On May 16, 1954, the Kengir uprising began
In the post war years, in Kengir, a desert in Qaraghandy Region, Soviet authorities began to build factories, plants, roads, and houses for workers. Endless columns of trains with prisoners-slaves, mostly from Western Ukraine, moved to Kengir (now Kazakhstan). So the “Steplag” (Steppe prison camp) was created.
When the number of prisoners went beyond 3000 persons, it was decided to enlarge the camp territory by dividing it into 5 separate zones; in sod houses lived 70 or more prisoners later in barracks - up to 200 persons.
In the begining of 1954 among 20698 prisoners of the Kengir camp were: 9596 Ukrainians, 2661 Russians, 2690 Lithuanians, 1074 Latvians, 878 Belarusians. 33 nationalities in total and 167 persons where were marked as “others”.
Unbearable conditions, impunity of the guards caused great tension among the prisoners.
On Easter 1954, one of the guards opened fire, killing 13 and wounding 33 people, five of whom died. In the 3rd camp one of the soldiers shot one prisoner who was supposed to be released in two weeks. More than 50 prisoners were killed in the farm yard. Since the perpetrators were not punished, on May 16, 1954, a strike was declared in Kengir.
No one came to work. The promises to investigate the murders remained unfulfilled. To demoralize protesters, the administration transferred 600 criminals who were in other camps to the Kengir camp. However, former combatants of the Ukrainian Insurgent Army quickly showed criminals their place and they decided to support protesters side. 12,000 prisoners could now freely communicate with each other. Ukrainians, Belarusians, Lithuanians, Latvians, Georgians, Uzbeks, Tatars, Kazakhs, Chechens, Mongols, Germans, Poles, Koreans, Japanese were all together in the joint struggle … During the General Meeting an committee of 16 people was elected. The kitchen, hairdressing salon, bath, laundry and other facilities worked harmoniously.
The committee appealed to the civilians using loudspeakers and leaflets. They asked to inform the Central Committee in Moscow to send a special commission. But Generals did not agree with demands of the prisoners to punish the killers, so duping the General Meeting prisoners decided to continue the strike.
June 26 at 4 o'clock. In the morning the snipers destroyed all the sentries on the barricades. Servicemen went on the attack. Prisoners repulsed the offensive. Then Moscow let the tanks. They pressed people not only in the yard, but also in barracks. He attacked the prisoners with a machine gunner. In 3.30 am of 26 June, flares were shot up into the sky and the raid began. Snipers quickly picked off the sentries on the rooftops before they could sound the alarm, and the tanks rolled through the perimeter fence. Five tanks, 90 dogs, and 1,700 troops in full battle-gear stormed the camp complex. What followed was panic and chaos. While some 'detachments' vigorously fought back, launching numerous counter-attacks despite heavy losses and throwing improvised sulfur bombs at the tanks, other prisoners hid or committed suicide. The tanks, T-34s, alternately ran over prisoners or brought down barrack walls where prisoners were hiding, and used blank rounds of ammunition to strike terror and confusion into the prisoners. The hundreds of helmeted Red Army soldiers that flooded the camp were using live ammunition, though, and with these many prisoners were killed. Some tanks carried in barbed wire-laden trestles, and these were immediately set down as a means of quickly dividing up the camp and hindering the prisoners' freedom of movement. The leaders of the uprising were specifically targeted by designated squads of soldiers and they were taken into custody alive, many of whom were later tried and executed. After ninety minutes of violence, the remaining live prisoners, most of whom were in hiding, were ordered to come out on the promise that they would not be shot.
Doctor Ferencz Vorkoli (Hungarian) in memoirs published in 1956, claimed that on June 26, the executioners killed about 500 women and 400 men. Another witness, political prisoner Vasyl Fursyk, said that according to the information of the guards themselves, about 1,000 prisoners (560 girls) were killed. Almost 2000 were injured.
The active participants (500 men and 500 women) were driven into wagons covered with barbed wire and sent to the port of Vanino, and then by boat to Magadan.
Many details of the Kingisian insurrection became known thanks to the memories of Volodymyr Kratash. He was born on March 2, 1926 in Odesa region and remembered the collectivization very well, and then the Holodomor of 1932-1933. His father, whom the Soviets defined as a “kurkul” (a wealthy peasant) was sentenced for having property and was sent to prisons and forced labor camps. All his family became a victim of the Soviet repression machine. Volodymyr Kratash went through all circles of Gulag hell, took part in the Kangir uprising and in 1956, after 12 years of his life were stolen, he was released.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
У Кінгірі – піщаній пустелі Карагандинської області – в повоєнні роки “соввласть” почала будівництво фабрик, заводів, доріг, житла. З цією метою до Кінгіру (тепер Джезказган) потяглися ешелони з невільниками – переважно із Західної України. Так виник “Степлаг”.
Коли в’язнів стало понад 3000, табір взялися розширяти, розділивши на п’ять зон, відгорожених одна від одної високим муром. У землянках жило по 70 і більше в’язнів.
