дивне рішення.

Безпосередньо перед стартом шатла різко знизилася температура. Компанія «Мортон Тіокол», що займалася розробкою прискорювачів для шатлів, попередила керівництво НАСА, що при низьких температурах ущільнювачі відмовлять і можлива аварія.

Якби рішення приймав один чоловік, то, можливо, він міркував би так:

«Навіщо запускати "Челенджер" при мінусовій температурі, якщо можлива аварія і загибель семи членів екіпажу? Старт варто відкласти».
Але комісія міркувала зовсім по-іншому. Один з учасників наради обурено заявив:

«- Що ж нам - чекати, поки температура підніметься до одинадцяти градусів? А якщо це відбудеться не раніше за квітень ?!»

І всі дружно підтримали цей ідіотський виступ.

Вдумайтеся: конструктори системи проти запуску, тому що можлива катастрофа. Керівники польотів за запуск, тому що інакше ... зірветься план запусків. Але ж якщо буде катастрофа, то план запусків теж зірветься.
Але коли група людей вже потрапила в психологічну пастку, то логіка перестає працювати.

Був відданий наказ на запуск. І 28 січня 1986 року на 74-й секунді після старту космічний корабель «Челенджер» вибухнув через відмову ущільнювачів. Загинули сім членів екіпажу. Тут треба зауважити, що після катастрофи вся космічна програма США була зупинена на два з половиною роки. Це ціна, заплачена за потрапляння в парадокс Абіліна.

Якщо навіть під час обговорення таких відповідальних проектів люди потрапляють в абілінську пастку, то в повсякденному житті ця пастка підстерігає на кожному кроці.

У ЧОМУ Ж ПРИЧИНА?

Як це не дивно, але потрапляння людей в цю пастку пояснюється глибокою психологічною проблемою.

Ви наступаєте на абілінські граблі в той момент, коли думка інших про вас стає важливішою, ніж ваше життя.

Замість досягнення своїх цілей ви починаєте думати про те, як будете виглядати в очах оточуючих. Якщо взяти керівників НАСА, то вони думали, як вони будуть виглядати, якщо зірвуть план запусків. Це переважило міркування про безпеку астронавтів.

ЧЕСНЕ БАЖАННЯ

Душа просить спокою,
серце просить любові,
тіло просить сексу.
Нікому нічого не даю:
всі сидять злі.

Парадокс Абіліна багаторазово підтверджувався психологами в найрізноманітніших соціальних групах. Всі наполегливо діють собі на шкоду, діючи нібито в інтересах інших. Такий прикольний спосіб дружно зіпсувати собі життя.

Абілінські граблі починаються з думок:

Що він про мене подумає?
Що люди скажуть?
Я як всі.

Як тільки думка людей про вас стає важливішою за ваші інтереси, то не дивно, що ви приречені смажитися на сонці і ковтати пил по дорозі до Абіліна. Єдина втіха, що ви туди поїдете не один, а в компанії таких же стурбованих. Стурбованих чужою думкою.

Кожен раз, коли ви чуєте фрази:

Я для нього пожертвувала всім
Я все роблю заради компанії
Я живу заради сім'ї

Знайте, що насправді ці люди живуть заради чужої думки про себе. Псуючи заради цього життя собі і оточуючим.

Щоб уникнути цієї пастки, потрібно зрозуміти наступне: ви можете знати тільки свої думки. Про думки інших ви можете лише здогадуватися. Навіть коли вони щось говорять, то не факт, що вони так реально думають.

Тому, набагато краще опиратися не на домисли про те, що хтось щось скаже, а діяти, виходячи зі своїх бажань.

Тому краще всього говорити те, що ви хочете і спостерігати за реакцією на це. Уявімо на секунду, що в цій компанії на ганку кожен чесно сказав, чого він хоче. Можливо, бажання би збіглися, а можливо і ні. Але в кожному разі, ніхто б не став псувати собі життя.

Хтось пішов би за холодним лимонадом, хтось вирушив би купатися, а хтось приніс би вентилятор. Розумні люди завжди можуть зробити життя кращим.

Так що коли ви прямо і чесно говорите про те, чого ви хочете, то ви, як це не дивно звучить, допомагаєте іншим втілювати їхні бажання.

Виконуйте свої бажання і чесно говоріть про це. Цим ви зробите життя кращим собі та іншим.

Гіперболоїд президента Порошенка (на згадку, як міняються люди, і про всяк випадок, коли хто вичистить статтю з оригіналького сайту)

11 вересня 2017

Вокруг Саакашвили уже прохаживаются новые игроки - и это не сулит ничего хорошего Украине. Колонка Виталия Портникова

Вчерашняя история с прорывом границы поклонниками бывшего грузинского президента Михаила Саакашвили - всего лишь очередная глава в романе об украинском политике, который был так недоволен объемом своих полномочий и возможностей на момент избрания главой государства, что решил пригласить в страну гиперболоид, эффективное устройство, способное устранить со сцены его сторонников, попутчиков и соратников.

Петр Порошенко был избран главой государства в крайне неблагоприятных для страны, но в крайне благоприятных для себя условиях. Он стал президентом в первом туре - успех, которого до него добивался лишь Леонид Кравчук за 23 года до этого. Его - политика без партии и очевидной политической платформы - поддержали не только собственные немногочисленные друзья из мира бизнеса, но и недавние соратники Юлии Тимошенко, пытавшиеся даже уговорить своего честолюбивого лидера не баллотироваться на пост главы государства. На стороне Порошенко был и неожиданно сложившийся олигархический консенсус - от Ахметова до Фирташа и Коломойского. У него была беспрецедентная международная поддержка - просто потому, что Западу был срочно необходим новый легитимный глава украинского государства, вместе с которым можно было бы попробовать урезонить разбушевавшегося Путина.

Всего этого Порошенко показалось мало. Сформировавшийся в условиях кучмовской системы, работавший во власти и при Ющенко, и при Януковиче, новый президент был уверен, что баланс интересов - худшее, что можно вообразить на президентском посту. Из трех моделей, которые он знал назубок - непререкаемый президент-арбитр Кучма, с трудом отбивающийся от оппонентов Ющенко, задавивший всех и вся Янукович - модель классической олигархической республики эпохи Кучмы могла казаться ему идеальной. Вопрос, впрочем, состоял в том, как добиться возвращения в политическое прошлое после Майдана.

И новый президент изобрел гиперболоид. Устройство само явилось ему в виде бывшего соученика по престижному советскому вузу и бывшего президента Грузии Михаила Саакашвили.

На момент приглашения в Украину Саакашвили был уже не политической, а исторической фигурой. Его планы по превращению Грузии из президентской в парламентскую республику завершились только относительным успехом - парламентская республика появилась, только вот сам Саакашвили не только не смог играть никакой роли в этой новой модели, но вынужден был бежать из собственной страны, оставив соратников в судах и тюрьмах. Причем погубило президента Грузии его же собственное изобретение - гиперболоид.

