Я сумно зітхнув і почав терпляче пояснювати, шо даремно вони надають такої шляхетності демагогу, брехуну, паскуді, за наказом котрої дітей Києва виганяли на перше травня 1986 року під пекуче радіаційне сонце Чорнобиля; даремно вони ошляхетнюють ту мічену демагогічну падлюку, котра зараз активно підтримує лінію чинного президента Московії, хіба озвучує все це тими ж демагогічними псевдо інтелігентними зворотами, користуючись своїм псевдоавторитетом гробаря сесесерії, але - це не що інше як просто "добрий поліцай", котрий ввічливо просить піти назустріч "злому поліцаю", тому що "він не злий, а робота в нього така", і за "державу прикро". Як можна, - питаю, - дослухАтися до людини, котра в усьому світі розповідала про демократію і гласність, а в самому сесесері було щонайменше 800 тисяч політичних в'язнів, котрих убивали там в той час, як Горбачов на красивій картинці вів переговори з Рейганом і весь світ плескав захоплено у долоньки? Горбачову, не Рейгану!
Українського поета Василя Стуса вбили у 1985 - рік, коли було оголошено Перестройку - котра теж є суцільно брехнею.
Уявіть, кажу, шо в Штатах убили поета, скажімо Генрі Лонґфелло, просто за те, шо він писав поезії своїм серцем. От за те саме убили Василя Стуса. Вважайте, шо ліцензію на це вбивство голодною смертю дав сам Горбі! Не знати про це він НЕ міг...
Після цього я послав моїх американських колег - прихильників демократів - читати Генрі Лонґфелло, котрим сам зачитувався на третьому курсі Університету...
Така ось у нас народна діпломасі...
Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату" (Вступ). Переклад Олександра Олеся (і принагідно, ще раз згадали Олександра Олеся, лише автор "Сміються, плачуть солов'ї міг так перекласти Лонґфелло).
| Should you ask me, whence these stories? Whence these legends and traditions, With the odors of the forest With the dew and damp of meadows, With the curling smoke of wigwams, With the rushing of great rivers, With their frequent repetitions, And their wild reverberations As of thunder in the mountains? I should answer, I should tell you, "From the forests and the prairies, From the great lakes of the Northland, From the land of the Ojibways, From the land of the Dacotahs, From the mountains, moors, and fen-lands Where the heron, the Shuh-shuh-gah, Feeds among the reeds and rushes. I repeat them as I heard them From the lips of Nawadaha, The musician, the sweet singer." Should you ask where Nawadaha Found these songs so wild and wayward, Found these legends and traditions, I should answer, I should tell you, "In the bird's-nests of the forest, In the lodges of the beaver, In the hoofprint of the bison, In the eyry of the eagle! "All the wild-fowl sang them to him, In the moorlands and the fen-lands, In the melancholy marshes; Chetowaik, the plover, sang them, Mahng, the loon, the wild-goose, Wawa, The blue heron, the Shuh-shuh-gah, And the grouse, the Mushkodasa!" If still further you should ask me, Saying, "Who was Nawadaha? Tell us of this Nawadaha," I should answer your inquiries Straightway in such words as follow. "In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley, By the pleasant water-courses, Dwelt the singer Nawadaha. Round about the Indian village Spread the meadows and the corn-fields, And beyond them stood the forest, Stood the groves of singing pine-trees, Green in Summer, white in Winter, Ever sighing, ever singing. "And the pleasant water-courses, You could trace them through the valley, By the rushing in the Spring-time, By the alders in the Summer, By the white fog in the Autumn, By the black line in the Winter; And beside them dwelt the singer, In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley. "There he sang of Hiawatha, Sang the Song of Hiawatha, Sang his wondrous birth and being, How he prayed and how be fasted, How he lived, and toiled, and suffered, That the tribes of men might prosper, That he might advance his people!" Ye who love the haunts of Nature, Love the sunshine of the meadow, Love the shadow of the forest, Love the wind among the branches, And the rain-shower and the snow-storm, And the rushing of great rivers Through their palisades of pine-trees, And the thunder in the mountains, Whose innumerable echoes Flap