Івано Франківськ неймовірно миле місто! Боги! А які жіночі типажі навколо! Від них мені черепок зривало так лише у Варшаві, - слов’янські жіночі обличчя кругом, куди головою не крутни… банкет естетизму для очей. А особливо було болісно, як прилітаєш з Варшави до Харкова, виходиш з аеропорту в місто до транспорту, - і все. Навколо кожна друга оці… рруссскіє бабьі (типу Свєтлічной)…
--- Третій розділ “Франко, кохання та Станиславів”.
До Івана Яковича маю якусь особливу увагу. Рідкісний Майстер Слова. Назвав би його одним з головних будівничих класичної української літератури (як в американців Марк Твен). Тому цей розділ вичитував декілька разів. І потім ще й пройшовся описаними місцями… Хочу поділитися уривками й фотографіями.
--- “Станиславів” ---
На формування образу Франка істотно вплинуло змагання між українцями та поляками. В останніх був дуже сильний культ Міцкевича, Словацького, писалися їхні героїчні біографії, і своєрідною відповіддю українців було написання таких самих героїчних біографій Шевченка чи Франка. Це знищувало, замовчувало нормальні людські риси письменника.
* * *
Ще більше до формування сетереотипного образу Івана Франка докладалася радянська влада. З нього ліпили щось на зразок марксиста чи великого революціонера-демократа, який майже був схожий на Леніна, тільки от народився не в тій частині світу та був українцем.
* * *
Усі сучасники згадували, що Франко був душею кожного товариства. Франко не любив пити горілку, але зате полюбляв червоне вино. Він вважав, щось таке, як добре вино зрідка – то не є зле. Був невибагливим, але мав дуже добрий смак. Це виявлялося у дуже багато чому. Навіть в одязі, попри нестачу коштів. Мало є українських чи неукраїнських поетів, які були такими простими у поведінці і, скажемо, доступності. Франка можна порівняти з Шевченком, бо Шевченко був теж такий. Франко ніколи не твердив за свого життя, що він великий. Навпаки, він пробував себе по-своєму применшити.
* * *
Перше знайомство зі Станиславовом було не дуже радісним. У червні 1880 р. молодого поета, арештованого за пропагування соціялістичних поглядів, під конвоєм поліцейського доправили до міста після тримісячного ув’язнення у Коломийській тюрмі.
* * *
Вдруге Станиславів поет відвідав восени 1883 р. За словами одних, з метою збору матеріалів для редакції однієї з львівських газет, за словами інших - для цього могли бути інші причини. Зокрема відомий дослідник життя і творчості Франка Іван Горак з цього приводу пише: “Між 10 і 26 вересня 1883 року Фванко був у Станиславі. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилася загадкою. У Франка на руках закордонний паспорт. Що ж було такого поспішного, що змусило його їхати у Станіслав? Робота над історією літератури? Станіслав не був тим містом, звідки він міг би щось почерпнути.” В листі Михайлові Павлику молодий поет лише повідомляє: “Я ненадовго надіюсь на пару годин заїхати до вас до Коломиї, бо буду в Станіславі, де маю виписувати різні старі папери і документи.” Саме тоді в біографії Івана Франка вперше виринає прізвище Дзвонковська. У Станиславові мешкала полька Юзефа Дзвонковська, за офіційною версією, друге кохання Івана Франка. З дівчиною поет познайомився восени 1883 року, коли завітав у гості до свого університетського товариша Владислава Дзвонковського, брата Юзефи. Це була молода дівчина, розумна. Франко їй присв’ятив ряд своїх творів. Зокрема віршів “Гей рибачко чорноока”, “Рік минув, як ми зустрілись”, “Не схиляй своє личко рум’яне”, “Осторога”, “Н.Н.”, “Тричі мені являлася любов”, “Апострофа”, “Перспектива”, “До Юзі Д.”, “Газеля”, “Я забув” і повість “Не спитавши броду”. “Більш, ніж меч і огонь, і стріла, і коса. Небезпечне оружжя жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита.”, - писав Іван Франко. Сам Франко не приховував: “Значний вплив на моє життя, а значить також, на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”.
З розмов станіславських друзів Франка виходить, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була прикрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна і добра.
* * *
На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка “польськості” швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одиним словом. Франко покохав її. Мало того, він вирішує, шо після Ольги Рошкевич Юзефа – саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного: витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій. А також була серед тих жінок, які дійсно мали на нього найбільший вплив у сенсі не тільки особистих контаків, а й на те, що Франкові мислилося в творчості. Особливого шарму Дзвонковській надавало те, що вона, скажемо, була цілковитим антиподом Франка. Він був завжди жвавий, душею всякого товариства, він був веселий, натомість Дзвонковська була недоступна, навіть, як казали про неї – холодна. Це був як вогонь і вода, а в таких стосунках кохання дуже часто таки спалахує.