Первая услуга, которую бывший президент оказал своему сокашнику, был подрыв влияния олигарха Игоря Коломойского  

Украинское - как, впрочем, и западное представление о правлении Саакашвили базируется на блестяще проведенной в годы его президентства пропагандистской кампании, которая - как это обычно бывает с любой пропагандой - демонстрировала наблюдателю отнюдь не всю правду. Скрываемая часть правды состояла в том, что важную роль в функционировании нового государства Саакашвили играли не только западные вливания и инвестиции, но и олигархические деньги - вначале вполне по робингудовски отнимаемые в обмен на свободу или даже жизнь (которую, впрочем, удалось сохранить не всем), а затем добровольно жертвуемые в обмен на власть и влияние. В конце концов, главным спонсором власти стал российский миллиардер Бидзина Иванишвили, после свержения президента Эдуарда Шеварднадзе перебравшийся из России в Грузию. Именно на период усиления влияния Иванишвили приходится и период полной монополизации власти самим Саакашвили, который получил возможность избавиться и от противников, и от соратников, и от других толстосумов и даже не очень задумываться о последствиях игнорирования американских пожеланий.

Грузинский президент не учел только одного - что гиперболоидам не нужны создатели. Осторожный, коварный, терпеливый Иванишвили быстро понял, что сможет править Грузией без этого капризного самовлюбленного непредсказуемого жестокого ребенка, озабоченного лишь собственным отражением в зеркале. Гиперболоид решил избавиться от монарха. И у него это получилось. Напрасно теперь Саакашвили кричал о "российском олигархе" и "заговоре Путина". Жители нищей, все еще живущей по советским патерналистским правилам страны, поняли, что могут проголосовать за спонсора без посредников. И они избрали гиперболоид. Предполагаемый преемник Саакашвили Вано Мерабишвили оказался в тюрьме, сам бывший президент - в изгнании и под следствием. Все было кончено - и навсегда. Что стали бы вы делать на месте еще не старого, амбициозного до умопомрачения человека, превратившегося в изгнанника, в страничку из учебника, в разыскиваемого преступника?

Саакашвили был готов поработать гиперболоидом. Мы точно не знаем, что именно обещал ему за это Порошенко - аппетит, как известно, приходит во время еды. Первая услуга, которую бывший президент оказал своему сокашнику, был подрыв влияния олигарха Игоря Коломойского, организовавшего защиту востока страны и приобретшего в результате вес удельного князя. Одесская область была для Коломойского почетным призом - и именно с помощью даже не самого Саакашвили, а мифа о реформаторе Саакашвили, Порошенко у него этот приз отобрал. Гражданам, разумеется, рассказывали о полигоне реформ, об ограничении влияния олигархов, о чем угодно, только не об усилении президентских позиций во власти. Впрочем, если бы на этом все и закончилось, если бы Порошенко стремился сохранить баланс во власти, а Саакашвили сосредоточился бы на "полигоне", никакой катастрофы не произошло бы. Но разве могли угомониться два таких честолюбца - президент и его гиперболоид!

Следующая цель Порошенко была вполне классической целью любого украинского президента - контроль над правительством  

Следующая цель Порошенко была вполне классической целью любого украинского президента - контроль над правительством. Главу государства не устраивала необходимость постоянно находить компромисс с премьером Арсением Яценюком и его партией. Но подорвать репутацию Яценюка было куда сложнее, чем репутацию Коломойского, который со свойственной ему бесшабашностью сам вламывался в расставленные капканы. И тут вновь пригодился гиперболоид. В компании привезенных из Грузии и приобретенных в Украине одаренных пропагандистов Саакашвили разъезжает по стране, проводит антикоррупционные форумы, обличает Яценюка, рвет и мечет, старательно обходя самого президента и ближайшее окружение Порошенко. И добивается результата.

Тут мы подходим к самому интересному - о том, на что рассчитывал Саакашвили в качестве сатисфакции за свою работу. На момент начала борьбы с Яценюком уже не только Саакашвили утратил всякую связь с реальностью, но и Порошенко начал ее терять. Вполне возможно, что когда Саакашвили задумывался о том, что сможет стать новым "премьером-реформатором", он примерял на Украину грузинскую (или, если уж быть честным до конца, российскую путинскую) модель - после "революции роз" его маленькая популистская партия поглотила респектабельную оппозицию власти Шеварднадзе, а новое объединение послушно выполняло президентские распоряжения вплоть до появления на политической сцене Иванишвили. Вполне возможно, что и сам Порошенко мог считать, что после компрометации Яценюка его партия сплотится под президентскими знаменами, потому что ее депутатам некуда будет деться. А, может быть, президент Украины просто решил, что морковка в виде обещания премьерства, которую будет видеть перед собой бывший президент Грузии, заставит его действовать не на страх, а на совесть.

Как бы то ни было, а отставка Яценюка вовлекла Порошенко в круг куда более сложных и противоречивых договоренностей и попыток построить баланс. Вместо одного премьера, способного контролировать хотя бы собственную фракцию, ему пришлось маневрировать между все более убеждающимся в собственной самодостаточности Гройсманом, насмешливым Аваковым, осторожничающим Турчиновым, набирающим силу Луценко - и оскорбленный Яценюк тоже никуда не делся. Прибавим к этому эрозию олигархического баланса - когда Коломойский или Ахметов решили выстраивать собственные контакты с разными игроками - и поймем, что Порошенко в этой новой ситуации было уже точно не до красивой машинки с истребляющим лучом. Он не учел, что гиперболоиды бывают живыми и способными затаить обиду.

Саакашвили действительно не мог понять, что же произошло, почему его обманули. Имеющий опыт политической деятельности в условиях эрозии, строительства и деградации авторитарных режимов в бедной маленькой стране, он так и не понял логики украинской политики, не увидел, что выкрик "всех посажу!" здесь подходит для люмпенизированного митинга, но не для достижения реальной власти. Он был уверен, что Порошенко его просто обманул, договорился с теми, против кого и заставил его действовать - какое чудовищное предательство!

Конфликт между двумя бывшими друзьями стал с этого момента лишь делом времени. Саакашвили обратился в Иванишвили, гиперболоид был готов действовать против своего создателя. Единственное, что отложило этот конфликт на время - так это все то же переселение бывшего грузинского президента в потусторонний мир. Он поверил - и заставил поверить многих в Украине - что сможет победить на парламентских выборах в Грузии и вернуться домой на белом коне. И для Порошенко, и для Саакашвили это было бы наилучшим выходом - бывший президент Грузии получил бы сатисфакцию и занялся бы политикой там, где он это умеет, а президент Украины избавился бы от гиперболоида и получил бы партнера в дружественной стране. Проблема, однако, была в том, что реванш Саакашвили существовал только в фантазиях самого бывшего президента - и больше нигде. И когда Саакашвили, уже готовившийся к возвращению на турецко-грузинской границе, убедился в этом, у него просто не осталось никакого другого выхода, как требовать причитающееся в другом месте.