Згодом, уже в бараках, – до 200 осіб. Комуністичне “свєтлоє будущєє” будували вручну, основне знаряддя – лом, кувалда, лопата, дванадцятикілограмовий клин.
На початок 1954 р. у “Степлагу” із 20698 в’язнів українців було 9596, росіян – 2661, литовців – 2690, латишів – 1074, білорусів – 878. Загалом у таборі каралися представники 33 національностей плюс 167 осіб, які значились у списку як “прочіє”.
Сваволя, нестерпні умови, безкарність наглядачів викликали велику напругу серед в’язнів. На Великдень 1954 р. один з конвоїрів автоматичною зброєю застрелив 13 і поранив 33 особи, п’ятеро з яких померли. А у 3-му таборі солдат з вежі застрелив днювального. У нього закінчувався термін ув’язнення через два тижні. А на господарському дворі було вбито понад 50 в’язнів.
Оскільки винуватців не було покарано, 16 травня 1954 р. у Кінгірі було оголошено страйк. Уже на другий день на роботу не вийшов ніхто. Обіцянки про розслідування вбивств залишалися невиконаними. Щоб деморалізувати страйкарів, адміністрація перевела в табір 600 кримінальників, які верховодили в інших таборах. Але колишні вояки УПА швидко вказали бандюкам на їхнє місце. І ті перейшли на бік повсталих.
Пробивши отвори у стінах, бранці чоловічого і жіночого таборів з’єднались. 12000 в’язнів могли тепер вільно спілкуватися між собою. Браталися українці, білоруси, литовці, латиші, грузини, узбеки, татари, казахи, чеченці, монголи, росіяни, євреї, угорці, німці, поляки, корейці, японці… На загальних зборах було обрано оргкомітет із 16 осіб, взято на облік і контроль продовольчі запаси, створено внутрішню охорону. Злагоджено працювала кухня, перукарня, лазня, пральня та інші об’єкти.
Оргкомітет звертався до цивільного населення через гучномовець та листівки, які розповсюджували з допомогою спеціального повітряного змія. У зверненнях прохали сповістити ЦК у Москві, щоб приїхала комісія. Але генерали не погодились на вимоги в’язнів покарати вбивць, тож на загальних зборах постановили страйк продовжувати.
26 червня о 4 год. ранку снайпери знищили усіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. В’язні відбили наступ. Тоді Москва пустила танки. Вони давили людей не лише на подвір’ї, але й у бараках. З літака обстрілював в’язнів кулеметник.
4 години героїчно оборонялися в’язні, – хоч і не мали вогнепальної зброї, а лише каміння, биту цеглу, саморобні піки та штирі. Жоден не підняв рук.
Під час танкового штурму повстанці зачинились у бараках. Звідтіля їх викурювали димовими шашками. Збереглася доповідна заступника міністра МВС СРСР С. Єгорова, начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта І. Долгіх, заступника начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта В. Бочкова на ім’я міністра С. Круглова. Вона підтверджує застосування п’ятьох танків Т-34 і введення в Кінгірський табір двох дивізій воєнізованої охорони кількістю 1600 осіб, 98 службових псів із провідниками і три пожежні машини з брандспойтами.
Лікар Ференц Ворколі (угорець за національністю) у спогадах, опублікованих 1956 року, стверджував, що 26 червня кати знищили близько 500 жінок та 400 чоловіків. Інший свідок, політв’язень Василь Фурсик, казав, що за інформацією самих охоронців, було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення.
Активних учасників повстання (500 чоловіків і 500 жінок) загнали у вагони, обтягнуті колючим дротом, і відправили в порт Ваніно, а далі пароплавом на Магадан.
Багато подробиць кінгірського повстання стали відомими завдяки споминам Володимира Караташа. Народився він 2 березня 1926 р. в селі Розділ Голованівського району Одеської області. Добре пам’ятав примусову колективізацію, а потім Голодомор 1932 – 1933 років. Його батько, якого соввлада визначила як “куркуля”, пішов страдницькою дорогою тюрем і концтаборів. Старший брат Данило відбував покарання на Уралі, а середнього брата Лавра комуністи розстріляли в Умані 1934 року.
Зазнав поневірянь і Володимир Караташ. За спротив німцям арештували і засудили до розстрілу, але йому пощастило втекти. Згодом уже московські окупанти позбавили його волі на 8 літ, з яких 11 місяців Володимир карався у Горьківській тюрмі, а 5 років – на лісорозробках. 1949 року його перевели в табір суворого режиму у Воркуту, де в 1953 р. засудили до розстрілу. Закованого в ланцюги перевезли до Вологди. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років концтаборів та 5 років поселення.
Після двох із половиною місяців одиночної камери Вологодської тюрми Володимира Караташа відпровадили етапом до концтабору суворого режиму “Степлаг”. Тут він і прийняв участь у повстанні проти катів нашого народу.
Після кривавого придушення опору його разом з трьома сотнями в’язнів вивезли на Колиму в табір суворого режиму “Берлаг”. У квітні 1956 р. після 12 років поневірянь комісія президії Верховної Ради СССР звільнила його, навіть судимість зняла.
Немає коментарів:
Дописати коментар