like eagles in their eyries;-- Listen to these wild traditions, To this Song of Hiawatha! Ye who love a nation's legends, Love the ballads of a people, That like voices from afar off Call to us to pause and listen, Speak in tones so plain and childlike, Scarcely can the ear distinguish Whether they are sung or spoken;-- Listen to this Indian Legend, To this Song of Hiawatha! Ye whose hearts are fresh and simple, Who have faith in God and Nature, Who believe that in all ages Every human heart is human, That in even savage bosoms There are longings, yearnings, strivings For the good they comprehend not, That the feeble hands and helpless, Groping blindly in the darkness, Touch God's right hand in that darkness And are lifted up and strengthened;-- Listen to this simple story, To this Song of Hiawatha! Ye, who sometimes, in your rambles Through the green lanes of the country, Where the tangled barberry-bushes Hang their tufts of crimson berries Over stone walls gray with mosses, Pause by some neglected graveyard, For a while to muse, and ponder On a half-effaced inscription, Written with little skill of song-craft, Homely phrases, but each letter Full of hope and yet of heart-break, Full of all the tender pathos Of the Here and the Hereafter; Stay and read this rude inscription, Read this Song of Hiawatha! | Як спитаєте мене ви — Звідки сі казки й легенди, Повні пахощів весняних, Холодку долин зелених, Диму легкого вігвамів, Шуму-реву водоспадів, Реву дикого, страшного, Як громи, що в горах трублять? Я скажу вам, відповім вам: «Із лісів, степів пустельних, Із озер Країни Снігу, З сторони Оджибуеїв, З сторони Дакотів диких, З гір і тундр, із саг і багон, Де блука між осокою Чапля сизая — Шух-шух-га. Знов кажу я вам — казки сі, Сі старі оповідання, Сі поспів’я Навадаги, Незрівнянного музики». Як спитаєте — де чув їх, Де знайшов їх Навадага, Я скажу вам, відповім вам: «В гніздах птахів, в нетрях лісу, На ставах в бобрових норах, На лугах в слідах бізонів, Серед скель в орлячих гніздах. Сі пісні пташки співали На болотах і на багнах, В тундрах Півночі сумної. Читовейк-стрибун співав їх, Манг — норець і гуска — Вава, Чапля сизая — Шух-шух-га І глухарка — Мушкодаза». Коли б далі ви спитали: «Хто ж то єсть той Навадага? Розкажи про Навадагу!» — На питання б відповів я, Відповів би таким словом: «Там, в долині Тавазeнта, Серед тиші пишних луків, Між потоками-громами Жив музика Навадага. Круг вігвамів індіанських Розстилались ниви, луки, Вдалині шуміли сосни, Бір стояв, зелений влітку, Білий, сивий в день зимовий, Повний співу і зітхання. Гей, веселі ті потоки Кожний здалеку пізнав би По їх поводі весною, По сріблястих вільхах влітку, По тумані в день осінній, А зимою по тих хвилях, Що припали білим снігом. Ось де жив той Навадага,— У долині Тавазента Серед тиші пишних луків». Там мені співав він пісню, Говорив про Гаявату, Про той день, коли він вперше Сей предивний світ угледів, Як він жив і як молився, Як він з сили вибивався, Як за свій народ боровся, За його щасливу долю. Ви, хто любите природу, Сутінь лісу, шелест листя, В сяйві сонячнім долину, І дощі, і завірюхи, І річки, що рвуться вдалеч В неприступних нетрях бору, І на горах грюкіт грому, Що лунає — наче б’ються, Лопотять орлині крила,— Ви послухайте сю пісню Непочатої природи — Пісню сю про Гаявату. Ви, хто любите легенди І красу балад народних, Сей далекий, ніжний голос Днів, давно-давно минулих, Голос тихої задуми, Що бринить нам ледве чутно, Так наївно, що не знаєш: Пісня се чи, може, казка,— Ви послухайте і сюю Оджибвейськую легенду, Що співа про Гаявату. Ви, в чиїм серці не погасла Віра в Бога і природу, В іскру Божу у людини, Ви, хто знаєте, що завжди Людське серце знало муки, Знало сумніви і сльози І у царство правди рвалось, Що крізь темряву глибоку Нас веде рука Господня І підтримує у стомі,— Ви послухайте сей щирий, Сей переказ первостайний, Пісню сю про Гаявату. Ви, що ходите весною По околицях зелених, Де схиливсь на огорожу, Що посивіла від моху, Барбарис гіллям червоним; Ви, що іноді в задумі Сидите на кладовищі І прочитуєте напис На пожовклому камінні, Напис простий, некрикливый, Але повний смутку-горя. Повний віри і любові,— Ви й сей напис прочитайте Над могилою старою — Пісню сю про Гаявату. |