И гиперболоид развернулся. Все то, что мы наблюдали после этого разворота - лишь борьба ожесточившихся самолюбий. В представлении Порошенко Саакашвили - не желающий помнить добро авантюрист. Он, Порошенко, предоставил ему новый шанс, отряхнул с него пыль, заставил собственных граждан поверить в его несуществующие способности. И что делает этот проходимец вместо того, чтобы работать в президентской команде? Подрывает президентскую власть, бьет по репутации Порошенко, договаривается с врагами и конкурентами главы государства - какая чудовищная неблагодарность!

В представлении Саакашвили Порошенко - не желающий помнить добро авантюрист. Он, Саакашвили, предоставил ему шанс стать настоящим президентом, таким, каким был он сам, непререкаемый, не обращающий ни на кого внимания Миша. Избавил от Коломойского, от Яценюка, помог бы избавиться и от остальных, заставил граждан поверить, что президент чуть ли не главный борец с коррупцией. И что делает Порошенко, вместо того, чтобы вознаградить Саакашвили хотя бы премьерским портфелем? Договаривается с теми, от кого Саакашвили его избавил, общается о нем с его бывшим гиперболоидом Иванишвили - какая чудовищная неблагодарность!

Беда только в том, что последствия этой семейной ссоры сказываются на перспективах большой страны. Вначале амбиции честолюбцев помогли извалять в грязи доверие граждан к реформаторам, которым пришлось начать изменения в стране в условиях разрухи, войны и деградации государственных институций. Затем под вопросом - в который раз - оказался авторитет самой президентской институции. Потом украинское гражданство - которое уж точно священнее премьерского портфеля - стало выглядеть результатом политических торгов. Теперь вытирают ноги о государственную границу Украины. И это еще не конец. Вокруг гиперболоида уже прохаживаются новые игроки, пытающиеся понять, где у него кнопка. Вот и Коломойский, которого еще вчера Саакашвили обещал посадить, общается с ним в своей швейцарской истоме. Вот и Тимошенко подтянулась. Давайте, Юлия Владимировна, валяйте, жмите - чего уж там!

В представлении Саакашвили Порошенко - не желающий помнить добро авантюрист  

Я не собираюсь с какими-либо призывами обращаться к Михаилу Саакашвили - просто потому, что изначально считаю его не украинским, а грузинским политиком и уверен, что его место в учебнике истории Грузии, а не на политической сцене Украины. И еще потому, что знаю - через броню детского честолюбия и подросткового властолюбия этого человека не пробьется никто и ничто. Если человек не повзрослел до 50 лет, он не станет взрослым никогда. Не умею разговаривать о политике с детьми.

Но я все же хочу обратиться к Петру Порошенко - не потому, что его честолюбие меньше, а потому, что он президент моей страны и потому что он все же взрослый человек. Весь этот позор, который мы сейчас видим, Петр Алексеевич - результат прежде всего вашей деятельности, вашей неготовности учитывать свои и чужие ошибки, вашего восприятия власти как системы личного контроля за всем. В украинских условиях такое восприятие может привести только к очередному краху - и вашему личному краху, и к краху государства.

Хватит связываться с проходимцами, господин президент. Хватит думать, как в еще большей степени усилить свой контроль.

Пора подумать о стране.

https://www.liga.net/politics/opinion/giperboloid-prezidenta-poroshenko

Жиди.

Чи були жиди такі білі і пухнасті. Як пишуть про них, жертвами насильства. Самі жиди вчиняли насильство над іншими націями у тому числі і своєю нацією. Були жиди - терористами, злочинцями, служили різним режимам у тому числі нацистські Німеччині, фашистам і червоним злочинцям. Зараз вірою і правдою служать фюреру - путіну. Служили вірно фюреру - гітлеру. У кожній нації є зрадники. Так само жиди боролися за незалежність Ізраїлю, як це робив С. Бандера і УПА - ОУН за незалежність України. Менахема Бегін вважається одним з героїв Ізраїлю. Степан Бандера і УПА - героями України. Потрібно задуматися і глянути правді у вічі. Чи родичі загиблих вибачили М. Бегіну за вбитих своїх родичів. Вибачили йому англійці і інші національності за організацію ним,терористичних актів, при яких загинули люди. У кожної нації є свої герої. Не були усі білі і пухнасті , які боролися за незалежність своєї держави. Менахем Бегин і Абрам Штерн створили свої терористичні організації для боротьби проти англійських колонізаторів у Палестині. Ними були вчинені численні терористичні акти проти англійців. У кожної нації є свої герої і зрадники. Комусь це не подобається. Не влізайте до українських Героїв ,які боролися і продовжують боротися за свою землю. Кожна нація має своїх героїв. Нічого нав'язувати свою думку, що Герої України являються злочинці, а наші герої, білі і пухнасті.

Менахем Бегін народився в сім'ї секретаря брест-литовської (берестейської) жидівської громади, що одна з перших у місті пристала до сіонізму. Там же в Бересті закінчив жидівську релігійну школу, потому державну гімназію (1931) і вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який закінчив у 1935 році зі ступенем магістра права (навички правознавця згодом були притаманні йому як політичному діячеві).Будучи сіоністом вже за родинною традицією й з 10-річного віку перебуваючи в лавах дитячої (скаутської) сіоністської організації «Гашомер Гацаїр», Бегін у 16 років долучився до радикального крила руху т.зв. «ревізіоністського сіонізму», підпавши під вплив виступів його засновника Володимира Жаботинського. Відтак, Бегін вступив до молодіжної організації ревізіоністів «Бейтар».