* * *
Згідно з етикетом, далі Іван Франко пише листа до матері Юзефи Антоніни Дзвонковської з проханням “о руку і серце” її доньки. Відповідь не забарилася: “Прикро мені відповідати на ваш лист негативно. Відомо пану, що саме положення моєї дочки противиться тому. Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що здається щастям, при ближчому розгляді не є ним… Прийміть від усіх нас сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська.”. На той час ще міцні були суспільні бар’єри та станова нерівність, бо Дзвонковські хоч і збіднілі, але були шляхтичами. Батько Юзефи Владислав був учасником польського повстання 1863-1864 рр. та отримав дозвіл на проживання в Станиславові. Франки, родичі по татові, належали нібито до сільської аристократії – вони були вільні селяни. Запис про одруження Якова Франка та Марії Кульчицької: соціальний статус нареченої названо “шляхтянка”, а про Якова Франка не написано нічого. Існує ще один, незаперечний доказ його неселянського походження. По смерті батька (1865) і матері (1874) круглий сирота Іван Франко як здібний учень отримав доволі високу стипендію з фонду Ґловінського, яку надавали дітям здрібнілої шляхти, і вона ніколи не дісталася би Франкові, якби він був селянином. Пізніше Франко написав, що Юзефа не пішла за нього заміж через свою хворобу – сухоти (туберкульоз), який тоді не виліковувався. Померла Юзефа Дзвонковська 5 Травня 1892 р., не доживши й до 30-ти років. Про неї автор залишив рядки:
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Поховано Юзефу Дзвонковську на давньому християнському цвинтарі в Станиславові (сучасний Меморіальний Сквер на вул. Незалежності, за драмтеатром). Довгий час краєзнавці не знали, де вона була похована, і лише у 1965 р. Володимиру Полєку, багатолітньому працівникові Наукової бібліотеки, а згодом професору Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вдалося віднайти могилу Юзефи. На тому місці стояли дві великі плити з пісковика. Під однією був похований батько Юзефи Владислав, під другою похована вона разом з матір’ю Антоніною та сестрою Марією. На початку 1980-х рр. при знесенні старого цвинтаря і нібито перетворенні його на меморіальний сквер краєзнавцям вдалося вборонити дев’ять могил визначних людей. Могили Юзефи Дзвонковської вберегти не вдалось. “Да кто она для Франко? Какая-то любовніца”, явив свою “поінформованість” у відповіді на питання Михайла Головатого тодішній перший секретар міському партії Ярослав Федорчук. Відстояти могилу Двонковських тоді не вдалося, але місце її розташування зафіксували на фотографіях, і лише в Незалежній Україні відновили надмогильний пам’ятник. Щоправда він на декілька метрів не збігається з точним місцем, як встановлено пізніше, пам’ятник мав бути трохи ближче до вулиці Степана Бандери
До нас не дійшло жодного портрета чи фотографії Юзефи Дзвонковської. Однак збереглася картина М. Ройзнера “Дівчина з маком у волоссі”. Було встановлено, що автор портрета невідомої дівчини особисто знав Юзефу Дзвонковську. Мальовано той портрет було в Косові, коли там були і Ройзнер і Дзвонковська, яка хотіла скласти іспит на тамтешній пошті на маніпулянтку, тобто працівницю пошти. Риси обличчя дівчини з портрета дуже збігаються з рисами обличчя, описаної Іваном Франком. Коли привезли хворого Івана Франка додому в останні дні його життя, а це був Березень 1916 р. у кімнатах було холодно, Франко лежав у своїй спальні і весь час хотів проникнути у власний кабінет, який не опалювався, тому люди, які були біля нього, опісля зауважували, що Іван Франко сумно стояв у дверях, постійно дивився на стіну з картиною М. Розйнера “Дівчина з маком у волоссі”, виникали різні опісля підозри і пояснення, чому було велике зацікавлення Івана Франка саме цією стіною. Зрозуміла річ, у центрі уваги поета був портрет його коханої Юзефи...
--- “Станиславів” ---
Така от невідома історія про Івана Франка.
Пішов я до Меморіального скверу, походив навколо, шукаючи могилу Юзефи Дзвонковської, постояв коло екскурсії молодших школярів, котрим захоплена вчителька розповідала про народжену в Харкові Марію Крушельницьку, коло гробниці Крушельницьким, у місті, куди їх занесло у пошуках порятунку від совєтів-млів… Вчителька закінчила розповідь, діти почали розсіюватися сквером, запитав її чи не знає вона де могила Дзвонковських. Не знала. Повела своїх школярів далі…
Ну якшо у бік вулиці Степана Бандери, то значить піду алейкою правіше, подумав. І так – там знайшовся надгробок Юзі, її сестри і Матері. Тепер він був не просто каменем для мене, а надгробком жінки, яка справила такий величезний вплив на нашого Франка...
Ще весь день ходив Івано Франківськом. Дійшов до Дем’янового лазу, де русссскіє убивали людей у найдикіші способи... Але вас цим вже не здивувати.