Як писав він потому:««У Бейтарі мене підкорив цільний, інтегральний сіонізм, Країна Ізраїлю, жидівська Держава вже незабаром, у наші дні»«Він швидко зробив кар'єру в організації, спершу ставши керівником берестейського відділення «Бейтару» і одним із його 9 вищих «офіцерів», а згодом (березень 1939 року) призначений особисто Жаботинським загальним керівником («комендантом») «Бейтару» в Польщі.Бегін у цей час проявляв крайній радикалізм, нерідко з цих маргінальних позицій виступаючи й проти самого Жаботинського, якого, втім, завжди вважав своїм вчителем і наставником.У 1939 році Бегіна засудили на 6 тижнів ув'язнення за організацію протестної демонстрації перед посольством Англії.Ставши керівником Бейтару, Бегін відразу ж почав формувати осередки бойової організації «Ецель» (Ірґун) і разом з тим намагався організувати якомога масовіший виїзд польських жидів до Палестини.Коли гітлерівська Німеччина з СРСР, напали підступно на Польщу, тим самим, розвязали Другу Світову війну, Бегін запропонував польському уряду сформувати частину з бейтарівців, на що отримав відмову. З наближенням німців до Варшави він перебрався до Вільно, тоді як усю його родину вбили німці 1941 року.У вересні 1940 року у Вільнюсі Бегіна заарештувала радянська влада і присудила йому 8 років таборів як «агенту британського імперіалізму» та «соціально небезпечному елементу».У 1941 році, однак, його було звільнено з табору на річці Печорі як польського підданого. Тоді ж Бегін вступив у лави армії Андерса, у складі якої за якийсь час опинився в Палестині.1943 року Менахем Бегін покидає армію Андерса, й відтоді цілком і повністю віддає своє життя боротьбі за створення жидівської держави, а згодом і служінню їй.У грудні 1943 року Бегін став керівником підпільної організації «Ірґун», і як її очільник проголосив повстання проти англійського мандату, почавши напади і терористичні акції проти англійських військ, влади та установ. Найвідомішою з них є організація та здійснення підриву штаб-квартири англійців у єрусалимському готелі «Цар Давид».У 1944 та 1948 роках двічі виникали ситуації, коли «Ірґун» була на межі збройних сутичок із Хаганою, також підпільною жидівською озброєною організацією, що підкорялася керівництву Сіоністської федерації; вважається, що обидва рази лише безпосередня заборона Бегіна на акції супроти одновірців рятувала сіоністів від кривавих міжусобиць.Бегін — активний учасник Війни за незалежність Ізраїлю; він (як голова Ірґуну) несе пряму відповідальність за жорстоку різанину у Дейр-Ясіні, хоча безпосередньої участі у звірствах бійців Іргун Бегін не брав.У 1948 році після утворення Держави Ізраїль Ірґун була саморозпущена, а її члени ввійшли до Армії оборони Ізраїлю. На основі Ірґуна Бегін створив партію «Херут» («Свобода») і, як її керівник, став лідером правої опозиції в Кнесеті. На виборах до Кнесету 1-го скликання 25 січня 1949 року Херут отримала 11,5% голосів виборців.За своєю програмою «Херут» продовжувала традиції сіоністського ревізіонізму, поєднуючи відданість ідеї Ерец Ісраелю та силового тиску на арабські сусідські країни, з праволіберальною економічною програмою, водночас різко відкидаючи теорії соціалістичної розбудови Ізраїлю.У 1952 році були встановлені дипломатичні відносини з ФРН і підписані угоди про репарації урядом Німеччини жидам, постраждалим у роки Другої світової війни. Херут на чолі з Бегіном активно виступили проти «прощення ворогу», і Бегін очолив масові антиурядові демонстрації протесту. З огляду на ситуацію в країні, це призвело до неухильного зростання популярності «Херута» та його лідера, і на виборах 1961 року представництво партії в Кнесеті вже зросло до 17 мандатів.Напередодні Шестиденної війни (1967), коли ситуація потребувала консолідації всіх національних сил, Бегін уперше ввійшов до складу уряду (як міністр без портфеля), і залишався на посту до 1970 року.Після створення в 1973 році правого блоку «Лікуд», Бегін очолив цей блок і в результаті його перемоги на виборах у 1977 році сформував перший в історії Ізраїлю правий (не-соціалістичний) уряд.На прем'єрській посаді Менахем Бегін відзначився своєю внутрішньоекономічною і соціальною політикою. Так, на відміну від попередніх урядів, він розгорнув рішучу програму з лібералізації економіки (так званий «жовтневий економічний переворот» 1977 року). Бегін також активно впроваджував у життя заходи зі скорочення соціальної нерівності між більш економічно заможними європейськими жидами (ашкеназі) та жидами, що були вихідцями з країн Сходу (сефарди). Була розроблена спеціальна широкомасштабна програма для підняття не лише життєвого, а й культурного рівня «східних» жидів. І якщо соціальні програми знаходили підтримку в широких масах ізраїльтян, економічні реформи Бегіна піддавалися критиці, адже стрімка приватизація призвела фактично до втрати важелів впливу на економіку, що не так давно являла майже суцільний державний сектор, що доволі швидко потягнуло за собою негативні наслідки — ринкові спекуляції та достатньо високий рівень інфляції (наприклад, у 1980 її показник становив 130%), що навіть змусило Бегіна частково вживати заходів супроти роздержавлення економіки. Однак переобрання Бегіна в 1981 році чітко засвідчило при сприйняття і задоволення в цілому ізраїльського суспільства політики Бегіна.Вражаючими були результати зовнішньої політики Бегіна. Він обстоював збереження ізраїльської присутності на окупованих палестинських територіях (Юдея і Самарія), але водночас був прихильником мирного врегулювання з Єгиптом шляхом повернення південному сусіду Синайського півострова. Вже незабаром після приходу до влади Бегін став одним з ініціаторів переговорів з Президентом Єгипту Анваром Садатом, що завершилися підписанням у вересні 1978 року Кемп-Девідських угод (повноформатну кінцеву мирну угоду було підписано згодом, перед Білим домом у Вашингтоні 26 березня 1979 року). За це мирне врегулювання відносин досі непримиренних ворогів Бегін та Садат спільно отримали Нобелівську премію миру.Не такими вдалими за урядування Бегіна були відносини з рештою арабського світу. Так, 1981 року за наказом прем'єра ізраїльська авіація бомбувала і знищила іракський атомний реактор, позбавивши таким чином Саддама Хусейна можливості виготовити атомну бомбу. Взагалі Бегін вважав, що мир з Єгиптом «розв'язав руки» Ізраїлю для повного знищення ОВП, і з цією метою уряд від 1982 року розпочав вторгнення до Лівану (операція «Мир для Галілеї»). Однак великі втрати в Лівані, розкол у суспільстві щодо ставлення до ліванської війни та смерть дружини призвели до нервового виснаження і проблем зі здоров'ям Бегіна, наслідком чого була його відставка 15 вересня 1983 року.Останні роки життя Менахем Бегін прожив, відійшовши від публічної активності, поперемінно в Єрусалимі та Тель-Авіві, де він помер 9 березня 1992 року. Бегіна поховано на Оливковій горі в Єрусалимі, поряд з могилами бойовиків Ірґуна, страчених англійцями. Його похорони, що не були офіційними, зібрали тисячі вдячних ізраїльтян.Історик М. Хейфіц характеризує особистість Бегіна таким чином:««Бегін був скромною європейською людиною, добре вихованою, стриманою.»

«Він вважався талановитим оратором і полемістом, за що противники не раз називали його «демагогом». Володів дев'ятьма мовами і взагалі мав хист лінгвіста: у гімназії латина була одним з його улюблених предметів.Люди, що знали Бегіна особисто, відзначали його особливу елегантність і джентльменство — так, він і за нестерпної спеки носив костюм і краватку. Збереглися свідчення, що будучи арештованим у 1940 році, Бегін перш ніж вирушити у карцер, начистив чоботи і пов'язав свіжу краватку.Ще одна якість характеру по праву заслужила Бегіну славу — його скромність і вміння спілкуватися з «простими людьми». Так, відомий випадок останніх місяців перебування його на прем'єрській посаді — до нього на прийом прийшла мати солдата, що пропав безвісти у Лівані. В кабінеті Бегіна з жінкою стався напад істерики, і хоча в Бегіна була призначена важлива дипломатична зустріч з чиновником із Вашингтону, він відмовився покинути жінку, допоки їй не полегшало. С. Бандера був чуйною людиною. Не жалів свого життя за незалежну Україну. Дух С.Бандери і досить живий у серцях патріотів України. Патріоти України, не жаліють свого здоров"я і життя, встали на захист своєї землі, від загарбників - рашистів. 150000 жидів служили Вермахту.Верхівка організацій сіоністського спрямування, яка давно і безпідставно привласнила собі весь біль і кров жидів, постраждалих у Другій світовій війні, до творчості свого одноплемінника Брайана Майкла Рігга ставиться без особливого захоплення. Рігг, професор історії Американського військового університету і доктор філософії, що свого часу відслужив добровольцем в Армії оборони Ізраїлю, порівняно недавно видав дві сенсаційні книги: «Жидівські солдати Гітлера: нерозказана історія нацистських расових законів і людей жидівського походження в німецькій армії» і «Врятований з Рейху: як один із солдатів Гітлера врятував любавічеського ребе». Остання книга написана у співавторстві з професором жидівської історії Єльського університету Поулою Хайман.Чим же не сподобалися войовничим сіоністам ці книги? Тим, що в ній людина, яку звинуватити в антисемітизмі складно, доказово розповідає про те, що далеко не всі жиди під час Другої світової війни масово гинули в концентраційних таборах. Багато з них, виявляється, воювали у Вермахті і військах СС. А деякі жиди були начальниками цих самих таборів.Про що ж розповідає Брайан Рігг? О, там є багато цікавого. Наприклад, не всі знають, що блакитноокий чоловік, який дивиться з німецьких вербувальних плакатів часів нацизму, підписаних «Ідеальний німецький солдат», — це Вернер Гольдберг, учасник польської кампанії 1939 року — напівкровка з батьком жидом. Лише цей випадок говорить про те, що аж ніяк не всі жиди, а особливо люди, народжені від змішаних шлюбів, були репресовані Гітлером. Багато з них були цілком сумлінними нацистами. А деякі й очолювали місцеві нацистські організації, навіть військові підрозділи і з’єднання.Взагалі нацистські расові закони забороняли тримати на державній службі жидів та їхніх нащадків від змішаних шлюбів. Але люди, котрі мали таку спорідненість, найчастіше зі шкіри лізли, щоб довести, що вони ще більші германці, ніж самі німці. Це призвело до того, що в реальному житті ці суворі закони часто ігнорувалися. Найпоказовішим прикладом може слугувати фельдмаршал авіації Ерхард Мільх, батько якого був жидом. Через походження Мільху було відмовлено у вступі до військово-морського училища ще при кайзері, але перша світова війна відкрила йому шлях в авіацію. Там він познайомився з асом першої світової та майбутнім найбільшим нацистським бонзою Германом Герінгом.У 1929 році Мільх очолив «Люфтганзу» і безоплатно надавав літаки лідерам НСДАП. Пізніше він пішов на службу до тих, кого до цього утримував. Коли гестапо спробувало натякнути Герінгу, що у нього в підпорядкуванні на найвищій посаді перебуває жид, той відповів: «У своєму штабі я сам буду вирішувати, хто у мене жид, а хто ні». Після війни Мільх в якості військового злочинця дев’ять років відсидів у в’язниці.«Істинним арійцям», звичайно, жиди спокою не давали, і на початку 1944 року в надрах кадрового відділу вермахту народився список жидів, які займали вищі посади в армії. До списку потрапило 77 осіб. Серед них 23 полковники, 5 генерал-майорів, 8 генерал-лейтенантів і два повні генерали армії. Кожен з них мав посвідчення особисто від Адольфа Гітлера, яке підтверджувало його арійське походження.Не варто думати, що жиди служили тільки на вищих посадах. Їх було багато і серед рядового складу армії. Військове братство не дозволяло німцям видавати «своїх» жидів. А ті, у свою чергу, служили від душі. Сотні жидів були нагороджені однією з вищих нагород нацистської Німеччини — «залізним хрестом». Хрестоматійним став випадок, коли солдат з цією нагородою приїхав в концентраційний табір провідати батька жида. Комендант, приголомшений цією подією, заявив буквально наступне: «Якби не ваша нагорода, ви моментально опинилися б там же, де і ваш батько».Свою книгу Рігг писав на підставі 400 інтерв’ю, взятих ним у ветеранів Вермахту змішаного походження. Роберт Борхард, майор, отримав Лицарський хрест за танковий прорив ділянки радянського фронту. Пізніше воював в Африці і потрапив у полон до англійців. У 1944 році Борхарду дозволили виїхати до Англії для возз’єднання з батьком жидом. У 1946 він повернувся до Німеччини зі словами: «Хтось же повинен відстоювати нашу країну».Вальтер Холандер, полковник, мати жидівка. Нагороджений Залізним хрестом обох ступенів, рідкісним Золотим Німецьким хрестом а також Лицарським Хрестом за знищення його бригадою більше 20 радянських танків на Курській дузі.Багато ветеранів Вермахту з жидівським корінням самі не розуміють, як ставитися до минулого. «Якщо я служив у німецькій армії, а моя мати загинула в Освенцимі, то хто я — жертва, чи один з переслідувачів?» — запитує 86-річний ветеран військ СС, стовідсотковий жид.Але жиди служили не тільки на полях битв. Одна з найбільш одіозних фігур Третього Рейху Рейнхард Гейдріх, як і більшість представників нацистської верхівки, мав жидівське коріння. Саме він, як голова РСХА, очолював гестапо, поліцію, розвідку і контррозвідку. Саме він у 1942 році на Ванзейській конференції поставив на чільне місце «остаточне вирішення жидівського питання».За свідченням Брайана Ріга, в німецько-фашистських військах воювало 150000 жидів. Ці відомості знаходять й інші підтвердження. «Військово-історичний журнал» №9 1991р: «У наших таборах для військовополонених офіційно зареєстровано 10 тисяч 173 жидів, що воювали проти Радянського Союзу на боці фашистів у військах гітлерівського Вермахту». Серед спецпоселенців-«власовців» на обліку станом на 1949 рік перебували 171 жидів.А обурення махрових сіоністів проти книги Ріга зрозуміле. Адже, визнаючи активну участь великої кількості жидів під час Другої світової війни на боці Гітлера, набагато складніше робити свій «гешефт» на закатованих у надрах рейху співвітчизниках. Жидівська служба порядку (Judischer Ordnungsdienst) (далі – ЙОД) – поліційне формування на території Генерал-губернаторства, створене для забезпечення виконання розпоряджень німецьких окупаційних влад та підтримання порядку в жидівських житлових дільницях.

Офіційно ЙОД у Львові почав діяти з початку листопада 1941 року, хоча процес підготовки до створення такого формування розпочався ще у серпні 1941 року: відомо про існування служби порядку при юденраті. Для створення нового органу з Варшави прибув начальник жидівської поліції Йосеф Щеринський (Józef Szeryński).ЙОД складався з чотирьох відділів: 1. Служба порядку; 2. Жидівська кримінальна поліція; 3. Особлива служба (займалась розшуком політичних підозрюваних, наприклад, лівих); 4. Жидівська поліція. Перші три підрозділи підпорядковувались безпосередньо поліції безпеки та СД на сучасній вулиці Вітовського, 55. Давид Кахане про існування трьох комісаріатів, за якими закріплювались певні частини жидівського гетто:Спочатку жидівське поліцейське управління було в будинку юденрату, на вул. Мулярській 2А (вул. Старотандитна). Після створення гетто воно було розділено на три комісаріати. Один із них розмістили на вул. Шолома Алейхема (вул. Беренштайна), у будинку, де раніше знаходився Яд Харутим. Там же розташовувалось управління Кримінальної поліції (KriPo). Другий комісаріат знаходився на Замарстинівській 132 і третій - на вул. Знесіння.Якщо в перші дні в жидівську поліцію пішли освічені й інтелегентні люди, то згодом склад поліції суттєво змінився. Равин Давид Кахане згадує, як він став поліцаєм: - Одним із моїх сусідів був заступник начальника жидівської поліції, у минулому адвокат, д-р Р. У четвер я вирушив до нього, розповів свою історію і попросив його на час акції "записати" мене до лав поліцаїв. Наступним ранком він приніс мені кашкета, жовту поліцейську нарукавну повязку і службову книжку, виписану жидівським Ordnungs-Dienst, у якій було вказано, що мене призначено до другого комісаріату, що містився на вул. Замарстинівській 132, помічником поліцая.… Цей кашкет перетворив мене на "невидимку". Він дав мені змогу бачити те, чого в протилежному випадку я ніколи б не побачив і що так і залишилося б невідомим світу, продовжував я б ховатися у своєму укритті.Накази, що віддавали поліцейським, ставили їх перед важким моральним вибором. Власне поліція забезпечувала наявність точної кількості жидів для примусових робіт. Поліцейські арештовували людей на вулицях, забирали з будинків. Не виконання таких наказів загрожувало смертю. Тому досить швидко у поліції залишилися тільки ті, хто був готовий виконувати будь-які накази нацистів. Проте й це не завжди рятувало працівників від смерті. Відомий випадок, коли нацисти стратили дванадцять поліцейських разом із головою Юденрату доктором Ландсбергом.Можливості отримувати хабарі від простих жидів за те, аби їх не забрали, включали нелюдські мотивації у поліцейських. Давид Кахане писав:

Я знаю багатьох поліцаїв, які, ризикуючи власним життям, рятували жидівські сім'ї від смерті. Але були й інші, хто за порятунок вимагав винагороду. Серед них виявилося також багато професійних здирників, які використовували це негідне заняття, щоб створити собі гарне життя.Згодом багато хто напише, що жидівська служба порядку у Львові це "пляма на історії львівського гетто".Після переведення гетто у статус Юлагу уся жидівська служба порядку перейшла в підпорядкування поліції безпеки та СД. Згодом навіть служба у жидівській службі порядку не врятувала своїх працівників від винищення.Жидівська служба порядку працювала не тільки в гетто чи Юлазі, але й в Янівському таборі. Давид Кахане, перебуваючи у таборі, описує дії працівників служби:

Раптом у барак увірвався Ормланд з групою жидівських поліцаїв. "Ви з глузду з’їхали! Вам захотілося співати?" Вони наносили удари ліворуч і праворуч. Заплигуючи на нари, били в'язнів і скидали їх на підлогу.У грудні 1943 року після чергового скорочення території гетто та перетворення його на "Жидівський табір № 2" (Julag), залишився лише основний осередок ЙОДу по вулиці Германа, 15 та жидівська тюрма по вулиці Вєжбіцького (сучасна Бальзака). Остаточно жидівську поліцію в місті разом з їхніми родинами знищили у ході остаточної ліквідації львівського гетто в травні-червні 1943 року!!!........Найбільше постраждали у Другій світовій війні не тільки жиди, а й українці (величезні жертви, руйнації, поразка визвольних змагань, депортації, голод 1947-го), білоруси, кримські татари й інші депортовані Сталіним народи.Дражливою в українсько-жидівських взаєминах є оцінка ОУН-УПА. Радянська пропаганда виставляла українських націоналістів як колаборантів, німецьких пахолків, як ксенофобів, що убивали жидів. Це брехня. Сьогодні її підхопила путінська пропаганда, це зрозуміло, але до цього долучилися сіоністи та погано обізнані з історією жиди. Посол Ізраїлю Д. Ліон у Твіттері назвав Бандеру «підсобником нацистського режиму». Такі заяви періодично робляться офіційними особами. Роком раніше в Києві «Жидівська правозахисна група» оскаржувала в суді найменування проспектів Бандери та Шухевича. Нехай ізраїльські історики знайдуть конкретні факти, якщо такі є, прислужництва С.Бандери нацистам. А без цього «ярлики» дипломатів є бездоказовим паплюженням.

Перед Другою світовою ОУН, сподіваючись, що німці можуть бути союзниками у визволенні України від російсько-більшовицького ярма, співробітничали з нацистами. Лідерів Єгипту Садата і Насера, що подібним чином співпрацювали з німцями заради визволення від британського колоніалізму, ніхто не називає поплічниками фашистів. А також Сталіна, що співробітничав із Гітлером заради завоювання та поділу світу. До речі, спільний парад з приводу передачі Бреста СРСР приймали генерал Г. Гудеріан (арієць) і комбриг С.Кривошеїн (Жид).Мало хто знає про співробітництво сіоністів і нацистів у 30-ті роки. Сіоністська організація «Лєхі» («Борці за визволення Ізраїлю», керівники – А.Штерн, потім І.Шамір) зробила у 1941 р. «непрощений з погляду моралі злочин: виступила за союз з Гітлером , з нацистською Німеччною, проти Великобританії» Пропозиції «Лєхі» мали заголовок: «Основні принципи Національної військової організації (НВО) в Палестині (Іргун Цвай Лєумі), щодо вирішення жидівського питання в Європі та активної участі НВО у війні на боці Німеччини».Третій рейх сприяв переселенню жидів до Палестини, у тому числі щоб створити проблеми для Англії. «Юдіше рундшау», орган Імперського союзу жидів Німеччини (так було перейменовано Сіоністський союз Німеччини) після прийняття нюрнберзьких расових законів (1935 ), писала: «Інтереси Німеччини збігаються з цілями Всесвітнього сіоністського конгресу». Сіоністська федерація Німеччини у посланні нацистській партії 21.7.1933 погодилася на співпрацю з нею. За розпорядженням Геббельса у 1934 р. на пам’ять про співробітництво було викарбувано медаль зі свастикою та зіркою Давида. У 1933-41 рр. сіоністи й нацисти співробітничали економічно: діяльність компаній «Хаавара» (Тель-Авів) і «Палтрой» (Берлін) сприяла вибірковій еміграції жидів з Німеччини, фінансово збагачувала обох партнерів, підривала економічну блокаду Рейху. За весь час Другої світової сіоністи не виставили ні одного солдата проти вермахту зі своєї більш як стотисячної армії в Палестині. Жиди воювали в арміях інших країн – у британській, польській, Червоній, в УПА.Циклон-Б, яким нацисти вбивали не тільки жидів, винайшов жид Ф.Габер, хімік, німецький патріот, йому самому вдалося емігрувати.А хто знає про жидів, солдатів фюрера? Ось цитата - «У наших таборах для військовополонених офіційно зареєстровано 10173 жидів, що воювали проти СРСР на боці фашистів». Жид М.Ріг провів капітальне дослідження (400 інтерв’ю, 30 тис. сторінок спогадів колишніх німецьких військових). 20 жидів одержали вищу нагороду Рейху – Рицарський хрест. Варто про це нагадати «борцям» проти нацизму, які оголошують «нацистами» всіх, хто їм не подобається. На боці Рейху воювало більше 800 тис. росіян. У дивізії СС «Галичина», не пов’язаній з ОУН, було всього 15-18 тис. вояків-українців, які воювали не за Гітлера, а проти Сталіна, не бажаючи ще раз пережити «освобождение». Англійські спецслужби перепевірили полонених дивізійників, канадська урядова комісія у 1987 р. встановила, що дивізія не чинила злочинів. Отакі от справи з колабораціонізмом.

Щодо співробітництва з нацистами, то маємо яскравий приклад і в Україні. Адольф Ротфельд, голова Львівського юденрату, і Макс Голігер, шеф львівської «жидівської служби правопорядку», депортували жидів у табори смерті, допомагали їх знищенню. Та не можна через це називати жидів колаборантами, посібниками нацистів.Ще при зародженні УПА сформувала позицію щодо «жидівського питання»: Рада старшин УПА «Поліська Січ» 18.11.1941 в Олевську засудила гітлерівську політику нищення жидів.

Коли надії ОУН на незалежну Українську державу гітлерівці розтоптали, ОУН почала війну на два фронти – проти німецько-нацистських і проти російсько-більшовицьких імперіалістів (був ще третій фронт – проти польських імперіалістів, де, на жаль, мали місце масові вбивства поляків, а також українців).

С.Бандері був притаманний «вождізм», ОУН(б) намагалася підпорядкувати собі всі течії українського визвольного руху, боролася збройно з «мельниківцями» та «бульбівцями». ОУН(б) не була демократичною партією, була тоталітарною за структурою та управлінням (інакше в умовах підпілля та війни бути не могло), погляди на соціальні питання були лівими, на національні – правими, але не було зазіхань на чужі землі, поневолення народів. Брехнею є ототожнення ідеології ОУН з нацизмом, звинувачення у ксенофобії та «звірствах» щодо жидів. ОУН не оголошувала українців ні «вищою расою», ні «богообраним народом», не претендували на світове панування («російкий мир у всьому світі»); на перших порах був заклик «Україна для українців», але смисл його був у поверненні прав корінному народу на його ж землі. У засадничих документах ОУН відсутні настанови про репресії щодо неукраїнців, зокрема жидів. У проекті конституції майбутньої Української держави, розробленого (1939 ) за завданням А.Мельника М.Сціборським, права жидів обмежувалися, але про репресії не йшлося. У Постанові ІІ Великого збору ОУН(б) (Краків, 1941) вказано на відповідальності жидів. « Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого більшовицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-більшовицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. ОУН поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва – головний ворог». Поборювання було ідеологічним, могло означати обмеження прав, а не нищення жидів; ОУН не закликала до погромів, які провокувалися більшовиками. Нічого щодо погромів, убивств не писав і не робив С.Бандера, який майже всю війну був ув’язнений нацистами. У 30-ті роки оунівські публіцисти писали різне, як і нинішні противники ОУН, але в програмних документах Організації не було положень про репресії щодо неукраїнців, не було подібних наказів проводу.Згодом гасло «Україна для українців» було знято і замінено на інше: «За свободу народів і людини». У Постанові ІІІ Великого збору ОУН (1943) стверджувалося: «Ми боремся проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно другі народи, тому ми проти СРСР і проти німецької «нової Європи»…Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму… За повне право національних меншин плекати свою власну по формі й змісту національну культуру. За рівність всіх громадян України, без огляду на національність, в державних і громадських правах та обов’язках». То за це «антифашисти» не люблять Бандеру? У тому ж році було проведено Конференцію поневолених народів. З Маніфесту ОУН: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів і людини… Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці». У роботі «Перспективи національно-визвольної революції» (1956 році) С.Бандера писав, що Україна має «забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин». У 1950 р. підпільно вийшла брошура Горнового «Жиди – громадяни України», де є заклик до співпраці та проголошувалося: «Хай живе Ізраїль, хай живе Україна!» Як бачимо, ідеологічні засади ОУН у національному питанні з часом демократизувалися.Українські повстанці вели визвольну війну, більшовицька Росія – загарбницьку, боротьба була обопільно жорстокою, у відповідь на терор упівці вбивали енкаведистів, присланих керівників, зрадників. Гасла вбивати жидів ОУН не проголошувала, такі випадки (і заклики) виникали як самочинні дії озлоблених людей, у яких були закатовані чи заслані в табори рідні.В Алжирі було вбито 7 тисяч мирних французів, та героїв визвольних змагань шанують. А у нас і донині є спроби оббрехати ОУН, а то й усіх українців. Яскравий приклад – звинувачення батальйону «Нахтігаль» у погромі у Львові (червень 1941). Нюрнберзький трибунал встановив, що цю акцію організувала німецька опергрупа СД. На «Суді народів» питання про участь ОУН у злочинах нацистів (не тільки у Львові) взагалі не розглядалося через відсутність фактів для звинувачення. Радянський прокурор поклав тоді вину за вбивство 4.07.1941 десятків представників польської та жидівської інтелігенції на гестапо. Згодом СРСР з політичною метою спробував звинуватити керівництво батальйону. Суд Західної Німеччини, яка дуже сумлінно провела денацифікацію, довів у 1959-60 рр., що документи звинувачення були сфальсифіковані КДБ, що «Нахтігаль» не брав участі у погромах, його командири Т.Оберлендер і Р.Шухевич були виправдані. Це підтвердила Міжнародна комісія в Гаазі. Львівський погром спричинило розкриття німцями тюрем із сотнями страчених енкаведистами в’язнів. «Визволители» втекли, а гнів львів’ян, українців і поляків, упав на жидів, які не були причетні до вбивств, але серед яких було багато прихильників окупаційної більшовицької влади (це, звичайно ж, не виправдовує злочинних погромів). Німці та українська міліція, створена ОУН, мобілізували жидів для ексгумації тіл; натовп бив і вбивав жидів, за деякими свідченнями, це робили й члени міліції, але таких наказів від керівництва вони не мали. Українці серед населення Львова посідали лише третє місце після поляків (50%) та жидів.Нічим і ніяк не доведені злочини, що деякі «дослідники» приписують українцям у Бабиному Яру. «Українська», як її іменують ці брехуни, а насправді «допоміжна», поліція (не оунівська) використовувалася для охорони концтабору. Озброєна вона була карабінами з малою кількістю патронів, автомати та кулемети німці їй не довіряли. «Буковинського куреня» наприкінці вересня у Києві не було. В історії Бабиного Яра багато заплутаного, свідки у розповідях суперечать один одному та встановленим фактам. Треба пам’ятати, що у районі Бабиного Яру поховано 621 страчених німцями українських націоналістів (серед них поетеса О.Теліга), яким так звані «антифашисти» закидають так званий «колабораціонізм». Жидів там значно більше, але дивує, що число жертв коливається від 33771 (з точністю до однієї) до 300 тис. (стільки жидів у Києві на той час не було). Треба також пам’ятати розстріляних циганів, психічнохворих, інших нежидів.

Після проголошення ОУН незалежності України німці кинули С.Бандеру, Я.Стецька (« так званих кацапами - колабораціоністів») до концтабору, українська (оунівська) міліція була розпущена, натомість німці створили допоміжну поліцію, куди набиралися громадяни УРСР різних національностей, а також військовополонені. В західних областях поліція формувалася з українців, але називати поліцаїв «українцями» чи «бандерівцями» можуть або необізнані люди, або наклепники. Допоміжна поліція допомагала німцям в охороні концтаборів, конвоюванні, а розстріли жидів здійснювали німецькі зондеркоманди. У містечках, коли не вистачало зондеркоманд, у розстрілах брали участь і поліцаї. Звинувачувати поліцаїв треба, але неправильно називати їх «оунівцями», «українцями». Покидьки є серед будь-якого народу: жиди працювали у створених німцями юденратах і в жидівській поліції, в гетто. Але на цій підставі не можна оголошувати всіх жидів гітлерівськими посіпаками.

Як вже зазначено, у Нюрнберзі питання про ОУН-УПА не стояло взагалі, не було жодного звинувачення. У 1954 р. Конгрес США, де дуже сильне жидівське лобі, після слухань зняв з ОУН звинувачення в участі в Голокості.У лавах УПА воювали окремими загонами казахи, азербайджанці, грузини, білоруси, узбеки, жиди і представники інших націй. У радіограмі до Центру (до Москви) керівники радянських партизанських загонів Бегма і Тимофєєв повідомляли: «Серед націоналістів багато жидів, особливо лікарів». Серед керівництва ОУН можна зустріти жидів. Так, Ріхард (Ріко) Ярий входив до революційного проводу ОУН(б), є підозра, що він був подвійним агентом, мав зв’язок із КГБ, бо після війни спокійно жив у радянській зоні окупації Австрії. У родоводі Л.Ребета (заступник Я.Стецька в уряді) дослідники знайшли жидівські корені. Співробітником вищої структури УПА – політвідділу – був Лейба Домбровський. Велика кількість лікарів і медсестер в УПА були жидами: А.Штерцер, С.Нейман, Кум, Ш.Варм, «Чорний», Грифель, Берензон, Холос. В УПА воювали Л. і М.Штейни («Рижий» і «Боско»). Жидівську дівчину С.Кренцбах бійці УПА визволили від нацистів, вона воювала в УПА, згодом написала про це у «Вашингтон пост», в Ізраїлі була секретарем МЗС. Боєць УПА Гірша Келлер був організатором найбільшого повстання в ГУЛАГу – Кенгірського.Дружина Р.Шухевича переховувала й врятувала жидівську дівчинку І.Райхенберг. Учитель села Унів М.Дзюк переховував від німців майбутнього Нобелівського лауреата Р.Гофмана з матір’ю. Священник О.Ковч рятував жидів, у листі до Гітлера протестував проти вбивств, сам загинув у Майданеку. Дуже багато зробив для порятунку жидів митрополит УГКЦ А.Шептицький. Він особисто переховував сотні жидів, рабинів, дітей у резиденції й у власному домі. Рабин Львова Д.Кахане хоронився у Соборі святого Юра. У серпні 1944 р. близько 2 тис. жидівських дітей було розподілено по монастирях. Митрополит видавав документи про хрещення, фінансував підпільні групи, що переправляли жидів до Угорщини. У проповідях він закликав захищати жидів, винним у вбивствах погрожував відлученням від церкви (для бандерівців це надзвичайно серйозне застереження). Шептицький писав листи Папі з проханням про захист і Гіммлеру з протестом, а гестапо проводило обшуки в резиденції та храмах. Ізраїль не надав А.Шептицькому звання «праведник світу», це неофіційно зробили жидівські організації України. Антидефамаційна ліга (американська організація боротьби з антисемітизмом) дала свою нагороду митрополитові посмертно.Понад 5 тис. українців розстріляно за допомогу жидам. Ізраїльський інститут катастрофи та героїзму Яд ва-Шем надав звання «праведників світу» 2573-м громадянам України (10% усіх праведників, 4-те місце серед усіх країн).Вигадки про антисемітизм українців виглядають просто смішними, коли в Україні жиди обіймають чільні посади: нинішній президент, колишній прем’єр-міністр. Бездоказовими, брехливими є заяви про «посібника нацистів» Бандеру, якого нацисти майже на всю війну ув’язнили в Заксенгаузені. Такі заяви не сприяють дружнім відносинам. Дороговказом для представників обох націй мають бути рядки М.Рильського:

Нас не зламать повік, бо ми не поодинці,
А попліч ідемо крізь темряву негод…
Не помирать, а жить – євреї, українці Нехай живе народ!

ТАКА ПРАВДА - ШАНОВНІ!